Піснею лягають слова. Павло Дворський

 1 лютого 2023 року виповнюється 70 років відомому композитору і співаку, народному артисту України, лауреату численних пісенних фестивалів та конкурсів: «Червона рута», «Пісенний вернісаж», дипломанту Міжнародного фестивалю сучасної пісні «Шлягер року» та ін. Павлу Дворському.

Павло Ананьйович з юних років закоханий в українську пісню і це вирішило подальший вибіо професії.

Ми завдячуємо цьому вирішальному вибору, адже митець є автором численних естрадних пісень, зокрема вийшли у світ аудіоальбоми та компакт-диски: «Біла криниця», «Будуймо храм», «Горнусь до тебе, Україно», «Товариство моє», «Стожари", «Автографи любові», «Забута ікона», «Буковинське танго», «Молода мелодія», «Смерекова хата», «Canzoni di passione», «Кольори любові», «Щастя моє», «Le stelle cadenti» та багато ін.

Щиросердно здоровимо з ювілеєм, бажаємо міцного здоров'я, наснаги, численних творчих проєктів та пісенного довгоголіття.

У відео звучать композиції Павла Дворського "Стожари" та "Українській армії".

Глибоке звучання легкими штрихами. Лев Фельдман.

Лев Фельдман - лауреат обласної літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича 2007р., сумлінний викладач, який за сорок років праці в училищі мистецтв виховав понад 100 випускників, творчий керівник оркестру “Frejlachs aus Czernowitz”, заслужений діяч мистецтв України.

21 січня 2023 року Леву Борисовичу виповнюється 75 років. Він має чималий досвід у творчості та вже отримав низку відзнак та винагород за свою роботу. Лев Фельдман ніяковіє від високого визнання. Вважає себе недостойним називатися почесний.
Однак високе звання Почесний громадянин міста Чернівці однозначно є стимулом. Бо його музичний потенціал далеко не вичерпаний.

 
Вітаємо з ювілеєм!

З Йорданом!

 

Щороку 19 січня християни східного обряду за Юліанським календарем відзначають Хрещення Господнє. Як відомо, на Водохреща Ісус Христос занурився у води священної річки Йордан і прийняв хрещення від Іоанна Предтечі. Водохрещі передує друга вечеря – 18 січня.

Водохреща – це третє і останнє свято різдвяно-новорічного циклу.

Хрещення Ісуса Христа Іваном Хрестителем на річці Йордан – одна з п’яти важливих подій життя Сина Божокого поряд із Преображенням, Розп’яттям, Воскресінням і Вознесінням. Опис хрещення поданий у Євангеліях від Матвія, Марка, Луки та Івана. Більшість сучасних теологів вважає Хрещення Ісуса у 30-річному віці доконаним історичним фактом, так само як і його розп’яття.

У Римській-католицькій церкві Хрещення Господнє святкується у другу неділю Різдва Господнього (6 січня — Богоявлення або Трьох Царів). У протестантських і більшості Східних церквах це свято  також святкується 6 січня за григоріанським і новоюліанським календарями; у деяких Східних церквах – 19 січня.

Хрещення – особливий обряд для всього християнського світу. Під час нього відбувається очищення людини від зла та процес її єднання з Господом. Водночас, разом з хрещенням Ісус Христос освятив воду річки Йордан, а тому цього дня за традицією після святкової молитви священник освячує воду.

Народні прикмети і традиції на Водохреща

• якщо 19 січня заметіль, то в кінці квітня буде хуртовина;
• ясна і холодна погода — літо буде посушливим, похмура і сніжна — буде хороший врожай;
• 19 січня на небі хмари, а дерева вкриті інеєм — до родючого року;
• теплий день означає, що буде багато хліба;
• 19 січня зоряна ніч – добре вродять ягоди та горох, а ще вівці будуть добре ягнитися;
• якщо на небі повний місяць – навесні буде повінь;
• 19 січня сонячний і теплий день — ще кілька тижнів триватиме хороша погода;
• йде дощ — така погода буде ще цілий тиждень;
• 19 січня багато гавкають собаки — ліс буде багатим дичиною;
• опівдні сині хмари – до урожаю;
• сильні вихори на Хрещення підіймаються – до хорошого роїння бджіл.
• Якщо сніг до паркану привалив – буде погане літо.

Що не можна робити 19 січня

• 19 січня і весь наступний тиждень заборонялося полоскати в річці білизну.
• Не можна святкувати в брудному та старому одязі.
• Не можна лаятися, сперечатися і вживати нецензурні слова.

Більшість обрядів на Водохреще, 19 січня, пов’язані з водою. Зранку люди йшли до церкви на святкову Літургію, після чого приносили додому освячену воду та окроплювали нею будинки. Також на дверях та віконницях малювали крейдою хрести, щоб вберегти дім від нечистої сили.

Воду освячену на Водохреще зберігали вдома весь рік. Її пили натщесерце і вірили, що вона допомагає позбутися різних хвороб. Існувало повір’я, якщо цього дня пролити сльози, то плакати будеш весь прийдешній рік.

Молоді дівчата традиційно ворожили, адже вірили, що ніч 19 січня вирізняється магічною силою. Наприклад, виходили ввечері на вулицю і кликали судженого. Якщо назустріч вийде парубок, значить скоро вийдеш заміж, а якщо старий дідусь — буде біда.

Христос Хрещається! 

Бажаємо вам і вашим родинам світлих днів, миру, затишку! Хай Святий Дух зійде до вашої оселі!Бажаємо нашим захисникам сталевого здоров’я, витримки, сил та незламної віри!

 Хай Господь оберігає їх й благословляє, щоб кожен воїн повернувся до своєї родини цілим та неушкодженим!

Якою є традиційна буковинська Маланка та традиції Різдва

 Етноперформанс «Традиції Буковинського Різдва та Маланки» у АРТпростір на Кохановського Мистецький центр відбувся із великим розголосом!

Етнографічні коментарі від заслуженого діяча мистецтв України Миколи Шкрібляка та письменниці, етнографині Іванни Стеф'юк змалювали всю глибину традицій, вірувань, показали унікальність та спільні риси із відповідними народними святами інших регіонів України, продемонстрували буковинський колорит та гострий інтерес до відповідних імпрез.

Адже на етноперформанс було багато бажаючих, що не змогли потрапити всі. А спеціальним пунктом у візиті на Буковину у туристів з Київщини було відвідування етноперформансу в Артпросторі, колядування та віншування у великій буковинській родині, що залюблена в свою культуру та її традиції!

Радію, що була там і все чула та бачила!

Більше дивіться тут:

https://www.youtube.com/watch?v=6-41MeDHT7o

"Традиції Буковинського Різдва та Маланки"

  15 січня 2023 року відбувся  мистецький етноперформанс "Традиції Буковинського Різдва та Маланки" в АРТпростір на Кохановського Мистецький центр!

Буковинський центр культури та мистецтв та громадська організація «Вишиваний Дивотвір» за участі автентичних виконавців показали для всіх присутніх колоритну програму буковинських традицій!

На початку заходу провели невеличкий майстер-клас із зав‘язування хусток і всі мали можливість навчитися це по-різному робити. Зала наповнилась святково "хусткованими" жіночими образами!

Особлива традиція вшанування померлих - буковинська різдвяна помана. Її щемливі особливості висвітлила в своєму виступі очільниця Артпростору на Кохановського, голова ГО "Вишиваний дивотвір", співавторка ідеї імпрези Одарка Кучерява.

Звучали коляди у виконанні буковинської співачки, лауреатки численних міжнародних вокальних конкурсів Тетяни Петришиної та вихованиці її вокальної студії Анни-Крістіни Стрижак - дохристиянська коляда "Ой як же було" - прозвучала у винятковій народній манері, що віднесла у фантазіях у часи наших предків.Етногурт "Зозуля" з с. П'ядиківці виконали коляди, щедрівки, які рідко знаються серед пересічних українців, прозвучали коляди, які співали вояки УПА.

Із різних куточків Буковини були запрошені учасники славнозвісних Буковинських Маланок - Вашківецької, Горбівської, Суховерхівської та ін. Образи Молодої та Меланії, Коні-вояки, Козак можна було розгледіти зблизька та почути цікаві історії про дотримання ритуалу перевдягання.

Особливою сторінкою етноперформансу було віншування та передбачення від колоритної гості заходу - циганки Ружалії, образ якої відтворила завідувачка віддіду мистецтв ЧОУНБ ім. Михайла Івасюка Любов Шилюк.

Модераторами й консультантами дійства булизнані етнографи - директор Буковинського центру культури та мистецтв, заслужений діяч культури та мистецтв України Микола Шкрібляк, керівниця дослідницького проєкту «Спадщина» БЦКМ, письменниця Іванна Стеф'юк.

Дійство фільмували на відео для подальшого створення фільму і всі присутні стали дійовими особами майбутнього відеофільму "Традиції Буковинських різдвяно-новорічних свят".

Чіткі обриси портрету Валентини Зимньої

 Валентина Іванівна Зимня народилася 14 січня 1928 року в с. Вишневчик Смотрицького району Хмельницької області.

1946 року вступила до Київського театрального інституту ім. І.Карпенка-Карого. Набирав курс Дмитро Мілютенко, а з 1947 р. його керівником був Володимир Вільнер. З 1950 по 1969 роки – актриса Чернівецького музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської, а також депутат Чернівецької міської ради чотирьох скликань. В Чернівецькому театрі зіграла понад 60 провідних ролей. Серед них: Тетяна («У неділю зілля копала», реж. Б. Борін), Анна («Земля», реж. С. Василько), Санда («Вовчиха», реж. Є.Золотова) — все за О.Кобилянською, Катрін («Матінка Кураж» Б.Брехта, реж. Є. Золотова), Нюра («В день весілля» В. Розова, Нінучча «Різдво в домі пана Куп’єло» Е.де Філіппо, Таня («Юність моя» А.Школьніка, реж. Б.Борін). 1969 року В. Зимня почала працювати в Київському театральному інституті ім. І.Карпенка-Карого на курсі М. Верхацького викладачем майстерності актора. 

З 1970 по 1973 рр. працювала старшим викладачем на курсі професора В.Неллі. З 1973 року народна артистка України, професор В.Зимня здійснила 8 самостійних випусків. Доводилося спостерігати, коли після вистав лунали оплески глядачів, актори переадресовували подяку публіки своєму педагогу, яка була присутня в залі, — Валентині Зимній. 

Можливо, для нетеатралів це видавалося дивним, але кожен причетний до мистецтва, знає, як багато важить хороша школа. Разом з тим, Валентина Іванівна не належить до тих педагогів, які, ніколи не створили власного масштабного художнього твору, і чиїми живими творами ставали всесвітньо відомі учні. Адже Зимня й сама має славу як актриса, від її гри глядачі не раз отримували насолоду. Вже через кілька сезонів роботи в Чернівецькому театрі ім. О. Кобилянської, куди поїхала працювати молода актриса, її вихваляли теоретики та практики театрального мистецтва багатьох республік Союзу, де бував на гастролях театр. 

А трохи пізніше майстерністю Валентини Зимньої захоплювався доктор мистецтвознавства білорус ВолодимирНефьод. Коли Зимня вперше поїхала в складі трупи Чернівецького театру ім. О. Кобилянської 1956 року на гастролі у Москву, то поважні столичні професійні глядачі одразу помітили її. Так, директор школи-студії МХАТ Радомислєнський на підсумковому обговоренні, організованому міністерством культури СРСР та редакцією журналу «Театр», сказав колегам: «Ця актриса має школу!». «У кого ви навчались?» – звернувся до Зимньої. Нині Валентина Іванівна зізнається, що це було найвище визнання. 

Що ж до Зимньої як актриси, то в ній є одна особлива риса — вміння бути актуальною, відчувати глибинні шари, конфлікти часу та його драматургії. А це криється в її біографії, в розумінні представників різних соціальних груп та різних регіонів України: міських, сільських, переконаних комуністок і комсомолок-активісток. Хоча мама Валентини була киянкою і сім’я до Жовтневої революції мешкала біля Софіївського собору, а прапрадід був священиком, так склалося, що в школу дівчинка пішла в Городищі, що на Черкащині, потім навчалася у 110-тій школі в Києві, перед війною – в школі робітничого селища Брониця на Житомирщині, після війни вчилась у київській 36-й школі, атестат зрілості отримала в м.Чернівці, куди мати дістала призначення на роботу. 

Зважаючи на таку біографію, молоду киянку не злякала робота в «провінційному» театрі на Буковині, історія якого уславлена іменами режисерів О.Загарова, М.Терещенка, В.Василька, акторів Ю.Величка, В.Сокирка, Ю.Козаківського, подружжя П.Міхневича та Г.Янушевич. 

Валентину Іванівну привабила не тільки історія славного театру, а й сама зелена Буковина. «Для мене Буковина, — каже вона – не лише робота у театрі, а й подарунок долі, середовище, яке виховувало, підтримувало високу культуру почуттів, відповідало моїм естетичним устремлінням». Актриса відмічена нагородами. Так, у 2012 — Лауреат Всеукраїнської премії «Жінка ІІІ тисячоліття» в номінації «Знакова постать», у 2016 — Відзнака Президента України — ювілейна медаль «25 років незалежності України.

Національно-культурне відродження Буковини. Степан Смаль-Стоцький

  9 січня 1859 року на Львівщині народився Степан Смаль-Стоцький, мовознавець, літературознавець, один із фундаторів Української академії наук у 1918 році.

Походив із багатодітної селянської родини. Навчався в гімназіях Львова, Чернівецькому і Віденському університетах, здобув ступінь доктора слов’янської філології.

У 1885-1918 роках – професор Чернівецького університету, викладав українську та російську мови.

Один із провідних діячів національно-культурного відродження Буковини, опонент москвофілів. Добивався рівноправності українців в адміністрації й політичному житті Буковини. Співзасновник товариств «Народний дім», «Буковинський Боян», «Руська школа», активний діяч «Руської бесіди», дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка (з 1899-го). Депутат Буковинського крайового сейму і австрійського парламенту. Автор монографій «Руська правопись» (1891), «Руська граматика» (1893, витримала 4 видання), «Буковинська Русь. Культурно-історичний образок» (1897), «Шкільна граматика», «Ідеї Шевченкової творчості» (1914) та багатьох інших.

Заперечував існування спільної давньоруської мови, вважаючи, що фонетично українська мова ближче до сербської, ніж до російської. Різко критикував теорії «центрів» чи «колисок» розселення східних слов’ян: 💛«Словіни новгородські, Радимичі і В’ятичі, Кривичі та й Дреговичі середнього Дніпра ані не бачили й в тій колисці ніколи не лежали і звідти ніколи в свої нові оселі не розходилися…Так само і Бужани, і Волиняни, і Дуліби, і Тиверці не вилігувалися в колисці над Дніпром. Якоїсь єдності і спільности східних Слов’ян з одним якимсь центром не бачимо навіть ще далеко пізніше, а не то в цих давніх часах».

Під час Першої світової війни – офіцер австрійської армії при штабі Чернівецької бригади, проводив культурну працю в таборах українських військовополонених. Голова Управи Українських Січових Стрільців (1917-1918), співзасновник Української академії наук, посол ЗУНР у Празі (1919-1921). У подальшому залишився в Празі, викладав в Українському вільному університеті. Вважався одним із найкращих шевченкознавців. Багато зусиль присвятив організації товариства «Музей визвольної боротьби», яке очолював у 1935-1938 роках.

🕯Помер 17 серпня 1938-го у Празі. За заповітом, похований на Раковицькому кладовищі у Кракові (Польща), біля дружини., один із фундаторів Української академії наук у 1918 році.

Талант од Бога і людей. Василина Сумаряк

 

Василина Олексіївна Сумаряк

pogliad.ua

Знову Різдво, знову радість вселюдська – народився наш Спаситель. Цього дня ми малими дуже чекали, і не лише тому що Коляда – улюблене свято дітей, бо у мами день народження

Сьомого січня (за документами, помилково восьмого) заслужений майстер народної творчості України, лауреат Чернівецької обласної премії імені Гараса, учасник багатьох міжнародних фестивалів та премій зустріла б сімдесят перший день народження. А нині у нашій родині невимовний сум. 26 травня нас навіки залишила Василина Олексіївна Сумаряк.

З дитинства зазнала знущань

Народилася і виросла Василина Олексіївна між зелених чарівних гір у селі Усть-Путила Путильського району на Буковині. І цей ліс, гірські потоки, полонини мама ні на що б не поміняла. В багатьох місцях довелося бувати, а тільки тут було серцю мило. Якось життя ще в дитинстві разом із батьками Олексієм та Оленою Шпанюками закинуло у Запорізьку область, та не змогла там жити – сама ще школяркою повернулася в рідні краї.

Вона настільки любила цю справу, що ховаючись від нас, писала писанки

А дитинство було нелегким. Можна цілу книжку написати. Не встигла народитися, а вже зазнала знущань. 1948 рік. Різдво Христове, у сім'ї Олексія Георгійовича та Олени Іванівни народилася перша дитина, донечка – Василинка. Сам Бог благословив її талант, давши життя в день народження Ісуса. Не встиг батько натішитись донечкою – арештували енкаведисти. Забрали і дружину з дитиною. Три тижні, поки допитували Олексія і Олену, військові наглядали за немовлям, заносили до камери, лиш коли було потрібно погодувати. Потім, зважаючи на те, що дитя було дуже крихітне, відпустили матір додому, а батька Олексія відправили в сталінські табори.

Ось так і росла без батька маленька Василинка. І лише через сім років, коли, домігшись справедливості, його відпустили після реабілітації у 1950-х роках (засуджено було на 25 років суворого режиму), вона його зустріла і відразу впізнала. Бо часто вдивлялась на ту маленьку фотографію, яку прислав батько і якого ніколи не бачила наяву. Дитяче серденько підказало: це він. Страшенно худий і такий схожий на неї. Жага до життя, велике бажання самому виховувати свою доньку допомогли йому пройти через усі перепони.

Хоч би за що бралась, все в неї виходило

Закінчивши десятирічку, Василина вийшла заміж. Рано з'явились діти. Це і не дало змоги їй піти далі вчитись, як мріяла, в педагогічний вуз.

Роботи тоді на Путильщині не було, то заробляла тим, що вишивала. Бо цього її навчила мати ще в трирічному віці. А перед Великоднем писала писанки, і такі, що лиш у неї, молодої писанкарки, почали їх замовляти. Кожен хотів у великодньому кошику мати якнайкращі писанки. А ще, вийшовши заміж, почала ткати килими та рушники.

І хоч би за що бралась мама, все в неї виходило незрівнянно. Це були непросто роботи, які потрібні були у широкому вжитку, це були витвори мистецтва. Мало хто зберігав писанки. А ось роботи В. О. Сумаряк люди почали тримати довго. Тоді вона і придумала їх лакувати. Це мамине новаторство зараз застосовують писанкарки і майстри народного мистецтва. А почалось з того, що Василина Олексіївна взяла трошки меблевого лаку у свекра Михайла, коли той лакував креденець і нанесла на готові писанки. Вийшло неймовірно красиво і було це наприкінці 1960-х. Я була зовсім маленькою, але і досі перед очима ті гарні з блиском витвори. Відтоді мама, як тато жартома казав, сідала «квочити» над яйцями майже від січня. Ми освячували великий кошик писанок, і всі миттєво розходились, бо люди приходили і просили, щоб мама подарувала писанку.

Відомий збирач писанок п. Фірчук із Виженки вже в ті роки чи не кожного Великодня приїжджав, щоб придбати роботи Василини Олексіївни, відзначив це новаторство.

Її килимами дивувались усі

Ще один штрих з біографії талановитої жінки. 1974 року в Путилі збудували міжколгоспну фабрику з переробки вовни. Постала проблема з кадрами. Шукали молодих жінок, які б знали ткацтво і могли освоїти нові для них двометрові промислові верстати. А особливо потрібні були творчі люди, які б вносили щось нове в гуцульські орнаменти. Тоді і запропонував перший директор підприємства п. Поп'юк, знаючи про майстерність Василини, роботу на фабриці. Ось тут і розкрився талант ткалі. Дивувались її роботами всі. Для цієї килимарниці художників не потрібно було. Килими, накидки, ліжники майстрині побували в Бельгії, Чехословаччині, Німеччині. Повертались з усіх виставок лише з перемогами. А скільки нагород надійшло з колишнього ВДНГ СРСР та України. Майже завжди дипломи перших ступенів. Саме за особливе поєднання кольорів отримала перемогу в Чехословаччині 1976 року.

Журналісти із всесоюзних та українських видань часто навідувались до нас додому, щоб писати про маму. Пам’ятаю, ми удвох з ранку до вечора за два дні могли виткати килим. Бо часто люди замовляли у мами їх для подарунка чи приданого до весілля своїм дітям. Це вже понад державний план. І звідки вони дізнавались про мамин талант, бо до мами звертались з проханням виткати килим з Хотинщини, Глибоччини, Молдавії.

На жаль, важко захворівши, мама змушена була з ткацтва перейти на в'язання. І тут також дивувала. Здавалось, що можна внести у в'язану кофту? Але її роботи були оригінальними, сучасними, зберігали гуцульський колорит, їх завжди відбирали для реалізації за межами України.

Ще одна сторінка творчого життя – театр. Старше покоління усть-путильчан пам’ятає вистави, які ставили аматори сцени. Ми з братом, сидячи в переповненому залі, все, що діялося під софітами, сприймали як реальне. А у мами особливо вдало виходили трагічні ролі, й тоді в залі плакали навіть чоловіки. Вона разом з татом та односельцями знімалась у масовках художнього фільму «Білий птах з чорною ознакою».

Улюблена справа – писанкарство

Повернемось до писанкарства, бо це улюблена справа Василини Олексіївни. Її дива – сонцесяйні писанки. У руках майстрині просте куряче яйце перетворюється у золоте. Кожен узор – це окрема симфонія краси.

До кожної своєї роботи треба ставитися з любов'ю, виконувати її добросовісно, і тоді кожна справа буде перетворюватись у творчість. А до написання писанок – ця старанність і любов подвоюються. Потрібне терпіння, закоханість у справу, а не лише писати про Великодні свята. Треба любити життя, – так вважала мама. Своїми секретами майстерності вона охоче ділилася з іншими майстринями. Багатьом односельчанкам передала своє ремесло.

І куди тільки писанки В. О. Сумаряк не мандрували. Є вони у Канаді, Бельгії, Німеччині, Франції. Василина Олексіївна учасниця Всеукраїнського конгресу писанкарів, що проходив 1992 року в Івано-Франківську. Тут були писанкарі не лише з Гуцульщини, а й з Якутії, Сиктивкара, Японії, Канади, Афганістану. 1995 року, згідно з рішенням ради Спілки майстрів народного мистецтва України, писанки Василини Сумаряк внесли в експозицію виставки українського народного мистецтва в США та українського Християнського мистецтва.

Безконечник, написаний Василиною Олексіївною, визнано не лише в Україні, а й у Франції, як найдосконаліший, бо він виконаний за правилами писанкарства – без початку і кінця. Не кожна майстриня може виконати цю роботу.

Мені пощастило виростати у красі писанки і народного мистецтва, спостерігати за дійством, а інколи й самій долучатися до цього дива. Це справжня благодать і, слава Богу, що цей вид народного мистецтва набув великої популярності.

Саме тепер ми зрозуміли, що втратили не просто маму, а людину, яка була найближче до Бога, бо писала писанки. Вона пішла від нас, написавши останніх шістдесят писанок у житті за тиждень до смерті. Це було замовлення від Усть-Путильської ОТГ, щоб показати і подарувати мамині роботи Президентові Порошенку на Гуцульському форумі в Яремчі.

Здоров’я вже не дозволяло їй писати писанки, але вона настільки любила цю справу, що ховаючись від нас, писала. І коли молодша сестра знайшла два лотки писанок, я з егоїстичним розпачем мовила: «Якби не писала, то може б жила ще». Але ж вона не могла інакше. В цьому був сенс її життя. Вона залишила великий слід на землі і хочеться, щоб він не канув у небуття, адже часто буває – поки людина живе, трудиться, вона потрібна усім. А не стало, то і забули

Водохреще в Україні! Вітаємо!

 Хрещення Господнє — останнє зі свят різдвяного циклу. Цього дня віряни святкують здійснення Таїнства Хрещення Ісуса Христа в річці Йордан. 

Щорічно в січні віряни святкують останнє велике свято різдвяного циклу, яке завершує Святки (12 днів Коляди між Різдвом і Водохрещем) — Хрещення Господнє. Його ще в народі називають Йордана або Водохреще. Цього дня вшановується Таїнство Хрещення, яке Ісус Христос здійснив у віці 30 років на річці Йордан. Тому вода на свято вважається священною, вона здатна очищати тіло та душу від хвороб чи гріхів. А ще українці полюбляють купатися цього дня в ополонці.

У всіх християнських конфесіях Хрещення Господнє має одну дату — 6 січня. Однак дехто святкує за григоріанським календарем, а інші — за старим стилем (юліанським календарем). За останнім Водохреще припадає на 19 січня. 2023 року це буде четвер.

Йордана, Водохреще або Хрещення Господнє: історія свята

Це народно-релігійне свято, яке стало надзвичайно популярним серед українців. З ним пов'язують здійснення Таїнства Хрещення Ісусом Христом, яке відбулося на річці Йордан (звідки походить одна з назв свята), коли Спасителю було 30 років.

В Біблії описано, що під час хрещення на Христа зійшов з небес Святий Дух, який мав вигляд голуба. А тоді пролунав Божий Голос. Через це в народі свято також часто називають Богоявленням.

Багато людей на Водохреще намагаються зануритися в ополонку. Здавна вірили, що вода має цілющу силу саме 19 січня. Вона може лікувати від недугів — як фізичних, так і духовних.

Віряни та священники йдуть до заздалегідь прорубаної ополонки, яка є символом річки Йордан. Священник освячує воду, занурюючи триразово в неї хрест, запалюючи вогонь і промовляючи слова молитви. Після цього всі, хто бажає очиститися, можуть тричі зануритися в освячену воду з головою, хрестяться та промовляють про себе молитовні слова.

Сенс цього обряду полягає в тому, що віряни готові піти за Ісусом, приймають хрещення та християнську віру. Хоча занурення у воду — більше традиція, аніж необхідність. Адже всі віряни після освячення води набирають собі її у пляшечки та зберігають протягом всього року. Кажуть, така вода лікує від будь-яких хвороб.

Водохреще в Україні: що потрібно робити

Водохреще в Україні 2023 року / Фото: pixabay.com

Напередодні свята, 18 січня, традиційно українці збираються за столом для останнього Святвечора. В народі його ще називають "Голодна кутя". Впродовж всього дня віряни тримають суровий піст, нічого не їдять, лише п'ють воду. А сідати за стіл можна лише після того, як на небі з'явиться перша вечірня зірка. На стіл ставлять лише пісні страви, зокрема кутю, вареники з капустою, узвар, рибу тощо.

Вода на Водохреще символізує очищення та початок життя. Тому віряни набирають її після освячення та зберігають вдома. Йорданську воду заведено зберігати подалі від очей, за іконами. Цікаво, що така вода не псується протягом всього року.

Набрати освяченої води також можна в церкві. Традиційно у водоймі поблизу храму вирубується ополонка у вигляді хреста. Цей же хрест встановлюють над нею та обливають червоним відваром з буряка. Це — символ крові. Для вірян від Йордана починається весільний сезон, який триває аж до Великого посту.

В Україні тісно переплелися язичницькі та християнські вірування. Тому в ніч проти Водохреща дівчата традиційно ворожили. Зазвичай прагнули дізнатися ім'я судженого. Церква засуджує ці ритуали, однак у народі вірили, що саме в цей період ворожіння мають найбільшу силу.

Зранку 19 січня в храмах відбувається богослужіння. Після чого віряни йдуть до водойм, де і освячується вода.

Народні традиції на Водохреще: як святкували наші предки

Після водосвяття всі люди розходилися по домівках. Мати або старша донька подавали на стіл святкову вечерю. Перед тим, як сідати за стіл, батько діставав з-за ікони Божої Матері букет засушених васильків, мочив в освяченій воді, яку принесли з храму, кропив все в оселі, а потім і в господарстві. Потім брав шматок крейди, малював хрест на одвірках, дверях тощо.

Тоді батько сідав за стіл і могла за ним вже сісти вся родина. Перед їжею спочатку випивали ковток освяченої води, тому що вважалося, що вона має найбільшу силу саме тоді, коли її п'ють натщесерце.

Після вечері дівчата бігли до річки, щоб умитися "йорданською" водою. Існувало народне повір'я, що тоді лице буде молодим і красивим. А на Гуцульщині до ополонки водили своїх дівчат хлопці.

Після Різдвяних свят попіл намагалися не викидати біля будинку, щоб не накликати пожежі. А ось в день Хрещення Господнього його виносили до річки і там висипали.

Народні прикмети

Народні традиції на Водохреще / Фото: pixabay.com

• Дерева покриті інеєм — навесні в той самий день тижня (четвер, п'ятниця тощо) потрібно було вже сіяти ярову пшеницю.
• Ясний день означає, що цього року добре вродить хліб.
• Якщо ж небо хмарне, то і хліба не буде багато.

“Буковинські лейтмотиви Корнелія Дзержика”

 

 до 135-річчя від дня народження українського художника 

Корнелій Володимирович Дзе́ржик — український живописець; член Спілки радянських художників України. Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1953 року.

Народився 7 січня 1888 року в селі Хлівищах (нині Чернівецький район Чернівецької області, Україна) в сім'ї панського агронома польського походження. Після закінчення народної школи, навчався на відділі будівництва і архітектури у промисловій школі в Чернівцях. За порадою професора школи Еріха Кольбенгаєра, поступив до приватної школи художника Миколи Івасюка, у якій навчався живопису протягом 1904—1908 років. У 1908 році Микола Івасюк виїхав до Відня і згодом викликав до себе Корнелія, який продовжив навчання в художній майстерні майстра до 1912 року.

Після Першої світової війни повертається на Буковину і оселився у селі Боянчуці. Малював краєвиди, портрети, ікони та інше.

У 1940-х роках переїхав до Чернівців. З квітня 1944 року після Євзебія Ліпецького та Пантелеймона Видинівського очолив осередок чернівецьких художників, організував перші художні майстерні в Чернівцях, а також перші художні виставки. 

Помер у Чернівцях 10 травня 1965 року.

Тв.: «Дубки» (1906), «Ранок у горах» (1910), «Безробітний» (1918), «Думи мої, думи», «Автопортрет» (обидва – 1925), «Дружина» (1930-і рр.), «Збір податків» (1940-і рр.), «Визволення Буковини» (1942), «Лісосплав», «Гуцул із трембітою», «Перший колгоспний сніп» (усі – 1945), «Ранок у Карпатах» (1946), «За межу» (1952), «Полонина» (1953), «Колгоспний сад» (1957), «Художник М. Івасюк пише портрет О. Кобилянської» (1964).

Центральне місце у доробку художника посідала шевченківська тема. Він малював портрети Тараса Шевченка та картини на сюжети його творів. Серед них: «Думи мої, думи», «Тарас Шевченко з кобзою». До 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка на ювілейну виставку підготував полотно «Гуцул — різьбяр працює над бюстом Великого Кобзаря». Відомі невеличкі за розміром гіпсові скульптури митця, за допомогою яких він також відтворив образ Тараса Шевченка.

Окремі полотна художника зберігаються у Чернівецьких художньому та краєзнавчому музеях.

“Легкою ходою. Історія 1. Дарій Ластівка”

 

  до 95 річчя від дня народження артиста, балетмейстера Дарія Ластівки

Ластівка Дарій Григорович (1928 – 2007) – балетмейстер, педагог,заслужений артист України. Народився 5 січня 1928 року у селі Шубранець Заставнинського району Чернівецької області. Дарій Ластівка поступив до Чернівецького педагогічного училища, а згодом був зарахований до допоміжного складу театру з одночасним навчанням у його студії.

 В пам’яті Дарія Ластівки назавжди лишився перший вихід на сцену. Йшла вистава “Запорожець за Дунаєм”. Серед козаків і він. Та тільки не вміє ще так запально танцювати, як ті запорожці. А як хотілося приєднатися до їх веселого гурту! Цим поділився Дарій Ластівка з сусідом по гуртожитку Іваном Литвиненком, і той пообіцяв допомогти. Згодом Ластівка отримує дозвіл на відвідування репетицій балету. Не легким шляхом йшов Дарій до мети. Весь вільний від занять час віддавав тренуванню. Кожний новий день приносив молодому артисту помітні успіхи: гнучкішим ставало тіло, чіткіше виявлявся ритм, красивішими ставали рухи. 

Наполегливість поступово формувала вмілого танцюриста. Про себе заявив Дарій Ластівка у спектаклі “Земля”, в якому виконував близькі його серцю буковинські танці. Згодом, вперше в житті Дарій опинився за межами рідного краю – в складі Чернівецького театру приїхав на гастролі в Київ. А в 1947 році його серед інших учасників декади української літератури та мистецтв, вітала Москва. Тоді безмежно щасливий Ластівка танцював у Гопаку, що завершував огляд української культури в Москві. У 1948 році Ластівка їде до Станіслава, де знаходився Гуцульський ансамбль пісні і танцю. Там він пропрацював три роки В цьому колективі він познайомився з В. Петриком. Три роки пролетіли в Гуцульському ансамблі як один день. І добре, і цікаво було, але без Буковини жити не міг.

 Повернувся Дарій Ластівка на Буковину митцем з самостійним творчим обличчям, артистом, здатним створювати яскраві хореографічні образи. Робота у Буковинському ансамблі пісні і танцю дала йому друге дихання. Оту вірність внутрішній ноті, своєму розумінню мистецтва і життя. І так 23 роки у званні артисту балету. Дарій не просто танцював, як багато з його ровесників – він різнився від тих тим, що рано став професіоналом. І допомагали йому в цьому воля і одержимість. А ще він завжди був в оточенні людей, які спочатку відгадали його талант, а потім допомогли йому розвитися. 

Працюючи ще артистом балету в Буковинському ансамблі Дарій Ластівка робить перші кроки як балетмейстер. Він розуміє, що ті постановки, які йшли на той час у колективі, далекі від хореографії Буковини. Дарій Ластівка розумів, що краса буковинського танцю, його неповторна лексика повинні лишитися в пам’яті ще багатьох поколінь. 

У 1967 році, після постановки номерів “Буковинська полька” та буковинський козак” Дарію Григоровичу була запропонована посада керівника балету і балетмейстера Буковинського ансамблю пісні і танцю, яку він з гідністю проніс 24 роки. Тільки з приходом на цю посаду Дарія Ластівки з’явилися дійсно буковинські танці: “Буковинський святковий”, “Розквітай, оновлений краю”, Перетупи” та інші. 

Заслуги Дарія Ластівки були високо оцінені керівництвом краю: 1. Медаль “За доблесний труд”. 2. Медаль ..Ветеран труда”. 3. Відзнака “Відмінник культурного шевства над селом”. За свої творчі успіхи і за внесок у хореографічне мистецтво Буковини у 1979 році Дарію Ластівці було присвоєне звання Заслуженого артиста України.

“Театральний життєпис Тадея Сулятицького”

 

  до 90 - річчя від дня народження  театрального та громадського діяча

Продовжуючи новий мистецький проєкт “Цей день в мистецтві”, в літературно-мистецькому салоні Обласної наукової універсальної бібліотеки ім. Михайла Івасюка – нова презентація.

Тадей Васильович Сулятицький (1 січня 1933, с.Пилатківці Борщівського району Тернопільської області) — український театральний і громадсько-культурний діяч, історик театру Буковини. Член Національної спілки театральних діячів України (1971). Заслужений працівник культури УРСР (1981).

Закінчив 1955р. філологічний факультет Чернівецького державного університету.

У 1965—1969 рр. — заступник начальника Чернівецького обласного управління культури.

Протягом 1969—1997 рр. — директор Чернівецького музичного драмтеатру їм. О.Кобилянської. Під його керівництвом було здійснено постановку 160 нових вистав, колектив побував на гастролях у багатьох республіках і областях колишнього СРСР, п'ять разів звітував у Києві, двічі — в Москві. 1981 р. театр нагороджений орденом «Дружби народів».

Протягом 1992—1997 рр. — голова правління обласного відділення "Українського фонду культури"

3 1998 р. — завідувач редакційно-видавничим відділом Буковинської медичної академії.

Тричі обирався депутатом Чернівецької міської ради.

Жив і працював у Чернівцях. Помер 09.08.2018 р., м. Чернівці.

У 2003—2004 рр. разом з режисером В.Селезінкою здійснив низку передач на Чернівецькому телебаченні "Уклін Мельпомені" про митців та театральне життя Буковини.

Автор понад ста публікацій про театр і мистецтво Буковини в академічних виданнях, обласних та міських часописах.

Монографія: «Чернівецький обласний український музично-драматичний театр імені О.Ю. Кобилянської.— К: Мистецтво, 1987.— 125 с.;іл.

Монографія (науково-популярне видання): «Чернівецький український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської. Нарис історії.— Чернівці: Золоті литаври, 2004 212с. + 88 с.ілюстрацій.»

Нагороджений медаллю «За доблесну працю» (1970); Почесними Грамотами Міністерства культури України.

У 2005 році Т.Сулятицькому присуджено обласну літературно-мистецьку премію імені Сидора Воробкевича  за написання нової історії українського театру на Буковині.

Цей проєкт – втілення ідеї, що робить повсякдення цікавішим. Прагнемо через доробок відомих митців збагачувати та розширювати наші знання в галузі мистецтва.