понеділок, 4 липня 2016 р.

Український графік, чиї роботи прикрашали президентські апартаменти Кеннеді

Він є один із найвідоміших у світі український митців минулого століття. Його називають генієм графіки та кераміки. Ім’я талановитого галицького художника Якова Гніздовського десятки років добре відоме за океаном, а на батьківщині про нього більшість людей дізналися відносно нещодавно.
Народився Яків Гніздовський на Тернопільщині в 1915 році в селі Пилипче. Ще з дитячих літ мав тягу до малювання, батьки не заперечували йому і робили все, щоб дитина розвивалася та добре навчалася. Рідні його також полюбляли мистецтво, були аристократами і займалися сільським господарством. Після закінчення сільської школи Якова відправили на навчання в гімназію у місті Чортків, там і почав проявлятися його талант до графіки. Потім продовжив навчання у Львівській духовній семінарії.

Одного дня весною 1934 року польська поліція провела обшуки у студентському гуртожитку, де проживав Яків зі студентами, які мали відношення до підпілля ОУН. У віці 19-ти років його було заарештовано на декілька діб за пропагандистські листівки, які було знайдено під час обшуку. Дивом йому вдалося уникнути тривалого ув’язнення. У Львові він брав активну участь у мистецькому житті. Був ілюстратором різних видань, а також працював художнім редактором популярного в той час журналу “Арка”.

Талант Якова Гніздовського розгледів меценат та митрополит Андрей Шептицький, який допоміг із стипендією для навчання у Варшавській академії мистецтв. В 1939 році через окупацію Польщі нацистськими військами, Гніздовський змушений був на деякий час поїхати до Риму, а потім переїхав до Хорватії де продовжив навчатися в Загребській академії мистецтв.Там він нарешті і здобув омріяну вищу мистецьку освіту. Наприкінці Другої світової війни опинився на півдні Німеччини, де перебував до 1949 року у таборі для переміщених осіб біля баварської столиці Мюнхена. З Німеччини він емігрував до США, де і почався новий творчий період українського митця.
У США він зупиняється в місті Сент-Пол штату Міннесота, де з часом пощастило влаштуватися дизайнером в рекламну фірму. Перше доленосне визнання художник отримав у 1950 році, беручи участь на виставці графіки в Міннеапольскому інституті мистецтв. Ще один вагомий успіх прийшов до митця, коли галерея Асоціації американських митців у Нью-Йорку купила 220 відбитків із його серії дереворізів “Сосни”. Це означало, що визнання майстерності Гніздовського в США відбулося. А у 1954-му відбулася перша персональна виставка художника в США. Ще через два роки такі ж виставки мали незаперечний успіх у Парижі, а на початку 60-х прийшла міжнародна слава.
Осінню в 1975 році персональну виставку Гніздовського в Токіо відвідує син японського імператора Хірохіто. Усі роботи викуповує найбільша місцева галерея «Йосейдо». Роботами видатного українця захоплювалися шанувальники мистецтва на всіх континентах. Вони потрапили до багатьох престижних музеїв, галерей, навчальних закладів та колекцій відомих людей. Зокрема, дві картини — «Зимовий пейзаж» і «Соняшник» — вибрав колись для оформлення свого кабінету в Білому домі 35-й президент США Джон Кеннеді. Сьогодні твори Гніздовського зберігаються в Конгресовій бібліотеці, Бостонському музеї, Філадельфійському музеї, Університеті Делавер, Університеті Вашингтона, Батлер Інституті, фундації Вудварда, у збірці Нельсона Рокфеллера, а також у музеях Японії та України.

Джерела: artslooker.com,  wikipedia.org

Ієронім Босх.

Ієронім Босх. Від містицизму до реальності

Ієронім Босх – один із найвизначніших художників епохи Північного Відродження, який вважається найзагадковішим живописцем у історії світового мистецтва. Інтерес до особистості та творчості митця постійно то зростав, то гаснув, що призводило до породження багатьох легенд і небилиць. Картини Босха та його послідовників – концентроване і геніальне зображення страху перед смертю і пекельними муками. Говорять, що Босх створив художню енциклопедію зла всіх видів і форм. Проте сьогодні цьому вже не надається багато значення, адже сучасна людина, споглядаючи настільки алегоричні витвори, не дивитиметься на них крізь призму Середньовіччя чи Відродження, а проводитиме аналогії саме із теперішнім світом і його глобальними проблемами.
2016 рік у Європі оголошено роком Ієроніма Босха в пам'ять про одного з найзагадковіших художників в історії західного мистецтва, який пішов з життя 500 років тому, в серпні 1516 року. З такої нагоди на батьківщині художника в Хертогенбосі (Нідерланди), в Мадриді, Венеції та інших містах Європи пройдуть масштабні виставки робіт самого Босха, а також сучасних майстрів, натхнених нерозгаданими символами і таємницями творчості видатного майстра Північного Відродження.
Одним з головних заходів, присвячених річниці Босха, була мультимедійна виставка «Босх. Ожившие видения», відкрита в Центрі дизайну ARTPLAY 18 березня 2016 року в Москві.
«Дивовижні і дивні фантазії ... частіше неприємні, ніж жахливі», - сказав про картини  Босха інший голландець, сучасник живописця і автор «Книги про художників» Карeл ван Мандер. Дивні, незрозумілі, лякаючі - епітети частіше за інших зустрічаються при згадці про твори Босха. Всі забобони і страхи, що мучили середньовічну людини, знайшлись в його роботах. Не випадково картина «Сад земних насолод», що зображає людство, спіймана в пастку своїх гріхів і ввібрала атмосферу епохи, стала символом Середньовіччя.

Спадщина
Босх вважається автором приблизно 30 творів, але підписані автором лише сім з них. Ні в одній з картин немає назви, присвоєної їй самим Босхом. Всі вони придумані пізніше дослідниками його творчості. Про його життя відомо ще менше - походив з родини художників, вигідно одружився, не мав дітей, належав до релігійної організації - Братство Діви Марії. Хто ж такий Ієронім Босх? Одні вважають його сюрреалістом, називаючи «почесним професором кошмарів». Інші стверджують, що в його роботах зашифровані секрети алхіміків, астрологів і чаклунів тієї епохи. Треті зараховують художника до єретиків, називаючи адептом заборонених сект, хоча відомо, що Босх був надзвичайно релігійною людиною.
Виставка в Центрі дизайну ARTPLAY
У аванзалі виставки «Босх. Ожившие видения» творці постаралися зібрати всю наявну інформацію про життя і творчість Босха, включаючи найнеймовірніші версії. А мультимедійна частина - це справжній карнавал жахливих і водночас привабливих образів живописця. Можна нескінченно дивитися на цей фантасмагоричний світ слизьких виродків, пузатих чудовиськ, риб з людськими ногами, людей з бочками замість животів, павукоподібних істот.
Спадщина Ієроніма Босха – унікальне явище в історії європейського і світового мистецтва. Воно нетрадиційне і оригінальне, і ця нетрадиційність полягає в тому, що нідерландський художник був зосереджений на зображенні грішних мешканців землі. Деякі його витвори не мають жодних аналогів ні в тогочасному мистецтві, ні в творчості його наступників.
Іспанський мислитель Хосе де Сигуенса описав творчість Ієроніма Босха так: «Різниця між роботами цієї людини і роботами інших полягає в тому, що інші намагаються зобразити людей такими, як вони виглядають зовні, йому ж вистачило мужності зображати їх такими, якими вони є всередині». «Почесний професор жахів», як його назвали сюрреалісти у XX ст., саме цим і відштовхував тогочасних людей, візуалізуючи їхню гріховність настільки непривабливим чином. У своїх працях Босх відображав загальні тенденції часу і світогляду народу, саме тому вони володіли такою потужною емоційною переконливістю.
Ієронім Босх – людина екстраординарна, людина, яка не боялася виходити за рамки і демонструвати правду. Для нього не існувало принципу «брехні во благо», він жив «гіркою правдою», яку не хотіли приймати інші. Можливо, як і багато інших художників, яких не сприймали за життя, він навіть не уявляв, наскільки значущим стане його доробок через декілька століть. Зараз його життям і творчістю цікавиться безліч людей, для яких істинність і прагнення змінити стандартизовані погляди на життя стоять на першому місці, і для яких саме такі феномени є потужним поштовхом до цих змін.
Текст: Головецька Таня


Живі мерці: ще кілька нотаток про смерть української літератури

Маріанна Кіяновська нещодавно написала провокативний і тим важливий допис про смерть української літератури, з яким дуже хочеться подискутувати і довкола якого хочеться подумати.
Головна думка Кіяновської: втрачаючи спадкоємність через відсутність критичної маси читачів, а отже, і рефлексії щодо своєї класики, українська література приречена на смерть, або жна перехід у іншу якість, де важить не канон і спільні етико-літературні цінності, а лише мова написання текстівукраїнська. От і виходить, що попереду в нас ніяк не «українська», а лише «україномовна література». Один із ключових аргументів: ми не знаємо літературного доробку попередників і ми порвали з останнім поколінням, яке ще безсумнівно належить (належало) до традиції в силу свого культурного бекграунду – з «вісімдесятниками»; і порвавши з ними, ми рвемо з усією українською літературою як легітимною і структурованою явищем спадкоємності цілісністю. І тут одразу виникає, як мінімум, два моменти: про наше незнання і про важливість того «забутого» покоління.
Визначати тяглість культури головно через явище спадкоємності й обсягом прочитаного-вичитаного сучасниками в попередників украй небезпечно. Культура (і література) як послідовна спадкоємність – це, попри все, надто просто і в чомусь подібно на тупик. Традиція – нерідко синонім інертності: іноді корисно, але взагалі-то безплідно. Ми маємо справу з неймовірно складною системою-структурою-явищем, аби говорити про її кінець, спираючись лише на присутність-неприсутність певних – хай скільки й культових і наріжних для канону – персоналій у текстах сьогоднішніх письменників. Адже культурі притаманний кумулятивний ефект. Очевидно, що кількість культурної продукції з кожним століттям збільшується чи не пропорційно, корпус навіть маст-маст рід текстів вимірюється сотнями позицій. Виникає явище терору символічного капіталу, коли не лише маєш знати, а просто таки мусиш. І тут на допомогу приходить отой кумулятивний ефект: з’являються такі тексти і такі культурні артефакти, які вбирають у себе певний сегмент попередньої літератури-культури, підсумовують його, стають вивершенням окремого стилю-періоду-епохи, являючи собою, по суті, його квінтесенцію.
Попереднє покоління «кусає» наступне, а те «кусає» далі інших – і «вкушені» більш-менш автоматично переймають частину того, що передали під час контакту попередники. От і виходить: не свідома спадкоємність, а радше зомбі-ефект, якщо хочете. І тут важливо, що ж читали ті, хто «вкусив». Вочевидь, жодних закидів поколінню Кіяновської в не-створенні знакових кумулятивних текстів бути не може – надто багато доводилося перетравлювати і переплавляти, аби все знане і прочитане ними передалось далі, осівши й запрацювавши в їхніх текстах. Але те, що якихось імен зараз буцімто немає в активному обігу, наслідок також того, що це покоління, певно, замало їх у себе інкорпорувало. Або ж молоді саме цих слідів у творчості попередників свідомо не сприйняли, та в якості літературного підсвідомого вже носять у собі. Якщо Кіяновська говорить про нашу відповідальність перед «вісімдесятниками», то нам варто подумати і про відповідальність покоління Кіяновської перед молодими – власне, нами. Це процеси, які йдуть у двох напрямках. І різновидом «філологічного снобізму» цю дискусію навряд чи варто вичерпувати. Хоча маємо справу тут, вочевидь, з явищем дещо іншим, і про це далі.
Мар’яна Кіяновська перед тим написала важливу статтю про український літературний ринок, яка була сповнена надії й компліментарності – нотатки ж про смерть літератури виступили такою собі антитезою, темним боком справи. Красива дуальність. Щоправда, такі есхатологічні настрої й постулювання «кінця кінців» мають ще й іншу мотиваційну базу: в Україні понад рік триває війна, рвуться багатолітні різномасті зв’язки, тривога й непевність – перманентне життєве тло. І думки про рятівну силу традиції, про переємність і єдність зринають самі собою – така логіка моменту. Після Другої світової в еміграції українські митці активно дискутували потребу національного органічного стилю в літературі – сьогодні Кіяновська боїться смерті української «легітимної» літератури. І це нормально, ми просто маємо відслідковувати ці паралелі. А певне моралізаторство й так притаманне українській культурі, ми до того звикли – добре, що хоч скрижалі не дають. З іншого боку, Кіяновська тут виступає цілком вірною позиціям своїх літературних батьків: Римарук колись написав про те, що «ми не поети. Поети – в землі», маючи на увазі знищених титанів 1930-х років. Авторка ж Поетами називає вже «вісімдесятників», а не сучасників. Тяглість, насправді, проявляється і в цьому – в апофатичному сприйнятті явищ культури, у фігурах заперечення. Це також традиція, хай молоді поки-що ні про кого так і не скажуть. На все треба час
Ідентично і з іншою пересторогою Кіяновської, в чомусь також дуже традиційною: скоро, мовляв, спільним бекграундом для нашої – вже україномовної – літератури стане не своя традиція, а світова література, на яку будуть посилатись і з якої будуть черпати. Страх глобалізму, який вихолощить національно важливе в мистецтві – давній страх. Але в сучасному світі, погодьмося, він виглядає достоту дивно: в часи знову актуалізованого в різних кінцях Європи націоналізму й світового тероризму, який тільки те й стверджує, які ми різні, боятися «вирівнювання» треба таки менше, ніж спроб нав’язати «патріотично-правильний» диктат у культурній сфері. І непогано буде пам’ятати, що й українські класики щедро черпали з західних взірців – від Гюго і Санд до Золя і Бальзака, та ще й за посередництва російської літератури, яка швидше реагувала на віяння доби. Запозичували – і наповнювали чимось своїм. Принаймні, намагались. Тому закидати молодому поколінню рівняння на Захід і незнання своєї традиції, яка сама виростала на чиїхось здобутках, дещо парадоксально, як на мене. Плюс: поляризація літературної спільноти по осі «західники»-«ґрунтярі», як ми знаємо, до плідних рішень і результатів геть не призводить. Все значно тонше й складніше.
Ну й наостанок про два вкрай важливі моменти, про які, взагалі-то, варто і написати (і не раз!), і подискутувати окремо: про згадуваних авторкою шістдесятників і про радянську літературу, яка «знищила собою традицію». Шістдесятники-бо теж почали від краю прірви, тяглість поколінь там не просто урвалась – вона була вибита під корінь: поодинокі постаті штибу Рильського лише засвідчували – як стовпи на попелищі – міру знищення тої цивілізації, до якої належали. До того ж, більшість – соціологічна більшість – їх походили з провінції, з сільської місцевості, що неуникно відбилося на їхньому культурному бекграунді й способах літературної репрезентації; про це також варто говорити. Але такі обставини геть не заважають нам вважати їх, це велике покоління, і осердям національної культури, але й одним із центрів літературного канону також.
Щоправда, вважаємо ми це дещо химерно, з подвійними стандартами. Бо річ у тім, що шістдесятництво – це радянська література. І це вже варто прийняти. Вони там і хронологічно, але й – що важливіше – значною мірою ідейно: хай наповнення там і бувало антирадянське (хоча часто лише позірно), але форми, як правило, таки радянські. Пізній монументалізм Ахматової цілком виплеканий під впливом радянського проекту і кровно з ним пов’язаний – те саме можемо говорити і про «залізність» і максималістичність Ліни Костенко. Так, ми бачимо спротив режиму і ненависть до нього (чи завжди?), але й протистояння йому мало місце в межах вишкталтованої саме цим режимом системи координат. Шістдесятники – діти своєї, радянської, доби – і тут це не спроба оцінки, це лише гола констатація. Чому Бродський – радянський поет (а він так себе називав), а Стус і Вінграновський, яких особисто я страшенно шаную, – ні?
Українська література радше жива, ніж мертва. Вона кілька разів помирала, але все ще тримається на ногах. Може, це й малоприємне явище, але іншого в нас нема.
Ознайомитись детальніше зі статтею Маріанни Кіяновської можна на сайті: http://litakcent.com/2015/06/25/kilka-notatok-pro-smert-ukrajinskoji-literatury/
Текст: Євген Стасіневич
Інформацію для блогу підготувала: Головецька Таня