До 250-річя Артема Веделя

Ве́дель (Ве́дельський) Арте́м Лук'янович

 (1767, Київ — 14 липня 1808, Київ) — український композитор, диригент, співак, скрипаль.

Народився в сім'ї київського міщанина Лук'яна Власовича й Олени Григорівни Ведельських, імовірно 28 квітня 1767 року. Садиба родини Ведельських містилася на Подолі у парафії Різдво-Предтечинської (Борисоглібської) церкви. Хата з городом і садком стояла на розі сучасних вулиць Братської та Андріївської. Тут Ведель жив до 1788, з квітня 1792 до весни 1796 та з літа 1798 до серпня 1799. У батьковому домі композитор також закінчив свій життєвий шлях у 1808.

Батько Веделя Лук'ян Власович Ведельський (1730—1815) був художником-різьбярем, мав власну майстерню, виготовляв іконостаси. Прізвище композитора Ведель — вірогідно, скорочена форма від Ведельський. Так композитор підписував власноручно написані листи, на прізвище Ведель виписаний його військовий документ. Батько ж композитора в листі до київського генерал-губернатора пише: «Маю однородного в себе Артема Ведельського» і підписується: «Київський міщанин Лук'ян Ведельський».

Ведель навчався в Києво-Могилянській академії до 1787, пройшов курс до класу філософії включно, де здобув ґрунтовну гуманітарну й музичну освіту. У Києво-Могилянській академії Ведель почав компонувати свої перші музичні твори, диригував студентським хором та оркестром, виступав як соліст і скрипаль. Співак з хору, яким керував Ведель в Академії, розповідав згодом дослідникові В. Аскоченському: «…це був красивий юнак з очима, що випромінювали світло, мав ніжний голос, спокійний характер і був надзвичайно тактовним».

Робота в Москві

1788 відряджений митрополитом Київським і Галицьким, протектором Києво-Могилянської академії С. Миславським з малолітніми співаками до Москви, де керував капелами генерал-губернатора Москви Петра Єропкіна (до 1790), а після його відставки — Олександра Прозоровського. Ці капели за мистецьким рівнем і значенням посідали в імперії визначне місце слідом за Придворною імператорською капелою. Для керівництва ними підбирались найрізноманітніші музиканти. Отже, вже тоді талант Веделя був визнаний музичними колами та дістав високу оцінку. Формально Ведель був зарахований на службу й отримував зарплату на будівництві в Кремлі приміщення «Присутственных мест» (з 17 березня 1788 до 27 травня 1791), згодом він був підканцеляристом у штаті VI Депутатського Сенату (від 28 травня 1791 до 1 грудня 1792). Під час п'ятирічного перебування в Москві композитор мав можливість познайомитися з музичною культурою Росії й Західної Європи. 1 грудня 1792 на прохання Веделя його звільнено в чині канцеляриста Сенату.

Повернення в Україну

Меморіальна дошка Артемію Веделю роботи Ігоря Гречаника

З кінця 1792 Ведель живе у батьківському домі. Деякий час знову керував хором Києво-Могилянської академії. У Києві тоді особливо славилися церковні хори, а зі світських — хор та музична капела генерала А. Леванідова при штабі українського піхотського корпусу. На початку 1794 Ведель очолив капелу. Водночас керував хором солдатських дітей. Леванідов високо цінував і шанував талант Веделя і всіляко сприяв його музичній діяльності. Дуже швидко просувався він і у військовій службі, 1 березня 1794 його призначено канцеляристом штабу, 27 квітня 1795 — молодшим ад'ютантом, а 24 вересня 1796 — старшим ад'ютантом штабу з капітанським рангом. Музична діяльність Веделя у цей час була дуже плідною. За 1793-95 він написав 6 концертів, можливо, ще й низку інших композицій, які не ввійшли до відомого автографа.

У березні 1796 Артемій Ведель переїхав до Харкова, що було пов'язано з призначенням генерала Леванідова генерал-губернатором Харківського намісництва. Тут А. Ведель організував новий намісницький хор і оркестр, викладав спів і музику в Казенному училищі при Харківському колегіумі. Продовжував композитор і творчу працю. Написав 3 концерти: «Воскресни Боже» та «Услиши Господи глас мой» (6 жовтня 1796) та ін. Названо лише датовані твори, але в цей час композитор міг написати ще ряд інших композицій, зокрема двохорний концерт «Господь пасет мя».

У Харкові дуже високо цінували композитора та його твори. Концерти Веделя вивчалися й виконувались у Харківському колегіумі, їх співали у церквах. На початку 1797 за наказом імператора Павла I корпус Леванідова розформовано, Харківське намісництво ліквідовано і Леванідов залишив Харків. Царським указом усі «не положені» за штатним розписом полкові капели було ліквідовано і Ведель подав рапорт із проханням про відставку. Указом Державної військової колегії від 12 жовтня 1797 Ведель: «от воинской службы на собственное пропитание отставлен с тем же чином с ношением мундира».

Того часу музична культура зазнає значних утисків: повсюдно скорочують штати хорів та їх забезпечення. У церквах забороняють співати духовні концерти (псалми, молитви), що безпосередньо не стосуються служби, забороняють поширені в Україні канти й колядки — те, що органічно увійшло і зрослося з нашим національним богослужінням. Розтрощену Катериною Україну добивали нищенням осередків духовної культури. Найталановитіші українські митці, які не обслуговували режим, а тим паче ті, що служили на прославу своєї Вітчизни, ставали неугодними та небезпечними…

Ведель перейшов працювати у цивільне відомство Олексія Григоровича Теплова, губернатора новоствореної Слобідсько-Української губернії. Теплов у молодості здобув прекрасну музичну освіту. Він ставився до Веделя якнайкраще. Композитор продовжував свою музичну діяльність, розпочату при генералові А. Леванідові: керував губернською капелою, був капельмейстером вокального класу у Казенному училищі при Харківському колегіумі, його учні посідали найперші місця у придворній капелі Санкт-Петербурга, Москви та Петербурзьких митрополичих хорах. Диригент Санкт-Петербурзької придворної капели, видатний композитор Дмитро Бортнянський відгукувався про веделівські вокальні класи як про «музичну академію». Але поступово культурно-мистецьке життя Харкова занепадає. Ліквідовано театр, губернський хор і хори у військових частинах, симфонічні оркестри, виконання творів Веделя у церквах заборонено.

Наприкінці літа 1798 Ведель виїхав до Києва. Жив у батьківському домі на Подолі, працював над новими творами. Написав два концерти: «Боже законопреступници восташа на мя» (11 листопада 1798) і «Ко Господу всегда скорбіти ми». Виконувалися ці концерти у Київському Братському Богоявленському й Софійському соборах. Але можливостей застосувати свої здібності Ведель, очевидно, не бачив. Він писав своєму учневі: «Я цілком невлаштований у моїй долі. Ні се ні те, але що робити?»

Переслідування та ув'язнення

На початку 1799 він став послушником Києво-Печерської Лаври. У Лаврі митець, за спогадами прот. Петра Турчанинова та ієромонаха Варлаама (Зубковського), провадив подвижницький спосіб життя, бездоганно виконуючи послух читця та співця на кліросі. Він був прикладом для братії в покорі, терпеливості та сумлінності служіння.

Наприкінці весни того ж року було знайдено книжку «Служба Нилу Столбенскому», де на порожніх сторінках начебто Веделевою рукою у символічній формі було написано пророцтво про вбивство чинного царя Павла І та названо його вбивцею. Проти Веделя негайно порушили «секретну справу». Саме через «секретність» справи все, що відбувалося в той період, вкрито таємницею: через 200-літню відсутність архівних документів, знайдених лише нещодавно, поширилися легенди, вигадки та відверті наклепи, зокрема про «долгое странствие по Малороссии», під час якого композитор «присоединился к секте иллюминатов».

Невідомо, де насправді було знайдено «Службу» прп. Нілу — чи в Києво-Могилянській академії, чи в Лаврі; невідомо, чи залишав Ведель Лавру, чи його вихід було сфальсифіковано керівництвом монастиря задля уникнення особистої відповідальності за послушника.

Митрополит і архімандрит Києво-Печерської лаври Ієрофей (Малицький) 25 травня 1799 року оголосив Веделя божевільним і передав київському коменданту Ф. Л. Вігелю під варту. «Документи справи, — пише відомий веделезнавець Василь Кук, — свідчать лише про те, як відбувалася розправа над композитором та як його, врешті, без вини, без суду замучено. Суті справи вони не розкривають, за що і чому знищили саме його, Веделя, не висвітлюють… За документами формально Веделя ніхто не арештовував… немає акту звинувачення, ні протоколів допиту звинуваченого. Усе відбувалося без участі „сумасшедшего отставного капитана” і без нього вирішується його доля. Але, що дуже дивує, для того, щоб помістити „хворого” до лікарні, Київський губернатор Мілашевич просить дозволу на це у Малоросійського губернатора Беклєшова, який радить направити справу до генерал-прокурора Росії, а останній представляє відповідний документ на санкцію цареві».

Поки в Петербурзі вирішували справу, Веделя, який тяжко захворів на гауптвахті та був близьким до смерті, віддали під опіку батька. 10 липня 1799 року надійшло розпорядження генерального прокурора Санкт-Петербурга, де зазначалося: цар «повелеть соизволил: буде он Ведель выздоровел, взять его от отца, отослать в дом сумасшедших в Киеве й держать без выпуску».

1 серпня 1799 року київський губернатор П. І. Салтиков рапортував, що капітан Ведель «в дом сумасшедших для содержания без випуску отдан». Наступник імператора Павла I імператор Олександр I на справі Веделя 15 травня 1802 написав: «…оставить в нынешнем полонении».

У київській божевільні композитор промучився 9 років. Лише напередодні смерті батькові вдалося забрати його додому. Поховано Артемія Веделя на подільському Щекавицькому кладовищі. Нині воно повністю зруйноване, й де була могила Веделя — невідомо.

Творчість

Твори Веделя тривалий час були заборонені та поширювалися в рукописах, їх знали й виконували, попри заборону. На сьогодні відомо близько 80 музичних творів. Серед них 31 хоровий концерт, 6 тріо, серед яких «Покаянія отверзи ми двери», 2 літургії Іоана Златоустого, Всеношна та один світський кант^[2].

В Інституті рукописів НБУВ зберігаються рукописи неповної літургії Івана Златоустого і 12 духовних концертів:

1. «В молитвах неусыпающую Богородицу» — до мінор (1794)
2. «Спаси мя, Боже, яко внидоша воды до души моєя» — ля мінор (1794)
3. «Доколѣ, Господи, забудеши мя» — фа мінор (1795)
4. «Пою Богу моєму дондеже єсьмь» — до мінор (1795)
5. «Блажен разумѣваяй на нища и убога» — соль мінор (1795)
6. «Помилуй мя, Господи, яко немощен єсмь» — ля мінор (1796)
7. «Воскресни, Господи…» (зберігся неповністю, 1796)
8. «Услыши, Господи, глас мой» — до мінор (1796)
9. «Проповѣдника вѣры» — до мажор (1796)
10. «Господь пасет мя» — до мажор (1796)
11. «Боже, законопреступницы восташа на мя» — до мінор (1796)
12. «Ко Господу внегда скорбѣти ми» — до мінор (1798)

Переважна більшість концертів Веделя написані на слова псалмів, переважно благального, скорботного характеру, в яких йдеться про досаджання людини злими силами. Три концерти написані на тексти псалмів історичного змісту і лише два (№№ 9, 10) — панегіричного.

Як і Березовський та Бортнянський, Ведель дотримувався традицій партесного співу. Концерти багаточастинні (переважно 3- та 4-частинні), більшість з яких побудована за принципом темпового і тонального контрастів, в ряді випадків цілісність циклу скріплюється тематичними зв'язками між частинами. Нерідко частини концертів мають 2-4 відносно самостійні розділи, що складаються з експозиційного викладу, розвитку і закінчення.

Мелодика Веделя виразна, охоплює значний діапазон і тісно пов'язана зі словом. Виразність мелодики посилена ритмікою, що відзначається складністю і різноманітністю ритмічних малюнків. З класичним стилем пов'язана чітка розчленованість мелодики, використання побудов типу «питання — відповідь», підсумкових структур. Натомість зв'язки з давньоукраїнською монодією та українським фольклором надають їй наспівного характеру.

Гармонічна мова має всі ознаки розвиненої тональної системи, збільшенню напруження сприяє використання альтерованої субдомінанти, а також альтерованої домінанти. В ансамблях Ведель часто використовує триголосну акордову фактуру, властиву кантам. Хорова фактура суттєво впливає на образність і формотворення. Властиве зіставлення ансамблевих звучань з туттійними, зміни в хоровій фактурі є динамізуючими чинниками.

До ювілею Олександра Архипенка

ВСЕСВІТНЄ ІМ'Я -  компроміс чи подвиг?

Олекса́ндр Порфи́рович Архи́пенко (18 травня (30 травня) 1887, Київ — 25 лютого 1964, Нью-Йорк, США) — український та американський скульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі. Почесний член Об'єднання митців-українців в Америці (ОМУА) та дійсний член Американської Академії Мистецтва і Літератури.

Роботи Архипенка визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; він запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції. Одним з перших Архипенко використовував експресивні можливості «нульової», наскрізної форми — такою є пустота між піднятою рукою в скульптурі «Жінка, що вкладає волосся», 1915 року.

Народився в Києві (тоді Російська імперія). Молодший син професора Київського університету Порфирія Архипенка та Парасковії Мохової-Архипенко. Старший брат — Євген Архипенко.

У 1902—1905 роках навчався в Київському художньому училищі, з якого був виключений у листопаді 1905 за участь в учнівському страйку, пов'язаному з подіями революції 1905—1907.

У 1906 продовжив навчання мистецтву у Сергія Світославського. У 1906 разом з Олександром Богомазовим організував першу виставку своїх творів у Києві. В цьому ж році переїхав до Москви, де в 1906—1908 продовжив освіту в Московському училищі живопису, архітектури і скульптури.

В 1908 — переїхав до Парижа, де продовжив освіту у Паризькій мистецькій школі. У Парижі оселився в колонії художників «Вулик» (фр.«La Ruche»), де також жили художники — виходці з України Володимир Баранов-Россіне, Соня Делоне, Натан Альтман. Там познайомився з А. Модільяні, А. Годьє-Бжеско та іншими. Він відкрив в 1910 у Парижі власну школу і, як перший кубічний скульптор, увів у скульптуру нові естетичні елементи — моделювання простору, вглиблені форми і прозорість.

У 1910 році здійснив велику подорож з виставкою своїх робіт Італією, Швецією, Францією, Німеччиною, Чехословаччиною і в тому самому році відбулася перша персональна виставка Архипенка у Гаґені (Німеччина).

У 1912—1914 роках Архипенко викладає у власній Школі мистецтв у Парижі. 1914 року переїжджає до Ніцци.

У 1920 бере участь у Дванадцятому бієннале у Венеції

У 1921 засновує власну Школу мистецтв у Берліні.

З 1923 оселився у США, де відкрив школу пластики (Нью-Йорк, 1924), викладав у Чиказькій школі індустріальних мистецтв та університеті в Канзас-Сіті.

Родоначальник кубізму в скульптурі («Боксери», 1914; «Солдат іде», 1917), працював у манері конструктивізму, абстракціонізму та інших новітніх мистецьких течій («Жінка», 1918; «Жозефіна Бонапарте», 1935; «Заратустра», 1948; «Балерина», 1957). Створив новий різновид рельєфної різьби — т. зв. «скульптомалярство» («Купальниця», 1915; «Жінка, що стоїть», 1919), відкрив і обґрунтував принципи рухомого малярства, сконструював особливий механізм — «архипентуру».

У 1934 бере участь в оформленні українського павільйону на виставці у Чикаго, виставляє в ньому свої роботи.

У 1920—1930-х брав участь у художніх виставках в Україні, працював над пам'ятниками Т. Шевченку, І. Франку, кн. Володимиру Святославичу для парку в Чикаго. За життя Архипенка відбулося 130 його персональних виставок.

Помер у Нью-Йорку, де і похований на кладовищі Вудлон.

Більшості його композицій властива манера кубізму, конструктивізму та абстракціонізму.

Творчість Архипенка мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва, у тому числі архітектури та дизайну в країнах Європи та Америки. Твори Архипенка перевернули світові уявлення початку XX століття про скульптуру. Саме Архипенко вперше «склав» єдину форму з різних нееквівалентних форм, вводячи у композиції скло, дерево, метал, целулоїд. Пластика, рух, проявлена конструкція і конструктивність, ліричність — основні якості його творів, які були високо оцінені сучасниками — Г. Аполлінером, П. Пікассо, Ф. Леже, М. Дюшаном, Р. і С. Делоне, А. Родченко, П. Ковжуном, послідовниками і дослідниками.

Його твори визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції (Медрано); «Танок», «Анжеліка», бюсти Т. Шевченка, І. Франка.

Ряд творів, зокрема «Танок», серії жіночих скульптурних портретів, скульптурні портрети князя Володимира Святого, Т. Шевченка, І. Франка, виконано в реалістичній манері.

Реалістичні тенденції знайшли вияв у серії пластичних жіночих торсів (1916, 1922) та портретів (Т. Шевченка, 1923, 1933; І. Франка, 1925; диригентів В. Менгельберга, 1925; В. Фуртвенглера, 1927).

Твори Архипенка зберігаються в багатьох музеях світу, а також у Національному художньому музеї України, Національному музеї у Львові. Твори О. Архипенка мають за честь експонувати найпрестижніші музеї та галереї світу: Центр Помпіду в Парижі, музей Modern Art та галерея Соломона, Гугенгайма в Нью-Йорку, музеї Стокгольма, Берліна, Тель-Авіва, Москви…

Ім'я О. Архипенка посідає гідне місце в шерензі Митців XX століття: Матісс, Пікассо, Брак, Лєже, Малевич. Його вважали вчителем майстри світової скульптури: Манцу, Джакометті, Мур, Колдер, Кавалерідзе.

В пам'ять про О. Архипенка в Києві встановлено пам'ятний знак «Повернення Архипенка» у вигляді копії одного з його жіночих образів. Знак знаходиться у відкритому атріумі бізнес-центру «Київ-Донбас» (вул. Пушкінська, 42, біля площі Л. Толстого).

Понад півстоліття ім'я Архипенка офіційним мистецтвознавством замовчувалося в Україні так само, як імена К.Малевича, Б.Кандинського, О.Екстер, Д.Бурлюка, М.Бойчука. Їхні образи існували в переказах старшого покоління художників. Вони були не лише міфом про свободу, але й активно впливали на формування нової художньої думки в мистецькому андеграунді за радянських часів, а особливо в пострадянське десятиліття^[2].

Ім'ям скульптора названо вулицю Оболонського району Києва і вулицю у Львові.Вгору

1. 
   

27 квітня -Всесвітній день танцю!!

Cаме сьогодні весь танцюючий світ відзначає Всесвітній день танцю!!!

У 1518 році у Франції сталася справжня танцювальна чума. Вона тривала місяць і призвела до загибелі десятків людей в Страсбурзі. Це сталося через виснаження, або серцеві напади. Люди просто безконтрольно танцювали, поки не падали.

Справжні хореографи вважають, що за рухами тіла ховаються справжні рухи душі.

Танець - невід’ємна частина будь-якої культури. Він є джерелом натхнення для художників, дизайнерів, скульпторів і режисерів театру і кіно. Люди, які займаються танцями, відрізняються, як правило, цілеспрямованістю і у них хороші фізичні показники.

Найбільш чуттєві танці сучасності, без сумніву, - танго, румба, пасодобль. Танго - цей танець виник в 1890-му році в Аргентині, але він швидко став дуже успішним в Європі.

Але такі клубні напрями, як сальса, бачата, меренге, реггітон, кізомба, які довгий час вважалися забороненими, народилися в підпільних гральних закладах Куби, але отримали поширення по всій Європі та мають неабияку популярність і в Україні.

Відомо, що рухи для багатьох витончених аристократичних танців хореографи запозичили в народних танцях. А перші вчителі танців з’явилися тільки у 15-му столітті.

Міжнародний день танцю відзначається з 1982 року за рішенням ЮНЕСКО в день народження французького балетмейстера Жана Жоржа Новера, реформатора та теоретика хореографічного мистецтва, який увійшов в історію як «батько сучасного балету».

Жан Жорж НОВЕРА (29.4.1727-19.10.1810) - французький балетмейстер, учень балетмейстера Л. Дюпре. Виступав як танцівник і очолював балетну трупу в театрі «Друрі-Лейн» у Лондоні.

НОВЕРА розробив принципи героїчного балету та балету-трагедії. У 1759 вийшла його знаменита праця «Листи про танець і балети», де НОВЕРА обгрунтував принципи балету-п’єси, який втілюється засобами дієвих пантоміми і танцю в співдружності композитора, хореографа і художника.

У цей день весь танцюючий світ відзначає своє професійне свято - театри опери та балету, сучасні танцювальні трупи, ансамблі сучасного бального та народного танцю та інші, як професійні, так і самодіяльні артисти.

Дорогі друзі! Вітаю вас з цим святом!

Творець оп-арту

Оп-арт (від англ. op art (optical art)) або оп-мистецтво - стиль сучасного мистецтва, який широко використовує оптичні ілюзії. Митці оп-арту досягають створення ілюзій руху або мерехтіння нерухомих об'єктів через зображення періодичних структур і влучне використання кольорів та форм. Зазвичай твори оп-арту носять абстрактний характер.

У США помер американський художник, уродженець Польщі Джуліан Станчак. Про це повідомляє портал Artnet.

Художник помер у віці 88 років у своєму будинку в Севен Хілс, штат Огайо. Причина смерті не уточнюється.

Станчак вважається творцем мистецького напряму оп-арт. Саме в честь його виставки Optical Paintings в 1964 році жанр отримав свою назву.

Роботи художника знаходяться в колекціях таких установ, як Нью-Йоркський музей сучасного мистецтва, Метрополітен-музей і Музей сучасного мистецтва Сан-Франциско.

Оп-арт — художня течія протягом другої половини XX століття, заснована на оптичних ілюзіях. Вважається підвидом абстракціонізму. Найбільш відомі представники руху — Бріджит Райлі, Мауріц Корнеліс Ешер і Віктор Вазарелі

Всесвітньовідомий зворотній трафер постраждав

У Римі невідомі нанесли графіті поверх масштабної фрески південноафриканського художника Вільяма Кентріджа. Про це повідомляє Artnet.

Художник звернувся до влади італійської столиці з проханням очистити твір від написів вандалів.

Робота «Тріумфи і поразки» знаходиться на березі Тибру і являє собою фреску довжиною 550 метрів і заввишки 9 метрів. Вона створена з допомогою очищення стін від набережних шарів бруду в техніці «зворотнього траферування».

Фреска зображує 90 фігур, пов'язаних з історією Риму, від Античності до сучасності.

Відзначається, що закінчений в квітні 2016-го твір почне поступово зникати під новими шарами бруду вже через два роки.

Вільям Кентрідж — сучасний південноафриканський художник, лауреат премій Кокошки, Кіото і Дена Девіда. Його картини знаходяться у збірках музею Гуггенхайма, галереї Тейт,

музею Метрополітен і музею сучасного мистецтва Сан-Франциско.

Пам'яті Хендрікса

У США помер афроамериканський художник Барле Хендрікс. Про його смерть повідомили в нью-йоркській галереї Jack Shainman, де були представлені роботи живописця, пише портал Artnet.

«Він був ситуативним художником, який документував навколишній світ у яскравих і деталізованих картинах, які засвідчують неповторні особливості суб'єкта», — заявили в музеї.

16 квітня Хендріксу виповнилося 72 роки. Він помер вранці 18 квітня, причина смерті не називається.

Хендрікс робив роботи в різних жанрах, в тому числі його відносять до напрямку «чорного концептуалізму». Свої ранні твори він описував як «натхненні геометрією баскетбольні зображення».

Художник відомий яскравими полотнами, на яких зображено життя і культура чорношкірих людей. З 1960-х років він малював портрети афроамериканців в натуральну величину.

Автора "абаканів" пам'ятаймо!

У Варшаві померла польський скульптор і художниця Магдалена Абаканович. Про це повідомив її чоловік Ян Космовски, пише The New York Times.

Художниці було 86 років. Вона померла після тривалої хвороби.

До відомих робіт скульптора відносяться фігурні групи «Людські спини», «П'ять фігур», «Невідомі» і «Катарсис».

Відмінною особливістю творчості Абаканович було те, що для створення скульптур вона використовувала текстиль. Статуї з волокна, зокрема сизалю, отримали назву «абакани» за прізвищем художниці. Виготовлені нею статуї найчастіше антропоморфні, однак у скульптур, що зображують подобу людей, немає голови і рук, також неясна їх статева приналежність.

Магдалена Абаканович — лауреат головної премії Фонду культури 2001 року. Її твори знаходяться, наприклад, в Музеї Людвіга в Кельні та Національному музеї у Мадриді, але найчастіше являють собою вуличні композиції в різних містах.