Cаме сьогодні весь танцюючий світ відзначає Всесвітній день танцю!!!
У 1518 році у Франції сталася справжня танцювальна чума. Вона тривала місяць і призвела до загибелі десятків людей в Страсбурзі. Це сталося через виснаження, або серцеві напади. Люди просто безконтрольно танцювали, поки не падали.
Справжні хореографи вважають, що за рухами тіла ховаються справжні рухи душі.
Танець - невід’ємна частина будь-якої культури. Він є джерелом натхнення для художників, дизайнерів, скульпторів і режисерів театру і кіно. Люди, які займаються танцями, відрізняються, як правило, цілеспрямованістю і у них хороші фізичні показники.
Найбільш чуттєві танці сучасності, без сумніву, - танго, румба, пасодобль. Танго - цей танець виник в 1890-му році в Аргентині, але він швидко став дуже успішним в Європі.
Але такі клубні напрями, як сальса, бачата, меренге, реггітон, кізомба, які довгий час вважалися забороненими, народилися в підпільних гральних закладах Куби, але отримали поширення по всій Європі та мають неабияку популярність і в Україні.
Відомо, що рухи для багатьох витончених аристократичних танців хореографи запозичили в народних танцях. А перші вчителі танців з’явилися тільки у 15-му столітті.
Міжнародний день танцю відзначається з 1982 року за рішенням ЮНЕСКО в день народження французького балетмейстера Жана Жоржа Новера, реформатора та теоретика хореографічного мистецтва, який увійшов в історію як «батько сучасного балету».
Жан Жорж НОВЕРА (29.4.1727-19.10.1810) - французький балетмейстер, учень балетмейстера Л. Дюпре. Виступав як танцівник і очолював балетну трупу в театрі «Друрі-Лейн» у Лондоні.
НОВЕРА розробив принципи героїчного балету та балету-трагедії. У 1759 вийшла його знаменита праця «Листи про танець і балети», де НОВЕРА обгрунтував принципи балету-п’єси, який втілюється засобами дієвих пантоміми і танцю в співдружності композитора, хореографа і художника.
У цей день весь танцюючий світ відзначає своє професійне свято - театри опери та балету, сучасні танцювальні трупи, ансамблі сучасного бального та народного танцю та інші, як професійні, так і самодіяльні артисти.
Оп-арт (від англ.op art (optical art)) або оп-мистецтво - стиль сучасного мистецтва, який широко використовує оптичні ілюзії. Митці оп-арту досягають створення ілюзій руху або мерехтіння нерухомих об'єктів через зображення періодичних структур і влучне використання кольорів та форм. Зазвичай твори оп-арту носять абстрактний характер.
У США помер американський художник, уродженець Польщі Джуліан Станчак. Про це повідомляє портал Artnet.
Художник помер у віці 88 років у своєму будинку в Севен Хілс, штат Огайо. Причина смерті не уточнюється.
Станчак вважається творцем мистецького напряму оп-арт. Саме в честь його виставки Optical Paintings в 1964 році жанр отримав свою назву.
Роботи художника знаходяться в колекціях таких установ, як Нью-Йоркський музей сучасного мистецтва, Метрополітен-музей і Музей сучасного мистецтва Сан-Франциско.
Оп-арт — художня течія протягом другої половини XX століття, заснована на оптичних ілюзіях. Вважається підвидом абстракціонізму. Найбільш відомі представники руху — Бріджит Райлі, Мауріц Корнеліс Ешер і Віктор Вазарелі
У Римі невідомі нанесли графіті поверх масштабної фрески південноафриканського художника Вільяма Кентріджа. Про це повідомляє Artnet.
Художник звернувся до влади італійської столиці з проханням очистити твір від написів вандалів.
Робота «Тріумфи і поразки» знаходиться на березі Тибру і являє собою фреску довжиною 550 метрів і заввишки 9 метрів. Вона створена з допомогою очищення стін від набережних шарів бруду в техніці «зворотнього траферування».
Фреска зображує 90 фігур, пов'язаних з історією Риму, від Античності до сучасності.
Відзначається, що закінчений в квітні 2016-го твір почне поступово зникати під новими шарами бруду вже через два роки.
Вільям Кентрідж — сучасний південноафриканський художник, лауреат премій Кокошки, Кіото і Дена Девіда. Його картини знаходяться у збірках музею Гуггенхайма, галереї Тейт,
музею Метрополітен і музею сучасного мистецтва Сан-Франциско.
У США помер афроамериканський художник Барле Хендрікс. Про його смерть повідомили в нью-йоркській галереї Jack Shainman, де були представлені роботи живописця, пише портал Artnet.
«Він був ситуативним художником, який документував навколишній світ у яскравих і деталізованих картинах, які засвідчують неповторні особливості суб'єкта», — заявили в музеї.
16 квітня Хендріксу виповнилося 72 роки. Він помер вранці 18 квітня, причина смерті не називається.
Хендрікс робив роботи в різних жанрах, в тому числі його відносять до напрямку «чорного концептуалізму». Свої ранні твори він описував як «натхненні геометрією баскетбольні зображення».
Художник відомий яскравими полотнами, на яких зображено життя і культура чорношкірих людей. З 1960-х років він малював портрети афроамериканців в натуральну величину.
У Варшаві померла польський скульптор і художниця Магдалена Абаканович. Про це повідомив її чоловік Ян Космовски, пише The New York Times.
Художниці було 86 років. Вона померла після тривалої хвороби.
До відомих робіт скульптора відносяться фігурні групи «Людські спини», «П'ять фігур», «Невідомі» і «Катарсис».
Відмінною особливістю творчості Абаканович було те, що для створення скульптур вона використовувала текстиль. Статуї з волокна, зокрема сизалю, отримали назву «абакани» за прізвищем художниці. Виготовлені нею статуї найчастіше антропоморфні, однак у скульптур, що зображують подобу людей, немає голови і рук, також неясна їх статева приналежність.
Магдалена Абаканович — лауреат головної премії Фонду культури 2001 року. Її твори знаходяться, наприклад, в Музеї Людвіга в Кельні та Національному музеї у Мадриді, але найчастіше являють собою вуличні композиції в різних містах.
Кліп на пісню британської співачки Адель «Hello» встановив рекорд, набравши мільярд переглядів на YouTube за 88 днів, повідомляє Vocativ. Його найближчому супернику — відео «Gangnam Style» корейського репера PSY — знадобилося 159 днів, щоб досягти такого показника.
Кліп Адель, який вийшов 22 жовтня 2015 року, набрав за першу добу рекордні 27,7 мільйона переглядів. Протягом наступних трьох місяців «Hello» викликав стабільно високий інтерес у глядачів, щодня додаючи по 10 мільйонів переглядів. Мільярдну позначку він подолав майже в два рази швидше, ніж «Gangnam Style». Це дозволило експертам прогнозувати, що Адель вдасться побити абсолютний рекорд за кількістю переглядів, утримуваний відео PSY, — 2,5 мільярда переглядів на 19 січня.
Шарон Ковач (народилася 15 квітня 1990, відома професійно, як Ковач) - голландська співачка з Baarlo . Вона має потужний, сильний і проникливий голос.
Кар'єра
Ковач навчалася в Rock City Institute, в професійно-технічному училищі в Ейндховені, Нідерланди.Закінчила в 2013 році. У 2014 році вона працювала з продюсером Оскаром Холлеманом, щоб записати свій перший EP My Love, який був частково записану на Кубі.З 1 червня 2014 року голландська радіостанція НВО 3FM назвала її 3fm Serious Talent. У 2014 році вона грала на різних фестивалях, серед яких North Sea Jazz і низовина (фестиваль) .2 жовтня вона отримала голландські НВО Радіо 6 Soul & Jazz Award в категорії «Кращий Soul & Jazz Talent».
Її перший альбом Shades Of Black був випущений 2 квітня 2015, після чого вона почала новий - "Відтінки Чорного" - клубний тур і грала на різних фестивалях по всій Європі, Туреччини та Ізраїлю.
Сьогодні розпочато роботу над вікториною-спілкуванням "Вишиваний дивотвір".
Адже в 2017 році Буковина багата ювілеями: виповнилось 165 років від дня народження знаного мистецького та громадського діяча Еріха Кольбенгаєра та першого друку його альбому "Взори вишивок домашнього промислу на Буковині". Саме цій події присвячено ювілейний 15-ий "Вишиваний дивотвір". Вивчаймо та шануймо своє! Найбільшою нашою метою є популяризація історії домашнього промислу, що так добре дослідив свого часу Еріх Кольбенгаєр, книги, що прикрашає фонди нашого відділу та мистецтва вишивки, зокрема. Вношу правки вербально, тому що технічні умови не дозволяють цього зробити. 1.Вікторина діятиме з 1 травня до 30 травня. 2. Щодня буде опубліковано одне запитання - тобто 30 запитань. 3. Переможці будуть обиратись в двох номінаціях: - найбільша кількість правильних відповідей - найактивніший учасник вікторини 4. 30 травня вікторина оголошує останнє запитання і з 31 травня до 10 червня будуть проходити підрахунки 5. 11 червня 2017 року, на закритті ювілейного "Вишиваного дивотвору-2017" відбудеться оголошення переможців. ПЕРЕМОЖЦІ ОТРИМАЮТЬ ПРИЗИ ВІД ТОРГОВОЇ МЕРЕЖІ "С А Н Т А"!!!
«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — провідне українське видавництво дитячої літератури, одне з найвідоміших дитячих видавництв Східної Європи. Перше приватне дитяче видавництво незалежної України.
Перша «абабагаламазька» книжка«Українська абетка» побачила світ у липні 1992 року. (Перша сторінка першої книжки починалася з «Ангела»). У перекладі з дитячої мови «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» це, власне, і є «абетка» (так називав її герой оповідання Івана Франка «Грицева шкільна наука»).
Понад половину видань «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ» здобували перемоги на поважних книжкових конкурсах, а кілька мільйонів «малят від 2 до 102» називають «абабагаламазькі» книжки своїми улюбленими.
Довкола видавництва згуртувалися провідні українські митці різних поколінь. Висока художня, естетична та поліграфічна якість вигідно вирізняють «абабагаламазькі» видання. З видавництвом тривалий час співпрацюють знамениті українські ілюстратори Владислав Єрко, Кость Лавро, а також «живий класик» української дитячої літератури Всеволод Нестайко.
Книжки «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» невід’ємний атрибут кожної інтелігентної української родини, вони стали одним з найкращих культурних презентів у міжнародних контактах українців.
«А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» — одне з небагатьох видавництв Східної Європи, права на книги якого придбали провідні видавництва майже з 20-ти країн світу — від Англії (Тemplar Publishing) та США (Alfred A. Knopf) — до Південної Кореї.
Книжки видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» гідно оцінюють чимало світових та українських знаменитостей:
ПАУЛО КОЕЛЬО так відгукнувся про нашу «Снігову Королеву», проілюстровану Владиславом Єрком : «Це чи не найдивовижніша дитяча книжка, яку я бачив у своєму житті».
Перед виходом заключної саги про Гаррі Поттера в ефір вийшло велике телеінтерв’ю з ДЖОАН РОЛІНҐ, записане в її кабінеті. Єдиною книжкою, повернутою до глядачів «лицем», став перший том абабагаламазького «Гаррі Поттера» . (Переклад 5-го і 7-го томів «Гаррі Поттера» «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» видала першою в світі)Книжки найкращого українського дитячого видавництва спонукали першу леді України Катерину Ющенко стати… перекладачем. Протягом двох останніх років вона з успіхом переклала на англійську мову чотири книжки «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Першу з них — «Мед для мами» було з успіхом презентовано на передріздвяній зустрічі з дружинами іноземних посольств в Україні.
Заснував видавництво відомий український поет Іван Малкович.
І досі поміж нас
пісні Володимира Івасюка, такі ж мелодичні,
чисті, вічно молоді, як їх творець, який назавжди залишився
тридцятирічним. Проте великі люди тому й великі, що пам’ять про них живе й після їх життя. Вони живуть у серцях
мільйонів людей.
Володимир
Івасюк виріс у сім’ї вчителів, де завжди панував культ творчої праці,
допитливості й самовимогливості. На той час сім’я жила в райцентрі Кіцмань на
Буковині. Батько, Михайло Григорович – філолог, етнограф, письменник – прищепив
дітям любов до всього справжнього, глибинного і вічного. Напрочуд ніжною,
доброю була їхня мати Софія Іванівна, яка створила в сім’ї атмосферу дружби і
доброзичливості.
Уже в трирічному віці
Володя почав грати на мандоліні, а в п’ять років вступив до дитячої музичної школи
по класу скрипки. Його вважали дуже здібним та перспективним учнем.
У своїй поетичній книзі “Елегія для сина” Михайло Івасюк,
згадуючи ті далекі роки, писав:
Я
брав тебе на руки й гордо брів Через
негоду, снігові навали
До школи, з скрипкою в руці,
Учителі нас радісно вітали
Усмішкою на доброму лиці.
І танцювали пальчики по грифу,
Й виспівувала скрипка так,
Що все моє єство підспівувало стиха,
Вбираючи у пам’ять кожен такт.
Закінчивши музичну семирічку, Володимир вступив до Київської середньої музичної
школи ім. М.В.Лисенка. На жаль, у Києві він провчився недовго – через хворобу
довелося повернутися до рідного Кіцманя.
Ще в шкільні роки юнак почав записувати народні пісні,
складати власні мелодії, етюди, імпровізації. Вивчав усе, що стосувалося
музики. Крім того, писав вірші, був здібним художником (намальований ним
портрет Шевченка довго експонувався в рідній школі). Він знаходив час грати на
віолончелі, гітарі , захоплювався поезією французьких символістів, творами Богдана-Ігоря
Антоновича та Василя Симоненка, цікавився історією та хімією. Багато часу
віддавав слуханню творів композиторів-класиків. Його улюбленими співаками були:
Борис Гмиря, Анатолій Солов’яненко, Дмитро
Гнатюк, Іван Козловський.
У
1964 році 15-річний Володя створив
вокально-інструментальний ансамбль “Буковина” – один із перших молодіжних колективів України. Гурт виконував пісні Мирослава
Скорика й Олександра Білаша, а також
Івасюкові “Ласкаво просимо”, “Моя пісня”,“Буковинка”, які мали успіх у
слухачів. Аматорів запрошували виступати до Чернівців і Києва, транслювали по
телебаченню. 1965 році пісня Володимира
Івасюка “Мені шістнадцять літ” перемогла на обласному
конкурсі самодіяльної пісні.
1966 року сім’я переїхала до Чернівців. Спершу Володимир
працював слюсарем на заводі “Легмаш”, де організував робітничий хор, до репертуару якого включив і кілька своїх
пісень: “ Батьківщино моя”, “Там, за горою, за крем’яною”, “Капелюх”.
1967 р. В. Івасюк вступив до Чернівецького медичного
інституту. Опановуючи медицину, продовжував заняття музикою. У вільні години
писав нові твори, брав участь у студентській художній самодіяльності: грав у
ансамблі пісні й танцю, створював юнацький камерний оркестр.
Володимир постійно займався музичною самоосвітою; об’єктом
його особливої уваги стала творчість Миколи Лисенка та Петра Чайковського, він
прагнув зрозуміти секрети успіху музики Шуберта. Володимир Івасюк казав:
“…місце Шуберта української пісні вакантне. Його треба зайняти. Тому, хто
відважиться на це, доведеться докласти багато зусиль, праці, боротьби, пізнати
гіркоту розчарувань. Але ж яка благородна, висока мета для таланту!” Це було для юнака своєрідною
програмою життя.
Пісні молодого композитора поступово виходили за межі
Буковини – їх виконувала і записувала на радіо відома у 60-ті роки київська
співачка Лідія Відаш.
13 жовтня 1970 року стало поворотним моментом у житті митця
– на Республіканському телебаченні відбулася прем’єра двох його пісень:
“Червона рута” і “Водограй”. Ці пісні молодого композитора відразу ж стали
відкриттям, сенсацією, явищем. Тож не випадковим був успіх і в Москві – де мали
виступ із Володимиром Івасюком Василь Зінкевич,
Назарій Яремчук та ансамбль “Смерічка”. “Червону руту” визнали кращою піснею
1971 р., а “Водограй” – 1972 р.
Василь Зінкевич дав таку оцінку “Червоній руті”: “Її
прекрасна мелодія, в якій органічно злилися, поєдналися сучасні ритми з кращими
елементами традиційного українського співу, звучала всюди… “Червону руту” люди
приймали всім серцем, бо це була чесна пісня. Це була не позичена, а ніби самим
народом написана пісня, яка, без перебільшення можна сказати, стала чи не
найвищим досягненням тодішньої української естради, що тільки-но, зрештою,
почала зароджуватися”.
Невдовзі при Чернівецькій філармонії було створено
вокально-інструментальний ансамбль “Червона рута” під керівництвом Анатолія Євдокименка,
з солісткою Софією Ротару. Творча співпраця з цим ансамблем, як і з
“Смерічкою”, окриляла В.Івасюка, наснажувала духовно.
Зростала популярність
колективів, розширювалась географія гастролей.
1973 р. вийшов на екрани телефільм “Червона рута” за участю
друзів і однодумців композитора: Софії Ротару, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука,
Марії Ісак, колективів “Червона рута”, “Карпати”, “Росинка”, ”Евріка”. Ця стрічка
переконливо доводила, що в Україні з’явилася справжня національна
вокально-інструментальна естрада, батьком якої став Володимир Івасюк.
Митець боляче відчував потребу поглиблювати і збагачувати
свої знання з теорії музики, мріяв про написання симфоній, виношував тему опери
“Дарина”, але здійснення цих творчих задумів було неможливим без грунтовних
теоретичних знань. Тому влітку 1972 р. Івасюк з радістю прийняв пропозицію щодо
переведення до Львівського медичного інституту. Переїхавши до Львова, він
продовжив студії одразу в двох навчальних закладах - аспірантурі медінституту й
консерваторії.
Пісні його вже широковідомі, а
їх автор починає шлях знову – приходить на композиторське відділення консерваторії, береться за широкі
полотна, знов і знов шліфує, гранить, випробовує на міцність коштовний камінь
природного таланту…
За роки проведені у Львові, Івасюк створив
разом із поетами Ростиславом Братунем, Романом Кудликом, Юрієм Рибчинським, Дмитром
Павличком, Анатолієм Драгомирецьким більш як сімдесят пісень, романсів, балад.
Загалом він написав понад сто пісень, далеко не всі з яких (за деякими
свідченнями, лише половина) знайшли своє сценічне втілення.
Володимир Івасюк став одним із фундаторів Клубу творчої молоді, першим
головою секції музикантів і композиторів цього й дотепер унікального центру
молодої творчої інтелігенції, який нині носить ім’я композитора.
Згадуючи львівський період творчості Володимира
Івасюка, поет-пісняр Юрій Рибчинський писав: ”…стрижнем його була дуже висока,
не розрахована на близький і короткий час мета: стати Великим Композитором.
Тому він ніколи не говорив про славу, ніколи не спекулював своїм іменем, яке
було тоді в мільйонів людей на устах, був скромний, як справжній художник, який
працює на майбутнє… “
У Львові Івасюк звернувся й до нових, незвичних для
нього жанрів інструментальної музики,
створив низку п’єс великих і малих форм, зокрема варіації на теми українських
народних пісень, “Сюїту для камерного оркестру”, “Сюїту з варіаціями”, три
частини струнного квартету, музику до кількох театральних вистав.
Пісні Володимира Івасюка “Водограй” (1974) і “Тільки раз
цвіте любов” (1977), у виконанні Софії Ротару, представляли українську пісенну
культуру на Міжнародному фестивалі пісні в Сопоті (Польща) й мали неабиякий
успіх.
На пропозицію народного артиста України Сергія Данченка
композитор написав музичну сюїту-фантазію до спектаклю “Прапороносці” Львівському театру ім. Марії Заньковецької.
Олесь Гончар дав чудові відгуки на роботу митця: “декорації й сценографія
Кипріяна та музика Івасюка – обличчя спектаклю, саме вони зробили спектакль
подією в театральному житті, вони дали крила “Прапороносцям”. Завдяки музиці
спектакль набув цілісності, повноцінності”. Однак для Володимира Івасюка події
навколо “Прапороносців” стали тяжким ударом долі. Його ім’я загадково зникло зі
списків авторів інсценізації та артистів-претендентів на Шевченківську премію
1975 р. Це стало красномовним виявом неприйняття його творчості чиновниками і,
на жаль, деякими музичними “метрами”. В останні роки життя ще не раз він
стикався з такими проявами. Одні не сприймали його творчість, другі заздрили
його славі, третіх дратувала незалежність цього митця в судженнях та поведінці,
багатьох обурював той глибокий національний дух, притаманний його пісням, дух
котрий пробуджував українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної
пропаганди, що вславляла штучну спільноту – “радянський народ”. Недоброзичливці
як могли шкодили Івасюкові. І врешті-решт досягли мети – композитора передчасно
не стало.
24 квітня 1979 року Володимир Івасюк пішов з дому й не
повернувся. Було оголошено розшук, і лише 18 травня у Брюховецькому лісі на
околиці Львова на буці знайшли його тіло. Хоча слідство дійшло висновку про
самогубство, існує багато фактів, які суперечать цій офіційній версії.
Ймовірніше, що композитора було вбито. Усі, хто знав Івасюка, ніколи не вірили
в його самогубство – не такою він був людиною. До речі, патріарх УАПЦ Мстислав,
перебуваючи у Львові, освятив його могилу (чого церква не робить з могилами
самовбивць).
У день поховання на Личаківському кладовищі жодна газета
Львова жодним рядком не згадала улюбленця молоді, навіть “Літературна Україна” надрукувала співчуття батькам загиблого лише
через кілька днів після похорону. Одразу ж по цьому “телефонне право”
заборонило випускати в ефір “Червону руту” та інші пісні Івасюка, навіть
згадувати ім’я автора. Так тривало кілька років. Навколо імені митця визрівав
ореол мученика, а його смерть обростала легендами та плітками, в яких загадково
перепліталися правда й вигадка…
У другій половині 80-х років у пресі почали публікуватися
статті про Володимира Івасюка, з’явилася ідея фестивалю “Червона рута”,
присвяченого пам’яті композитора, який уперше було проведено 1989 р. З 1993 р.
щорічно проводиться Конкурс молодих виконавців української естрадної пісні ім.
Володимира Івасюка. Того ж року засновано мистецький Фонд його імені на чолі з
композитором і співаком Миколою Мозговим.
Учасники цих фестивалів збирають кошти на спорудження в
Чернівцях пам’ятника митцю. У жовтні 1995 року в Чернівцях відкритий музей
Володимира Івасюка, в будинку по вулиці Маяковського, 40, де жив і творив
композитор.
Львів’яни також бережуть пам’ять про лицаря української
пісні. Вікна квартири, в якій він мешкав, виходять на вулицю Володимира
Івасюка. На самому будинку і на приміщенні Клубу творчої молоді, заснованого
ним – меморіальні дошки. 1990 р. споруджено пам’ятник.
У грудні 1992р. в Києві відбулася прем’єра фільму “Володимир
Івасюк” (автори сценарію Михайло Івасюк, Тарас Унгурян, режисер О.Балагура).
1994 р. Володимиру Івасюку було-таки присуджено
Шевченківську премію (посмертно).
Василь Фольварочний
присвятив пам’яті митця вірш “Жайвір”, де автор каже:
Здається, ту твою найкращу пісню,
Яку ти відкладав все на опісля,
Вгадав й виспівує у небі жайвір,
Людські серця, так, як і ти, вражає.
19
квітня 2017 року відділ мистецтв ЧОУНБ ім. М.Івасюка презентував книгу «Наш камертон -Володимир Івасюк» Парасковії Нечаєвої.
Автор, яка близько 30 років вивчає життя та
творчість митця, називає Володимира Івасюка
унікальним явищем в житті України,була знайома з батьками Володимира,
сестрами, особисто знайома з більшістю друзів-побратимів композитора, стояла у
витоків заснування літературно- меморіального музеї Володимира Івасюка та
більше 10 років очолювала його. Збирала
ретельно всі друковані матеріали про митця, багато писала сама. Роботу
всього життя зібрано та вкладено в це видання.
Дарина
Максимець - головний редактор видавництва «Букрек», в якому видано «Наш
камертон», зазначила про готовність до співпраці в наступних доробках пані Парасковії, Тамара Севернюк - розповіла
свою цікаву історію написання пісні «Балада про мальви», Світлана Дейбук
– солістка філармонії – виконала пісню «Ой, тая ружа», Михайло Павлюк - вітав із виходом у світ книги та дякував за
трепетне ставлення до пам’яті його рідних,
учасниці першого складу славнозвісної «Смерічки» - Неля Труфин, Зоя Якубовська, Ляля Кузнєцова
та ін. згадували молоді співучі роки та Володимира Івасюка як взірця відповідальності,
вічливості та вихованості.
Велика
кількість шанувальників творчості
Володимира Івасюка зібралась на презентації - науковці, музиканти, поети, творчі громадські активісти,
мистецька громада міста, масмедія.
Модерувала - завідувач відділу мистецтв - Любов Шилюк.
Україна, як і кожна
країна світу намагається встановити
найбільш вдалу атмосферу взаємоспівробітництва з іншими країнами. Дуже часто це обумовлено тим, що країні необхідні партнери на міжнародній арені.
Це сприяє встановленнюдобрих
економічних та політичних відносин і є гарантом непорушення цілісності
державних кордонів та прав людини у всесвітньому середовищі.
З наміром виявити свою повагу та з очікуванням розвитку
дипломатичних стосунків між нашими державами
видано Указ Президента України
від 11.01.2017 №1/2017 «Про оголошення 2017 року
Роком Японії в Україні». Це має мету активізації двостороннього
співробітництва, зміцнення зв’язків між Україною та Японією, зближення двох
культур та народів, посилення міжлюдських контактів, а також на виконання
домовленостей, досягнутих за результатами офіційного візиту Президента України
до Японії.
Для того щоб зрозуміти, слід пізнати.
Історія японської культури - це одвічний пошук Краси. В умінні помічати
Красу в усьому й відкривати її іншим, у пошуках прекрасного вбачали своє
призначення давні поети й художники. Саме вони заклали в душу японців почуття
зачарованості світом. Вони розвинули таку властивість зору, коли Істину
бачать у Красі, а Красу - в Істині.
Почуття прекрасного притаманне носіям культури кожного народу, але ввести
його в ранг національного шляху Краси спромоглися лише японці.
Індійський письменник Рабіндранат Тагор, який відвідав Японію у 1916 р.,
був вражений її красою. Його полонили краєвиди Японії й самі японці, особливо
їх виняткова дисциплінованість, сила духу, терплячість, стриманість, вразила
чарівна врода японських жінок. Тагор записав у щоденнику: «Серця цих людей не
шумлять, подібно до водоспаду, вони тихі, як озеро. Всі їхні вірші, які мені
довелося чути, це вірші-картини, а не вірші-пісні».
Що ж його так вразило? Може, сад, зачарований сутінками, може, каміння, що
лежить де-не-де серед моху, а може, низькорослий чагарник? Мудрецю відкрилася
душа японців.
Професор Ясіро Юкіо, знавець мистецтва Сходу й Заходу, якось зауважив, що
особливість японського мистецтва можна передати однією поетичною фразою:
«Ніколи так не думаєш про близького друга, як дивлячись на сніг, місяць або
квіти». Милуючись білизною снігу або загадковістю місяця, красою природи будь-якої пори року, відчуваючи благодать від зустрічі з
прекрасним, хочеться розділити радість з близькою людиною. Споглядання краси
збуджує гостре відчуття любові, і слово «людина» починає звучати, як слово
«друг».
Сніг, місяць, квіти символізують пори року, найближчі серцю прикмети. За
ними бачиш красу гір, річок, трав, дерев, людських почуттів. Японській культурі
притаманне олюднення, одухотворення природи. Світ людини і світ природи
гармонійно поєднані. Людина вписується у природний світ, як будинок вписується
у ландшафт. Природа є джерелом натхнення й засобом вираження людських
почуттів. У природі все циклічне: одну пору року змінює інша. Так само
зароджуються, розквітають, занепадають і вмирають людські почуття. Людина
бачить себе у природі, як у дзеркалі. Світ сприймається як пейзаж.
«Первісний образ» Краси втілив дзен-буддійський* філософ XIII ст. Доген:
Квіти -
навесні.
Зозулі -
влітку.
Восени -
місяць.
Чистий та
холодний сніг -
Узимку.
Прості образи, звичайнісінькі слова невибагливо, навіть підкреслено просто
поставлені поруч. Проте, зведені одне над одним, вони передають заповітну
сутність Японії. Це ніби сходження по вертикалі: щороку відбувається зміна
чотирьох сезонів, однак жоден рік і жоден сезон не повторюється.
У чому ж таємниця краси, яка щоразу народжується знов? У неповторності
кожної миті, кожної окремої деталі, кожної сцени, що разом народжують Ціле.
Тому й на всохлій гілці можна побачити квіти, відкрити сенс буття, «почувши
голос беззвучного, побачивши форму безформного»! Наслідувати традицію
прекрасного, закладену поетами давнини, робити її зрозумілою іншим - у цьому
вбачали своє призначення ті, хто йшов шляхом Краси. «Спинися, мить, прекрасна
ти» (мо-но-но-аваре), - щомиті говорить японський митець.
Як почути «голос беззвучного»? Як побачити «форму безформного»? Слід лише
відчути душу речей, побачити їх приховану чарівність, роздивитись особливе у
звичайному чи там, де ніхто не може його віднайти, наприклад у шумі морських
хвиль, що набігають на берег, випереджаючи одна одну, чи у краплях роси на
хризантемі осіннього ранку...
Краплини дощу
весняного
Звисають з віт верби зеленої,
Немовби
пригорщу перлин
На нитку
нанизали.
Краса є душею речей. Кожна річ сама по собі прекрасна і варта того, щоб
бути оспіваною.
Чарівність японського живопису та японської поезії полягає в тому, що
«пісні Японії проростають із насіння сердець людських». Причому виявляється,
що пісня солов'я, який тьохкає серед квітів, і кумкання жаби в болоті так само
прекрасні, як і пісні людини. Інша лише «мова», сутність одна й та сама. І
солов'я (верхній світ), і людину (середній світ), і жабу (нижній світ)
об'єднує пісня.
Пісня хвилює Всесвіт, не залишаючи байдужими небо й землю, богів і людей.
І на все живе вона має благотворний вплив, допомагає йому стати досконалішим,
прекраснішим, витонченішим. Усе суще має душу, а що має душу, має і власну
пісню, треба лише прислухатися до порухів серця і почути її.
За міфологією, першу пісню склав бог вітру Сусаноо, коли будував домівку
для своєї дружини після перемоги над восьмиголовим змієм. Він створив танку
(«коротку пісню»), яка стала класичним жанром японської літератури. У поезії
танки немає рим. Кожне її слово сповнене особливого значення, будь-який натяк
має бути зрозумілим, але не одразу. Танка зовсім не містить опису, тут лише виражається
ставлення поета до природи, коханої людини, близького друга. Це лірична поезія
в чистому вигляді. Такий вірш завжди залишає відчуття недоговореності і
потребує від читача (слухача) зворотної гри уяви. Вважалося, що між словами
вміщено стільки ж змісту, скільки й у словах:
Ще лаконічнішим поетичним твором японців є неримований тривірш - хокку,
або хайку. Головною темою хокку є гармонійне поєднання природи й
людини, а також зміни, що відбуваються в природі зі зміною пір року. Хокку в
збірках поезій завжди розміщені за сезонними рубриками. У цьому вбачається
глибинний сенс: людина намагається злитися з природою, звільнитися від усього
зайвого, випадкового. Природа в японській поезії має божественну сутність.
Самі божества у хокку не зображуються. їх присутність відчувається у підтексті
кожного твору - пейзажного живопису чи поезії.
На думку поетів хокку, у віршах обов'язково має бути присутнє сабі - прекрасне
та пронизливе відчуття самотності, суму. Вони вважали, що зреченість, споглядання,
усамітненість допомагають людині звільнитися від страждань.
Одним із славетних японських поетів був
Мацуо Басьо (1644-1694). Його називали поетом суму - сабі. В
давнину говорили, що без сабі в поезії немає Краси. Проте сум має бути ненав'язливим,
ледь помітним - слугувати лише окрасою вірша.
Що менше слів, що менше ударів пензля (лише натяк), то виразніша картина
буття. Саме в натяку таємниця японського мистецтва. Мазок пензля,
пляма туші, що розлилася, може означати що завгодно: птаха, пагорб, людину...
Не менш виразною та прекрасною, самобутньою у своєму погляді на природу та
людину є японська середньовічна гравюра на дереві (ксилографія.).Гравюри, що
дістали назву «швидкоплинного часу» укійо-е, використовувалися ще у
VIII ст. для ілюстрування буддійських сутр*, а також для розмноження храмових
текстів. Упродовж століть техніка гравюри вдосконалювалась і збагачувалась,
досягнувши найвищого рівня у ХУІІ-ХУІІІ ст. Саме в цей період ксилографія у творчості
майстрів укійо-е набуває значення окремого виду образотворчого мистецтва, в
основу якого покладено певні естетичні принципи (надзвичайну виразність ліній,
лаконізм та живописність).
Одним з найяскравіших художників був майстер
гравюри укійо-е Кітагава Утамаро
(1753-1806). Сюжетами для його картин були образи витончених та прекрасних
японських красунь, світ їхніх пристрастей, мрій та бажань, сцени з життя
японської провінції. Дивні галереї портретів майстра зібрані в альбомах
«Кольорові зображення північних провінцій», «Вибір пісень», «Славетні красуні
шести кращих домів», «Десять красунь» та ін.
Зображення людини у природному середовищі, в її
органічному взаємозв'язку з Всесвітом знайшло відображення у творах одного з
найвідомі- ших у світі художників -
Кацусіки Хокусая (1760-1849). Особлива колоритність та
виразність притаманна роботам у жанрі пейзажу і портрета. Для творчості
художника характерні неосягненні за широтою явища життя, інтерес до його
проявів в усьому їх розмаїтті - від випадкової вуличної події до величі
природних стихій. Витоки творчості Хокусая - в надбаннях багатовікової
живописної культури Японії. Він ретельно вивчав картини давніх китайських
майстрів, був знайомий з європейською гравюрою. Хокусай виконав понад тридцять
тисяч малюнків та проілюстрував близько п'ятисот книжок. У сімдесятирічному
віці він створив серію «Тридцять шість видів Фудзі», ставши поряд з
найвидатнішими художниками світового мистецтва. Оспівуючи національний символ
Японії - гору Фудзі, Хокусай розкрив
образ батьківщини і образ народу в їх гармонійному єднанні.
Класичні театри Японії но та кабукі продовжують дивувати
глядача. їх традиції настільки плідні, що й нині мають неабиякий вплив на
сучасне японське театральне і навіть кіномистецтво.
Театр но досить часто порівнюють із давньогрецьким театром. Адже тут, як і
в еллінському мистецтві, жалість, жах, глибокі пристрасті - все має знайти своє
втілення в особливому почутті насолоди красою. Так, краса може нести у собі й
демонічне, потворне, але в театрі но воно неодмінно переходить у категорію
прекрасного.
Малюнки з реального життя, що бентежать і захоплюють, - ось що приваблює
сучасного глядача - прихильника мистецтва театру кабукі. А справжні майстри
театру - послідовники вчення великого японського драматурга Тікамацу -
пам'ятають вислів свого вчителя: «Мистецтво завжди існує на межі між правдою та
вимислом. Воно вимисел - і водночас не зовсім, воно правда - і водночас не
зовсім. Лише на цій межі й народжується почуття насолоди мистецтвом».
Історія японського кіномистецтва
бере початок у 1899 р. Його перші кроки зумовили появу двох принципових
тенденцій, що дістали назву гендайгеки - фільми на сучасну тематику - та
дзидайгеки - історичні стрічки, в яких активно використовувалися
міфологічні і фольклорні мотиви. Якщо картини першого напряму були створені
під значним впливом європейського чи американського кіно (насамперед у комедійному
жанрі), то фільми другого, особливо в умовах першого десятиліття XX ст.,
фактично відбивали традиції театру кабукі.
Поступово в японському кіномистецтві активізується
пошук нових виражальних засобів, удосконалюється кіномова, що, зрештою,
зумовлює кінематографічні досягнення 20-30-х років, які передусім
ототожнюються з творчим доробком режисера Мідзогут, С. Ямамото, Курасави.
