середу, 31 січня 2018 р.

30 січня - День народження Ісака Дунаєвського!

Іса́к (Ку́ни) О́сипович Дунає́вський 

Син заможного службовця-єврея Цалі Дунаєвського. Закінчив Харківську консерваторію (1919) по класу скрипки І. Ю. Ахрона; композицією займався в С. С. Богатирьова. Працював композитором і диригентом у харківських драматичних театрах. З 1924 жив у Москві, де керував музичною частиною Театру сатири.

Меморіальна дошка у Харкові
Дунаєвський — один із творців радянської оперети, автор 12 творів у цьому жанрі. Серед його робіт — «Наречені» (рос. «Женихи») (пост. 1927), «Золота долина» (пост. 1937), що запам'ятала образи радянської молоді, і ін. Не відкидаючи традицій неовіденської оперети (Імре КальманФранц Легар), Дунаєвський прокладав нові шляхи, тісно зв'язавши оперету з радянською масовою піснею й народною творчістю. Композитор увів у свої твори великі ансамблі, розгорнуті фінали, оркестрові епізоди. В опереті «Вільний вітер» (рос. «Вольный ветер») (пост. 1947) Дунаєвський уперше в цьому жанрі відобразив тему боротьби за мир. Серед найкращих оперет Дунаєвського також «Син клоуна» (пост. 1950), «Біла акація» (пост. 1955).
Найяскравіше виявився талант Дунаєвський у музиці до фільмів: «Веселі хлоп'ята» (1934), «Три товариші» (1935), «Воротар» (1936), «Цирк» (1936; Сталінська премія1941), «Діти капітана Гранта» (1936), «Волга-Волга» (1938; Сталінська премія, 1941), «Світлий шлях»(1940), «Весна» (1947), «Кубанські козаки» (1950; Сталінська премія, 1951). Композитор став одним із творців радянської музичної кінокомедії, зробивши музику одним з головних компонентів драматургії фільму.
Дунаєвський за фортепіано
Найважливіший етап в історії радянської пісенної творчості — пісні Дунаєвського. Вони сповнені оптимізму й віри в життя. Його «Пісня про Батьківщину» (з фільму «Цирк»; текст В. І. Лебедєв-Кумачу) стала позивними Центрального радіо.
Стиль Дунаєвського склався на основі міської пісенної й інструментальної побутової музики, а також тісно пов'язаний з оперетою й джазом. Композитор створив новий тип масової пісні. Це пісні-марші: («Марш весёлых ребят», «Песня о Каховке», «Спортивный марш», «Песня о весёлом ветре», «Марш энтузиастов»), характерною рисою яких є динаміка пружних ритмів, загальний мажорний колорит. Стилістично близькі до них пісні «Дороги-дороги», «Дорожная песня». Ліричні пісні Дунаєвського в ряді випадків споріднені з жанром лірико-побутового романсу (пісні з фільмів «Воротар», «Шукачі щастя», «Волга-Волга» й ін.). Пісня «Летите, голуби» у ліричній формі виразила прагнення людей перепинити шлях загарбницьким війнам. Дунаєвському належать пісні-вальси («Вечер вальса», «Школьный вальс», «Молчание», «Не забывай»), пісня «„Эх, хорошо в стране советской жить!“». Він також автор балетів і музики до драматичних спектаклів.
Творчість Дунаєвського вплинула на багатьох радянських композиторів. Дунаєвський — депутат Верховної Ради РРФСР 1-го скликання. Нагороджений 2 орденами, а також медалями. Помер 25 липня 1955 року в 11-й годині ранку від спазму серця.

Оперети


Балети

  • «Відпочинок фавна» (1924)
  • «Мурзілка» (1924)
  • «Наречена і автомат» (1934)
  • «Джеккі — 14-річний матрос»

Музика до вистав

Написав музику до 30 спектаклів:
  • «Тартюф» (Мольєр)
  • «Весілля Фігаро» (Бомарше)
  • «Принцеса Турандот» (Гоцци)

Пісні

Ісаак Дунаевский є автором музики більш як 100 пісень:
  • «Моя Москва» («Дорогая моя столица»), що стала 1995 року офіційним Гімном Москви
  • «Песня о Родине» (із фільму «Цирк»; текст В. И. Лебедева-Кумача)
  • «Эх, хорошо в стране советской жить!»
  • «Марш весёлых ребят»'' (із фільму «Весёлые ребята»)
  • «Песня о Каховке»
  • «Спортивный марш»
  • «Песня о весёлом ветре»'' (із фільму «Дети капитана Гранта»)
  • «Ой, цветёт калина»
  • «Каким ты был»
  • «Бывайте здоровы, живите богато»
  • «Марш энтузиастов»
  • «Пути-дороги»
  • «Дорожная песня»
  • «Летите, голуби»
  • «Вечер вальса»
  • «Школьный вальс»
  • «Молчание»
  • «Не забывай»
  • «Заздравная»

Гайдаю - 95!

30 січня 2018 року  з нагоди ювілею  Леоніда Гайдая відбулась   зустріч із студентами обласного коледжу мистецтв ім. Сидора Воробкевича. 

   Життєві сторінки та величезний кіноматографічний доробок митця викликав почуття захвату та великого шанування  таланту  серед студентів відділення  режисерів театрально-видовищних заходів, адже режисура - це їх майбутня професія. 


Перегляд фільму Л.Гайдая «Пес Барбос та незвичайний крос»  супроводжувався щирими усмішками та сміхом присутніх. Після перегляду  відбулось обговорення про суспільні та політичні ситуації, що висміюються у фільмах Гайдая, ставлення пересічних громадян тодішньої держави до непростих умов життя та творчості видатних людей мистецтва.
 Викладач коледжу - Григорій  Сорочан - поділився враженнями від співпраці з Гайдаєм у підборі натурних знімальних майданчиків під час знімання фільму "Небезпечно для життя". що знімався в Чернівцях  та ін.

З нагоди ювілею Леоніда Гайдая відділом мистецтв ЧОУНБ ім.М.Івасюка підготовлено книжково-ілюстративну виставку «Посміхаємось  із Леонідом Гайдаєм»,  де експонуються видання про життя та творчість кінорежисера, статті та фотографії з періодичних видань, кадри із відомих фільмів митця. Всі присутні  із цікавістю поставились до бібліографічного покажчику "Кіно і Буковина".


понеділок, 29 січня 2018 р.

Пам'ятаймо! Тамара Шкурган!

 Сьогодні перестало битись Велике Серце -  педагога, матері, дружини, жінки -Тамари Мар'янівни Шкурган!
 Пам'ять зразу виокремила спогади понад 20-ти річної давнини, коли ми були студентами  Чернівецького музичного училища ім.Сидора Воробкевича. Навчались  в одній групі з вокалістами та теоретиками. Саме серед вокалістів був син Тамари Мар'янівни, Арсен. Через нього, критичному оку педагога Тамари Шкурган, була відкрита наша група особливо -  вона була нашим першим провідником по навчанню в училищі -  перші практичні поради -  як все встигати, де швидко та смачно поїсти, як випросити у вахтерши ключ від класу для індивідуального заняття, як не потрапити на перездачу загального фортепіано та інші. Багато наших студентів її трохи побоювались за шалений темперамент та принциповість, переконання та відвертість завжди казати правду.
 Хороші творчі спогади залишаться зі мною назавжди.   



"ВСЕ, ЩО ДАЛА МЕНІ ДОЛЯ, Я ПОСПІШАЮ ВІДДАТИ ДІТЯМ..."
Кілька років тому добре знаного в краї педагога-музиканта Тамару Шкурган запросили на канікулах попрацювати з дітьми вокального гуртка в одному з літніх таборів. Там до неї підійшов хлопчик, запитавши "Це ви Тамара Мар'янівна?". "Так, а що?" – відповіла жінка. " Я чув, як ви навчаєте дітей співати, то й теж хочу у вас займатися!", – попросив хлопець. Саме так до пані Шкурган прийшов майбутній переможець нещодавнього конкурсу "Обдаровані діти України" (він щороку проходить у Києві) Олександр Атодирес. Адже на всеукраїнському конкурсі хлопчик єдиний представляв Чернівецьку область і виграв гран-прі! Також в активі хлопця друге місце на міжнародному естрадному конкурсі в Болгарії тощо. Потім до Тамари Мар'янівни прийшла Олеся Франків, яка згодом здобула гран-прі "Пісенного вернісажу" і стала лауреатом багатьох інших престижних конкурсів. 
"Музика – це не робота, а життя. І все, що дала мені доля у житті, я поспішаю віддати дітям, – зізнається Тамара Мар'янівна. – До речі, в мене й зараз підростають дуже гарні діти. Це і Діана Фріцлер, яка вчиться на 3-ому курсі Чернівецького училища мистецтв, і 9-річна Анастасія Гева, і Ліліана Бружа – дівчинка, про яку на міжнародному телеконкурсі "Пісенне джерело" Мар'ян Гаденко сказав, що вона, можливо, в майбутньому стане гордістю Буковини". Серед талановитих вихованців Тамари Шкурган і Крістіна Урсулян, яка, зокрема, зайняла ІІІ місце на конкурсі "Пісенне джерело". Загалом, у Тамари Мар'янівни багато вихованців. Але всі діти однаково її люблять та поважають. 
Але я подумав про інше – як часто у нашій країні батьки видатних людей залишаються в певній тіні, й самі будучи неординарними і яскравими особистостями. І один з прикладів – Тамара Шкурган, мати видатного оперного співака з Буковини Андрія Шкургана. У цієї жінки життєва енергія просто фонтанує і силі цього позитиву можуть позаздрити навіть молоді люди. 
Наразі Тамара Шкурган – добре знаний у краї викладач-музикант. Жінка суміщає дві роботи, працюючи в Чернівецькому училищі мистецтв імені Сидора Воробкевича і ведучи там фортепіано і музичну психологію й педагогіку, а також керуючи вокальним жанром у районному будинку дитячої та юнацької творчості у Сторожинці. 
– У Чернівцях в мене більш командна праця, яка приносить мені радість, – каже Тамара Мар'янівна. – А в Сторожинці цікава робота тим, що люди бачать мій труд у творчості моїх вихованців. 
Пані Тамара закінчила Львівську консерваторію (тепер – музичну академію), отримавши фах викладача фортепіано і хорового співу. Цікаво те, як до Львівської консерваторії жінка вчилася в Івано-Франківському музичному училищі. Навчання в училищі розраховано на 4 роки, але вже після закінчення другого курсу Тамару Шкурган прослухала комісія, яка оцінювала випускників училища, і за особистим дозволом міністра культури тогочасної радянської держави (тоді все ж були дуже жорсткі правила) жінку направили вступати до консерваторії. "Коли складала екзамени в консерваторію, то вже чекала свого Андрійка, і коли першого вересня приступила до навчання, то була на сьомому місяці вагітності". Після закінчення консерваторії Тамара Шкурган, єдина з випускників отримала рекомендацію в аспірантуру Державного музично-педагогічного інституту імені Гнєсіних, що у Москві. А отримати таке направлення того часу було мрією багатьох. Проте жінка так і не спробувала тоді вступати до згаданої аспірантури через фінансові труднощі і малу дитину на руках. 
Звісно, талановитих випускників у ті часи одразу ж помічали. Тож Тамарі Мар'янівні запропонували роботу в Чернівцях у музичному училищі і пообіцяли квартиру. Жінка погодилася. Згодом її запросили працювати і в професійне училище легкої промисловості №3. Здавалося б, що таке рівень ПТУ? Але й у технічному училищі харизматична жінка знайшла талановитих дітей і створила там чудовий вокальний ансамбль. Щороку діти в ансамблі змінювалися, але на рівень колективу це аж ніяк не впливало. 
З часом ансамбль профтехучилища почав виконувати і складні хорові твори. І коли колектив під керівництвом Тамари Шкурган проспівав кілька творів М. Леонтовича на одному із всеукраїнських конкурсів, то відтак ще й довелося доводити журі, що учасники ансамблю не є учнями музичного, а саме професійно-технічного училища. Відтоді ансамбль училища №3 почав їздити на різні престижні конкурси і став чи не єдиним колективом із системи професійно-технічної освіти, що отримав звання народного. 
Свою любов до чистого співу, як виразу людської душі, Тамара Шкурган також реалізувала працюючи у різних буковинських самодіяльних колективах. Чернівчани старшого покоління ще, мабуть, пам'ятають відому студентську хорову капелу, що колись діяла при Чернівецькому держуніверситеті імені Юрія Федьковича. Це був потужний колектив, який налічував щось 80 осіб і саме ним успішно керувала пані Шкурган. Однак якось в університеті хтось засумнівався, що Тамара Мар'янівна є фахівцем з хорового співу. Тож жінка як доказ принесла скептику свій диплом про вищу музичну освіту, в якому... немає жодної четвірки! "У мене не лише у вузі, а й у школі не було жодної четвірки в щоденниках, – каже жінка. – І я навіть зберегла деякі з них – щоб своїм дітям показати. Але не для того, щоб похизуватися, а щоб вони знали рівень, до якого треба прагнути". 
Відтак Тамару Шкурган доля пов'язала з цікавими людьми – начальником Сторожинецького райвідділу освіти Василем Грозаву, та директором будинку дитячої та юнацької творчості Валентиною Бідяк, які запросили жінку працювати в них. На той час на Сторожинеччині процвітав танцювальний жанр, проте вокальне мистецтво гірше розвивалося. Тамара Мар'янівна спершу вагалася взятися за спів у закладі, та згодом погодилася. Спершу все було з труднощами – приходило мало дітей, треба було їх якось зацікавлювати. Однак тепер Тамара Мар'янівна пишається своїм талановитим Іванком Москалюком, з яким вона їздила на різні конкурси і тріумфально поверталася на Буковину. До речі, цей хлопець ще малим стояв на дорозі, зупиняючи попутні машини і приїжджаючи зі Старої Жадови на репетиції до пані Шкурган у Сторожинець. Інколи діставатися до райцентру доводилося в люту заметіль чи під час зливи... Зате тепер у хлопця – безліч престижних перемог і величезний досвід естрадного співу. 
Володимир БОТЮК, "ДОБА".

понеділок, 22 січня 2018 р.

Володимиру Висоцькому - 80!!!

Володи́мир Семе́нович Висо́цький (рос. Владимир Семёнович Высоцкийнар. 25 січня 1938МоскваРосійська РФСР — пом. 25 липня1980, Москва, Російська РФСР) — видатний радянський акторспівак і поет, класик жанру авторської пісні, автор низки прозаїчних творів, заслужений артист РРФСР (1986, посмертно) і лауреат Державної премії СРСР (1987, посмертно).
Висоцький написав близько 700 пісень і віршів, з великим успіхом гастролював у СРСР і за кордоном.
Самостійно й у співавторстві створив кілька прозаїчних творів.
Як актор зіграв близько тридцяти ролей у фільмах (зокрема «Місце зустрічі змінити не можна»«Вертикаль»).
Учасник постійної трупи театру Драми і комедії на Таганці.
Висоцький особливо прославився виконанням своїх авторських пісень під акустичну гітару. У роки суворої цензури він зачіпав цілу низку заборонених тем, через що і сам багато в чому був під забороною, — в радянські часи його записи розповсюджувалися майже виключно на магнітоальбомах, йому забороняли зніматися у багатьох фільмах, виїзд за кордон став можливим тільки завдяки активним діям дружини — французької актриси Марини Владі.

Володимир Висоцький народився 25 січня 1938 року о 9:40 в Москві, у пологовому будинку на 3-й Міщанській вулиці, 61/2. Його батько Семен Володимирович (Вольфович) Висоцький (19161997) — родом із Києва, військовий зв'язківець, ветеран Другої світової війни, полковник. Мати — Ніна Максимівна (у дівоцтві Серьогіна, 19122003)  — за фахом перекладач із німецької мови.

Походження роду

Рід Висоцьких єврейського походження, з містечка СелецьПружанського повітуГродненської губернії, нині  — Брестської областіБілорусь. Прізвище, ймовірно, пов'язане з назвою міста ВисокеКам'янецького районуБрестської області, або села Висоцьк Дубровицький район Рівненська область Україна.
Про безпосередніх родичів Володимира Висоцького: його батько Семен Вольфович Висоцький народився в Києві, був військовим, ветераном Другої світової війни, згідно з київськими дослідниками[2] [3] та спогадами кузини поета Ірени Висоцької.[4]
  • Мати  — Ніна Максимівна (уроджена Серьогіна, (1912—2003). Закінчила Московський інститут іноземних мов, працювала перекладачем-референтом німецької мови в іноземному відділі ВЦРПС, потім гідом в «Інтуристі». У перші роки війни служила в бюро транскрипції при Головному управлінні геодезії і картографії МВС СРСР. Закінчила трудову діяльність начальником бюро технічної документації в НДІхіммaш[6].
  • Дід Висоцького по матері, Максим Іванович Серьогін, приїхав до Москви у віці 14 років з села Огaрьовa Тульської губернії. Пізніше він став працювати швейцаром у різних московських готелях. У них з дружиною Євдокією Андріївною Сінотовою було п'ятеро дітей, у тому числі й Ніна Максимівна. Вона народилася в 1912 році. Після ранньої смерті батьків стала жити самостійно, займаючись вихованням молодшого брата. Працювала перекладачем з німецької мови[6].
  • Дідусь та бабуся Висоцького по батькові – Вольф Шльомович Висоцький (1889, Брест-Литовськ — 1962, Москва) та Дора Овсіївна Висоцька (уроджена Бронштейн; 1891, Житомир — 1970, Київ) – протягом 1911 - 1926 рр. мешкали у Києві, пізніше переселилися до Москви. Дора Овсіївна згодом повернулася у Київ, де й жила до смерті у 1970 р. До 2 Світової війни вона вдруге вийшла заміж і стала офіційно Дар'я Олексіївна Семененко (прізвище чоловіка). У Києві вона пережила окупацію, довгі десятиліття працювала відомим косметологом.

Дитинство


Раннє дитинство Висоцький провів у московській комунальній квартирі на 1-й Міщанській вулиці.
«На тридцять вісім кімнаток усього одна вбиральня...»
Володимир Висоцький про своє раннє дитинство, 1975
Після відкриття Східного фронту Другої світової війни з матір'ю евакуювався в Оренбурзьку область. Влітку 1943 року вони повертаються до Москви.
У 1947 році разом з батьком-офіцером, який на той час вже розлучився з матір'ю Володимира, потрапив до післявоєнної окупованої Німеччини. У 1949 році після повернення з Німеччини поселився у Великому Каретному провулку, де і склалася дружня компанія, якій Висоцький показував свої перші твори.
У 1955 році Висоцький закінчує середню школу і вступає до Московського інженерно-будівельного інституту імені В. В. Куйбишева, з якого йде, не провчившись навіть і року. Це рішення він ухвалив у новорічну ніч 1956-го року. Він та Ігор Кохановський, шкільний товариш, вирішили зустріти Новий рік вельми своєрідно — за виконанням креслень, без яких їх не допустили б до сесії. Десь о другій годині ночі креслення були готові. Але тут Висоцький встав, узяв зі столу банку з тушшю (за іншою версією — кухоль міцно звареної кави), і став поливати свої креслення.
«Все. Готуватимуся, є ще півроку, спробую вступити до театрального. А це  — не моє», — сказав тоді Володимир.

Доросле життя


Улітку 1956 року вступає до Школи-студії МХАТ імені В. І. Немировича-Данченка на акторське відділення. Зі школою-студією пов'язаний його перший шлюб — на першому курсі Висоцький знайомиться з Ізольдою Жуковою, яка пізніше стала його дружиною.
У 1960 році, закінчивши студію, працює в Московському драматичному театрі імені О. С. Пушкіна і декілька місяців — в Московському театрі мініатюр. Тоді ж починає зніматися в кіно («Однолітки» (1959), «Кар'єра Діми Горіна» (1961)).
З Ізольдою Жуковою Висоцький розлучився через сварки. Незабаром на зйомках знайомиться з Людмилою Абрамовою, яка стає його другою дружиною. Абрамова народжує йому двох синів — у 1962 Аркадія і в 1964 Микиту.
У 19601961 роках з'являються і перші пісні. Першою піснею вважають «Татуировка» (1961), хоча сам автор говорив, що пісня «49 дней» написана раніше (ймовірно в 1960).
У 1964 році Висоцький вступає до Московського театру драми і комедії на Таганці, де працює до 1980 року. За словами самого Висоцького, цей театр, на відміну від попередніх, став для нього «своїм театром».
«До мене в театр прийшов найматися молодий чоловік. Коли я запитав його, що він хоче прочитати, він відповів: «Я декілька своїх пісень написав, послухаєте?» Я погодився прослухати одну пісню, тобто, фактично, наша зустріч повинна була протривати не більше, ніж п'ять хвилин. Але я слухав, не відриваючись, півтори години».
У 1967 році з виходом фільму «Вертикаль» Висоцький ураз стає відомим. Фільм став успішним, на думку багатьох, завдяки його пісням. Попередні роботи актора в кіно не викликали такої уваги глядачів. «Вертикаль» можна вважати початком популярності Володимира як кіноактора.
Режисер фільму Станіслав Говорухін згадував:
«…Актори деякий час повинні були пожити в наметах. …Альпіністи вважали його своїм. Вірили, що він досвідчений підкорювач вершин. А він побачив гори вперше за два місяці до того, як написав пісні про гори, що стали такими популярними».
Також 1967 рік знаменний знайомством із Мариною Владі (справжнє ім'я Марина-Катрін Володимирівна Полякова-Байдарова, французька актриса російського походження), яка 1 грудня 1970 року стає третьою дружиною Висоцького.
«…Краєчком ока я помічаю, що до нас прямує невисокий, погано одягнений молодий чоловік. Я мигцем дивлюся на нього, і лише світло-сірі очі на мить привертають мою увагу. Але вигуки в залі примушують мене перервати розповідь, і я повертаюся до нього. Він підходить, мовчки бере мою руку і довго не випускає, потім цілує її, сідає навпроти і вже більше не зводить з мене очей. Його мовчання не бентежить мене, ми дивимося одне на одного, неначе завжди були знайомі. Я знаю, що це — ти»
Марина Владі про перше знайомство з Володимиром Висоцьким.
Завдяки шлюбу з іноземкою Висоцький тепер може виїжджати за кордон. У результаті за межами СРСР виходять платівки з його піснями.


У 1968 році виходить перша гнучка платівка В. Висоцького з піснями з кінофільму «Вертикаль» (1967), а в 19731976 роках він записує за кордоном ще чотири авторські диски.
Прийшли 70-і роки, робіт в кіно стало менше, але стало більше у фільмах пісень Висоцького, або пісень на його вірші. Чиновники Держкіно не давали згоди на участь Висоцького у фільмах, всіляко перешкоджали цьому.
29 листопада 1971 року — прем'єра «Гамлета» в Театрі на Таганці, головну роль в якому виконав Висоцький. Ця роль пізніше вважалася «візитною карткою» актора. Заради цієї ролі актор неодноразово відмовлявся від алкоголю. Примусити кинути пити Висоцького не могла навіть Марина Владі, яку він кохав до безтями. І лише можливість грати головну роль в «Гамлеті» стримувала Висоцького.
«Працювати треба!» — була його улюблена приказка. Якби він міг, працював би цілодобово. Сон — 3-4 години, решта — робота. Пісні свої він писав в основному вночі. Приходив додому після спектаклю, і сідав за роботу. Марина ставила перед ним чашку з гарячим чаєм і тихо сідала в кутку. Іноді вона засинала, і тоді, вже під ранок, Висоцький будив її, щоб прочитати рядки, написані за ніч.

Останній рік життя


16 квітня 1980 відбулася остання кінозйомка концерту Висоцького в Ленінградському ВДТ, де він виконував пісні «Кони привередливые», «Купола», «Охота на волков» і розповідав про свою творчість. Фрагмент цієї зйомки увійшов до передачі В. Виноградова «Я возвращаю ваш портрет». На зворотньому боці подвійного альбому «Сыновья уходят в бой»фотографії саме з цього концерту.
22 травня 1980 відбувся один з останніх концертів Висоцького (в Калінінграді), на якому йому стало зле.
За рік до смерті Висоцький ймовірно пережив клінічну смерть (можливо була тривала втрата свідомості). Це сталося 25 липня 1979 під час гастролей по Узбекистану, а саме у м. Бухара.[7]
Багато подробиць свого похорону й встановлення пам'ятника на могилі Висоцький передбачав, вони описані в пісні «Пам'ятник».
Помер артист 25 липня 1980 приблизно о 3–4 годині ранку у своїй квартирі на Малій Грузинській, 28. Висоцький не впорався із власним ритмом життя, не витримало серце.
28 липня 1980 Висоцького ховала, здавалося, вся Москва, хоча офіційного повідомлення про смерть не було — в цей час проходила московська Олімпіада. Тільки над віконцем театральної каси було вивішене скромне оголошення: «Помер актор Володимир Висоцький».


Поезія і пісні

Висоцький написав понад 700 віршів та пісень, поему для дітей (у двох частинах).

Висоцький і радіо

Висоцький взяв участь у створенні 11 радіоспектаклів (в тому числі «Мартін Іден»«Кам'яний гість»«Незнайомка»«За Бистрянським лісом»).

Кінематограф


Висоцький знявся майже в 30 фільмах, у багатьох з них звучать його пісні. На багато ролей його не затверджували, і не завжди з творчих міркувань. Висоцький брав участь також в озвучуванні одного мультфільму — «Чарівник Смарагдового міста». Крім того, спочатку передбачалося, що Вовка в мультфільмі «Ну, постривай!» озвучуватиме Висоцький, але згодом його замінив Анатолій Папанов.
Фільмографія:

Посмертне визнання поета і його вплив на культуру

У роки суворої цензури Висоцький торкався цілої низки заборонених тем, через що й сам багато в чому був під забороною, але, попри всі обмеження, популярність Висоцького була й залишається донині феноменальною. Це обумовлюється його людською чарівністю і масштабністю особистості, поетичним даром, унікальністю виконавської майстерності, граничною щирістю, волелюбністю, енергетикою виконання пісень і ролей, точністю розкриття пісенних тем і втілення образів.
Поштова марка Росії із серії «Популярні співаки російської естради», присвячена Володимиру Висоцькому, 1999, 2 рубля (Каталог ИТЦ 541, Скотт 6547)
У 1981 році була опублікована перша велика збірка творів Висоцького, «Нерв», тоді ж вийшла перша повноцінна («диск-гігант») радянська платівка. У 1986 році Висоцькому було посмертно присвоєне звання заслуженого артиста РРФСР, а в 1987 за створення образу Жеглова в телевізійному художньому фільмі «Місце зустрічі змінити не можна» і авторського виконання пісень — присуджена Державна премія СРСР. У 1989році Рада Міністрів СРСР підтримала пропозицію Радянського фонду культури, Міністерства культури СРСР, Московського міського виконкому і громадськості про створення музею Володимира Висоцького в Москві.
На честь поета названий астероїд «Владвисоцький» (2374 Vladvysotskij).
Ельдар Рязанов зняв у 1987 році документальний фільм «Чотири зустрічі з Володимиром Висоцьким».
20 січня 1998 року в Мариуполі біля Будинку Зв'язку, на честь 60-ліття поета, музиканта і актора відкрито пам'ятник (автори — Юхим Харабет і Юрій Балдін. Це перший пам'ятник Володимиру Висоцькому, встановлений в Україні[8].
Петро Буслов зняв у 2011 році біографічний фільм «Висоцький. Спасибі, що живий». Сценарій фільму написав син Володимира Висоцького Микита.
Фільм розповідає про п’ять днів 1979 року, коли Володимир Семенович Висоцький на гастролях в Узбекистані пережив клінічну смерть.
Початково фільм називався «Чёрный человек», а його режисером і сценаристом був Ігор Волошин, який зняв до того автобіографічний фільм «Я». Також, як і його попередня картина, фільм «Чёрный человек» був присвячений наркоманії, що викликало незадоволення з боку організаторів, внаслідок чого Ігор Волошин був звільнений, а його картину передали режисеру Петру Буслову. В той же час Ігор Волошин стверджує, що від виробництва вищезазначеного фільму він відмовився сам, через особисті причини.
Образ Висоцького зроблено з використанням високотехнологічного гриму і технологій комп'ютерної обробки зображень. Роль Володимира Висоцького озвучує його син Микита Висоцький.
Початково прем'єра була призначена на 24 липня 2011 року й присвячена 31-й роковині з дня смерті поета та актора, але потім її перенесли на осінь 2011 року. Відтак, на одному з рок-фестивалів була названа нова дата — 31 грудня 2011 року. 25 липня 2011 року був показаний другий трейлер фільму й була названа кінцева дата виходу на екран — 1 грудня 2011 року.
Творчість Володимира Висоцького, що сприяла ширшому визнанню авторської пісні, побічно допомогла становленню радянської рок-музики. Мотиви пісень Висоцького трапляються у творчості пізніших бардів і рок-поетів, наприклад, «Время колокольчиков» Башлачова і «Сумерки» Кінчева варіюють фрагменти «Куполів» Висоцького. Пісні: «Циганочка» — Юрія Шевчука, «Пам'яті Висоцького» — Юрія Лози.
За результатами опитування ВЦІОМ, що проводилося 2010 року, Висоцький зайняв друге місце в списку «кумирів XX століття» після Юрія Гагаріна.


Прижиттєві диски, видані в СРСР

Персональні видання

За життя Висоцького було випущене всього 6 міньйонів:
  • 1968 — «Песни из кинофильма Вертикаль» (Прощание с горами. Песня о друге. Вершина. Военная песня).
  • 1972 — «Песни Владимира Высоцкого» (Он не вернулся из боя. Песня о новом времени. Братские могилы. Песня о земле).
  • 1972 — «Песни Владимира Высоцкого» (Мы вращаем Землю. Сыновья уходят в бой. Аисты. В темноте).
  • 1974 — «Песни Владимира Высоцкого» (Корабли. Черное золото. Утренняя гимнастика. Холода, холода).
  • 1975 — "В.Высоцкий. Песни " (Кони привередливые. Скалолазка. Москва-Одесса).
  • 1975 — «Песни Владимира Высоцкого» (Она была в Париже. Кони привередливые. Скалолазка. Москва-Одесса).
У 1979 р. також був випущений експортний диск-гігант, до якого увійшли пісні, записані в різні роки на «Мелодії», але так і не видані.

За участі Висоцького

У 1977 були випущені подвійний альбом «Аліса в Країні чудес» і міньон «Аліса в Країні чудес. Пісні з музичної казки».
Окрім цього, відомо про 15 платівок, в які входили по одній або декілька пісень Висоцького, в основному це пісні з кінофільмів і збірки військових пісень (наприклад, «Друзьям-однополчанам», «День Победы»).
Також пісні Висоцького звучали на 11 платівках у музичних журналах (в основному, «Кругозор»), а 1965 року в тому ж "Кругозорі (№ 6) були видані уривки зі спектаклю «10 днів, які потрясли світ» за участю Висоцького та інших таганських акторів.

У СРСР і Росії після смерті

Видано і продовжує видаватися велика кількість дисків. Мабуть, найбільшим є «На концертах Владимира Высоцкого» на 21 диску (1987—1992 рр.)

За кордоном

  • у Франції з 1977 по 1988 випущено 13 платівок (зокрема серія з 7 платівок «Владимир Высоцкий в записях Михаила Шемякина»).
  • у США з 1972 по 1985 випущено 12 платівок.
  • У Фінляндії в 1979 1 платівка.
  • у Німеччині з 1980 по 1989 випущено 4 платівки.
  • у Болгарії з 1979 по 1987 випущено 6 платівок.
  • в Японії з 1976 по 1985 випущено 4 платівки.
  • у Кореї в 1992 випущено 2 платівки.
  • в Ізраїлі (у 1974 або 1975) вийшла платівка «Невидані пісні російських бардів», на якій є 2 пісні Висоцького.

Дружини і діти

  1. Іза Костянтинівна Висоцька (уроджена Іза Костянтинівна Мєшкова, за першим шлюбом — Жукова). Народилася 22 січня 1937 року. Одружені з 25 квітня 1960 року. Дата розлучення невідома. За одними даними, разом подружжя прожило неповні 4 роки, за іншими, розлучення було оформлене 1965 року, проте відомо, що вони насправді розлучилися задовго до офіційного розлучення. Тому син Ізи Костянтинівни, що народився 1965 року, отримав прізвище Висоцький, будучи, по суті, сином іншої людини.
  2. Людмила Володимирівна Абрамова. Народилася 16 серпня 1939 року. Одружені з 25 липня 1965 року по 10 лютого 1970 року, розлучені; двоє синів: Аркадій (нар. 1962) і Микита (нар. 1964 ).
  3. Катерина Марина Володимирівна Полякова-Байдарова (фр. Catherine Marina de Poliakoff-Baïdaroff), відома за сценічним псевдонімом Марина Владі. Народилася 10 травня 1938 року. Одружені з 1 грудня 1970 року по 25 липня 1980 року.
Двоюрідна сестра Володимира, Висоцька Ірена Андріївна народилась і живе в м. Мукачеве, в Україні.

Гітари Висоцького

Висоцький завжди грав на семиструнних гітарах. Перша гітара, яка виділяється із загального ряду, з'явилася у нього 1966 року. Її Володимир Семенович купив у вдови Олексія Дикого. Пізніше він розповідав, що цю гітару "робив якийсь майстер австрійський 150 років тому. Її купили князі Гагаріни[ru], а в них перекупив артист Блюменталь-Тамарин[ru] і подарував Дикому… ". Ймовірно, ця гітара брала участь у фотосесії Висоцького і Владі в 1975 році (фотограф — В. Ф. Плотніков[ru]).
1975 роком датуються фотографії, на яких Володимир Семенович зображений з першою гітарою, зробленою для нього Олександром Шуляковським[ru] (з головкою грифа, зробленою у вигляді ліри). Цей майстер зробив для Висоцького 4 або 5 гітар.
Також у Висоцького була гітара з двома грифами, яка подобалася йому своєю оригінальною формою, але другим грифом Володимир Семенович ніколи не користувався. З цією гітарою Володимир Семенович зображений на зворотному боці конверта 9-го диска серії «На концертах Володимира Висоцького».
У виставі «Злочин і кара», який був випущений в 1979 році, Висоцький грав на гітарі, що належала кінорежисерові Володимиру Аленікову[ru], який віддав йому свою гітару для цієї ролі, оскільки гітара сподобалася Висоцькому і своїм несучасним виглядом, і забарвленням, і звучанням. Гітару цю робив колись петербурзький майстер Ягодкін. Після смерті поета Аленіков попросив театр розшукати гітару, і зрештою цю гітару йому повернули, але у вкрай жалюгідному, розбитому стані, у неї не вистачало деяких частин, полагодити її ніхто не брався. У 1991 році Аленіков відвіз розбиту гітару в Штати, де її врешті-решт привів до повного ладу гітарний майстер, індіанець Рік Тернер. Фотографія гітари з'явилася на обкладинці журналу «Акустик гітар» під ім'ям «Висоцький».