субота, 11 травня 2019 р.

До 115-річчя Сальвадора Далі

Сальвадо́р Далі́ - повне ім'я Сальвадор Феліп Жасінт Далі і Доме́нек, маркіз де Пуболь — каталонський художник, скульптор, гравер, письменник, один з головних представників сюрреалізму ХХ століття.


Фігерас часів дитинства Далі


Сальвадор Далі народився 11 травня 1904 року в родині нотаріуса Сальвадора Далі-і-Кусі (1872—1952) і Феліпи Доменеч (1874—1921) у містечку Фігерасі в Каталонії, на північному сході Іспанії. Він народився через дев'ять місяців після смерті свого брата, якого теж звали Сальвадор (1901—1903). Коли він мав п'ять років, батьки взяли його з собою на могилу брата і сказали, що він був його реінкарнацією. Новина, що він є копією свого брата, викликала у нього страх перед могилою брата і бажання довести свою унікальність у світі. Ще у ранньому дитинстві, судячи з поведінки і пристрастей маленького Сальвадора, можна було відзначити його нестримну енергію та ексцентричність характеру. Часті вередування й істерики гнівили Сальвадорового батька, але мати, навпаки, всіляко намагалася догодити улюбленому синові. Вона прощала йому навіть найогидніші витівки. Як наслідок, батько став для сина втіленням зла, а мати — символом добра.
Талант Сальвадора до малювання з'явився у досить юному віці. Уже в чотирирічному віці він, з дивною для такої маленької дитини старанністю, намагався малювати. Першу свою картину Сальвадор Далі намалював, коли йому було шість років. Це був невеликий імпресіоністський пейзаж, намальований олійними фарбами на дерев'яній дошці. Талант генія рвався назовні. Далі цілими днями просиджував у маленькій, спеціально призначеній для цього кімнаті, малюючи картини. У містечку Фігерасі Далі брав уроки малювання у професора Жоана Нуньєса. Серед улюблених картин молодого Далі була композиція французького художника Мілле «Анжелюс» (перше слово молитви «Angelus Domini», що означає «Ангел Господній»), де зображена сцена вечірньої молитви збирачів картоплі.

Юність

Під досвідченим керівництвом професора талант юного Сальвадора набув своїх реальних форм. Вже в 14 років годі було й сумніватися в здатності Далі до малювання. Коли Далі виповнилося 15 років, його вигнали з чернечої школи за погану поведінку. Але він зміг успішно скласти всі іспити і вступити до інституту (так в Іспанії називали школу, яка надає закінчену середню освіту). Інститут йому вдалося закінчити з чудовими оцінками у 1921 році. Потім Далі вступив у Мадридську художню академію. У шістнадцять років він почав викладати свої думки на папері. З цього часу живопис і література стали рівноцінними частинами його творчого життя. У 1919 році в саморобному виданні «Студіум» він публікує нариси про Веласкеса, Гойю, Ель Греко, Мікеланджело і Леонардо да Вінчі. Бере участь у студентських виступах, за що на добу потрапляє у в'язницю.
На початку 20-х років Далі захоплювався роботами футуристів, але все-таки був сповнений рішучості створити власний стиль у живописі. У цей час у нього з'явилися нові друзі й знайомі. Серед них були такі видатні та талановиті люди, як поет Федеріко Гарсіа Лорка і режисер Луїс Бюнюель. Екстравагантний вигляд художника дивував і шокував пересічних мадридців. Це приводило самого юнака в невимовний захват. У 1921 році від раку грудей помирає мати Далі.
У 1923 році за порушення дисципліни він був на рік відсторонений від занять в академії. У цей період інтерес Далі був прикутий до творів великого генія кубізму Пабло Пікассо. У картинах Далі того часу можна помітити вплив кубізму («Молода дівчина», 1923). У 1925 році з 14 по 27 листопада проходить перша персональна виставка його робіт у галереї Далмау. На цій виставці були 27 картин і 5 малюнків генія-початківця. Школа живопису, у якій він навчався, поступово розчаровувала його, і в 1926 році Далі покинув академію. У цьому ж році Сальвадор Далі виїхав до Парижа, намагаючись знайти там для себе щось до душі. Вступивши до групи, яка об'єдналася навколо Андре Бретона, він почав створювати свої перші сюрреалістичні роботи («Кров солодша від меду» 1928; «Світлі радощі» 1929). На початку 1929 року відбулася прем'єра фільму «Андалузький пес» за сценарієм Сальвадора Далі і Луїса Бунюеля. Сценарій створили лише за шість днів. Після скандальної прем'єри цього фільму автори запланували ще один фільм під назвою «Золота доба». У 1929 році сюрреалізм став суперечливим питанням, для багатьох — неприйнятною течією у живопис.

Молоді роки

Особисте життя Сальвадора Далі до 1929 року не мало яскравих моментів (якщо тільки не брати до уваги його численні захоплення нереальними дівчатками, дівчатами та жінками). Але саме у 1929 році Далі закохався в жінку — Олену Дьякову або Галу. У той час вона була дружиною письменника Поля Елюара, але стосунки її з чоловіком на той час вже були прохолодними. Саме ця жінка на все життя, що залишилося, стала музою, натхненням генія Далі.
У 1930 році картини Сальвадора Далі почали приносити йому популярність («Час, що розплився», «Постійність пам'яті»). Незмінними темами його творінь були руйнування, тлінність, смерть та світ сексуальних переживань людини (вплив книг Зиґмунда Фрейда). У січні 1931 року в Лондоні відбулася прем'єра другого фільму Далі — «Золота доба»[2].

Далі і Гала

Сальвадор Далі в 1934 р.
Гала Елюар (ім'я при народженні — Олена Делувіна-Дьяконова) здавалася Далі витонченою і самовпевненою жінкою. Вона довгий час перебувала у вищих мистецьких колах Парижа, тоді як він був лише простим хлопцем з маленького провінційного містечка на півночі Іспанії. Спочатку Далі був вражений красою Гали й істерично реготав, коли вони розмовляли. Він не знав, як поводитися з нею, але потай визнавав, що вона йому подобалася. У свою чергу, Галу зацікавив цей напружений юнак і його стурбованість мастурбацією і кастрацією. Коли Поль Елюар повернувся в Париж, Далі і Гала знайшли вихід із ситуації. «Перший поцілунок, — писав Далі пізніше, — коли зіткнулися наші зуби й переплелися наші язики, був лише початком того голоду, який змусив нас гризти один одного до самої суті нашого буття»[3]. Такі образи часто з'являлися в наступних роботах Далі: відбивні котлети на тілі людини, смажені яйця, канібалізм — усі ці образи нагадують про шалене кохання Далі та Гали. Коли ця пара вперше втекла разом, вони замкнулися у своїй кімнаті в замку Карі-ле-Руе неподалік від Марселя і відрізали себе від решти світу. Це втеча тривала все їхнє подружнє життя, навіть тоді, коли Далі став скандально відомим. Гала стала для Сальвадора Далі не просто жінкою, яка задовольняла його пристрасть. Коли вона врешті-решт залишила свого чоловіка і переїхала до Далі в 1930 році, то виявила себе як чудовий організатор, менеджер і патронеса. А коли 1934 року вони нарешті одружилися, колишній чоловік Гали Поль Елюар був одним зі свідків на весільній церемонії.


Щоб висловити свої почуття до цієї дивовижної жінки, Далі зобразив її у вигляді Градиви, героїні популярного роману Вільяма Дженсена, де Градива постає, як статуя з Помпеї, в яку закохався юнак, що, в врешті-решт, змінило його життя. На картині «Градива знову відкриває для себе антропоморфні руїни» на тлі скель, написати які художника надихнув скелястий краєвид Коста Брава, на передньому плані зображена Градива, моделлю для якої послужила Гала, оповита скелею, на якій стоїть чорнильниця, можливо, як натяк на її колишнього чоловіка-поета.
Особливістю цих стосунків було вміння відчувати і розуміти одне одного. Гала буквально жила життям Далі, а він захоплювався нею все життя.

Розрив із сюрреалістами

На початку 30-х років Сальвадор Далі вступив у конфлікт із сюрреалістами на політичному підґрунті. Його захоплення Адольфом Гітлером і монархічні прихильності розходилися з ідеями Бретона.
Після приходу до влади каудильйо Фрáнко у 1936 році Далі свариться із сюрреалістами, які займають ліві позиції, і його виключають з групи. Далі порвав із сюрреалістами після того, як ті звинуватили його в контрреволюційній діяльності. У відповідь Далі не без підстав заявляє: «Сюрреалізм — це я». Насправді Сальвадор був аполітичним, і навіть його монархістські погляди слід було розуміти сюрреалістично, так само, як і постійно рекламовану ним сексуальну пристрасть до Гітлера. Він жив ​​сюрреалістично, його висловлювання і роботи мали ширший і глибший зміст, ніж інтереси конкретних політичних партій. Так, 1933 року він намалював картину «Загадка Вільгельма Телля», де зобразив Вільгельма Телля в образі Леніна з величезним задом.
Між 1936 і 1937 роками Сальвадор Далі пише одну з найвідоміших картин «Метаморфоза Нарциса». Одночасно виходить його літературна праця під назвою «Метаморфози Нарциса. Параноїдна тема». Раніше, 1935 року, в праці «Викорінення ірраціонального» Далі сформулював теорію параноїдально-критичного методу.

Далі в Італії

У 1937 році Далі відвідує Італію з метою ознайомлення з живописом епохи Відродження. Далі був у захопленні від творів Відродження. У його власних роботах починає домінувати правильність людських пропорцій та інші риси академізму. Незважаючи на відхід від сюрреалізму, його картини, як і раніше наповнені сюрреалістичними фантазіями. Пізніше Далі (в найкращих традиціях своєї зарозумілості і епатажності) приписує собі порятунок мистецтва від модерністської деградації, з чим пов'язує своє власне ім'я («Salvador» в перекладі з іспанської означає «Спаситель»).

Далі в США

Після окупації Франції німцями в 1940 році Далі їде у США (Каліфорнію), де відкриває нову майстерню. Він живе разом з Галою з 1940 по 1948 роки.
В американський період Далі приступив до циклу картин на релігійну тематику. «Спокуса Святого Антонія» (1946), «Мадонна порту Льїгат» (1949), «Відкриття Америки Христофором Колумбом» (1959) та інші полотна створили йому славу «католицького живописця». Сам він говорив, що в католицькій релігії його полонило «рідкісна досконалість задуму». У 1949 році Далі навіть удостоївся аудієнції у Папи Римського Пія XII (пізніше його запрошував до Ватикану і Папа Іоанн XXIII). Але при цьому художник уважно стежив і за досягненнями науки. Він написав «Атомну Леду» (1949) та «Ядерний хрест» (1952).
У 1942 році Сальвадор Далі випускає белетризовану автобіографію «Таємне життя Сальвадора Далі, написане ним самим». Коли ця книга у 1942 році була видана, вона відразу викликала критику з боку преси і прихильників пуританських кіл суспільства. Його літературні спроби, як і художні твори, як правило, виявляються комерційно успішними.
Він співпрацює з Волтом Діснеєм. Той пропонує Далі випробувати свій талант у кіно — мистецтво, яке в той час було овіяне ореолом чаклунства, чудес і широких можливостей. Але запропонований Сальвадором проект сюрреалістичного мультфільму Destino був визнаний комерційно недоцільним, і робота над ним була припинена. Далі працює з режисером Альфредом Хічкоком і малює декорації для сцени сну з фільму «Заворожений». Однак сцена увійшла в фільм дуже урізаною — знову ж таки з комерційних міркувань.
Далі, як правило, подобалася активна діяльність, і разом з Галою, яка постійно поруч з ним, він став відомий всім Сполученим Штатам Америки як король сучасного мистецтва. Далі також знайшов час, щоб написати роман «Приховані обличчя» про групу аристократів на порозі Другої світової війни.

Повернення до Іспанії

З часом ностальгія за батьківщиною бере своє, і в 1948 році він повертається в Іспанію. Перебуваючи у Порт Льїгаті Далі звертається у своїх творах до релігійно-фантастичної тематики. У 1953 році проходить велика ретроспективна виставка Сальвадора Далі в Римі. На ній представлені 24 картини, 27 малюнків і 102 акварелі. Раніше, в 1951 році, напередодні холодної війни, Далі розробляє теорію «атомарного мистецтва», опубліковану в цьому ж році в «Містичному маніфесті». Далі ставить перед собою мету донести до глядача ідею про сталість духовного буття навіть після зникнення матерії («Голова Рафаеля, що відривається», 1951). У 1959 році Далі і Гала облаштували свій будинок у Порт-Льїгаті. На той час вже ніхто не міг сумніватися в геніальності художника. Його картини купувалися за величезні гроші шанувальниками та любителями розкоші. Величезні полотна, написані Далі в 60-х роках, оцінювалися у величезні суми. У багатьох мільйонерів вважалося шиком мати в колекції картини Сальвадора Далі.
Наприкінці 60-х років стосунки між Далі і Галою стали прохолодними. На прохання Гали, Далі змушений купити їй замок, де вона багато часу проводила в товаристві молодих чоловіків. Подальші роки їхнього спільного життя нагадували собою жевріння вуглинок.

Музей Далі

Театр-музей Сальвадора Далі. Фігерас
У 1973 році у Фігуерасі був відкритий «Музей Далі». Цей незрівнянний сюрреалістичний витвір і нині захоплює відвідувачів. Музей є ретроспективою життя великого художника.
Сальвадору Далі прийшла ідея побудувати музей для своїх робіт. Незабаром він взявся за перебудову театру у Фігерасі, своїй батьківщині. Театр був зруйнований під час громадянської війни в Іспанії. Над сценою було споруджено гігантський геодезичний купол. Розчистили і розділили на сектори глядацьку залу. У секторах могли бути представлені його роботи різних жанрів.
Далі сам розписав вхідне фойє, зобразивши себе і Галу, які відмивають золото у Фігерасі, з ногами, що звисають зі стелі. Салон був названий Палацом вітрів, за однойменною поемою, в якій розповідається легенда про східний вітер, чия любов одружилася і живе на заході, тому завжди, коли він наближається до неї, він змушений повернутися назад, на свою землю. Коли він повертаються — то плаче, і на землю падають його сльози. Ця легенда дуже сподобалася містику Далі.
Іншу частину свого музею Сальвадор Далі присвятив еротиці. Як він часто любив підкреслювати, «… еротика відрізняється від порнографії тим, що перша приносить всім щастя, а друга — лише невдачі».
У Театрі-музеї Далі було виставлено багато його робіт та інших дрібничок. Музей відкрився у вересні 1974 року і був схожий не стільки на музей, скільки на базар. Там, серед іншого, були результати експериментів Далі з голографією, з якої він сподівався створити глобальні тривимірні образи. Його голограми спочатку виставлялися в галереї Кнедлер в Нью-Йорку в 1972 році. Він перестав експериментувати в 1975 році. Крім того, в Театрі-музеї Далі демонструвалися подвійні спектроскопічні картини із зображенням оголеної Гали на тлі картини Клода Лорена та інші предмети мистецтва, створені Далі.

Останні роки

Сальвадор Далі в 1981 р.
Ближче до 80-х років у Далі почалися проблеми із здоров'ям. Смерть Франка приголомшила й налякала Далі. Будучи патріотом, він не міг спокійно переживати зміни в долі Іспанії. Лікарі підозрювали у Далі хворобу Паркінсона. Ця хвороба колись стала смертельною для його батька. 10 червня 1982 року померла Гала. Хоча їхні стосунки не можна було назвати близькими, Далі сприйняв її смерть як жахливий удар.
Через сильне бажання бути поруч з її духом, Далі переїхав в замок Пубол, майже припинивши з'являтися у суспільстві. Попри це, його популярність зростала. У 1982 році Музей Сальвадора Далі, відкритий у Клівленді, штат Огайо, який містив велику частину його робіт, переїхав до Санкт-Петербургу, штат Флорида. Центр Жоржа Помпіду у Парижі влаштував велику ретроспективу робіт Далі в 1979 році. Її пізніше послали через Ла-Манш до галереї «Тейт» у Лондоні. Подвійний показ ретроспективи дозволив широким верствам населення Європи ознайомитися з роботами Далі і приніс йому широкий розголос.
Серед нагород, які посипалися на Далі, було членство в Академії витончених мистецтв Франції. Іспанія удостоїла його найвищої честі, нагородивши Великим хрестом Ізабелли-католички, який йому вручив король Хуан Карлос I. Далі був оголошений маркізом де Пубол у 1982 році. Незважаючи на все це, Далі був нещасний і почував себе погано. Він багато працював. Все своє життя він захоплювався італійськими художниками епохи Відродження, тому почав малювати картини в манері, ближчій до стилю епохи Відродження. Він також почав малювати у вільному стилі. Лінійний, експресіоністський стиль, що нагадує манеру Вінсента ван Гога, проявився у такій його картині, як «Ліжко та приліжковий столик люто атакують віолончель» (1983), де чіткі класичні лінії ранніх робіт Далі поступаються більш вільному, романтичнішому стилю.
У кінці 1983 року його настрій, як здавалося, трохи покращився. Він почав іноді прогулюватися садком, малювати картини. Але це тривало не довго. Старість брала верх над геніальним розумом. 30 серпня 1984 року в будинку Далі сталася пожежа. Він уже кілька днів був прикутий до ліжка, коли якимось чином воно загорілося. Можливо, причиною була несправна лампа, що стояла біля ліжка. Запалала вся кімната. Йому вдалося доповзти до дверей. Роберт Дешарне, який керував справами Далі протягом багатьох років, врятував його від смерті, витягши з охопленої вогнем кімнати. Опіки на тілі художника займали 18 % шкіри. У лютому 1985 року стан Далі дещо покращився, і він зміг дати інтерв'ю найбільшій іспанській газеті «Паїс».
Але в листопаді 1988 року Далі поклали в клініку з діагнозом «серцева недостатність». Серце Сальвадора Далі зупинилося 23 січня 1989 року. Його тіло забальзамували, на його прохання, і протягом тижня він лежав у музеї у Фігерасі. Тисячі людей приїхали, щоб попрощатися з великим генієм. Сальвадора Далі поховали в центрі музею його імені під плитою, що немає жодних позначок.

Посмертні події

У червні 2017 року суд в Мадриді прийняв рішення щодо ексгумації останків Сальвадора Далі. Таке рішення суд виніс, розглядаючи позов жительки Жирони, Марії Пілар Абель, яка називала себе ясновидицею та стверджувала, що художник є її батьком. 20 липня труна з тілом Сальвадора Далі була розкрита, і була проведена ексгумація з метою перевірити. Експертиза ДНК показала, що вони не є родичами.
Команда Goodby Silverstein & Partners створила віртуальну копію Далі за допомогою штучного інтелекту. З квітня 2019 року зали музею Далі, Санкт-Петербург, штат Флорида, прикрасять екранами, на яких цифровий Далі вестиме свою програму, коментуватиме власні твори та цікаві події.

Епатаж Сальвадора Далі

Епатажне фото Сальвадора Далі, 1972 р.
  • У Сальвадора Далі, як у людини оригінальної, і домашній улюбленець був незвичайним. Далі був дуже прив'язаний до свого екзотичного друга — гігантського мурахоїда, вигулював його вуличками Парижа та навіть брав із собою на світські вечори.
  • Відвідуючи виставку сюрреалістичної творчості в Лондоні 1936-го, одягнувся в костюм водолаза.
  • Для нью-йоркського магазину «Bonwit Teller» у 1939 році Сальвадор Далі створив інсталяцію «День і ніч» з манекенами, що плавали у ваннах. Власник замінив манекени на менш кричущого вигляду, в результаті Далі влаштував у магазині погром і одна з ванн випала на вулицю, розбивши вітрину. Далі скористався цим для ефектної появи на публіці, вискочивши слідом.
  • У Парижі в 1958 році він ніс батон хліба довжиною 12 метрів.
  • Сьомого грудня 1959 року в Парижі відбулася презентація овосипеда (ovocypede): пристрою, який придумав Сальвадор Далі і втілив у життя інженер Лапарра. Овосипед — це прозора куля з закріпленим всередині сидінням для однієї людини.
  • Cпівачка Шер і її чоловік Сонні Боно, і 1970-і відвідали вечірку Сальвадора Далі, яку він проводив в Нью-Йоркському готелі Plaza. Там Далі підклав їй на сидіння виріб у формі риби, що виявився дистанційно контрольованим вібратором.

понеділок, 6 травня 2019 р.

6 травня - Святого Юра



Святий Юр (Юрай) запускає весну – витягає з тобівки золоті ключі, відмикає браму і вивільняє сили природи.


На Русі святого  Юрія (Георгія) шанували як покровителя скотарства, а також вважали захисником від хижих звірів. У той же час в слов’янському фольклорі великомученик відзначений як володар змій і господар диких тварин.
Святий Єгорій звіра пасе. Всі тварини у святого Юрія під рукою.
Не менш розвинений у наших предків був культ великомученика Георгія як господаря землі, хлібороба, відкривача весняних польових робіт. Відзначимо, що ім’я Георгій по-грецьки означає «землероб, хлібороб», і цілком можливо, що в своїх витоках цей персонаж пов’язаний був з землеробською міфологією.
Юріїв день – остаточний поворот до весни, той поріг, за яким залишилася боротьба весни із зимою і починається її поступовий перехід в літо. В цей день святкується перемога тепла і сонця над зимовими морозами.
Особливе значення 6 травня приписували єгор’євській росі, поява якої віщувало буйний ріст трав, а значить і рясний корм для випущений на пасовище худоби. Ще вірили, що Юр’єва роса допомагає в лікуванні різних недуг, в знятті порчі і сглазу. Тому по росі каталися, щоб отримати міцне здоров’я.
Однією з головних тем дня була підготовка землі до сівби або проведення посівних робіт. У північних і східних регіонах на Єгорій заорювали ріллю, в південних – починали сівбу.
З Єгорій сіяли моркву і садили буряки: Сійте на Георгія розсаду, зеленого борщу вдосталь буде. До цього дня намагалися посадити капусту, інакше вилки витися не будуть. Також перебирали цибулю, щоб вона краще зростала.
До дня Єгорія приурочили перший вигін худоби в поле, який вважали дуже відповідальною справою і сприймали як велике свято. Обставлявся він різними ритуальними діями, вироками, піснями і обрядами. Якщо траплялася рання весна, худобу випускали в поле і до цієї дати, але її урочистий вигін з усіма обрядами здійснювали саме в Єгоров день.
Напередодні і в день свята з дому нічого не віддавали. До світанку 6 травня господар обходив будинок, закривав все хвіртки, ворота і переломи в огорожі, господиня з іконою і короваєм тричі обходила худобу в хліві, шепочучи при цьому молитву.
Георгія Побідоносця зверталися з проханням захистити і вберегти корів, кіз, овець і коней від лихого ока, диких звірів і інших напастей. У минулі часи в нашій країні ліси займали великий простір і були багаті дикими тваринами, тому випас худоби був пов’язаний з небезпекою. Селяни, прагнучи запобігти біді, вдавалися до різних оберегів.

По весні, перш ніж випустити худобу в ліс, в будинку на пічний заслін господині кришили хліб і потім давали його покуштувати корові, вимовляючи при цьому: «Як цей заслін щоночі на своєму місці стоїть, так би і корова наша щоночі в нашому дворі стояла».
Виганяючи корову в перший раз навесні в поле, її примушували переступити через сковорідник, покладений в воротах, потім, стукнувши худобу сковорідником, примовляли: «Як сковорідник від печі не відходить, так би і скотина моя від двору не відходила».
Деякі господині у корови обрізали кінчик хвоста і ховали його під сволок, сказавши: «Як вдома хвостик тримається, так би і коровушка трималася».
У день весняного Єгорій існувала заборона на роботу: Хто на Георгія працює, у того вовки худобу різати будуть.
Існувало повір’я, що в цей день святий Георгій на білому коні роз’їжджає по лісах і роздає накази звірам. Тому мисливці зверталися до нього з проханням про вдале полювання.
З весняного Юрія відбувалися найми і угоди по Семенов день (14 вересня), до Покрови (14 жовтня) або до Заговин (27 листопада).
А напередодні увечері усі ґазди і ґаздівські діти на Гуцульщині палять вогні і скачуть через ватру; тримаючись за руки, стають у коло і танцюють за сонцем. Так вони зустрічають Юрія, що їде до них на білому коні та веде за собою багату й космату Весну.
А коли заграє Юр у свої золоті роги, знімають гуцули зі стін трембіти, здіймають їх до неба і весело йому відповідають.
Від Юрія, покровителя худоби, починається життя полонинське – гуцули виганяють худобу на високі полонини.

Прикмети на 6 травня:

  1. Зозуля кує до дня Єгорій – до неврожаю і падежу худоби.
  2. Якщо зозулю раніше солов’я почуєш, то нещасливо проживеш літо.
  3. Якщо весняний Єгорій з кормом, то на осіннього Ніколу (19 грудня) зима встановиться.
  4. На Єгорій мороз – буде гречка, просо і овес.
  5. Сніг в Юріїв день – до хорошого урожаю гречки, дощ – до недороду.
  6. Якщо на свято і через тиждень після нього буде мороз, осінь очікується тепла.
  7. Якщо на Юрія йде сніг з дощем, то рання і пізня гречка однаково хороша буде.

Повна стаття: https://histua.com/slovnik/yu/yuriiv-den

четвер, 2 травня 2019 р.

До дня народження славетного Сидора Воробкевича

Си́дір Воробке́вич — український буковинський письменник, композитор, музично-культурний діяч, православний священик, педагог, редактор часописів Буковини, художник. Мав псевдоніми: Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Семен Хрін, Ісидор Воробкевич, С.Волох та інші. Нагороджений лицарським хрестом ордена Франца Йосифа (1902).

Народився 5 травня 1836 року в Чернівцях у родині вчителя філософії і богослов'я. Залишившись у дитинстві круглим сиротою, разом із сестрою і молодшим братом Григорієм, що теж став відомим на Буковині громадсько — культурним діячем і письменником, виховувався дідом і бабою в містечку Кіцмані, де здобув початкову освіту (навчався у 4-класовій німецькій школі).


Його прадід утік свого часу з Литви і звався Скальський Млака де Оробко, а дід переробив Оробко на Воробкевича[джерело?]. Частина прізвища Млака стала улюбленим псевдонімом Сидора. Батько його, Іван, на той час працював при Чернівецькій гімназії (тодішній ліцей) професором релігії і філософії. Його матір померла в 1840 році. Через п'ять років помер батько — Сидір разом зі своїм братом Григорієм залишилися сиротами. Їх дід, кіцманський протопоп Михайло Воробкевич, забрав онуків до себе жити в містечко Кіцмань. Першу науку в Кіцмані дітям надала бабка Параскева. Вона навчила любити рідну мову, пісню та народ. З уст своєї бабусі Сидір чув силу-силенну казок, пісень, народних оповідань про козаків і турків. Дід поета знав безліч оповідей про козацтво, Україну, Умань, Залізняка, Ґонту.


Навчався у Чернівецькій гімназії, згодом — у духовній семінарії, яку закінчив 1861 року, де він почав складати вірші й створювати до них музику. Потім був священиком у буковинських селах, де вивчав фольклор і побут місцевого населення.
Музичну освіту здобував приватно у професора Віденської консерваторії Ф. Кренна. У 1868 році склав іспит на звання викладача співу й регента хору у Віденській консерваторії. З 1867 року викладав спів у Чернівецькій духовній семінарії та гімназії, а з 1875 р. — на богословському факультеті Чернівецького університету. Як композитор складав літературні пісні і псалми, компонував хорові твори, сольні пісні та оперети, писав мелодії на власні вірші.
Помер 19 вересня 1903 у Чернівцях, похований на міському кладовищі.

Літературна діяльність Сидіра Воробкевича розпочалася 1863 року, коли в збірнику «Галичанин» було надруковано п'ять перших віршів під загальною назвою «Думки з Буковини». 1877 року він видав перший буковинський альманах «Руська хата». Один із засновників і редакторів журналу «Буковинськая зоря».
Працюючи в Чернівецькому університеті, очолював «Руське літературне товариство», а з 1876 року — студентське товариство «Союз». В 1887 році Сидір Воробкевич очолював товариство «Руський дім народний» в Чернівцях.
Сидір Воробкевич писав українською, німецькою і румунською мовами. В літературному доробку письменника — вірші, поеми, оповідання, повісті реалістичного і романтичного характеру. Він розробляв теми історичного минулого: оповідання «Турецькі бранці» (1865), поема «Нечай» (1868), драми «Петро Сагайдачний» (1884), «Кочубей і Мазепа» (1891), комедія «Пан мандатор»,[4] писав про тяжку долю селянства: вірші «Рекрути» (1865), «Панська пімства» (1878). Одним з перших в українській літературі відобразив життя робітників (драма «Блудний син»).

Найповніше талант С. Воробкевича проявився в ліричних віршах, де поет «розсипає велике багатство життєвих спостережень, осяяних тихим блиском щирого, глибокого, людського і народолюбного чуття» (І. Франко). Характерними рисами поезії Воробкевича є мелодійність, близькість до фольклорних джерел (вірш «Летить, летить чорний ворон…» та ін.). Багатьом його творам властивий гумор.
Вірш Сидора Воробкевича «Рідна мова», покладений на музику автором, став хрестоматійним. Чимало творів С. Воробкевича перекладено болгарською, німецькою, російською та іншими мовами.
Перебуваючи на викладацькій роботі в Чернівецькій духовній семінарії, гімназії, університеті, Сидір Воробкевич багато уваги приділяв молоді: уклав пісенники для початкової школи, створив посібники з теорії музики й співу та ін. Виступаючи одночасно як композитор і письменник, він створює чимало віршів, пісень для дітей («Рідна мова», «То наші любі, високі Карпати», «Веснянка», «Осінь»). Після поїздки до Києва (1874) Воробкевич написав два чоловічі хори «Цар-ріка наш Дніпро» та «Я родився над Дніпром, отому я козаком».
За життя письменника було видано збірку віршів «Над Прутом» (1901) за участю І. Франка.
Перу поета належить ряд оповідань, новел, нарисів і сміховинок («Нерон», «Сабля Скандербега», «Клеопатра», «Іван Грозний»). Він — автор циклу статей «Наші композитори», у якому чільне місце відведене композиторові М. І. Глінці. Автор багатьох і різноманітних за жанром літературних, музичних творів — пісень і хорів, романсів, оперет. Писав музику на слова Т. Шевченка, Ю. Федьковича, І. Франка, В. Александрі, М. Емінеску, В. Бумбака. Також виступав як музичний педагог; зокрема, його учнем був видатний австрійський музикознавець українського походження Євсевій Мандичевський.
За словами І.Франка, С. Воробкевич був одним з «перших жайворонків нової весни нашого народного відродження».

 З нагоди дня народження славетного  Сидора Воробкевича відділ мистецтв підготував розгорнуту книжково-ілюстративну виставку "Духовність мелосу композитора". На вистаці представлені друковані книжкові та періодичні видання, нотні видання із творами С. Воробкевича та в обробці відомого педагога, композитора, музичного діяча, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка А. Кушніренка-  багаторічного керівника Державного Академічного Буковинського ансамблю пісні і танцю.