Творчість Бетховена тісно пов'язана з мистецтвом Німеччини та Австрії. Цей композитор є одним із трьох представників класичної віденської композиторської школи. Бетховен не лише зберіг основні риси класицизму (ясність, монументальність, стрункість композиції), а й значно розширив сферу образів. У цьому значенні Бетховен є послідовником не лише К. В. Глюка, Й. Гайдна і В. А. Моцарта, а й самого основоположника класичного строю в музиці — француза Люллі. Музиці Бетховена притаманна величезна енергетична напруга, збудженість почуттів, драматизм. Його творчість підсумувала здобутки епохи класицизму. Він був останнім композитором XIX ст., для якого природною формою музичного вислову був жанр «сонати».
Людвіґ ван Бетховен народився 16 грудня. 1770 року у сім'ї придворних музикантів у м.Бонн. Батько, будучи обдарованою людиною (придворний музикант, викладав вокал, теорію музики та гру на клавесині), дуже невміло розвивав музичні здібності хлопчика. Він жадав своєму синові слави клавіриста-вундеркінда, але після перших концертів (Кельн — 1778, Роттердам — 1781), які не виправдали його сподівань, дещо заспокоївся. До одинадцяти років у малого Бетховена не було системних занять — його навчали музиканти, знайомі батька. Та в 1779 році в Бонн приїхав відомий композитор, органіст, письменник Крістіан-Ґотліб Нефе, який вплинув на формування Бетховена як творчої особистості, Крістіан-Ґотліб Нефе, і в якого юний Бетховен навчався починаючи з 1779 року. Нефе познайомив свого учня із творчістю великих німецьких композиторів минулих часів. Зокрема, «Добре темперований клавір» Й. -С. Баха став для Бетховена одним із найшанованіших творів. Також Нефе познайомив Бетховена з творами Генделя.
Бетховен розпочав свою трудову діяльність професійного музиканта у дуже юному віці. В 1782 році (під час від'їзду
Нефе) виконував обов'язки придворного органіста, а вже у тринадцять років Бетховена зарахували клавесиністом у придворний оркестр. З 1788 року Бетховен проводить ще й приватні уроки, адже на його юнацькі плечі «впав» тягар утримування родини. Та все ж більшу частину свого часу Бетховен присвячував творчості. Писав він досить повільно. За десять років створив понад п'ятдесят композицій. Серед них перші твори (написані ним у віці тринадцяти років): варіації на марш Дреслера c-moll та три сонати для клавесина.
Боннський період був для Бетховена особливим, тому, що працюючи у різних жанрах, композитор зумів віднайти риси своєї творчої індивідуальності. Бетховен був висококультурною людиною, хоча з 11 років він, з певних причин, не відвідував школу. Свій світогляд розширював самоосвітою: вивчав французьку та італійську мови, латинь, класичну літературу, а також читав грецьких письменників, знав напам'ять багато творів
Шекспіра. Бетховен з дитинства був добре ознайомлений з німецькою літературою. Пізніше до числа його захоплень додалася ще й перська поезія, в тому числі філософські вірші
Омара Хаяма.
Велику роль у творчому становленні Бетховена відіграли такі композитори як
Моцарт та
Гайдн. Вже під час першого знайомства, Моцарт був приємно вражений імпровізаціями Бетховена і говорив своїм друзям, що молодого музиканта чекає велике майбутнє. А Гайдн, у свою чергу, погодився із ним працювати (він був захоплений від почутої кантати Бетховена). Восени
1792 року Бетховен переїхав у
Відень — це був початок нового періоду життя і творчості.
Протягом двох століть Відень був одним з найбільших музичних центрів Європи. Ще у XVII ст. Віденський двір відігравав роль «оперної філії» Італії, а вже у XVIII ст., Відень пропонує публіці різноманітні багатонаціональні оперні вистави. Коли Людвіґ ван Бетховен опинився у Відні, то одразу почав виступати в аристократичних салонах як віртуоз-піаніст (одразу здобув великий успіх). З його майстерністю не могли зрівнятись інші піаністи того часу. На першому ж виступі перед аудиторією, Бетховен виконав свій
фортепіанний концерт B-dur — це перший концерт, який був визнаний під № 2. У цей час Бетховен також готує до видання три свої фортепіанні тріо op. 1 — перший цикл, якому автор надав номер опусу. Ці виступи у Відні принесли Бетховену великий успіх. Після концертів у Празі та Берліні були опубліковані перші фортепіанні сонати ор. 2, присвячені Гайдну. З того часу Бетховен — віртуоз і композитор — завойовує любов публіки. Йому вдавалося не лише виконувати свої твори, а й публікувати їх.
Правопис Бетховена — Соната Op. 109
Також звертає на себе увагу рід інтонацій ранньої творчості композитора і його віденських попередників. В основному Бетховен ще зберігає «витончені» звороти XVIII ст., менуетні ритми, затримання, дріблену орнаментику.До основних творів раннього періоду творчості Бетховена належать: 20 фортепіанних сонат, дві симфонії, шість квартетів, три тріо, септет, дев'ять сонат для скрипки з фортепіано, дві сонати для віолончелі з фортепіано, два квінтети, три фортепіанних концерти, балет «Творення Прометея», ораторія «Христос на Масличній горі». Все це було написано у різних жанрах з високою майстерністю, композиторською індивідуальністю, що було прийнято називати раннім Бетховенським стилем.
Коли великий композитор втратив слух, то з життєрадісного і товариського він перетворився на похмурого і віддаленого від людей. Від самогубства його врятувала тільки музика, його творіння. Він відчував. що ще не все зробив, для чого був покликаний. Саме в цей період почався перехід до нового Бетховенського стилю. Тоді він признається, що не задоволений своїми попередніми творами і хоче стати на новий шлях написання. У Другій симфонії, у ор. 35, у
«Крейцеревій сонаті» для скрипки і фортепіано, в піснях на тексти Гелерта Бетховен виявляє небувалу силу драматизму, емоційну глибину, потяг до великих масштабів нового трактування форми. І з появою Третьої симфонії остаточно складається героїко-драматичний стиль так званого зрілого Бетховена.
Найвидатніші твори Бетховена, які відкривають нову епоху в історії музичного мистецтва, були створені у цих роках. До них належать шість симфоній: «Героїчна» (1803—4), Четверта, П'ята, «Пасторальна», Сьома, Восьма (1812); опера «Фіделіо», увертюри «Коріолан» (1807), «Леонора», музика до «Еґмонта» (1810), Скрипковий концерт (1806), Четвертий та П'ятий фортепіанні концерти (1805—6 та 1809—10 відповідно), фортепіанні сонати
«Апасіоната» (1805) і
«Аврора», п'ять геніальних квартетів, «32 варіації для фортепіано», «Фантазія для фортепіано, хору та оркестру», Шосте фортепіанне тріо, До-мажорна меса (1807), пісні та тексти
Ґете.
У центрі Бетховенського мистецтва тих років — героїчна боротьба. Музика наповнена сильною динамікою, здобуває силу та цілеспрямованість, в яких з небувалим реалізмом віддзеркалюється діалектика життєвих процесів. Вся вона — творіння нової епохи. Долаючи канони старого мистецтва і створюючи новий героїко-драматичний стиль, Бетховен незмінно зберігав класициську строгість форми. Він довів до досконалості логіку тематичного та тонального розвитку, цілісність форми і строгу архітектоніку, притаманні класициській сонаті та симфонії. Для стилю зрілого Бетховена характерні героїчні теми, побудовані на акордовій тризвучній мелодиці, притаманній німецьким народним пісням. Разом з тим героїчні, фанфарно-маршові звороти зближують їх з піснями та гімнами Французької революції.
Часто Бетховенські теми дуже прості за мелодико-інтонаційним змістом, але й при цьому не втрачають невичерпний інтерес до себе. Бетховен своєю музичною мовою у творах умів вразити не тільки багатством, але й простотою. Хоча за простотою ховалось безліч різних елементів. На творчість Бетховена неабияк вплинула поезія Ґете. Композитор написав ряд пісень на любовно-ліричні вірші поета, музику до драми «Еґмонт», а також задумав покласти на музику створену в той час першу частину «Фауста».
Історичні події
1810–
1820 років, які різко змінили соціально-політичну обстановку в Європі, безпосередньо вплинули і на життя та творчість Бетховена. Політика
Наполеона викликала у Німеччині та Австрії широкий патріотичний підйом. Саме в той час вперше були почуті твори музично-романтичної школи — пісні
Вебера,
Шуберта, Льове, опери Гофмана, Вебера,
Шпора. Глибокий зв'язок з народною національною культурою виявився характерною особливістю романтичних мистецьких напрямів у Німеччині та Австрії нового часу. Разом з тим у творчості романтиків стає помітним відхилення від естетики та художньої форми Бетховенського покоління. Героїчна тема революції, така близька Бетховенові, поступилась більш суб'єктивним темам: збільшився інтерес до внутрішнього світу людини, її тонких душевних переживань. Здавалось, що композитор вичерпав свою революційну тему. В той період він більше звертався до лірики, до пісенного жанру, до жанру романтиків — пісні.
У творчості великого композитора не всі дні були багаті на написання шедеврів. У період застою його творчості були написані такі маловідомі твори, як «Іменинна увертюра» ф.115, кантата «Славна мить», симфонія «Битва при Віторії».
Критичний період для Бетховена збігся з моментом його найвищої слави. У
1813 році наполеонівська армія зазнала поразки в битві при Віторії. Бетховен написав у зв'язку з цим симфонію для симфонічного оркестру з участю гармат та дзвонів. Оркестром Бетховен диригував сам. Грандіозно виконаний твір приніс композитору великий успіх, якого не мала жодна інша симфонія. Через деякий час відкрився Віденський конгрес, Бетховен виступив з кантатою «Славетна мить», і після виступу йому було дане звання почесного громадянина міста Відня.
Погіршувалось життя композитора разом із погіршенням слуху. Він не міг вільно спілкуватися з людьми, ускладнювалась його виконавська діяльність. У той час цікавість до серйозної, класичної музики різко зменшилася. Видавці навіть перестали публікувати сонати та симфонії, обмежуючись танцювальними п'єсами, перекладами популярних опер. На оперній сцені процвітали модні чужоземні новачки; процвітало салонне мистецтво… І саме в той час слава Бетховена почала гаснути.
Бетховен, будучи відданим своїм революційним переконанням, часто у розмовах з друзями засуджував політику. І тільки світова слава вберегла композитора від арешту. Саме у роки кризи життя Бетховена його мистецтво стало надбанням широкої аудиторії, завоювавши народну любов.
Після певної перерви у творчості в музиці Бетховена з'являється новий стиль. П'ять останніх фортепіанних сонат, дві сонати для віолончелі ор.102, «Багателі» ор.126, фуга для струнного квінтету, «33 варіації на вальс Діабеллі», Дев'ята симфонія,
«Урочиста меса», п'ять квартетів. Глибина думки, рішуче, сміливе новаторство, характерні для всієї творчості Бетховена. Думка про Дев'яту симфонію зародилася ще в роки кризи, але за реалізацію композитор взявся лише у
1822 р.
У пізній творчості Бетховена найбільше виділяється тяга до філософсько-піднятого відображення дійсності, поглибленого мислення. Це завжди було характерно для Бетховена. Новизною у пізній творчості Бетховена є «вальсова» тема. Разом з тим в музиці, побудованій на народно-жанрових і пісенних темах, Бетховен звертається до варіаційних прийомів розвитку. У цей період композитора як ніколи приваблювала хорова музика. Він створив хоровий фінал у Дев'ятій симфонії, «Урочисту месу» і залишив величезну кількість нарисів до хорових творів, яким так і не довелось вийти у світ.
Творчі замисли Бетховена народжувались безперервно. Мріяв написати «Реквієм» і музику до «Фауста», написати нову шкалу фортепіанної гри. Маючи за плечима безмежну кількість творів, Бетховен до останнього моменту свого життя почувався так, ніби не написав ще ні однієї ноти. Фортепіанна соната була для Бетховена найбільшою формою вираження його думок і почуттів, його головних художніх напрямків. Композитор на фортепіано імпровізував найчастіше у сонатній формі. У цих імпровізаціях зароджувались образи його майбутніх шедеврів. Кожна Бетховенська соната — завершення художнього твору; всі разом вони утворюють скарб класичної думки у музиці.
Всі сонати Бетховена відрізняються одна від одної. Деколи композитор не дотримується традиційних тональних співвідношень. І завжди сонатний цикл виходить цілісним організмом, в якому всі частини і теми об'єднуються між собою глибокими, часто прихованими від зовнішнього слуху внутрішніми зв'язками.
Фортепіанний спадок Бетховена також зберігає у собі 3 збірки
багателей, понад 20 циклів варіацій, 4 рондо, біля 40 маленьких фортепіанних п'єс (вальси, лендлери, екосези, менуети). Перше місце серед цих творів займають варіації. Бетховен починав свою фортепіанну творчість з варіацій і ними ж закінчив її. Після сонати це була найулюбленіша із форм.
Єдина опера Бетховена — «Фіделіо» (
1805–
1814). Вона — одна з найзначніших явищ у музично-драматургійному мистецтві XIX ст. Невдала сценічна доля опери пояснюється сміливістю її задуму і втілення. На тлі застою традицій опера Бетховена здавалась у свій час такою ж новаторською і важкою для сприйняття, як була «Героїчна симфонія» у області сучасної інструментальної музики. Цю оперу неможливо віднести до якогось єдиного оперного напрямку. З рідкісною свободою і органічністю Бетховен поєднав принципи різноманітних шкіл. Герой «Фіделіо» — героїчний і одухотворений. Цю оперу Бетховен писав у стилі і дусі шиллерівської драми. Інших опер не писав, тому що не міг знайти теми, яка б підходила.
Вокальна лірика займає у творчому спадку Бетховена набагато менш помітне місце, ніж великі інструментальні та вокально-драматичні жанри. Він створив біля 80 пісень, 20 канонів, ряд арій і ансамблів. Пісенна мініатюра мало була схожа на філософське мистецтво і героїчні сюжети. Але не зважаючи на це, до пісенного жанру Бетховен звертався все своє творче життя. Саме у його творчості німецька пісня вперше помітно піднялась на рівень побутового мистецтва і стала виразністю різноманітних складних ідей і почуттів. Не тільки ліричні образи, але й філософські теми, громадські мотиви, сатира, гумор знайшли своє місце у вокальній ліриці Бетховена.
_0004.JPG)
_0040.JPG)
_0024.JPG)