Презентуємо Ренцо Барзотті з "Видатними людьми"

У новій книзі "Видатні люди. Мистецтво та література" Волт Дісней, Джоан Ролінґ, Вінсент Ван Ґог, Фріда Кало та інші митці. Вони  зібралися на сторінках цієї книжки, щоб розповісти про різні види мистецтва, зокрема про образотворче мистецтво й літературу. 

Автор Ренцо Барзотті - є ще й ілюстратором дитячої літератури. Найчастіше ілюструє казки й дитячий нон-фікшн про історію.

 У книзі  вміщені  біографії та приклади найвідоміших творінь, розповіді про заслуги понад сотні видатних діячів культури, чиї імена увійшли в історію.

 Сторінки прикрашені яскравими ілюстраціями, що відбивають епоху, в якій жили і творили ці митці.

 Тут унаочнені перші покази фільмів, друкування книжок на станку Ґутенберґа та демонстрації мод від Коко Шанель.

 А ще представлені різні мистецькі напрями й течії.

 Книга вийшла друком у Харкові, у видавництві "Vivat", в 2020 році.  

Для пошукової зручності має алфавітний покажчик. запрошуємо до ознайомлення.

Про авторів та їх книгу «жжалка. Black Album»

 

Black Album – фотокнига, що стала частиною Українського Павільйону на La Biennale di Venezia 2017, організованої Dallas Contemporary (США) і Міністерством культури України.

У Середньовіччі на руїнах античного поліса Феодосія в Криму виникло поселення Кафа. Її заснували купці з Венеційнської республіки, купивши це право в хана Золотої Орди, що в XIII столітті володіла цією територією.

Завдяки італійцям, місто прославилося як один із найбільших у ті часи ринків работоргівлі. Кафа процвітала, могутнішала. Щоб захиститися від навал татарів, її надійно укріпилили фортечними спорудами з мурами до 12 метрів заввишки. 1347 року, щоб зломити обложене місто, хан Джанібек звелів закинути в нього трупи померлих від чуми. Невдовзі недуга поширилася й серед містян.

Захисники мусили втікати морем до Європи, і разом з ними туди прийшла й епідемія, що забрала 24 мільйони життів, понад третину всього населення. Ця подія була першим свідченням використання ентомологічної зброї — комах — щодо супротивника. Згодом таку зброю було застосовано під час Другої світової війни, коли японці скидали бомби із зараженими чумою мухами та блохами на Китай. Нацистська Німеччина також розробляла план атаки з поширенням комах — колорадського жука.

Невидимий фронт таких військових дій зміщувався в тил супротивника, а нападник ставав «ніби» відсторонений. Агресія була замаскована відсутністю крові на його зброї. Виправдати ж такі нелюдські дії в очах своїх співвітчизників навіть не було потреби, а якщо й виникали сумніви, досить сказати, що люди загинули самі, або що просто Бог зіслав на них прокляття.

Починаючи з XX століття театром воєнних дій стає свідомість. Із телебачення, соцмереж, блоґів досить легко дізнатися, де визвольна, а де громадянська війна, де утискають росіян, і хто фашист. Інтернет, первісно розроблений для військових, продовжує їм служити. Таргани й інші комахи тепер освоїлися в головах та інформаційному просторі. Їхня наступна ціль — ти.

жýжалка

Автори фотопроектів «Black Album» та «Shoot Me Please», що стали частиною Українського Павільйону на La Biennale di Venezia 2017 (Родовід, 2017)
жýжалка — це група художників, заснована в Донецьку 2012 року Віктором Корвіком, В’ячеславом Соколовим і Романом Юхимчуком. 

Кожен учасник поєднує художню практику з професійною діяльністю в інших сферах: архітектурі, дизайні, програмуванні, економіці. Хоч через події 2014 року в Донецьку й Україні учасники групи тепер живуть по різних містах, вони продовжують співпрацю. 
Назва групи — це шлак, що залишається після того, як вугілля було спалене в печі. Він використовується в домашньому господарстві для різних цілей. Ця метафора дотична до методу роботи з фотографією, як медіумом, що використовує група. Однією з головних тем робіт є дослідження спадщини Донбасу.

жýжалка почала з переосмислення фотографії, видання фото-зінів. З часом вони розширили сферу діяльності медіа-формами та художніми форматами, що досліджують зв'язок між науковим раціоналізмом, соціальним і анекдотичним.

Політичні та особисті капрічос Франсіско Гойї.

 Франсиско де Гойя - видатний іспанський художник, життя якого було сповнене таємниць і страждань.  30 березня 2021 року виповнюється 275 років від дня народження художника.

Картини Гойї відрізняються своєрідним стилем, і це зачаровує дослідників та любителів живопису. На своїх полотнах він зображував демонів, які все життя переслідували художника і його країну. Не тільки його творчість, а й біографія викликають чималий інтерес, адже все життя художника було присвячене боротьбі з цими демонами, які захопили самого майстра і Іспанію XVIII-XIX століть.

Гойя походив з родини збіднілих дворян-ідальго. Він народився неподалік від Сарагоси в 1746 році. Його походження і матеріальне становище сім'ї служили ілюстрацією буття тієї Іспанії, де художнику довелося жити і творити. Дворяни в Іспанії не мали права працювати, і батьку сімейства довелося відмовитися від дворянського способу життя; переїхавши в Сарагосу, він зайнявся ремеслом.

Уже ранні роки художника були пронизані трагізмом і низкою невдач. Хорошої освіти він не отримав: його перший учитель священик Хоакін віддавав перевагу слову божому, а не навчання грамоті, тому до кінця життя художник писав з помилками.

Талант Гойї як художника розкривається відносно пізно, під час навчання в єзуїтському коледжі в Сарагосі. Тут у нього з'явилися перші замовлення і перші заступники. Повірив у своє покликання Гойя у віці сімнадцяти років, коли  опиняється в Мадриді, де бере участь в конкурсі, намагаючись потрапити в Королівську академію витончених мистецтв Сан-Фернандо, однак терпить провал.

Франсиско Гойя не міг похвалитися привабливою зовнішністю, але при цьому мав успіх у жінок. Можливо, причиною тому була його пристрасна натура і бунтівний дух творця. Демон пристрасті міцно охопив ще в молодості і не відпускав до кінця життя. Художник відомий безліччю любовних інтриг. Однак вони не принесли йому щастя. Одного разу за свою велелюбність Гойя був сильно побитий, після чого він прийняв рішення тікати до Італії.

Цей період його біографії покритий таємницею, однак саме з подорожі в Рим кар'єра художника пішла в гору. Зазнавши невдачі на конкурсі в Мадриді, він знову стає конкурсантом - на цей раз Пармской академії, представивши свою роботу «Ганнібал, що поглядає з висоти Альп на поля Італії», і отримує другу премію.

З Італії художник повертається до Сарагоси, місто, що зіграв важливу роль в його долі. Він бере участь у розписі головного храму міста - собору Мадонни Пілар. Сьогодні на головній площі Сарагоси, недалеко від собору, красується пам'ятник Гойї. Його фрески підкорили замовника і принесли майстру визнання. Він переїжджає в Мадрид і починає отримувати численні замовлення, пізніше ставши придворним живописцем.

Здавалося б, налагодилася і особисте життя. Гойя одружився з сестрою одного зі своїх вчителів Хосефіне. Художник закохався в неї ще до від'їзду в Італію. Однак сімейне життя художника навряд чи можна назвати щасливою. Дружина відрізнялася важким характером. Загибель дружини і дітей стали великою трагедією для художника. З п'ятьох дітей четверо померли в дитинстві.

1770-ті роки - час набуття багатства і слави. Художник працює на замовлення від вищої знаті, створює свої найвідоміші твори, серед яких виділяється картина «Парасолька».

Саме в цей період вперше дала про себе знати хвороба Гойї, що стала однією з головних загадок і трагедій його життя. Перші напади хвороби проявилися в 1777-1778 році. Тоді хвороба відступила, так як художник був ще молодий.

Всерйоз хвороба опанувала художником в 1792 році, коли він перебував в Кадісі. Над Гойєю вперше повис демон смерті.

Хвороба Гойї довгий час не могли діагностувати. Існувало припущення, що перші симптоми 1770-х пов'язані з перенесеним сифілісом, підхопленим під час епідемії. Висувалися й інші версії походження хвороби. Згодом ставилися різні діагнози, але жоден з них не був підтверджений. Нещодавно з'явилася версія, що художник став жертвою синдрому Сусак, рідкісного захворювання, яке стало відомо медицині лише в 1979 році, через двісті років після того як симптоми з'явилися у Гойї.

Прояви хвороби були воістину жахливі. Художник оглух і мав серйозні проблеми з координацією рухів, часто не міг стояти на ногах. Крім того, він майже втратив зір, часто втрачав свідомість, врешті-решт його розбив частковий параліч.

Хвороба Гойї то відступала, то знову вступала в свої права. Живописець відчував страшні болі, був на грані зустрічі зі смертю, але продовжував творити. Це воістину являє приклад сильного духу в хворому тілі.

Хвороба Гойї позначилася на його творчості. Саме з хворобою мистецтвознавці пов'язують зміну в стилі його живопису і загадковий, лякаючий дух картин майстра. Змінюється палітра, в якій починають переважати коричневий, сірий і чорний тони.

Символічно, що вже з першими приступами хвороби у творчості Гойї з'являється медична тема. Він пише картину «Лікар», як ніби передчуваючи свій рок. Картини Гойї часто звертають нас до теми людських страждань і хвороби. Показовими його роботи «Шпиталь божевільних» і «Госпіталь зачумлених». У своїх картинах Гойя відображає трагедію людського життя в економічно відсталій і невільною країні.

Одне із самих вражаючих творінь - «Гойя і його лікар Аррьета» - пов'язане з останнім важким проявом хвороби в 1819 році. Лікаря, який врятував художника, що знаходиться між життям і смертю, Франсиско Гойя віддячив, зафіксувавши на полотні.

Тема смерті стає постійною в творчості Гойї. Католицьке світогляд і смерть переплітаються в роботі «Святий Франциск Борджіа біля труни вмираючого грішника».

Уже зрілого і одруженого Гойю знову відвідав демон пристрасті, коли він зустрівся з Каетані, тринадцятої герцогинею Альбою. Вони познайомилися на балу, і з тих пір образ герцогині не відпускав художника. Після однієї із зустрічей з нею вже хворий Гойя вигукнув: «Нарешті-то я знаю, що значить жити».

Гойя написав багато її портретів. Але не один з них не подобався самому майстрові. При всій глибині робіт душа герцогині, як йому здавалося, залишалася невловимою. Найбільшу популярність здобули його роботи «Маха оголена» і «Маха одягнена».

Гойя і Іспанія

Життя і творчість Гойї охоплюють майже ціле століття. Вона припала на час звірств інквізиції, її жертвами стали багато друзів художника. Та й сам живописець боявся переслідування. Будучи вихований в кращих католицьких традиціях і перебуваючи при дворі, Гойя внутрішнім зором бачив всі невідповідності сучасної йому епохи. У своїх роботах він відображає грубість і невігластво аристократії, дріб'язковість і нікчемність чиновництва і знаті.

Сучасну йому Іспанію Гойя зобразив в серії гравюр відомої під назвою «Капрічос» - серія офортів Франсіско Гойї (закінчена до 1799), є сатирою на Політичні, соціальні та Релігійні порядки. Найвідомішими роботами  Серії є «Сон розуму народжує Чудовисько»,  «Від якої хвороби він помре?». Художник знову звертається до страшної теми, зображуючи тіло при смерті, тепер уже в контексті долі країни.

«Демон Іспанії» захопив життя і творчість великого художника і втягнув країну в низку протистоянь, якими ознаменується весь дев'ятнадцяте століття. З п'яти іспанських революцій Гойя стане свідком двох, на його очах країна повстане проти Наполеона, буде скасовано і відновлено ненависна йому інквізиція. Художник покине цей світ в 1828 році у віці 82 років.

Франсиско Гойя став одним з культурних символів своєї країни і своєї епохи. Його образ використовували обидві Іспанії, протиборчі після його смерті. Не випадково Раміро де Маеста, зазначивши глибоко релігійна свідомість художника, назве його творчість прикладом одного з проявів іспанського духу ( "Hispanidad").

Таємниця Гойї приваблює не тільки іспанських, а й зарубіжних авторів. Німецький письменник Ліон Фейхтвангер створить філософсько-історичний роман «Гойя, або тяжкий шлях пізнання». Один з найбільш незвичайних радянських поетів 1960-х Андрій Вознесенський, писав: «Я - Гойя, очниці воронок мені виклювати ворон, злітаючи на поле голе», звертаючись до таємничого і трагічному образу художника з іншої країни та іншої епохи.

Книжкова новинка! Килими Поділля.

Найдавніші звістки про килимове ткацтво на теренах Поділля містять археологічні знахідки. Колекція фрагментів трипільської кераміки, на яких є відбитки тканин. Переважно це денця гончарних посудин, які іще сирими ставили на тканину, а при випалюванні чіткий відбиток залишався не ушкодженим. Килими Поділля в загальноукраїнському контексті посідають особливе місце завдяки унікальному образотворенню. Запрошуємо до ознайомлення із унікальним альбомом " Подільський килим".

Вітаємо з Міжнародним днем театру!

Шановні театральні діячі та працівники театрів!

Українська театральна традиція напрочуд потужна і багата, згадати хоча б славетні імена таких корифеїв вітчизняної культури як брати Тобілевичі, Марія Заньковецька, Лесь Курбас, Гнат Юра, Наталя Ужвій та безліч інших. Творчі надбання цих митців знаходять своє втілення, продовжують розвиватися у сучасній театральній школі, багатій талановитими особистостями.

Наш національний театр – це справжнє багатство, це неповторне обличчя української духовності. Водночас театральне мистецтво є своєрідним дзеркалом, у якому відображуються характерні особливості життя суспільства, його прагнення, духовний та інтелектуальний потенціал, негативні й позитивні тенденції його розвитку.

У Міжнародний день театру щиро вітаю всіх театральних діячів, працівників театрів, усіх, чиє життя пов’язане з театральною сферою, з цим прекрасним святом. Від усього серця бажаю Вам натхнення, благодатних умов для розвитку Вашого таланту, втілення творчих задумів, для плідної та успішної праці на творчій ниві.

Скриня. Речі сили

  Арт- бук "Скриня. Речі сили"  вийшов друком у Львові, у видавництві КОВЧЕГ, в 2019 році.

Це спроба систематизувати те, з чого колись складався світ наших бабусь і що невблаганно зника  з нашого житя, наче міфічна Атлантида. Речі ужиткові, але настільки прекрасні, що мимоволі погоджуєшся із визначенням "неземна краса".

 Простий ящик, збитий із букових, липових, березових чи вербових дощок, силою дівочих мрій перетворювася на сакральний ковчег.

 Хатня ікона. Неначе олюднені боги -  канонічні  й строгі  ікони -  живуть по церквах, а живі, нестандартні, з емоціями і рожевими щічками на святих ликах оселялись колись у кожній українській хаті на покуті.

Буковинська ікона - горизонтальна, виконана шаленими яскравими фарбами, зокрема червоно - помаранчевими, ультрамариновою, салатовою, жовтогарячою вохрою.

Рушник довжиною у життя. Він був поруч від народження і до самої смерті: на чистий білий рушник приймали новонародженого, на вишитих -  опускали домовину. А ще до сватання, весілля, будівництво нової хати, проводи до війська  - все у житті українців відбувалось за посередництва кусня полотна, вкритого магічними візерунками.

 Трійці використовували на Різдво, особливо під час Йорданського водосвяття- -  ними зустрічали колядників на порозі.

 

Килими -  сакральна геометрія. Ткацтво- це взагалі ремесло давнє як світ. Жінки- рукодільниці перебували під особливою опікою Святої Варвари. А матері забов'язані були навчити дівчаток прясти, ткати, вишивати та ставитися до цієї праці як до священнодійства.

Вівця для гуцула -  як "неня рідна."

 

Вишиті сорочки зберігались як реліквія і передавались з покоління в покоління. У вишитій сорочці на весь рукав дівчина виходила заміж,  вони мали цілющу силу.  У ній жежінку проводжали в останню земну путь .

 Пояси- були обов'язковим елементом і водночас слугували вишуканою прикрасою. Виготовляли з конопель, з вовни, шовку -  сирцю, або з шкіри.. Вийти на вулицю без пояса  означало привселюдно зганьбитися.

  В оформленні використано стоп-кадри з фільму Сергія Параджаноіва "Тіні забутих предків".

Унікальне видання буде цікаве всім!
 

Мікрокосмос. Бела Барток.

 

Бела Барток - один з найзнаменитіших композиторів двадцятого століття. Він вважається одним з найбільших композиторів Угорщини, поряд з Францем Лістом. Барток складав камерні твори, струнні квартети, фортепіанну музику, а також оркестрові і сценічні твори. Він також виступав як піаніст і займався дослідженнями в області східноєвропейської народної музики, пристрасть до якої привела до того, що його називали «батьком музичної етнографії». Хоча в молодості він підтримував угорський націоналізм, Барток не схвалював зв'язок угорського уряду з нацистською Німеччиною і протестував проти антисемітських законів Угорщини. Барток поїхав в Америку після того, як в листопаді 1940 року Угорщина приєдналася до Державам «Осі».

Барток народився в Надь-Сент-Міклош, Австро-Угорщина (тепер частина Румунії). Його мати була німкенею, а сім'я його батька належала до угорської знаті. Він навчився грати на фортепіано в п'ять років, а у віці одинадцяти років дав свій перший публічний концерт. Після смерті батька сім'я переїхала в Будапешт, де Барток навчався в Королівській музичній академії у Іштвана Томана (колишнього учня Ліста). У Будапешті він познайомився з колегою композитором Золтаном Кодали, який поділяв його інтерес до народних пісень. У 1908 році молоді композитори збирали мадярські (етнічні угорські) народні мелодії. Велика частина творів Бартока були написані під впливом народної музики, а його ранні твори, такі як «Струнний квартет № 1 Ля мінор» (1908) і «Цикл фортепіанних п'єс для дітей» (1908-9), засновані на угорських, словацьких, румунських і болгарських народних мелодіях. Так само на ранні твори Бартока вплинула музика Річарда Штрауса, Клода Дебюссі, Ігоря Стравінського і Арнольда Шенберга. Гармонія творів Бартока не рахується атональної. Він експериментував з гармонійним мовою іноді використовуючи народний гармонійний звукоряд: пентатонику і давньогрецької гаму, часом взагалі відходячи від західних гармонійних канонів.

У 30-ті роки Бартока все більше засмучувало співпрацю угорського уряду з нацистами. Він виступав в Німеччині з 1903 року, поки в 1933 році Адольф Гітлер не став канцлером. Відмова Бартока після цього виступити в Німеччині викликав деяку підозру з боку угорського уряду. Однак в період з 1933 по 1942 рік у нацистській Німеччині було виконано понад 40 творів Бартока, так як Рейх заохочував виконання творів композиторів з країн, які підтримували режим. В Рейху був запланований ряд концертів та лекцій Бартока, які з різних причин не відбулися. У 1934 році Віденська асоціація по захисту прав виконавців (AKM), попросила своїх членів надати документи, що підтверджують їхню етнічну приналежність, а Бартока попросили розвіяти чутки про те, що він єврей (він відмовився).

Коли в 1938 році Австрія була анексована Німеччиною, Барток уклав контракт з музичним видавництвом «Юніверсал Едішіон» (Universal Edition), яке базувалося в Відні. Видавничий дім був захоплений і «націфіцірован», як і Віденська асоціація по захисту прав виконавців (АКМ), яка повинна була об'єднатися зі своїми німецькими колегами (STAGMA). Тим часом в Лондоні музичне видавництво «Бусі енд Хоукс» (Boosey & Hawkes) стало агентом «Юніверсал Едішіон» (Universal Edition) у Великобританії, яке згодом було поінформовано про ситуацію в Європі. Ральф Хоукс планував вийти на єврейських композиторів та інших людей, які могли бути в небезпеці. Він вилетів до Угорщини, щоб зустрітися з Бартоком і Кодали і домовитися про те, щоб «Бусі енд Хоукс» стало їхнім новим видавництвом.

Коли в 1938 році угорський уряд почав вводити «єврейські закони», які дзеркально відображали Нюрнберзькі закони нацистів, Барток приєднався до групи неєврейських інтелектуалів, які протестували проти цього. Денес Коромзай, альтист, учасник всесвітньо відомого струнного квартету Угорщини, який спеціалізувався на виконанні творів Бартока, під час війни жив у Нідерландах. Він писав про Бартока як про «одному з найбільш прямолінійних і відвертих людей в світі», додаючи, що Барток «робив такі відверті антинацистські заяви, що він повинен був бути першим, кого б схопило Гестапо, або навіть угорські нацисти, коли вони в кінцевому підсумку прийшли до влади ». Барток почав посилати свої рукописи через Швейцарію в «Бусі енд Хоукс» в Лондон, але він не міг покинути Будапешт, поки була ще жива його мати.

У 1939 році він відправився в Італію для спільних виступів зі своєю дружиною Дітте, і почав складати свій «Струнний квартет № 6». 1939 рік був фактично його найпродуктивнішим роком. Цей квартет стане його останньою роботою, закінченою в Угорщині. Це дуже особиста, емоційна робота. Всі чотири частини починаються з однієї і тієї ж скарг теми, і всі вони написані в одному темпі "mesto" (сумно). З його рукописів видно, що він хотів, щоб остання частина була завзятим танцем, але коли його мати померла в грудні 1939 року, він змінив фінальну частину написавши її в жанрі елегії.

У наступному році Барток отримав запрошення від Університету Колумбії, Нью-Йорк, працювати науковим співробітником на кафедрі музичної етнографії, і в жовтні 1940 року композитор, його дружина і молодший син емігрували в Америку, залишивши Пітера, сина від першого шлюбу. Барток продовжував стежити за європейською політикою, і в 1941 році, коли Угорщина оголосила війну Сполученим Штатам, він (з деякою неохотою) замінив Тібора Екхардта на посаді президента Руху за незалежну Угорщину (MIH), що представляє угорсько-американських художників та інтелектуалів. Це призвело до анулювання його угорського громадянства.

У США Барток продовжував виконувати, викладати і проводити етнографічні дослідження в області музики, але не складав так багато, як він це робив в Угорщині. У нього було погано зі здоров'ям, і в квітні 1944 року йому був поставлений діагноз лейкемія. В останній рік свого життя Барток написав кілька своїх найвідоміших творів. Його «Концерт для оркестру», прем'єра якого відбулася в грудні 1944 року у виконанні Бостонського симфонічного оркестру під керуванням Сергія Кусевицького, став його найпопулярнішою роботою. Його «Соната для скрипки соло» була вперше виконана в листопаді 1944 року Ієгуді Менухіна, якому вона була присвячена.

Барток помер у вересні 1945 року, залишивши свій «Концерт для фортепіано з оркестром № 3» (задуманий як сюрприз до дня народження дружини) і «Концерт для альта» незакінченими. У своєму заповіті Барток написав, що він не дозволяє називати вулицю в Угорщині в свою честь або устанвливается табличку в пам'ять про нього, поки є вулиця або площа, названа на честь Гітлера або Муссоліні. Спочатку він був похований в Нью-Йорку, але потім тіло Бартока було ексгумовано в 1980-х роках, коли угорське комуністичний уряд зажадало його повернення в Угорщину, щоб провести державну похоронну церемонію. Учень Бартока Тібор Серлі і його син Пітер закінчили і опублікували його незавершені твори. У Будапешті є шість вулиць, названих на честь композитора. Його портрет розміщений на банкноті 1000 угорських форинтів.

Матеріали Абей Маккі 

"Взори вишивок домашнього промислу на Буковині» . Еріх Кольбенгаєр

Презентуємо репринтне відтворення видання 1912 р.,яке вийшло друком в Чернівцях, у видавництві «Буковина», в 2019 році. Будучи надзвичайно енергійною і творчою особистістю, Еріх Кольбенгаєр здійснив справжній подвиг у справі дослідження традиційної буковинської орнаментики. Понад 20 років він мандрував Буковиною та збирав зразки орнаментів у народних умільців. За його участі відбулися крайові етнографічні виставки, він очолював комітети з іхньої підготовки та проведеня, вже в ті роки він був добре знаний і авторитетний науковець та культурно-громадський діяч.

Поговоримо про скульптуру!

  Монографія Юрія Бірюльова "Львівська скульптура від раннього класицизму до авангарду" - вийшла друколм у Львові, у видавництві "Апріорі", в 2015 році..

 Ця монографія є першим джерелом в мистецтвознавстві комплексним науковим дослідженням проблем формоутворення й стилістичної еволюції львівської скульптури ХУІІІ-ХХст., генезису, кристалізації та домінанти художніх течій в межах окремих історичних періодів.

 В книзі простежуються  зміни в стилістиці та формоутворюючих факторах львівської скульптури від перших паростків класицизму ХУІІІ ст. до модернстичних творів першої половини ХХст.

 Юрій Бірюльов  -  габілітований доктор гуманітарних наук в галузі історії мистецтв, доктор мистецвознавства  в приоритеті має теми з історії мистецтва західного регіону України, у цій монографії характеризує творчість багатьох  скульпторів, як видатниз так і забутих та маловідомих 

 Різноманітні джерела, що використовував автор, являють собою друковані матеріали і неопублікованіу архівну документацію, переважно із львівських архівів та бібліотек.

 На сторінках видання аналізуються музейні експонати, скульптури, взаємодіючі із спорудами, пам'ятники та нагробки.

Cкульптурні твори розглядаються в контексті різних історичних періодів їх мистцькими теоріями, естетичними та філософськими проявами, на широкому тлі художнього життя і культури Львова.

 

 Багатоілюстрована книга може зацікавити широке коло читачів -  художників, мистецтвознавців, студентів, шанувальників мистецтва, знавців Львова.

  Наукова новизна результатів монографії полягає в тому, що вперше проведено комплексн наукове вивчення -дослідження стилістичної еволюції львівської скульптури ХУІІІ-ХХст., генезису, формування та домінанти художніх течій у межах окремих історичних періордів.

 Визначені особливості взаємодії скульптури з архітектурою у Львові як явища синтезу просторових мистецтв.

 Запрошуємо  до ознайомлення.

Книжкові новинки!

  До фондів відділу мистецтв надійшли книжкові новинки!

"Історія мистецтв від найдавніших часів до сьогодення" -  видання харківського видавництва "Vivat", видрукуване  2021 року. Загальну редакцію виконав Стівен Фартінг, який виконав титанічну роботу, уклавши всеохоплюючу і разом із тим лаконічну енциклопедію з історії світового мистецтва.

 Це грунтовне видання ознайомить із світовими шедеврами архітектури, скульптури, житвопису, концептуального мистецтва.  Написана  та проілюстрована задля представлення на доступному рівні відомостей про найзнаковіші твори людства. 

 На сторінках автор простежує еволюцію художнього мислення з давніх часів до сьогодення, супроводжуючи статті хронологічною шкалою, що полегшує орієнтування у відповідному історичному контексті.

Вміщує передмову Річарда Корка -  історика мистецтв, критика, редактора, ведучого та куратора програм зі Сполученого Королівства (Лондон).

 Як зазначає він у вступному слові,  нетерпеливий побіжний погляд на мистетцво в галереях та музеях не замінить спокійного та уважноглибокого вивчення та споглядання. Читатючи цю енциклопедію можна виробити індивідуальну реакцію на світобачення митців та їх твори, але варто пам'ятати: остаточне  враження від споглядання творів самого митця, а не від читання описів чужих характеристик та критичних зауважень.

 Монографія Костянтина Кислюка "Українська культура І чверті ХХІ ст.: повороти модернізаційних перетворень" вийшла друком в Києві ,у видавництві "Кондор", в 2018 році. Її присвячено аналізу модернізаційних перетворень української культури.

Автор розробив власну концепцію багатоукладності культури, співіснування в ній одночасно домодерних, модерних та постмодерних елементів. Прослідковується зміст змін у формуванні ідентичності, осучаснення мовно-медійни практик, еволюції меморіального простору. трансформації українських погранич, трендів релігійного життя.

рРозрахована на науковців та студентів профільних навчальних закладів.

Три історії: сучасні українські художники за кордоном

 Серед затребуваних українських художників, чиї імена постійно на слуху, є ті, хто живе за кордоном. При цьому на батьківщині успішно проходять їхні персональні виставки, твори продаються на аукціонах і поповнюють приватні колекції. Серед них — Валерія Трубіна, Роман Жук та Микита Кравцов. Постійна авторка vogue.ua Світлана Старостенко зробила три телефонні дзвінки — у США, Нідерланди та Францію — і запропонувала співрозмовникам поговорити про те, як вони одного разу змінили своє життя і що відбувалося після цього. 

Валерія Трубіна

Валерія Трубіна

Представниця української «нової хвилі» в мистецтві, Валерія Трубіна народилася в Луганську в 1966 році. На початку 1990-х вона була однією з небагатьох жінок-живописців знаменитого київського сквота «Паризька комуна», брала участь у виставкових проєктах (в тому числі закордонних). На виставці «Вавилон» у Москві роботи Трубіної і ще кількох молодих митців з України були помічені мистецтвознавцем Ендрю Брауном. І в 1993 році відомий куратор, який ще в 1980-х заснував галерею «369» в шотландському Единбурзі, що стала трампліном для молодих художників, приїхав до Києва — щоб запросити компанію київських художників взяти участь у виставці — знаковий проєкт "Ангели над Україною", 1993 рік, в апостольській церкві. Крім Трубіної, туди вирушили Арсен Савадов, Георгій Сенченко, Олександр Ройтбурд, Олександр Гнилицький, Ілля Чічкан.

Валерія Трубіна в Единбурзі, 1993

Та виставка виявилася доленосною. Після завершення роботи над проєктом організатори запропонували Валерії Трубіній залишитися в Шотландії, в мистецькій резиденції. Там художниця працювала над знаменитою серією картин із зображенням таємничих садів, сутінкових парків з фонтанами і сходами, що ведуть у далечінь. Ці роботи разом з полотнами Олега Голосія зі своєї особистої колекції Браун виставляє в лондонському просторі The Economist (проєкт New Ukrainian Painting — After The Apocalypse). Період життя у Великій Британії Валерія згадує з любов'ю. Це була можливість побачити вживу твори улюблених художників: Вільяма Тернера, прерафаелітів. «Коли ми були в Лондоні — не виходили з галерей. Браун зробив для нашої компанії безкоштовні входи. Ми заходили щодня вранці і виходили після заходу сонця, коли вже нас виганяли. Це був запій мистецтва: коли ти бачиш вживу в музеях те, що бачив лише на репродукціях в радянських журналах, дах зносить», — ділиться спогадами художниця.

Валерія Трубіна і Олександр Гнилицький, Единбург, 1993 рік, на даху церкви, в якій відбулася виставка "Ангели над Україною"

Після виставки Трубіна міркувала, чи варто повертатися в Україну. Тоді ж у Лондон приїхав брат чоловіка Валерії, що жив у Чикаго, і запросив подружжя виїхати в Штати. Так питання вибору країни вирішилося саме собою. У Чикаго, отримавши дозвіл на проживання, Валерія спочатку співпрацювала з театральною трупою з Нідерландів Dogtrop — розробляла костюми і декорації для спектаклю. Згодом — займалася інтер'єрним дизайном і флористикою. На першій же груповій виставці Outsiders Art (Judi Saslow Gallery, Чикаго) її картина була придбана. До того ж, у місті був цілий район галерей, де можна було успішно продаватися. Так Валерія виявилася затребуваним художником і в США.

Валерия Трубина, Secret garden, 1999

1 / 5

Через кілька років, на запрошення німецької галереї Shuper, Валерія їде до Мюнхена, де бере участь у виставках. Звідти вирушила в Україну і провела на батьківщині майже рік: працювала в майстерні на вулиці Гончара, активно виставлялася в галереї Blank Art. Після повернення в Штати в 1998 році вони з чоловіком осіли в Берклі, неподалік від Сан-Франциско. Тут художниця спробувала себе і в ролі дизайнерки: кілька років вона успішно розробляла анімацію для комп'ютерних ігор. Робота приносила хороші гроші і залишала час для живопису і виставок.

Починаючи з 2008 року, Валерія Трубіна приїздить до Києва раз на рік. Спочатку підписала договір з галереєю Bottega, де упродовж кількох років проходили її персональні виставки. Потім відбулися її соло-проєкти в «Шоколадному будиночку», галереях «Ра» і Dymchuk, музеї Тараса Шевченка та Французькому Інституті в Україні. Регулярно проходять презентації та продажі її робіт на торгах аукціонного дому «Золотий Перетин». У 2020 році пандемія порушила плани, і персональна виставка, запланована на травень у Києві, не відбулася. Сама художниця ставиться до цього філософськи, багато працює і планує приїхати до Києва наступної весни. Її масштабний живопис і ніжна витончена графіка цінуються київськими колекціонерами. А за роботами 1990-х років йде справжнє «полювання». Інтерес до художниці Трубіної звичний у професійному полі — нібито вона ніколи нікуди не виїжджала.

Нікіта Кравцов

Історія Нікіти Кравцова — історія вже наступного після дев'яностих покоління художників. Він народився в Ялті в 1988 році. З 15 років жив у Києві, де закінчив Художню академію мистецтв, ставши останнім аспірантом знаменитої художниці Тетяни Голембієвської. Упродовж останніх чотирьох років Кравцов постійно живе в Парижі, але назвати еміграцією це не можна. Швидше, він україно-французький художник, який працює по всьому світу. Нікіта був готовий до зміни постійного місця проживання: подорожі, робота в іноземних резиденціях по кілька місяців вже стали способом життя. Якщо порівнювати з тими, хто залишав країну «назавжди» тридцять років тому, зараз розрив зовсім не такий глобальний. Змінюється вид з вікна, проте завдяки інтернету зв'язок з близькими і професійним середовищем не обривається.

Нікіта Кравцов і Камій Саньє-Кравцова, фото Manuel Obadia-Wills

Все починалося з поїздок на запрошення культурно-просвітницької організації Alliance Française. Кілька разів Кравцов брав участь у відомій паризькій мистецькій резиденції Cité International Des Arts. Там же у Франції Нікіта зустрів свою майбутню дружину, художницю Камій Саньє — зав'язалися стосунки, які стали ще одним аргументом для зміни місця проживання. Разом вони якийсь час жили в Греції, Німеччині, трохи в Австрії. Зі слів Нікіти, «ми дивилися і пробували, де нам захочеться жити». Сьогодні пара влаштувалася в Парижі, в районі Бастилії. Разом вони створили ряд проєктів під псевдонімом The Tooth & The Root.

Сфера професійних інтересів Нікіти Кравцова широка. Відомий як живописець і графік, він також створює анімацію для фільмів і кліпів. Культурні проєкти Франції та України цікаві йому однаково. На батьківщині Кравцов був частим резидентом художнього пленеру «Бірючий», завдяки організаторам якого виграв можливість брати участь у резиденції Flux Factory (Нью-Йорк). Ніби за принципом доміно, зі Штатів Кравцова тут же запросили попрацювати в резиденції міста Орхус у Данії.

Нікіта Кравцов

Серед важливих для Кравцова проєктів в Україні — участь в українській бієнале Arsenale 2012, презентація арт-бука War is over в галереї «Карась», виставка «Бестіарій» в галереї Павла Гудімова Ya Gallery і «Голий сніданок» у Малій галереї «Мистецького Арсеналу». У 2016 році він ілюстрував «Кримінальний кодекс» видавництва «Основи», створивши 33 наочних зображення злочинів. Починаючи з 2010 року, роботи Кравцова регулярно виставляються на торги на київських аукціонах. Тільки в «Золотому Перетині» вони були представлені 14 разів. Останній на сьогодні проєкт Нікіти в Україні — «Армагеддон» — було презентовано двічі. Спочатку в одеській галереї Invogue # Art (спільно з Камій Саньє-Кравцовою, 2018), згодом — у Києві, в Port Creative Hub (2019). Проєкт виявився комерційно успішним, і більшу частину робіт розкупили.

Никита Кравцов "Северная сага", 2014 из серии "Голый завтрак"

1 / 5

«У мене не було мети переїхати в Париж — у Києві все влаштовувало. Але Франція завжди приваблювала своїми музеями та рівнем життя, — ділиться Кравцов, якого недавно, вже як французького живописця, запросили в проєкт Art Residency. Normandie. — У Франції комфортніше жити. В Україні, звісно, комфортніше працювати. Я стаю космополітичним щодо мистецтва, але в голові у мене східно-європейський менталітет».

Роман Жук

Учень знаменитого нонконформіста Карла Звіринського, художник Роман Жук народився в 1955 році під Тлумачем Івано-Франківської області. Жук вплинув на вітчизняне сучасне мистецтво як один з представників українського трансавангарду. З середини 1990-х він живе в Амстердамі, де, не зрікаючись національної ідентичності, поєднав у своїй творчості найкращі традиції світового живопису.

Роман Жук

До того, в кінці 1980-х — на початку 1990-х, Роман Жук ще жив у Львові. Часи розвалу і безладу були не найкращими для місцевих виставкових проєктів. Цікаві художні групи формувалися тоді в столиці, але примикати до них Роман не хотів: як і сьогодні, йому комфортніше не бути з кимось пов'язаним ідеологічно. При цьому із задоволенням і великою повагою до організаторів, Тиберія Сільваші та Олександра Соловйова, він згадує знамениті седнівські пленери того часу, такі важливі для визначення сучасного українського мистецтва. Спільно з Павлом Маковим, Олександром Ройтбурдом, Марком Гейком, Володимиром Богуславським і Олександром Бабаком, Жук брав участь у цій резиденції в 1988 році.

Роман Жук, "Ананас", 2009

Як тільки це стало можливим, після здобуття Україною незалежності, Роман вирушає у свою першу закордонну поїздку — в Нідерланди. «Я нарешті побачив вживу голландський натюрморт, який розглядав на зображенні ще в школі і думав тоді: Боже, як це можна було намалювати... Я б віддав життя, щоб уміти так малювати», — захоплено згадує Жук. — Важко передати, які це були почуття, яка енергія, коли бачиш мистецтво перед собою, а не в радянському журналі «Огонек». Без особливого плану, швидше інтуїтивно або передчуваючи зміни, художник взяв із собою в поїздку кілька невеликих полотен на випадок, якщо буде можливість показати або запропонувати їх комусь за кордоном. І не даремно — кілька галерей проявили інтерес до творів Жука, і з цим вже можна було починати працювати. Про свої перші спроби налагодити роботу за кордоном художник говорить так: «Я нічого собою не являв. Але було достатньо енергії і бажання приїхати знову, щоб вибудовувати професійну співпрацю». Через рік він, уже краще підготовлений, повертається в Нідерланди. У 1992 році там проходять чотири його персональні виставки (в Амстердамі, Гаазі), картини починають продаватися — це, хоч і давалося дуже нелегко, надихало рухатися далі. Відтоді і до сьогодні в Нідерландах Роман бере участь у виставкових проєктах високого рівня. Таких, до прикладу, як щорічна виставка Zommer Expo — тривалий проєкт щоразу на нову задану тему, подібно до бієнале.

Роман Жук, "Девушка, сидящая на краю", 2021

1 / 5

Для України Роман Жук — художник «музейний». Раз-двічі на рік він приїздить на батьківщину, де презентує персональний проєкт у музейній інституції (не кажучи вже про безліч масштабних збірних проєктів). Важливими віхами стали виставки в Національному художньому музеї України «Грабіжники» (2009) і «Любов і картини в рамах» в Національному музеї «Київська картинна галерея» (2016). Упродовж десяти років Жук брав участь у знаменитому форумі Art Kyiv Contemporary. У 2019-му аукціонний дім «Золотий Перетин» організував авторський проєкт художника Spring Vibes, де половину предметів було продано. З недавнього ще на слуху проєкт «Я все ж тебе кохаю ... I still love you ...» у Львівській національній галереї мистецтв минулої осені. А в Музеї Потоцьких встановили скульптуру, створену Жуком, — просто на фасаді будівлі. З листопада по січень 2021 року проєкт «Я все ж тебе кохаю...» показали ще й у Музеї історії Києва.

Історія Романа Жука схожа з історією Валерії Трубіної — до переїзду підштовнула та ж «перебудова». Але Жук не емігрант. Проживши в Нідердандах якийсь час, він отримав вид на проживання, зберігши український паспорт. Роман фактично і юридично залишається українцем, але Амстердам дав художнику необхідний комфорт. «У цьому житті потрібно бути живим і активним», — філософськи підсумовує свою розповідь художник. У цьому весь Жук — зі своєю жагою до життя, яка не є бунтом, але є рисою характеру.

Текст: Світлана Старостенко