З Різдвом Христовим! Коляда йде!

25 грудня, у день Святого Рождества Христового, вже вкотре, працівники Буковинського центру культури і мистецтва організували спільну Урочисту Коляду із волонтерами краю.

Із благодійною метою колядники упродовж 7-ми годин колядували у громадських місцях міста та збирали донати на 68-му єгерську бригаду для закупівлі необхідних засобів для наших воїнів, що на передовій.

Силами Коляди було зібрано понад 30 тис. грн.

Із вдячністю кожному, хто зміг допомогти, Коляда заспівувала старовинних колядок із великим ентузіазмом та сподвижницьким настроєм.

Дякуємо організаторці Таня Петришина за щорічну організаторську місію.

Спільними зусиллями до ПЕРЕМОГИ!

Адже Різдвяні свята із давніх-давен є особливими для вірян. До них готуються особливо ретельно, дотримуючись усіх традицій і звичаїв. А у темні часи нашої історії дуже важливо підтримувати один одного шанувати всі звичаї цього свята, варто пам’ятати та поважати традиції наших предків.

Як відомо, у Україні традиційними атрибутами Різдва є кутя, узвар і хліб на столі, Дідух – на покуті й колядники у хату. А одним із головних обрядів – це колядування (і його варто відрізняти від щедрування). Колядують, у вечір перед Різдвом , а щедрують – 13 січня, перед Старим Новим роком.

Колядування – це урочисті обходи сусідів, родичів і приятелів із ритуальними пісенними величаннями і зиченнями гараздів усім членам родини. За виконання колядок годиться пригостити колядників й наділити їх подарунками.

В основі звичаю колядування лежить прадавня віра в силу побажання й магію словом творити те, що воно описує.

На думку дослідників, обряд колядування дійшов до нашого часу із язичницьких часів. У давнину був приурочений до дня зимового сонцевороту.

Своєю назвою колядування, власне, як і колядки, зобов’язані слов’янському слову «Коляда», яким називали Святвечір, переддень Різдва. Корінням традиція колядування сягає дохристиянських часів. Люди вітали Коляду, ходили від одного двору до іншого й обдаровували господарів будинків побажаннями щастя і благополуччя. За це треба було обдарувати колядників у відповідь – жадібні господарі ризикували накликати на себе біду.

Колядувати повинно щонайменше троє осіб, оскільки три головні ролі ніяк не можна було замінити або викреслити. Першим ішов «звіздар» – людина, що краще за всіх знає колядки, з гучним голосом і, зрозуміло, з виготовленою з підручних засобів зіркою. За ним – «дзвонар». Він повинен був нести великий дзвіночок, дзвонити в нього й оповіщати все село про те, що ряджені йдуть. На третю роль, «міхоноші», потрібен був сильний хлопець – до його обов’язків входило носити мішок, у який господарі складали подарунки колядникам.

Вранці українці вітаються фразою «Христос народився!», а у відповідь чують – «Славімо його!».

У цей день люди зазвичай відвідують церкву, а також ходять в гості до родичів і друзів. У перший день Різдва закінчується піст, тож українці сідають за вже по-справжньому святковий стіл та колядують.

Споконвіку існував у нашому народі гарний звичай бажати один одному і господарям щастя-здоров’я, многих літ і всяких статків у хаті і родині.

Вже по Святій Вечері українці починали ходити по хатах, піснями та відтворенням побутових сценок поздоровляли господарів та їхніх дітей та віншували їм злагоду й достаток.

Віншування – це віршовані привітання, які є частиною різдвяного вертепу, які передавались з покоління в покоління.

Щороку на Різдво діти і дорослі намагались поділитися радістю, любов'ю, добром, і побажати, щоб новонароджений Ісус дав те, чого вони найбільше потребують.

Віншівки промовлялися одразу після колядок, тобто ввечері 25 грудня або ж 7 січня!

Шануймо традиції!