Дарунок від Генерального Консульства Республіки Польща у Вінниці

“Пісні, які співали Ґрохольські з П’ятничан та Стрижавки на Поділлі” збірка пісень, що співались на зламі ХІХ та ХХ століття на Поділлі. видали ї Генрик та Мая Грохольські у Вінниці, у 2019 році за участі автора ідеї та видавця Геника Ґрохольського.

Книга видана Генриком та Маєю Ґрохольськими є збіркою близько ста українських пісень, записаних у 40-х роках XX сторіччя Зофією з родини Ґрохольських Красицькою, яка народилася і виросла в Стрижавці. Книга містить десятки фотографій з колекції Генрика Ґрохольського, більшість з яких зроблено до 1917 року.

Генрик Ґрохольський – нащадок давнього польського роду, який протягом довгого періоду часу мешкав на Поділлі.

Історія його родини тісно пов’язана з історією Вінниці. Вони володіли маєтками в приміських селах і в самій Вінниці, брали активну участь в суспільно-політичному та культурному житті міста. Генрик Ґрохольський розповів про історію своєю родини, про те, як жили українці з поляками, католики і православні на цих землях, та хто видавав перший часопис українською мовою на початку XX століття. Ґрохольські жили на Вінниччині віддавна, але були змушені покинути рідну землю після Жовтневої революції. Родина залишила у спадок багато пам’яток архітектури, серед яких, зокрема, колишній домініканський костел у Вінниці, храми у Стрижавці, Вороновиці, Мурафі.

"...Ґрохольські проживали на Поділлі понад 300 років. Марцін Грохольський був ще за часів І Речі Посполитої останнім польським брацлавським воєводою і володів маєтками у Вінниці й околицях, а також в Червоному, Грицеві і Терешках на Волині. Після вибуху Жовтневої революції наша родина була змушена назавжди залишити ці землі.

У Стрижавці ще народився мій дідусь, але змушений був виїхати з родиною і до сьогодні уся сім’я проживає на території Польщі. Попри те, що сім’я давно полишила ці землі, досі цей емоційний зв’язок дуже сильний. У наших родинних архівах збереглися багато документів, фотографії, які стараємося публікувати. Те, що залишилося на Поділлі — це кілька будинків, частини палаців, а в Вороновиці — відновленний увесь палац, велика кількість святинь, наприклад православний собор у Вінниці, колишній костел домініканців, збудований на кошти Міхала Грохольського і його дружини.

У Мурафі — католицький храм збудований Йоахімом Потоцьким і його дружиною з Ґрохольських. Там досі можна побачити наш герб Сирокомля. У Вороновиці є храм св. Михаїла також профінансований Ґрохольськими, в Стрижавці — храм збудований Ґрохольськими і повернений до життя місцевими католиками. Коли йдеться про контакти обох народів, то мої рідні були поляками, але завжди мали гарні стосунки з українцями, які тут проживали. Протягом багатьох років вони старалися вести громадську діяльність не тільки на користь поляків чи католиків, але також будували за свої кошти православні церкви, оплачували певного роду наукові стипендії. Наприклад, один із відомих українських художників ХІХ ст. Ян Засідатель отримав освіту завдяки фінансуванню мого прадіда Тадеуша Ґрохольського, тепер його роботи знаходяться в художньому музеї Вінниці. Дуже радію тому, що ці зв’язки підтримуються.

Півроку тому я сам почав вивчати українську мову, щоб на цих землях якось висловлюватися і таким чином показувати, наскільки важливі для мене ці історичні зв’язки, які намагаємося якось переносити в сьогодення. Мої пращури вільно розмовляти українською. Мій прадід Здіслав Ґрохольський є співзасновником вінницького банку для селян і там вів справи офіційною мовою, тобто українською. Він був також видавцем часопису українською мовою на початку ХХ століття. Сподіваюся, що ще не раз матиму можливість приїхати на ці землі і хоч малою мірою зробити щось для пам’яті чи для людей, що тут проживають..".

Тимко Падура – польсько-український поет, композитор та музикант. Завдяки Польському Інституту в Києві побачило світ репринтне видання його творів «Ukrainky z nutoju Tymka Padury», вперше опублікованих у Варшаві в 1844 році.

Падура як польський патріот наполягав на необхідності спільної боротьби поляків та українців за незалежність. Був співцем козаччини, популяризував український фольклор та музику.

Творами Падури зацікавилися українські та польські композитори: Кароль Ліпінський, торбаніст Ґреґор Відорт, Микола Лисенко, який поклав на музику вірш “Лірник”. Але Тарас Шевченко не оцінив творчості Тимка й назвав їх примітивними та штучними.

У 1854-му Падура написав останнього вірша “Гетьманці. Піснь з путі Чайльд Гарольда по Слов’янщині”. Після – займався підготовкою до друку повного видання своїх творів. Але не встиг. У вересні 1871 року поет помер. Повне зібрання поезії та прози “Pyśma Tymka Padurry. Wydanie posmertne z awtohrafiw”, в якому поруч із усіма текстами українською мовою (теж у латинській транскрипції) подавалися їхні переклади польською, вийшли друком вже за три роки по смерті автора.