четвер, 15 червня 2017 р.

Ювіляри-2017! Науковці українського кіно!

Сергій Данилович Безклубенко 


Тележурналіст, історик українського кіно.

Народився 15 червня 1932 року у селі Ладижинка Уманського (тепер) району Черкаської (тепер, кол. Київської) області.

Батьки: мама — Шмигля Катерина Матвіївна, батько — Безклубенко Данило Іванович.

Навчався в Ладижинській (Уманський район, Черкащина) середній школі (1939—1951).

Закінчив Академію суспільних наук (Москва, 1967—1970).
Спеціальності: Філософія, Історія, Мистецтвознавство, Літературознавство, Журналістика.
Здобув наукові ступені: кандидата мистецтвознавства (1970), доктора філософських наук (1977), звання доцента (1990) та професора (1995).

Творчий доробок

Автор нарисів, оповідань, сценаріїв кіно- та телефільмів («Город-рабочий», «Два життя», «Кочегарка», «Робітнича династія», «Зустріч з молодістю» та ін.
Автор сценаріїв та ведучий телевізійних передач «Шахтарська слава» (прототип відомих Останкінських «Вогників»), програми на морально-етичні теми «На годинку!» (за листами телеглядачів); автор першого «підземного» (з вуглевидобувної лави шахти «Жовтнева» м. Донецька) телевізійного репортажу для програми «Естафета новин» Центрального телебачення (м. Москва), автор сценаріїв та ведучий серії репортажів (у циклі «Кінолітопис трудової звитяги») про спорудження шахти «Краснолиманська» (м. Димитров Донецької області") та ін.

Науково-дослідна робота

Автор численних наукових публікацій, в тому числі монографічних досліджень у різних галузях художньої культури. Основні з них: «Соціальна природа мистецтва». — К., 1972; «Телевизионное кино. Очерк теории». — К., 1975; «Социальная сущность искусства». — М., 1976; «Природа искусства. О чем размышляют, о чем спорят философы». — М., 1982; «Грани творческого метода». — К., 1986; «Музы на ложе Прокруста». — К., 1988; «Сокрушение идолов». — К., 1989; «Кіномистецтво та політика». — К., 1995; «Українське кіно. Начерк історії». — К., 2001; «Етнокультурологія. Критичний аналіз наукових та методологічних засад». — К., 2002; «Теорія культури». — К., 2002; «Політекономія мистецтва». — К., 2004; «Відеологія». — К., 2004; «Всезагальна теорія та історія мистецтва». — К., 2004; «Українська культура: погляд крізь віки». — Ужгород, 2005; «Український енциклопедичний кінословник», Т. І. Основні поняття та терміни. — Вінниця, 2006; "Ошибка дона Христофора Колумба. Ироническая повесть в 2-х частях. Ч. І. «Ирония судьбы». — К., 2005; Ч.ІІ. «Ирония истории». — К., 2006; «Основи філософських знань. Курс лекцій для студентів мистецьких факультетів ВНЗ». — К., 2007, «Мистецтво: терміни та поняття. Ілюстроване енциклопедичне видання у 2–х томах». Т. І. — К.., 2008, Т.ІІ. — К., 2010 та ін.

Но́нна Миха́йлівна Капельгоро́дська 


 — український кінокритиккінознавець. Кандидат мистецтвознавства (1965). Лауреат Республіканської премії в галузі літературно-художньої критики (1983). Нагороджена медалями. Народилася 1932 р. в родині геолога, кандидата мінералогічних наук — Михайла Капельгородського та мовознавця Ніни Мефодієвої. Онука письменника Пилипа Капельгородського.
1956 року закінчила романо-германське відділення філологічного факультету Київського університету. Викладала англійську та французьку мови. Була першим референтом новоутвореної Спілки кінематографістів України.
Провідний науковий співробітник відділу кінознавства. Захистила кандидатську дисертацію на тему «Сучасний дитячий фільм» (1965).

Знімалась у фільмах:

Праці

Автор книг:
  • «Сучасний дитячий фільм» (К., 1965),
  • «Що таке кіномистецтво» (К., 1967),
  • «Світло і тіні» (К., 1968),
  • «В. І. Ленін і кіно» (К., 1969),
  • «Знято в Одесі» (Одеса, 1969, у співавт. з С. Зінич),
  • «Великий екран сьогодні» (К., 1970),
  • «Іван Кавалерідзе» (К., 1971, у співавт.з С. Зінич),
  • «Шляхами єднання» (К., 1972),
  • «Українська кінопанорама» (К., 1972, у співавт.з С. Зінич),
  • «Боротьба ідей в сучасному кіномистецтві» (К., 1974),
  • «Кіноестафета поколінь» (К., 1974, у співавт.з С. Зінич),
  • «Людина в сучасному буржуазному кіно» (К., 1975. Перша премія Спілки кінематографістів України за найкращу науково-теоретичну працю, 1977),
  • «Взаємозбагачення і зближення українського мистецтва з мистецтвом братніх народів» (К., 1977, у співавт. Бронзова медаль ВДНГ, 1978),
  • «Кіноконтрасти» (К., 1978),
  • «Радянський спосіб життя і розвиток сучасного кіномистецтва» (К., 1978),
  • «Ідеологічна боротьба в сучасному зарубіжному кінознавстві» (К., 1980),
  • «Фільми про незабутнє» (К., 1983, у співавт.з С. Зінич),
  • «Критика реакційних концепцій сучасного буржуазного кіномистецтва і кінознавства» (К., 1983),
  • «Сучасний пригодницький фільм» (К., 1984),
  • «Спілка кінематографістів України» (К., 1985, у співавт.),
  • «Ахиллесова пята буржуазного кино» (К., 1986, у співавт. з Б. Тарасенком),
  • розділів до першого і другого томів «Історії українського радянського кіно» (К., 1986 і 1987, у співавт.),
  • «Стереотипы буржуазного экрана» (К., 1990),
  • «Зарубежный детектив: Энциклопедия» (К., 1993, у співавт.),
  • «Іван Кавалерідзе. Грані творчості» (К., 1995, у співавт.),
  • «Відновлення історії. Пам'ятник княгині Ользі в Києві» (К., 1996, у співавт.),
  • «Іван Кавалерідзе. Скульптура» (К., 1997, у співавт.),
  • «„Ярослав Мудрий“ Івана Кавалерідзе» (К., 1998, у співавт.),
  • «Український біографічний кінодовідник» (К., 2001, у співавт.),
  • «Ренесанс вітчизняного кіно: Нотатки сучасниці» (К., 2002),
  • «Український телефільм в контексті вітчизняної культури XX століття» (К., 2003, у співавт.),
  • «Друге життя митця» (К., 2003, у співавт. з О. Синько),
  • «Кіномистецтво України в біографіях» (К., 2004, у співавт.).
  • «Начерки далекої кіноісторії» (К., 2005, у співавт.).
Упорядкувала збірники:
  • «Увага! В кінозалі — діти» (К., 1972),
  • «Уроки Александра Довженко» (К., 1982, у співавт. з Б. Тарасенком),
  • «Гражданственность киногероя» (К., 1983).
Здійснила в 1992–1996 рр. переклади і опублікувала передмови до 16 видань серій «Кинодетектив», «Новые переводы», «Сентиментальний детектив», «Любителям мелодрами» тощо.
Автор статей у збірниках («Кіно і сучасність», «Мистецтво екрана», «Фільм і доба», «Режисери і фільми сучасного українського кіно», «Життя і герої екрана», «Ваш вихід», «Мастерство в фильме», «Совре-менньїй кинопроцесс и действительность» та ін.), у періодичній пресі, в різних енциклопедичних виданнях.
Одна із засновників Благодійного меморіального фонду Івана Кавалерідзе. З її ініціативи 1993 р. в Києві на Андріївському узвозі було створено Музей-майстерню І. П. Кавалерідзе.


    До народження Івана Миколайчука!

    15 червня 2017р. виповнюється 76 років від дня народження видатного українського кіноактора, кінорежисера, сценариста, письменника - нашого земляка  - Івана Васильовича Миколайчука.


               У  фільмографії Івана Миколайчука 37 ролей, 11 сценаріїв та 2 режисерські роботи. Він зіграв у кращих фільмах  українського поетичного кіно: “Тіні забутих предків”, “Сон”, “Білий птах з чорною ознакою”, ”Вавилон ХХ”, «Така пізня, така тепла осінь» та  інші.
    Іван Миколайчук удостоєний звання заслуженого артиста України у 1968р., лауреата Національної премії ім. Т.Шевченка у 1988р. та Республіканської премії ЦКЛКСМ України ім. М.Островського у 1967р.


              Шлях, який пройшов Іван Миколайчук  був складний  - тернистий, але слід, що залишив він на землі,  увічнив пам’ять про Великого Артиста на всі віхи розвитку українського мистецтва кіно.


              14 червня о 20.00 год., в рамках відзначення дня народження видатного митця, в обласній науковій бібліотеці відбувся кінодіалог та перегляд фільму «Пропала грамота», молодіжний дискурс про значимість сучасного мистецтва кіно в неформальній зустрічі-обговоренні громади міста «Відродження духовності мовою кіно». 



             В акції брали участь:  мистецька громада міста, викладачі,  студентська молодь,  працівники закладів культури, громадяни міста - шанувальники творчості митця. Кожен  з присутніх мав змогу поділитися своїми думками про   кіноепоху 60-80-х рр.,  про поетичність українського трансцендентного кіно, про творчі акторські та режисерські пошуки Івана Миколайчука. Важливо відзначити інтерес молоді, що ініціювала та долучалась в організації перегляду та дискусії після перегляду.

     А декількома годинами перед цим мали  робочу зустріч із Ларисою Іванівною Брюховецькою


    українським кінокритиком, кінознавцем, головним редактором журналу «Кіно-Театр», членом Правління Національної спілки кінематографістів України, старшим викладачем кафедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія», керівником Центру кінематографічних студій НаУКМА.   В розмові обговорювали наші шалені плани на зйомку нового документального кіно про "нашого Миколайчука" - краянина, буковинця, знавця буковинського та не тільки фольклору, чудового співака та музиканта та справжнього сина своєї землі.



     Чекаємо на  інших наших івентах.

    15 червня - день народження Івана Миколайчука!

    Іва́н Васи́льович Миколайчу́к
     — український кіноакторкінорежисерсценарист
    Лауреат Шевченківської премії 1988 (посмертно).


    34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи.
    В УРСР носив тавро «неблагонадійного».

    Народився 15 червня 1941 року у багатодітній селянській родині — одним із 13 дітей; дехто з його братів і сестер досі мешкає в сЧортория. У селі відбудували батьківську хату Миколайчуків, облаштувавши під музей-садибу.

    З 12 років грав у сільському самодіяльному театрі.
    Закінчив середню школу в с. Брусниця (її дерев'яне приміщення збереглося, а в новому приміщенні тепер діє музей І. Миколайчука)
    1957 — закінчив Чернівецьке музичне училище.
    29 серпня 1962 — одружився з акторкою того ж театру Марією Карп'юк.
    19631965 — навчання на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В.Івченка).
    В кіно дебютував ще студентом  — у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє».
    Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Знімався в них одночасно, також навчаючись на 2-му курсі. «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса.
    «Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!»
    Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор.
     »
    Зі споминів С. Параджанова про кінопробу І. Миколайчука
    «Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко. »
    У фільмі «Комісари» (1970) зіграв комісара Громова — людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.
    З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) почалася нова сторінка у творчості Миколайчука — крім актора, він стає ще й сценаристом.
    У фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» (1972) був не лише виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й фактичним співрежисером. Працював над музичним оформленням фільму — картину супроводили пісні у виконанні тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, дружина Марічка Миколайчук, Валентина Ковальська), у створенні якого І.Миколайчук відіграв не останню роль. В «Пропалій грамоті» він дав нове життя звучанню бандури — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента.
    1970-х років почалися гоніння на діячів української культури. Випровадили з кіна, а потім заарештували Сергія Параджанова. Зі звинуваченням у націоналізмі зіткнувся й Миколайчук. Вперше це сталося ще 1968 року, під час зйомок фільму «Анничка». У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом». Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як «людину ворожої ідеології». Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою». Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Акторові не раз доводилося пояснювати свою позицію в різних інстанціях.
    «Тіні забутих предків» на довгий час фактично заборонили до показу. «Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х років. І.Миколайчука поступово майже відлучили від творчого процесу. Впродовж 5 років, за вказівками партійних бонз, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах.
    Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя»[3], в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз «За найкращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.
    Наступний фільм, «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером якого був Миколайчук і сцени з якого раз у раз перезнімалися з ідеологічних міркувань, уже не мав такого успіху, як «Вавилон ХХ».
    1983 — Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана»1984-го готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку «Небилиць…» дозволили тільки восени 1986 року. Проте через важку хворобу автор почати зйомки так і не зміг. Фільм зняв 1989 року (уже по смерті Миколайчука) Борис Івченко.

    Рубенсу - 440!

    Пі́тер Па́уль Ру́бенс 
     — фламандський живописець, один з найвизначніших представників епохи бароко. Його творчість — органічний сплав традицій брейгелівського реалізму з досягненнями венеціанської школи. Він проявив себе як в історичному живописі й живописі на релігійну та міфологічну тематику, так і у жанрі портретапейзажу та декоративного живопису. Каталог робіт Рубенса, зроблений британським істориком Майклом Джаффе (англ. Michael Jaffe) налічує 1403 одиниці, за винятком численних копій, виконаних у майстерні художника.
    Рубенс - нідерландською Peter Paul RubensМФА:  народився 28 червня 1577р., в м.  Зіген. Видатний живописець  походить із старовинної сім'ї антверпенських громадян. Його батько Ян Рубенс, був в епоху правління герцога Альби старшиною міста Антверпена, за прихильність до ідей Реформації потрапив в опалу і змушений був рятувати життя своє і своєї родини еміграцією за кордон.
    Спочатку він поселився в Кельні, де мав у близькі стосунки з Ганною Саксонською, дружиною Вільгельма I Оранського, якого називали «Мовчазним». Ці стосунки незабаром перейшли у любовний зв'язок. Яна посадили у в'язницю, звідки його звільнили після довгих прохань і скарг його дружини, Марії Пейпелінкс, і відправили у заслання. Місцем заслання стало невелике містечко Зіген, в якому Ян Рубенс прожив зі своєю сім'єю з 1573 до 1578 року, і де, ймовірно, 29 червня 1577 року, народився майбутній великий живописець.

    Дитинство Пітер Рубенс проживав спочатку в Зігені, а потім в Кельні, і лише 1588 року, після смерті у 1587 році Яна Рубенса, його сім'я отримала можливість повернутися на батьківщину, в Антверпен. Для цього матері Рубенса знову довелось перейти у католицтво.

    Загальну освіту Рубенс здобув в єзуїтській колегії, після чого служив пажем у графині Лаленг. Займатися живописом Рубенс почав дуже рано. Його вчителями були Тобіас ВергахтАдам ван Ноорт та Отто ван Веен, що працювали під впливом італійського Відродження та змогли, особливо останній, прищепити молодому художникові любов до всього античного.
    1598 року Рубенса прийняли вільним майстром в Антверпенську гільдію Святого Луки1600 року він за давнім звичаєм нідерландських живописців відбув завершувати свою художню освіту до Італії.

    Італійський період (1600—1608)

    Перебування у Мантуї


    «Геро і Леандр» із зібрання Рембрандта (наслідування Тінторетто), бл. 1605
    У 1601 році Рубенс служив при дворі мантуанського герцога Вінченцо Гонзагі, де залишався на службі протягом всього свого перебування в Італії.
    За дорученням герцога, він відвідав Рим і вивчав там італійських майстрів, після чого, проживши якийсь час в Мантуї, був посланий із дипломатичним дорученням до Іспанії. Судячи з копій, зроблених Рубенсом з картин ТіціанаТінтореттоКорреджоЛеонардо да Вінчі та інших, можна сказати, що в цю пору він побував у всіх найважливіших художніх центрах Італії, щоб вивчити здобутки італійського живопису Епохи Відродження.
    В італійський період своєї діяльності, Рубенс, не прагнув до самостійної творчості. В цей час їм було виконано лише невелике число самостійних робіт, з яких слід назвати: «Спорудження Хреста», «Терновий вінець» та «Розп'яття», «Втечу Лота», «Христа та Грішницю», «Воскресіння Лазаря», «Вакханалія», «Вакха» та інші.

    Праця у Римі і Генуї


    «Автопортрет з мантуанськими друзями», 1606
    Ще 1605 року брат Пітера отримав посаду бібліотекаря при дворі кардинала Асканіо Колонна у Римі. Він і сприяв переїзду молодого на той час художника Рубенса у папську столицю. Два роки Рубенс студіював у Римі, вивчаючи твори попередників і сучасних римських майстрів.
    Здібності молодого митця були помічені і 1607 року його запросили до міста Генуя, де добре знали про фламандських художників і де були налагоджені давні бізнесові і культурні зв'язки з фламандцями. Переїзду до Генуї і отриманню там вигідних для художника замов сприяв генуезький банкір Якопо Серра, що вів грошові справи із самим папою римським. У Генуї Рубенс працював портретистом. Завдяки Якопо Серра він отримав також замовлення на вівтар для монастиря ораторіанців у місті Фермо. Невдовзі Якопо Серра сприяв отриманню Рубенсом престижного замовлення на вівтар для церкви Санта Марія ін Валлічелла у Римі, де здібності Рубенса розкрились повніше, ніж у не зовсім улюбленому портретному жанрі, котрий для художника був засобом заробітку. Покращений фінансовий стан відтепер Рубенс використав для відмежування від двору мантуанського покровителя з його обмеженнями і нерегулярною виплатою гонорарів. 1608 року він отримав листа про тяжку хворобу матері у Антверпені і скористався ситуацією для виїзду з Італії і розриву власних зобов'язань як перед мантуанським двором, так і перед прихильниками з Генуї.

    Повернення до Антверпена (1609—1621)


    «Чотири філософи», 1611-12. Палаццо ПіттіФлоренція[4]
    У жовтні 1609 року, будучи в Антверпені, Рубенс узяв шлюб з Ізабеллою Брант, дочкою відомого гуманіста Яна Бранта. Добре тут склалася і його кар'єра, він був прийнятий на службу до намісників іспанського короля у Фландрії з правом проживання поза двором своїх меценатів.
    Повернення до Антверпена молодого, але уже відомого в Італії художника змусило звертатись до його послуг багатьох заможних бюргерів, представників клерикальних кіл та намісників іспанських Габсбургів. До Брюссельського двору останніх Рубенс виявився прикований «золотими кайданами». Належна йому платня була такою, що він зміг відкрити простору майстерню, найняти велику кількість підмайстрів і збудувати один з кращих особняків Антверпена (найближче нагадує генуезькі палаццо), який з роками наповнився картинами, статуями і предметами декоративно-прикладного та ювелірного мистецтва, що представляли найкращі зразки мистецтва Італії.
    Не поривав Рубенс і зв'язків з могутнім орденом єзуїтів. Він взяв участь у проектуванні орденом антверпенської церкви св. Карла Борромея і практично одноосібно відповідав за її внутрішнє оздоблення; хоча, у підготовці ескізів плафона йому допомагав Антоніс ван Дейк — найталановитіший з його численних учнів. Вінцем його співпраці з церквою стали грандіозні вівтарні картини «Воздвиження Хреста Господнього» (1610) для церкви Святої Вальбурги та «Зняття з хреста» (1611-14) для міського собору Антверпена.

    Галерея Марії Медічі та Рубенс у ролі дипломата (1621—1630)


    «Коронація Марії Медічі», 1625
    У 1621 році іспанська інфанта Ізабелла Клара Євгенія зробила Рубенса своїм радником з питань продовження перемир'я з Нідерландською республікою. З цього моменту фламандський живописець, що вирізнявся ввічливістю, був начитаний, знав шість мов і листувався з багатьма коронованими особами (його називали «королем художників і художником королів»), стає цінним придбанням для дипломатії іспанських Габсбургів. Окрім коронованих персон Рубенс зустрічався й листувався з відомими вченими та інтелектуалами Європи, які відзначали його гострий розум і широку освіченість. Це були Ніколя ПейрескКаспар ШіопіусП'єр Дюпюї та інші[5].
    У 1622-му році Рубенса викликала до Парижа начувана про його славу вдовуюча королева Марія Медічі; йому було доручено заповнити картинами з її життя два довгих переходи у новозбудованому Люксембурзькому палаці. Над виконанням цього замовлення Рубенс працював в Антверпені два роки. У 1625-му у його присутності 24 полотна (21 картина з життя королеви плюс 3 портрети) були виставлені в Люксембурзькому палаці (згодом перенесені до Лувра).
    Рубенс отримав замовлення на аналогічну серію з життя Генріха IV, покійного чоловіка Марії Медічі, але цей проект так і залишився нереалізованим.
    У 1628-му король Філіп IV запросив Рубенса до Мадрида, де той отримав можливість споглядати багаті зібрання творів свого кумира, Тіціана, а також копіювати їх. У 1629 році йому було доручено відправитися в Лондон для проведення мирних переговорів з Карлом I, що і було виконано блискуче. Під час перебування в англійській столиці Рубенс покрив стелю вибудуваного Ініго Джонсом бенкетну залу палацу Вайтголл (англ. Palace of Whitehallалегоріями з життя батька монарха Якова I. За ці заслуги король посвятив художника у лицарі, а Кембриджський університет зробив його почесним доктором.
    Дипломатичну діяльність він повністю покинув лише після 1634 року.

    Другий шлюб художника

    1623 року померла 12-річна дочка Рубенса. У 1626 році від чуми померла перша дружина Рубенса, Ізабелла, через що він тоді покинув живопис та поринув у дипломатію, ставши повноважним послом Іспанських Нідерландів, прийнявши на себе ведення складних дипломатичних переговорів. У 1630 році він їздив до Лондона і там підготовляв мир між Іспанією і союзником Голландії — Англією.[6].
    1630 року він закохався у дальню родичку першої дружини, 16-річну Елен Фурман (нід. Hélène Fourment), з якою тоді ж взяв другий шлюб. Він написав в листі до друга:
    Я взяв молоду дружину, дочку чесних городян, хоча мене з усіх боків намагалися переконати зробити вибір при дворі, але я злякався цього лиха знатності та особливо зверхності. Я хотів мати дружину, яка б не червоніла, бачачи, що я беруся за пензля.[7]
    Цей шлюб Рубенса був щасливішим за перший — він мав дружину, яка була повноцінним уособленням його мрій. Елен народила Рубенсу 5 дітей. Вона з початку шлюбу почала з'являтися майже в кожній картині свого чоловіка. Як пізніше помітили критики, у практично кожній картині художника у жіночих о́бразах «завжди з'єднувалися риси Ізабелли і Елен: у першій він як би передбачав риси другої; в другу вкладав як би незабутній спогад про першу»[6].
    Молода дружина стає улюбленим предметом його портретів, серед яких виділяється своєю грайливістю «Шубка» (1638, Музей історії мистецтв). Можна упізнати її риси у персонажах в «Саду кохання» (1634), у «Трьох граціях» (1638) і у «Суді Паріса» (1639).

    Останні роки життя (1630—1640)[

    Останні десять років життя Рубенса були настільки ж продуктивні, як і перші періоди його діяльності. Цей період часто називають «Стеновським» через назву заміський невеличкий палац «Стен» неподалік від Мехелена, котрий Рубенс придбав для себе та своєї родини і де плідно працював аж до смерті[7]. Кошти на покупку забезпечило отримане від іспанського короля замовлення на 120 ілюстрацій до текстів класичних авторів, переважно Овідія. Набагато частіше, ніж раніше, пізнього Рубенса притягують пейзажі. Такі брейгелівські пейзажі, як «Пейзаж з веселкою» (1636) і «Палац Стен» (1637), зобов'язані своєю появою придбанню заміського палацу.
    Коли в 1635 році, через рік після смерті правительки Нідерландів інфанти Ізабелли, король Філіп IV призначив правителем цієї країни свого брата, кардинала-архієпископа толедського Фердинанда, Рубенсу було доручено створення художньої частини святкувань з нагоди урочистого в'їзду нового штатгальтера до Антверпена; за ескізами великого художника були споруджені та розписані тріумфальні арки і декорації, що прикрашали міські вулиці.
    Життя в сільській місцевості наблизила Рубенса не лише до природи, а й до селян. В таких речах, як «Кермес» (1638), він намагається перевершити Брейгеля у зображенні молодецької стихії народного свята.

    Пам'ятник Рубенсу в Антверпені
    Окрім цих значних робіт, Рубенс виконав немало й інших, наприклад серію мисливських сцен для королівського палацу в Мадриді, картини «Суд Паріса» (у Лондонській національній галереї та в мадридському музеї) та «Діана на полюванні», а також цілу низку пейзажів. Незважаючи на активну діяльність, Рубенс знаходив час займатися й іншими справами; так, наприклад, він листувався з інфантою Ізабеллою та Амвросієм Спінолою, захоплювався колекціюванням різб'яних каменів, цікавився книгодрукуванням та виготовив для друкарні Плантена велику кількість титульних аркушів, обрамлень, девізів, заставок та віньєток. Смерть прийшла до великого майстра ще в повній силі його таланту. Він помер в Антверпені 30 травня 1640 року через прогресуючу подагру.
    Ежен Делакруа сказав: «Треба бачити Рубенса, треба Рубенса копіювати, бо Рубенс — бог!».
    Микола Карамзін писав у «Листах російського мандрівника»: «Рубенса по справедливості називають фламандським Рафаелем… Які багаті думки! Яка згода в цілому! Які живі фарби, особи, сукні!»[6]
    У антверпенському будинку Рубенса після реставрації у 1947-му році було відкрито музей.

    Майстерня Рубенса


    Рубенс з помічниками, «Фермерський двір взимку», 1618-19

    "Венера перед дзеркалом", 1612-15
    Полотна Рубенса можна умовно розділити на три категорії:
    • ті, які він малював сам,
    • ті, які він малював частково, зазвичай руки й обличчя,
    • ті, які були створені під його загальним керівництвом.
    Як було заведено в ті часи, він мав велику майстерню, в котрій працювали численні підмайстри й учні. Деякі з них, наприклад Антоніс ван Дейк теж виробились у славетних і самостійних майстрів. Рубенс також запрошував для виконання певних деталей великих композицій, таких як тварини й натюрморти, фахівців, таких як Франс Снейдерс або Якоб Йорданс.
    Праця над низкою замов вимагала залученню до реалізації проектів фахівців інших галузей, архітекторів і скульпторів. Відомо, що за ескізами і малюнками Рубенса працювали скульптори Йоханнес ван Мілдерт (1588—1638), Георг Петель (1601—1635) тощо. Три роки в майстерні Рубенса стажувався і молодий скульптор Лукас Файдерб (1617—1697).
    Серед митців, що роками працювали в майстерні Рубенса були:

    Офорти Рубенса

    Дослідники творчості Рубенса дізнались, що він протягом деякого часу створював офорти. У часи перебування в Італії Рубенс створив офорт за мотивами стінопису Леонардо да Вінчі «Таємна вечеря». Скопіював для себе Рубенс і центральну частину стінопису Леонардо «Баталія при Ангіарі» (нині ЛуврПариж). Офорт за мотивами «Таємної вечері» зник після 1836 року. Лише в 2009 році його віднайшли в приватній збірці в Італії. Офорт має підпис майстра і є одним з небагатьох аркушів, що створив сам Рубенс.
    Після повернення до Антверпену Рубенс відкрив власну граверну майстерню, але, коли побачив, що Лукас Ворстерман (нід. Lucas Vorsterman, 1595–1675) робить офорти не гірші за нього, передовірив йому створення гравюр зі своїх картин.


     З нагоди ювілею відділ мистецтв розгорнув великий відкритий перегляд  літератури, що є фондах відділу. Більше про це читайте тут:

     http://www.library.cv.ua/knyzhkovo-ilyustratyvnyj-vidkrytyj-pereglyad-piter-paul-rubens-velych-flamandskoyi-shkoly.html