“Музична перлина Буковини” 50 років з першого виконання пісні Володимира Івасюка “Червоної рути”

13 вересня 2020 року виповнюється 50 років від дня, коли пісня «Червона рута» вперше прозвучала в прямому ефірі чернівецького телебачення у програмі «Камертон доброго настрою». Транслювали програму на всю Україну.

 

 

«Червона рута» — українська пісня, яка стала о

днією з найвідоміших українських пісень у світі. Автор — Володимир Івасюк — написав її в 1970 році під час навчання в Чернівецькому медичному інституті.

У дитинстві юнак натрапив у батьковій бібліотеці на виданий

 1906 року збірник коломийок, впорядкований Володимиром Гнатюком, в якому були рядки:

Ой ходила, говорила гільтайова мати,

Назбирала троєзілля мене чарувати,

Назбирала троєзілля червону рутоньку,

Та й схотіла зчарувати мене, сиротоньку.

У грудні 1968 року Марія Соколовська, яка разом з Володимиром у Чернівецькому медичному інституті була учасницею ансамблю «Трембіта» та камерного оркестру, першою побачила варіант вірша, який згодом став піснею «Червона Рута».

 

 

 

За іншими даними, 1969 року В. Івасюк відвідав Етнографічно-меморіальний музей Володимира Гнатюка (с. Велеснів), де натрапив на фольклорні матеріали Володимира Гнатюка, які використав для написання пісні «Червона рута». Згодом, мандруючи гірськими гуцульськими селами, Володимир знайшов інші варіанти коломийки про червону руту та записав легенду про загадкове чар-зілля, яке постає в народних переказах символом вічного та чистого кохання.

У вересні 1970 року на Театральній площі міста Чернівці у прямому ефірі телепрограми «Камертон доброго настрою» прозвучала прем'єра пісні, яку виконував дует: сам автор та Олена Кузнецова. Путівку в життя пісні дав ансамбль «Смерічка» Левка Дутковського (солісти Назарій Яремчук та Василь Зінкевич, звукорежисер Василь Стріхович). Пісню повторили через тиждень у програмі «Студентський меридіан», але вже у візуальному супроводі, який зняли в серпні в Косові.

У травні 1971 року журнал «Україна» опублікував вірш та ноти пісні, а також невелику розповідь про ансамбль «Смерічка».

Пісня дала назву першому українському музичному фільму «Червона рута», зйомки якого розпочалися на початку серпня в Яремчі. У ньому її виконував Василь Зінкевич.

 

 

У 1971 році «Червона рута» увійшла до двадцятки переможниць першої радянської «Пісні року», яких визначали за листами слухачів та глядачів. На сцені «Останкіно» її виконали Назарій Яремчук, Василь Зінкевич та Володимир Івасюк. Невдовзі після цього потрапила на перші місця популярності в багатьох країнах Східної Європи.

Червона рута пов'язана з українським святом Івана Купала. За переказами, в Карпатах росте цілюща рослина з червоними квітами, за допомогою якої можна привернути до себе кохану людину. Дівчина, яка її знайде і зірве, буде щаслива в коханні. На Гуцульщині та Буковині серед місцевої молоді — як хлопців, так і дівчат — побутують звичаї виходу в гори після того, як зійде сніг. Якраз у цей час — у травні-червні у високогір'ї масово розцвітає рододендрон карпатський, чудові рожеві квіти якого слугують підставою для численних романтичних легенд. Оскільки рододендрон карпатський на рівнинах природно не трапляється, а також враховуючи його лікарські властивості і красу, склалась уява про нього як про чудодійну та чаклунську рослину.

 

 

Існують і інші погляди на те, яка саме рослина відповідає червоній руті. Одні вважають її квіткою роду рутові, інші — квіткою рододендрона жовтого, яка нібито чудом раз на якийсь час цвіте червоним. Обидва ці варіанти менш вірогідні, оскільки в місцевих говірках «рута» — це збірна назва трав'янистих рослин чи чагарничків загалом, а також важко уявити собі, що хтось називатиме «червоною» квітку явно жовтого кольору. Виходячи з цього, рутою (тобто рослиною) з привабливими червоними квітами є саме рододендрон карпатський.

 Пісню «Червона рута»  свого часу виконували: Володимир Івасюк, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Олена Кузнєцова, ВІА «Смерічка», Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Костянтин Огнєвий, Ярослав Євдокимов, ВІА «Корабели» (Віктор Андросов), Богдан Косопуд, Дарка й Славко, Плач Єремії, «Но то цо» (гурт), Польща, Stepan Pasicznyk, Лондон, 2007, Ґолем, Нью-Йорк, 2015,Тото Кутуньйо, Вахтанг Кікабідзе.

 

 

Нове звучання надала пісні Революція Гідності 2013-2014 років. У виконанні мільйонів людей, що вийшли на площі міст та столиці України в підтримку вільного та демократичного існування у власній державі «Червона Рута» стала своєрідним гімном цих історичних подій.

 

 

До пісенного ювілею, як і кожного року, відділ мистецтв ЧОУНБ ім. М. Івасюка вшановує пам’ять основоположника української естрадної музики, композитора Володимира Івасюка: організовує розгорнуті книжкові та фото-експозиції, ювілейні календарі, музично-мистецькі години та вечори, презентації книг про видатного композитора, про фестиваль української сучасної музики «Червона рута», огляди літератури, виїзні акції на запрошення інших установ культури міста, конференції, тощо. До 70-річчя митця,  зокрема, було проведено прес-калейдоскоп «Ювілейні водограї», музичний вечір-спомин у співпраці з коледжем мистецтв ім. С.Воробкевича, виїзний мистецько-виховний захід в спецшколі-інтернаті №2, виставки робіт учнів Художньої школи ім.М.Івасюка, презентацію книжки П. Нечаєвої «Наш камертон», презентацію авторського проекту «Наш Івасюк» Оксани Петращук-Гинги та інші.

 Цікавим фактом є те, що 20 травня 2020 в Україні стартував флешмоб до 50-річчя пісні під гештегом #Chervonaruta50challenge. Ініціатор флешмобу — керівник жіночого хору «Соломія» Вінницького педагогічного коледжу Назарій Давидовський.

 

 

Такий своєрідний ювілейний пісенний марафон став сучасним варіантом шанування творчості видатного композитора, поета, художника, громадського та культурного діяча Володимира Івасюка, адже пісня «Червона Рута» піднесла риси національно-культурної самобутності й ідентичності українців декількох поколінь, зміцнила національний дух нашого народу, спростовувавши твердження про його меншовартість, стала невід’ємною частиною нашої ментальності й духовним здобутком української молоді.

 

Марія Матіос "Букова земля"

Класичний роман провідної української письменниці, лауреатки Національної премії України імені Тараса Шевченка, Марії Матіос «БУКОВА ЗЕМЛЯ» — це своєрідний літопис подій та історій завдовжки у 225 років. Ці історії винесені на прикладах житєвих подій п'яти родин різного суспільного рівня і статусу, а також історичних персонажів, так чи інакше пов’язаних з Буковиною. 

Землероби, скотарі, воїни, посли і міністри постають повноправними творцями не лише приватної, а й загальноєвропейської історії.  Географія його подій простягається від крихітного буковинського хутора Сірук — до Відня, Берліна, Бухареста, Москви і Берна. Персонажі роману – це весь буковинський люд, описаний через своїх найяскравіших представників. На початку роману фантастична сцена, в якій Бог говорить із Білим і Чорним Ангелами про сенс життя й дає завдання знайти все про життєписи чотирьох родів у контексті їхніх взаємозв’язків і взаємовпливів. Історія цих родин дуже важлива для розуміння того, що було, є і буде в майбутньому,  але такий  авторський прийом дещо відсилає до класиків і потім вже не згадається протягом 900-сот сторінок роману.

Чотири буковинські роди, які становлять зміст «Букової землі», – дуже різні. Рід Васильків – княжий, аристократичний, що бере початок із ХVІІ ст., уклав своє генеалогічне дерево. Вони найбільші землевласники на Буковині, мають квартири в Чернівцях, палац у Берегометі, соляні копальні, ліси й полонини. Вони політики, працюють в австро-угорському парламенті, барон Александр Василько – триразовий голова буковинського сейму в Чернівцях. Вони дипломати: один із них, Николай, був представником УНР на підписанні Брестського миру. Рід, який утратив свою українськість, але поступово до неї повертається.

Рід Ваґнерів – переселенці з Німеччини, яких прийняла буковинська земля. Люди, не маючи в себе вдома землі та живучи в бідності, йдуть шукати щастя на чужину. Вони розуміють, що це нелегко, але Герберт Ваґнер вирушає з баварського Катарінендорфа, щоб його нащадки заснували свої поселення в буковинських лісах. Авторка не простежує це хронологічно, вона залишає їх на півдорозі, а потім ми дізнаємося від внука цього переселенця про історію: новий спосіб господарювання, фруктові дерева, солеваріння. Ми дізнаємося історію одного роду через інший. І цей рід теж стає частиною буковинської землі.

Рід Берегівчуків – гуцульський, вони живуть бідно, але гордо. Батько вбиває свою доньку на її весіллі, бо вважає, що вона втратила цноту. Для нього страшна своя кров на руках, тому він йде на війну в Гуцульський добровольчий курінь, щоб змити її чужою. Але виявляється, що кров не змивається ніколи: можна бути сміливим і чесним солдатом, розумним господарем, але влада роду – незаперечна. І проявляється вона в нащадках і їх вчинках. Буковинська земля не може існувати без людей такого роду.

Ще один рід – рід Вівчарів, багатих селян. Початок його подано через весілля Федори й Петра. Федора – ще дитина, але, опинившись в чужій оселі, відразу почувається ґаздинею. З гумором письменниця описує розуміння молодою дівчиною особливостей сімейного життя. Щоправда, з цього нерозуміння, небажання зрозуміти виростає справжнє почуття кохання.

З історії цих родів, життя яких тягнеться протягом 225 років, виростає історія Буковини. Бачимо події ХІХ ст., Першої та Другої світових воєн, міжвоєнних років, коли Буковина була в складі Румунії. Роки після Другої світової змінюють світ Букової землі: він руйнується, знищується новими пришельцями – совітською владою. Тема, присутня в багатьох творах Марії Матіос («Солодка Даруся», «Нація») проговорюється і тут через долі людей хутора Сірук, Марушки і Ганушки Берегівчуків, Петруся Вівчаря, багатьох інших – убитих, виселених, заляканих. І вже в ХХІ ст., коли броунівський рух людей, інспірований владою (адже людей переселяли примусово чи примушували «добровільно» покидати свою батьківщину), призводить до того, що відчуття роду зникає. На початку – єдність роду, в ХХІ ст. – зникнення, відсутність цього поняття. Але, з іншого боку, в «Епілозі» давно загублені рідні відшукують і впізнають одне одного, хоч і впізнання це трагічне.

У романі багато відсилань до конкретних документів, що робить твір історично достовірним: долі повстанських ватажків Василя Савчака («Сталь»), Юліана Матвіїва («Недобитий»), Миколи Кричуна («Черемшина») розкриваються через примітки, даються посилання на листи, виступи, протоколи, описується історія виїзду з Чернівців Павела Анчеля (Пауля Целана). Поєднання героїчного і трагічного, відчуття безвиході й розуміння вічності буття, ліричного суму за минулим і утвердження неминучості такого незрозумілого сьогодення підкреслюють вписаність «Букової землі» в сучасний літературний процес.І як завжди у книжках Марії Матіос, окремим персонажем є мова з її неповторною лексичною розкішшю і гуцульським чаром, яка і є із надважливих головних героїнь цього роману.

Якою приємною мені звісткою було прохання моєї подруги, яка багато років проживає  із сім'єю в Австрії, придбати для її домашньої бібліотеки два твори Марії Матіос              "Букова земля" та "Солодка Даруся". 

Книги вже у них в домашній бібліотеці і в процесі прочитання. Адже справжня любов до своєї землі саме і є в таких малих, але важливих принципових питаннях. Ще одна історія справжньої буковинської родини колись може лягти в основу інших класних романів.

"Віденський подих буковинського таланту: Орест Руснак"

Концерти Ореста Руснака у Львові

На запрошення Концертного Бюра у Львові прибув до нас на два концертові виступи визначний наш оперний співак, колишній член опер у Ґрацу і Кеніґсбергу, а від довгих років член мінхенської опери, Орест Руснак.

Мушу признатися, що мені важко реферувати про перший концерт нашого співака, що відбувся 3 липня ц. р. в салі Інституту Народної Творчости виключно з точки погляду музичного рецензента. Признаючи, що концерт цей своїм мистецьким рівнем висунувся на визначно передове місце в цьогорічному музичному сезоні у Львові, слід відмітити у цій музичній "події дня" ще й інший, незвичайно важливий для нас і для самого співака момент: оце дорогий наш земляк, якому доля присудила віддавати свої мистецькі сили не на своїй рідній сцені, прибув до нас, щоб після майже десятирічної перерви відновити знову душевний, психічний звязок з рідним краєм, рідною суспільністю. Недвозначно ствердила це й програма концерту, з найбагатшим відділом творів українських композиторів, між якими найсильніше заступлені були саме твори славетного батька нашої музики, Миколи Лисенка, що його память у сторіччє з дня народження святкує українське громадянство не тільки відбутими концертами-академіями та виставою, але теж конкурсом хорів по цілому краю, що проходить з незвичайним піднесенням та завершиться збірною народньою маніфестацію нашого хорового мистецтва у Львові. І цей психічний момент, ця атмосфера, в якій серця слухачів і нашого славного мистця забили якимись словами, що не даються охопити спільним ритмом, заважили найбільш на характері та змісті тих прекрасних вражінь, які єднали в одно виконавця й авдиторію, що впродовж тих двох годин казали нам забути на ті сповнені болем і терпінням переживання, звязані з тими важливими світовими подіями, в яких перероджується сьогодні ціле людство.

Програма цього вечора складалася з трьох частин: старовинних арій (якими розпочався концерт), та більш новітніх оперних арій, розмежованих піснями українських композиторів. Зразу треба ствердити, що наш співак — це "par ехсеllence" оперний артист сучасного покрою. З причини важливої перешкоди я не зміг бути приявним на першій частині програми. Але як я чув від авторитетних слухачів та й на основі дальших моїх вражінь, можна б відмітити, що в більш статичному, так сказати б, характері музики старовинних арій Гендля, Перґолязі чи інших наш артист почуває себе не найліпше. — Очевидно, це слід би віднести хіба тільки до інтерпретації, бож про технічну сторінку такого мистця вокальної техніки не доводиться тратити багато слів. Це співак з першорядними голосовими прикметами, з рідко широким вокальним діяпазоном від найнижчого голосового реґістру до феноменального, повного свіжости та блеску високого "д" (d) вгоpi. Динамічна скаля його голосу розтягається від етеричного пяніссіма чи "меццавоче" до могутнього, видержливого на предовгий віддих "форте". Непорочна чистота та прозорість його дикції, гнучкість голосової емісії не затрачуються навіть у карколомних чи пак "голосоломних" проблемах вокальної техніки.

Велике зворушення та захоплення у слухачів викликало передовсім виконання українського відділу програми. Вже незвичайно сильні й актуальні тексти до пісень: Барвінського "Ой поля, ви поля" (слова Коницького) та Людкевича "Спи, дитинко моя" (слова Карманського), потрясли почуваннями слухачів, в слід за чим захоплювались вони виконуванням дальших пісень, як О. Нижанківського "Минули літа молодії", чи низки пісень Лисенка до слів Шевченка, як "Минають дні", "Дума", "Ой Дніпре", "Гомоніла Україна" та каватіна Андрія з опери "Тарас Бульба". Та хоч тут можна б мати деякі (і тільки деякі) застереження щодо темпа, інколи динаміки чи й довільних змін нотного тексту, що в дечому позначалося й на виразі виконуваних творів, то слід ствердити, що артист співав ці пісні саме з такою непереможною силою емоції, з такою сильною дозою субєктивного первня, що мабуть тому в розгарі захоплення й переживання підчас виконування тих пісень затрачував інколи обєктивність потрібної перспективи "з віддалі", що дозволила б також акомпаніяторові повно й широко висловитися — з уваги на значіння його партії і в користь контрастів форми та змісту. Тому може каватіна з оп. "Тарас Бульба" своїм оперовим жанром найближче підійшла нашому співакові. Зате до глибини мусіла зворушити кожного слухача та безпосередність і щирість, з якою наш співак виконав цілий цей український відділ, що в загальному був такий багатий у прекрасні високомистецькі моменти та з природи річи був найближчий і найдорожчий нашим почуванням, нашим серцям, особливо ж в сучасний момент.

Мої завваги — зовсім не знижують великого формату Ореста Руснака як співака, коли я зважу, що всі голосові та виразові його прикмети найшли повністю, всестороннє та блискуче виявлення щойно у третій частині програми, в оперних аріях Пуччіні, Фльотова, Верді, Бізе та в наддаткових аріях Верді, Адама й ін. На очах слухача концертова естрада перемінювалася тут просто в оперну сцену із суґерованими її атрибутами — декорацій, костюмів і загалом оперної атмосфери. Співак-виконавець та актор, вираз звуку, міміка, жестикуляція зливалися тут в таку ідеальну гармонійно та одноцільно споєну синтезу, що мимохіть у кожного слухача витворювалось гаряче, невідкличне бажання побачити нашого артиста на оперній сцені, для якої він предестинований не тільки з огляду на вище наведені голосові й виразові вальори, але й на першорядну акторську апарицію. Яка шкода, що саме в цьому часі наш оперний театр перервав свою діяльність так добре заслуженим відпочинком!

Висловлюючи оце гаряче бажання усіх слухачів, витаємо нашого дорогого земляка і гостя на нашій рідній землі щирим українським серцем, гарячими почуваннями та бажаємо, щоб ті безпосередні вияви захоплення й одушевлення слухачів були тією міцною ниткою, що й на віддаль на чужині звязуватиме нерозривно мистця з його рідною суспільністю й рідною атмосферою і тим краще допоможе йому вести славу українського імени між чужими.

  

 Реферуючи про мистецький успіх концерту О. Руснака, не можу поминути участи в ньому акомпаніяторки, а радше співвиконавця, п. Марії Роговської, добре відомої вже в нашому краю піяністки, якої гра у високій мірі підносила мистецьку вартість виконання поодиноких творів за що належиться їй окреме признання й подяка.

Василь Барвінський. Замість музичної рецензІї з концерту в дні 3 липня 1942.//Краківські вісті. - 08.07.1942.

Грай, мій баяне! Микола Новицький

 16 липня 2020 року виповнюється 85 років від дня народження  Миколи Новицького — українського композитора, диригента, педагога заслуженого працівника культури.

Народився  Микола Володимирович 16 липня 1935 року в селі Баговиця Кам'янець-Подільського району Хмельницької області. Закінчив Чернівецьке музичне училище та Харківський інститут культури. З 1958 року проживав і працював у м. Кіцмань Чернівецької області. Працював директором районного Будинку культури і викладачем дитячої музичної школи, а з 1963 року — директором музичної школи. 

Творчі здобутки

Микола Новицький — автор понад 200 музичних творів: пісень для хору, п'єс для духового оркестру, інструментальної музики, творів для дітей, обробки народних пісень. Серед них найбільш відомі: пісні «Квіти вчителеві», «Маки» і «Червоні галстуки» (сл. І. Смирнової), «Спогад» (сл. М. Куєка), «Кубанночка» (сл. В. Місевича), «Пісня про Кіцмань» (сл. І. Семенюка) та інші. Написав кілька популярних пісень на слова П. Воронька, М. Івасюка, М. Матіос, П. Палія, М. Ткача. Автор збірок «Забрость» (1994) та «Марші для духового оркестру» (1998).

Помер 7 червня 2008 року. Похований в м. Кіцмань.

Відзнаки, нагороди

• Член Всеукраїнської музичної спілки.
• Заслужений працівник культури України (2004).
• Грамота Президії Верховної Ради УРСР.
• Лауреат Літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича.