Сьомого січня (за документами, помилково восьмого) заслужений майстер народної творчості України, лауреат Чернівецької обласної премії імені Гараса, учасник багатьох міжнародних фестивалів та премій зустріла б сімдесят перший день народження. А нині у нашій родині невимовний сум. 26 травня нас навіки залишила Василина Олексіївна Сумаряк.
З дитинства зазнала знущань
Народилася і виросла Василина Олексіївна між зелених чарівних гір у селі Усть-Путила Путильського району на Буковині. І цей ліс, гірські потоки, полонини мама ні на що б не поміняла. В багатьох місцях довелося бувати, а тільки тут було серцю мило. Якось життя ще в дитинстві разом із батьками Олексієм та Оленою Шпанюками закинуло у Запорізьку область, та не змогла там жити – сама ще школяркою повернулася в рідні краї.
Вона настільки любила цю справу, що ховаючись від нас, писала писанки
А дитинство було нелегким. Можна цілу книжку написати. Не встигла народитися, а вже зазнала знущань. 1948 рік. Різдво Христове, у сім'ї Олексія Георгійовича та Олени Іванівни народилася перша дитина, донечка – Василинка. Сам Бог благословив її талант, давши життя в день народження Ісуса. Не встиг батько натішитись донечкою – арештували енкаведисти. Забрали і дружину з дитиною. Три тижні, поки допитували Олексія і Олену, військові наглядали за немовлям, заносили до камери, лиш коли було потрібно погодувати. Потім, зважаючи на те, що дитя було дуже крихітне, відпустили матір додому, а батька Олексія відправили в сталінські табори.
Ось так і росла без батька маленька Василинка. І лише через сім років, коли, домігшись справедливості, його відпустили після реабілітації у 1950-х роках (засуджено було на 25 років суворого режиму), вона його зустріла і відразу впізнала. Бо часто вдивлялась на ту маленьку фотографію, яку прислав батько і якого ніколи не бачила наяву. Дитяче серденько підказало: це він. Страшенно худий і такий схожий на неї. Жага до життя, велике бажання самому виховувати свою доньку допомогли йому пройти через усі перепони.
Хоч би за що бралась, все в неї виходило
Закінчивши десятирічку, Василина вийшла заміж. Рано з'явились діти. Це і не дало змоги їй піти далі вчитись, як мріяла, в педагогічний вуз.
Роботи тоді на Путильщині не було, то заробляла тим, що вишивала. Бо цього її навчила мати ще в трирічному віці. А перед Великоднем писала писанки, і такі, що лиш у неї, молодої писанкарки, почали їх замовляти. Кожен хотів у великодньому кошику мати якнайкращі писанки. А ще, вийшовши заміж, почала ткати килими та рушники.
І хоч би за що бралась мама, все в неї виходило незрівнянно. Це були непросто роботи, які потрібні були у широкому вжитку, це були витвори мистецтва. Мало хто зберігав писанки. А ось роботи В. О. Сумаряк люди почали тримати довго. Тоді вона і придумала їх лакувати. Це мамине новаторство зараз застосовують писанкарки і майстри народного мистецтва. А почалось з того, що Василина Олексіївна взяла трошки меблевого лаку у свекра Михайла, коли той лакував креденець і нанесла на готові писанки. Вийшло неймовірно красиво і було це наприкінці 1960-х. Я була зовсім маленькою, але і досі перед очима ті гарні з блиском витвори. Відтоді мама, як тато жартома казав, сідала «квочити» над яйцями майже від січня. Ми освячували великий кошик писанок, і всі миттєво розходились, бо люди приходили і просили, щоб мама подарувала писанку.
Відомий збирач писанок п. Фірчук із Виженки вже в ті роки чи не кожного Великодня приїжджав, щоб придбати роботи Василини Олексіївни, відзначив це новаторство.
Її килимами дивувались усі
Ще один штрих з біографії талановитої жінки. 1974 року в Путилі збудували міжколгоспну фабрику з переробки вовни. Постала проблема з кадрами. Шукали молодих жінок, які б знали ткацтво і могли освоїти нові для них двометрові промислові верстати. А особливо потрібні були творчі люди, які б вносили щось нове в гуцульські орнаменти. Тоді і запропонував перший директор підприємства п. Поп'юк, знаючи про майстерність Василини, роботу на фабриці. Ось тут і розкрився талант ткалі. Дивувались її роботами всі. Для цієї килимарниці художників не потрібно було. Килими, накидки, ліжники майстрині побували в Бельгії, Чехословаччині, Німеччині. Повертались з усіх виставок лише з перемогами. А скільки нагород надійшло з колишнього ВДНГ СРСР та України. Майже завжди дипломи перших ступенів. Саме за особливе поєднання кольорів отримала перемогу в Чехословаччині 1976 року.
Журналісти із всесоюзних та українських видань часто навідувались до нас додому, щоб писати про маму. Пам’ятаю, ми удвох з ранку до вечора за два дні могли виткати килим. Бо часто люди замовляли у мами їх для подарунка чи приданого до весілля своїм дітям. Це вже понад державний план. І звідки вони дізнавались про мамин талант, бо до мами звертались з проханням виткати килим з Хотинщини, Глибоччини, Молдавії.
На жаль, важко захворівши, мама змушена була з ткацтва перейти на в'язання. І тут також дивувала. Здавалось, що можна внести у в'язану кофту? Але її роботи були оригінальними, сучасними, зберігали гуцульський колорит, їх завжди відбирали для реалізації за межами України.
Ще одна сторінка творчого життя – театр. Старше покоління усть-путильчан пам’ятає вистави, які ставили аматори сцени. Ми з братом, сидячи в переповненому залі, все, що діялося під софітами, сприймали як реальне. А у мами особливо вдало виходили трагічні ролі, й тоді в залі плакали навіть чоловіки. Вона разом з татом та односельцями знімалась у масовках художнього фільму «Білий птах з чорною ознакою».
Улюблена справа – писанкарство
Повернемось до писанкарства, бо це улюблена справа Василини Олексіївни. Її дива – сонцесяйні писанки. У руках майстрині просте куряче яйце перетворюється у золоте. Кожен узор – це окрема симфонія краси.
До кожної своєї роботи треба ставитися з любов'ю, виконувати її добросовісно, і тоді кожна справа буде перетворюватись у творчість. А до написання писанок – ця старанність і любов подвоюються. Потрібне терпіння, закоханість у справу, а не лише писати про Великодні свята. Треба любити життя, – так вважала мама. Своїми секретами майстерності вона охоче ділилася з іншими майстринями. Багатьом односельчанкам передала своє ремесло.
І куди тільки писанки В. О. Сумаряк не мандрували. Є вони у Канаді, Бельгії, Німеччині, Франції. Василина Олексіївна учасниця Всеукраїнського конгресу писанкарів, що проходив 1992 року в Івано-Франківську. Тут були писанкарі не лише з Гуцульщини, а й з Якутії, Сиктивкара, Японії, Канади, Афганістану. 1995 року, згідно з рішенням ради Спілки майстрів народного мистецтва України, писанки Василини Сумаряк внесли в експозицію виставки українського народного мистецтва в США та українського Християнського мистецтва.
Безконечник, написаний Василиною Олексіївною, визнано не лише в Україні, а й у Франції, як найдосконаліший, бо він виконаний за правилами писанкарства – без початку і кінця. Не кожна майстриня може виконати цю роботу.
Мені пощастило виростати у красі писанки і народного мистецтва, спостерігати за дійством, а інколи й самій долучатися до цього дива. Це справжня благодать і, слава Богу, що цей вид народного мистецтва набув великої популярності.
Саме тепер ми зрозуміли, що втратили не просто маму, а людину, яка була найближче до Бога, бо писала писанки. Вона пішла від нас, написавши останніх шістдесят писанок у житті за тиждень до смерті. Це було замовлення від Усть-Путильської ОТГ, щоб показати і подарувати мамині роботи Президентові Порошенку на Гуцульському форумі в Яремчі.
Здоров’я вже не дозволяло їй писати писанки, але вона настільки любила цю справу, що ховаючись від нас, писала. І коли молодша сестра знайшла два лотки писанок, я з егоїстичним розпачем мовила: «Якби не писала, то може б жила ще». Але ж вона не могла інакше. В цьому був сенс її життя. Вона залишила великий слід на землі і хочеться, щоб він не канув у небуття, адже часто буває – поки людина живе, трудиться, вона потрібна усім. А не стало, то і забули
Немає коментарів:
Дописати коментар