Новорічна традиція буковинського маланкування – зараз це нематеріальна культурна спадщина України, якою цікавляться і захоплюються як жителі Чернівецької області, так і гості краю. Окрім Буковини, маланкування поширене і на Івано-Франківщині, Тернопіллі, типологічно споріднене воно з обрядом Мошу (також нематеріальна культурна спадщина України, збережена в Одеській області). Багато де присутній обряд «водіння Кози». Має маланкування близьких родичів у Румунії, Болгарії, Німеччині та інших країнах світу, і сенс традиції – на межі старого і нового року подивитися в очі всьому страшному і смішному й переродитися.
Хто хотів би навчитися тлумачити символи Маланки – цінними дороговказами стануть праці О.Курочкіна, А.Мойсея, Г.Кожолянка, І.Сандуляка, М.Шкрібляка та багатьох інших дослідників.
Маланка як обряд – яскрава, місцями виклична. А яскравість іноді викликає на себе вогонь, або як зараз пишуть у мережі – хейт. Перша з причин, чому не всі розуміють Маланку – відверто страхітливі образи, її пародійність (іноді вона так правдоподібно пародіює вади характеру, що люди просто впізнають себе). Вона – це химерне позачасове дзеркало, у якому багато дохристиянських символів, які дають відповідь на те, як мислила людина на світанку цивілізації, а як – зараз. Але чи не найбільшим викликом для Маланки є війна. Цей обряд намагалися заборонити різні уряди, серед інших – і радянська влада, маланкарів закривали до відділків, костюми відбирали, а люди все одно нишком збиралися і робили своє. А ось війна здатна стерти з лиця землі навіть таку стихійну традицію, як маланкування. Таку масову. Перша причина – Маланка весела, з музикою, і багато хто сприймає її винятково як розвагу і каже: «Зараз – не час для гулянь». А друга причина – головні маланкарські партії на Буковині належать чоловікам, тож хтось із маланкарів – воює, хтось – виїхав, а когось уже немає серед живих..
Війна, на жаль, здатна стирати з лиця землі не лише традиції, а й цілі роди, покоління і навіть села з містами..
У негласному кодексі маланкаря є правило: обов’язково питати дозволу, чи можна зайти на подвір’я. Бо якщо, наприклад, у родині траур, то Маланка зайде тихо, без музики і жартів, і тільки привітає з Новоріччям.
… Чи можна «відтермінувати» Маланку? Здається, що як тільки захочемо і буде «до того» - ми станемо і відродимо одну з найдавніших традицій України. А досить якихось 5-6 років – одні забудуть, як то має бути, другі будуть соромитися (бо просто не навчені, а маланкування – це лише для сміливих), ще хтось скаже: «Це вже пережитки». І може статися, що ви й не помітите, як зникла масова традиція, з якою асоціювали Буковину. Традицію, якою захоплювався Іван Миколайчук, яка єднала цілі кутки села в один гурт – все це може просто піти в небуття. А згадайте, скільки люду з’їжджалося на Маланку в різні осередки – яка то колективна енергія.
То маланкування як жива традиція – уже в минулому? Цій традиції зараз дуже непросто і кожна громада-практик обрала свій шлях – хтось вирішив почекати до кращих часів і не викликати суспільне обурення, хтось більше сил спрямував на «дитячі» маланки, аби старші навчали молодших усій послідовності традиції, а хтось вирішив зібрати маланкарську партію, аби традиція жила. Один із таких сміливців – організатор маланкування у селі Мамаївці Чернівецького району Сергій Воронюк, якого жартома називають «калфа над калфами», бо колись він був керівником маланкарської партії, а після одруження займається виготовленням масок, організовує саме дійство і споряджає кожного персонажа всіма необхідними атрибутами. 
«Я в якийсь момент зрозумів: це мус відновлювати. Маланка мусить бути. Але непростий час ускладнює організацію. Ми звернулися до місцевого самоврядування за дозволом – аби все законно. Збиралася нарада, це питання обговорювали детально, і що особливо цінно – нас підтримали воїни ЗСУ, які засвідчили: «Маланка – це обличчя Мамаївців, це наша культура, і вона дуже давня – нею не можна так легковажити. Наші воїни і в Маланку з нами ходили – це було важливо і нам, і їм. І ми за це дуже дякуємо. Цього року нас зібралися десь 30 чоловік і маланкували лиш на одному куті – Підтроща. Для порівняння, кутів у Мамаївцях 8, і в кращі часи скрізь була своя партія. Тепер ходив лиш один гурт, ми маланкували 31 грудня і 1 січня. Всі кошти ми передамо на ЗСУ».
Мамаївську Маланку можна впізнати серед інших по високих циліндричних вінках з ковилою – кодúнах. Цікавою є й технологія виготовлення масок кожного персонажа. Сергій Воронюк опанував її самостійно 10 років тому: «Кожна маска проживає у нас кілька життів. Була собі маска, ходили з нею в Маланки, вона зносилася – стала каркасом для наступної. Я в цьому навіть символізм певний бачу, закінчення одного стає початком іншого. Я не визнаю ґумових масок, мають бути оці багатошарові, з марлі, газети і клею. І я їх роблю сам. Ця традиційна маска має своє лице – нема двох однакових. А резинова що – наштампували і є. Мене ніхто маски не вчив робити – потягло просто, сам хотів знати, що з того вийде. І знаєте, Маланка наша – це та традиція, яку я дуже хочу передати своєму синові. І я це зроблю».
.. Традиція багато в чім подібна на живий вогонь – аби він мав силу, процес переривати не можна. Як би вітряно не було – донести і передати, лише тоді той вогонь буде живим. І в кожного свій вибір, як це зробити – єдиного правильного шляху, мабуть, і немає. 
Зберігати вогонь традиції у вітряну погоду – це іноді отримувати шквал нерозуміння в обличчя. Це брати на себе відповідальність за всіх (а в Маланці калфа завжди відповідає за всіх). Але зберігати вогонь традиції – це зберігати правдиве світло рідного. І випромінювати те світло на всіх, хто його потребує.
Іванна СТЕФ’ЮК – завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури Буковинського центру культури і мистецтва, кандидатка філологічних наук
Фото 1 - замаскований Сергій Воронюк, фото зроблене у експедиції
Всі інші фото надав Сергій Воронюк, на фото цьогорічна Мамаївська Маланка
Немає коментарів:
Дописати коментар