четвер, 24 листопада 2016 р.

Пабло Пікассо та його жінки!

У житті знаменитого художника відбувалося стільки неймовірних історій, що зараз вкрай складно встановити, які з них траплялися насправді. Він сам був схильний до містифікацій, отже один і той самий факт кожного разу розповідав по-новому, додаючи нові деталі. З ім’ям Пабло Пікассо пов’язана така кількість міфів, що багато реальних історій звучать, як нісенітниці.



Загадкові історії переслідували Пікассо з моменту його народження. Оскільки новонароджений не кричав і не плакав, всі вирішили, що хлопчик народився мертвим. Його дядько Сальвадор вдався до дуже незвичайного методу реанімації: видихнув в обличчя дитині сигарний дим, той скривився і закричав. Чи відбувалося все це насправді – ніхто не знає, проте сам художник зазвичай розповідав цю історію саме так і додавав, що з цієї причини все життя не розлучався з сигаретами.
Кажуть, що справжнє ім’я Пікассо неможливо ні запам’ятати, ні вимовити. Дійсно, відповідно до іспанської традиції, при хрещенні дитині давали низку імен святих і родичів сімейства. Повне ім’я художника – Пабло Дієго Хосе Франсіско де Паула Хуан Непомусено Марія де лос Ремедіос Кріспін Кріспіньяно де ла Сантісіма Тринідад Руїс Пікассо.

Велику роль у створенні міфів про Пікассо зіграла його мати. Вона неодноразово повторювала: «Він був настільки гарний, немов янгол і демон одночасно, що від нього важко було відвести погляд». Батько ж тим часом створював іншу легенду – про рано завдатки вундеркінда, що рано проявились. Кажуть, що малювати Пікассо навчився раніше, ніж говорити, а коли хлопчикові було 13 років, була організована його перша виставка, і його батько – художник, якому так і не вдалось стати відомим і перший учитель живопису – віддав синові свої пензлі і зізнався в тому, що той переріс його в майстерності. Правдою було те, що свою першу картину хлопчик дійсно написав в 9 років, але вундеркіндом його назвати було складно: навіть до моменту закінчення школи він насилу читав і рахував.


В одному мати Пікассо точно не перебільшувала: «З моїм сином, який створений тільки для самого себе і ні для кого іншого, не може бути щаслива жодна жінка». У художника було багато коханок, і з ними він обходився досить жорстоко і навіть виявляв садистські нахили. Варто було жінці захворіти або завагітніти, він одразу ж втрачав до неї інтерес. А коли Марія-Тереза ​​Вальтер і Дора Маар поставили його перед вибором – або одна, або інша – він запропонував жінкам самим розібратися, кому піти. Між ними зав’язалася справжня бійка, а Пікассо цей момент пізніше називав одним з найпрекрасніших спогадів свого життя і присвятив йому картину «Птахи в клітці». Двоє з його коханок наклали на себе руки: Марія-Тереза ​​Вальтер повісилася через 4 роки після його смерті, а Жаклін Рок пішла в монастир і через 13 років застрелилася.

Довгі роки Пабло Пікассо і Марка Шагала пов’язувала дружба. Але одного разу за вечерею Пікассо мав необережність поцікавитись, коли Шагал збирається повернутися в Росію. Той не розгубився: «Відразу після Вас. Я чув, там Вас дуже люблять. Чого не скажеш про Ваші роботи. Спробуйте попрацювати там, а я подивлюся, як це у Вас вийде». Пікассо розлютився: «Вважаю, у Вашому випадку це питання бізнесу. Ви не поїдете туди, якщо тільки в цьому не будуть замішані гроші». На цьому історія дружби двох великих художників закінчилася.


Одного разу Пікассо у розмові зі своїм другом, поетом Г. Аполлінером сказав, що Лувр варто було б спалити. А в 1911 р. з музею викрали картину да Вінчі «Мона Ліза». Аполлінер недовго думаючи вказав на художника як на можливого викрадача. Того викликали на допит, і по місту пішли чутки про причетність Пікассо до цієї крадіжці. Звичайно, пізніше з’ясувалося, що він не має до цього ніякого відношення, але міф залишився в історії.
Кажуть, у художника було безліч дивних фобій. Він не любив стригтися і не довіряв цієї роботи перукарям: стригся сам, а обрізане волосся зберігав як божественну частину себе. Крім того, Пікассо боявся йти в армію, боявся захворіти на рак, боявся бути осміяним через непропорційність фігури.


Пікассо називають одним з найдорожчих художників у світі, і в цьому немає перебільшень. У 2008 р. сума від продажів його картин склала 262 млн доларів. У 2010 р. картина «Оголена, зелене листя і бюст» була продана за 106,482 млн доларів. Ставши мільйонером ще за життя, Пікассо ніколи нікому не позичав і не займався благодійністю.
Художник, з ім'ям якого пов'язана величезна кількість міфів | Фото: liveinternet.ru і inspirationseek.com


Андрію Шкургану - 55!

 Андрій Шкурган -  український оперний співак, заслужений артист України, лауреат Національної премії ім Тараса Шевченка.


Народився у м. Самбір на Львівщині 27 листопада 1961 року, виріс у Чернівцях на Буковині, де працювали його батьки.
Свою творчу кар'єру почав у 16 років — співав у вокально-інструментальному ансамблі, навчаючись в Чернівецькому університеті.
У 1989 році закінчив Львівську консерваторію (сьогодні Львівську Музичну Академію) у класах видатних викладачів:
Під час навчання в консерваторії у 1988 р. Андрій здобуває переконливі перемоги у конкурсі імені Соломії Крушельницької у рамках першого фестивалю оперного мистецтва у Львові та на Всеукраїнському конкурсі вокалістів ім. М. Лисенка.
З 1990 р. вдосконалював майстерність співу у свого батька Семена Шкургана (професора Краківської музичної академії). 1995 р. — у відомого датського професора Андре Орловітца.
Працював у ансамблі пісні й танцю «Верховина» у Дрогобичі, потім став солістом ансамблю пісні й танцю «Галичина» у Львові.
Згодом він викладав вокал у Чернівецькому музичному училищі та став солістом Чернівецької обласної філармонії (1991).
Після перемоги на конкурсі ім. Ади Сарі (Польща) А. Шкургана запросили працювати до Великого театру м. Лодзі, співав в оперних театрах Вроцлава і Битома[Джерело?]. Працював за контрактом в оперних театрах Європи та США.
Від 1995 року Шкурган — провідний соліст Національної опери Польщі у Варшаві.
Екстерном закінчив філологічний факультет Варшавського університету.
Працює також перекладачем. Переклав на українську мову сценарій фільму «Нелегке братерство», брав участь у створенні кінофільму «Вогнем і мечем» (дублював українських героїв, котрих грали польські актори).
Виступав в окремих виставах Національної опери України (Київ), з сольними концертами в Чернівцях та інших містах України.

Оперні партії

  • король Роджер («Король Роджер» К.Шимановського, США, 1992),
  • Амонасро («Аїда» Дж. Верді, Польща, Німеччина, 1993),
  • Ренато («Бал-маскарад» Дж. Верді, Польща, 1993),
  • Жорж Жермон («Травіата» Дж. Верді, Львів. 1998—1999; Голландія, 1992; Польща, 1992, 1994—1995; Росія, 1997),
  • Граф ді Луна («Трубадур» Дж. Верді, Польща, 1994—1995),
  • Родріго ді Поза («Дон Карлос» Дж. Верді, Польща, 1995),
  • Набукко («Набукко» Дж. Верді, Польща. Німеччина, 1994, 1999; Німеччина, Люксембург, Бельгія, Польща, 1995),
  • Карл V («Ернані» Дж. Верді, Польща, 1995),
  • Ріголетго («Ріголетто» Дж. Верді, Польща. 1995, 1996; Латвія, 1997),
  • Форд («Фальстаф» Дж. Верді, Данія, Королівська опера, 1996),
  • Онєгін («Євгеній Онегін» П. Чайковського, Львів, 1989),
  • Мазепа («Мазепа» П. Чайковського, Польща; 1996: Київська Національна опера України, 1997),
  • Валентин («Фауст» Ш.Гуно, Польща, 1993—1994);
  • Ескамільо («Кармен» Ж. Бізе, Польща, Франція, Мартиніка, 1991; Німеччина, 1993; Польща, 1995—1996; Латвія, 1997; Голландія, 1998, Польща, 1999),
  • Князь Ігор («Князь Ігор» О. Бородіна, Польща, 1994),
  • Афрон («Золотий півник» М. Римського-Корсакова, Польща, 1993),
  • Фігаро («Севільський цирульник» Дж. Россіні, Польща, Німеччина 1992),
  • Шарплес («Мадам Баттерфляй» Дж. Пуччіні, Польща, 1999),
  • Еціо («Аттіла» Дж. Верді),
  • Гульєльмо («Так чинять всі» В.-А. Моцарта),
  • Скарпіо («Тоска» Дж. Пуччіні),
  • Роберт («Іоланта» П. Чайковського),
  • Януш («Галька» С. Монюшка, Польща, 1999),
  • Мечнік ((«Зачарований замок» С. Монюшка),
  • Станіслав («Вербум мобіле» С. Монюшка).
Арії з опер, кантат, ораторій
  • речитатив Ксеркса, Дордануса («Ксеркс», «Амадіс» Г.Генделя),
  • арія Еола з кантати № 205 («Умиротворений Еол» Й.-С Баха),
  • арієтта, речитатив та арія Сімома з ораторії «Пори року» Й. Гайдна),
  • арія з пасторальної кантати Г. Перселла «Німора і пастух»,
  • арія з кантати Дж. Каріссімі «Вікторія»,
  • серенада і арія Дон Жуана («Дон Жуан» В. А. Моцарта), пісня Петера з опери «Ганс і Грета» Е. Хумпердінга,
  • арія Палі Роча («Циган-прем'єр» І.Кальмана),
  • каватина Султана («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського),
  • арія Остапа («Тарас Бульба» М. Лисенка),
  • пісні Миколи і Виборного («Наталка Полтавка» М.Лисенка),
  • дві арії Мартина («Милана» Г.Майбороди),
  • балада Гната («Назар Стодоля» К. Данькевича),
  • аріозо Мізгіря, Венедецького гостя,
  • арія Королевича («Снігуронька», «Садко», «Царева наречена», «Кощій Безсмертний» М. Римського-Корсакова),
  • епіталама Віндекса, романс і арія Демона («Нерон», Демон" А. Рубінштейиа),
  • балада Томського («Пікова дама» П. Чайковського) та ін.
Романси і пісні
  • з циклу: «Зимовий шлях», «Серенада», «На Рейні» Ф. Шуберта,
  • «Виказана таємниця», «У сяйві теплих травневих днів», «Я не серджусь»,
  • цикл «Бідний Петер» Р. Шумана,
  • «Серце поета» Е. Гріта, «Розмова», «Дві зорі», « Козак», «Чари» С. Монюшка,
  • «Вояк», «Дві смерті» Ф.Шопена,
  • «Думка», «Огні горять» С. Воробкевича,
  • «Тост до Русі» М. Вербицького,
  • «Рідний краю» В. Матюка,
  • пісні та романси С. Рахманінова, С. Танєєва, І. Карабиця, О.Білаша, Г. Гаврилець, Л. Дичко, П. Майбороди, Д. Клебанова, Ю. Ржавської, Б. Фільц, Б. Янівського,
  • понад 300 українських народних пісень в обробках різних композиторів.
Композиції на слова Шевченка
У репертуарі Шкургана 52 композиції на слова Т.Шевченка:
  • «На в городі коло броду»,
  • «Садок вишневий кодо хати»,
  • «Ой чого ти почорніло»,
  • «Минають дні»,
  • «Огні горять»,
  • «Не женися на багатій»,
  • «Реве та стогне Дніпр широкий»,
  • «Ой крикнули сірі гуси»,
  • «У тієї Катерини»,
  • «Ой я свого чоловіка»,
  • «Доля»,
  • «Понад полем іде» («Косар»),
  • «Учітеся, брати мої»,
  • «Чого мені тяжко»,
  • «Єсть на світі доля»,
  • «Гомоніла Україна»,
  • «Мені однаково»,
  • «Свято в Чигирині»,
  • «Гетьмани, гетьмани»,
  • «Ой Дніпре мій, Дніпре» (спів Яреми із поеми «Гайдамаки»),
  • «Тече вода з-під явора» (дует),
  • «Б'ють пороги» — кантата (всі три сольні партії — за тенора, баритона і баса); М. Лисенка,
  • «Заповіт» К. Стеценка,
  • «Утоптала стежечку», «Три шляхи», «Зоре моя вечірняя», «Зацвіла в долині» Якова Степового,
  • «Така її доля» В. Заремби,
  • «У гаю, гаю» (спів Яреми із поеми «Гайдамаки») Д. Сочинського,
  • «Огні горять» О. Карпатського (вільна обробка із С.Воробксвича),
  • «Зоре моя вечірняя» В. Уманця,
  • «Реве та стогне Дніпр широкий» В. Косенка,
  • «За байраком байрак» С.Людкевича,
  • «Давно те минуло» (уривок із поеми «Гайдамаки»),
  • «Сонце заходить» А.Кос-Анатольського,
  • «Наш отаман Гамалія» (балада Гната із опери «Назар Стодоля») К.Данькевича,
  • «Думи мої» М. Вериківського,
  • «Та забіліли сніги» П. Майбороди,
  • «Неначе степом чумаки» Д. Клебанова,
  • «Од села до села» Ю. Мейтуса,
  • «Летить галка через балку» М. Васильчснка,
  • «Ой чого ти, тополенько, не цвітеш», «По діброві вітер виє», «Защебетав соловейко», «Не щебече соловейко», «Така її доля», «Плавай, плавай, лебедонько» Г. Верьовки, обробки Л. Ржецької, Я. Сичова, К. Скорохода.

Нагороди та візнаки

Лауреат конкурсів
  • ім. С. Крушельницької в рамках 1-го фестивалю оперного мистецтва ім. С. Крушельницької (Львів, 2-га премія, 1988),
  • всеукраїнського конкурсу ім. М.Лисенка (Київ, 3-тя премія, 1988),
  • 4-го конкурсу вокалістів імені А. Сарі. (Польща, 1-ша премія; три спец, премії, 1991),
  • перемога на конкурсі співаків на роль Короля Роджера у Мічнган-опера та Грейт Баффоло-опера компані (США) і контракт на цю роль на 1992,
  • 37-го Міжнародного конкурсу у Тулузі (Франція, Гран-прі, 1991), Кубок президента Франції (1991),
  • відібраний із 1500 співаків США, Канади, Південної Америки, Європи і допущений до участі у півфіналі конкурсу ім. Лучано Паваротгі,
  • учасник заключного концерту Європейського півфіналу (Модена, Італія, 1991), 1-го Міжнародного конкурсу вокалістів ім. С.Монюшка (Польща, 2-га премія, 1992),
  • 5-го конкурсу оперних співаків ім. А. Дідура (Польща. 1-ша премія і 4 спеціальні призи, медаль Всепольського товариства «Артистів-музикантів», 1994),
  • 3-го Міжнародного вокального конкурсу ім. Міріам Хелін (Гельсінкі, Фінляндія, 4-та премія. 1994),
  • Міжнародного конкурсу італійської оперної арії (І. Честеллі) у Берліні (3-тя премія, 1996),
  • Міжнародного конкурсу європейських співаків ім. Лаурітца Мельхіора у Копенгагені під заступництвом королеви Данії Маргрете II (1-ша премія, 1996),
  • 24-го міжнародного конкурсу «Вердіївські голоси» (Буссето, Італія, 3-тя премія, титул «Вердіївський голос», 1996),
  • 15-го міжнародного конкурсу оперних співаків «Бельведер» (Відень, Австрія, 3-тя премія, 1996).
Шевченківська премія
Національна премія 2000 р. за концертні програми 1995—1999 рр.:
  • «Вокальні твори М. Лисеика на вірші Т.Шевченка»,
  • «Україна музична: вчора і сьогодні» (твори українських композиторів та українські народні пісні),
  • "Андрій Шкурган — «Вердіївський голос» (сцени та арії з класичних опер),
  • «Вокальні твори слов'янських композиторів» (С.Монюшка, Ф.Шопена, А. Дворжака, П. Чайков-ського та ін.).

Віктору Косенко - 120!!

 Віктор Косенко - український композитор, піаніст, педагог. 1918 року закінчив Петроградську консерваторію по класах композиції у Н. А. Соколова та фортепіано у І. С. Миклашевської. З 1918 викладав у Музичному технікумі в Житомирі (пізніше — директор Житомирського музичного училища). У 1938 році училище назвали його ім'ям. З 1929 викладав у Київському музично-драматичному інституті (з 1932 — професор). В 1934-37 працював у Київській консерваторії. В історію української музики Віктор Косенко увійшов, насамперед, як неперевершений лірик. Його вокальна, камерна і симфонічна творчість наповнена романтичними інтонаціями слов'янської музики і народної пісні.
Одному з небагатьох українських композиторів того часу — Косенкові пощастило отримати європейську музичну освіту. Його дитинство пройшло у Варшаві. Він був справді вундеркіндом: ще у віці шести років, не знаючи нот, з голосу грав «Патетичну сонату» Бетховена. Унікальні здібності хлопчика розвивали професори Варшавської консерваторії. Музичну освіту Косенко продовжив у метрів Петербурзької консерваторії. Її тодішнім директором був відомий російський композитор Олександр Глазунов. Оцінивши обдарованість Косенка, Глазунов звільнив його від платні за навчання. У Петербурзі юний музикант зустрічався з Рахманіновим, Скрябіним.
Більшу частину життя Віктор Степанович прожив у Житомирі. Тут Косенко і його друзі-музиканти створили мистецьке середовище, яке не поступалося столичному. Як згадує співачка Зоя Гайдай, їхніми слухачами були, насамперед, селяни, робітники і солдати. На життя молодий Косенко заробляв ілюструючи музикою німі фільми. Сучасники розповідають, що глядачі бігали за ним із кінотеатру в кінотеатр, щоб послухати дивовижну гру музиканта. Адже Косенко був феноменальним піаністом.
Він залишив після себе десятки творів, які увійшли до золотого фонду української фортепіанної музики. Серед них «Альбом дитячих п'єс», на якому зростало багато поколінь юних піаністів.
Композитор прожив лише 42 роки. Уже професор Київської консерваторії, Косенко створив симфонічну «Молдавську поему», яку так і не зміг почути. Вона прозвучала лише в наші дні.
Виступав як піаніст з сольними концертами та в ансамблях. У своїй творчості, різноманітній за жанрами та переважно ліричній за характером, В. Косенко спирався на традиції російської (П. І. ЧайковськийС. В. РахманіновО. Скрябін) та української класики (М. В. Лисенко).
Помер 3 жовтня 1938 року. Похований на Байковому кладовищі


вівторок, 15 листопада 2016 р.

Вітаємо з нагородами наших земляків!!!

УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ №495/2016

Про відзначення державними нагородами України з нагоди Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва.
  За значний особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки та високу професійну майстерність постановляю:
Присвоїти почесні звання: 
   "ЗАСЛУЖЕНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ"
ІВАХНЮК Оксані Олександрівні - провідному майстрові сцени Чернівецького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені О.Кобилянської;
СТАХАНОВУ Вячеславу Анатолійовичу - артистові драми Чернівецького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені О.Кобилянської.

"ЗАСЛУЖЕНИЙ ДІЯЧ МИСТЕЦТВ УКРАЇНИ"
ГОРДІЦІ Івану Дмитровичу - художникові-монументалісту, м.Чернівці;

"ЗАСЛУЖЕНИЙ ПРАЦІВНИК КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ"
МОРОЗУ Георгію Васильовичу - директорові Кіцманської художньої школи, Чернівецька область;

"ЗАСЛУЖЕНИЙ МАЙСТЕР НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ УКРАЇНИ"
ВАСКУЛ Любові Василівні - майстрині народної вишивки, Чернівецька область.

вівторок, 8 листопада 2016 р.

Колекція Девіда Боуі на аукціоні!

Три с небольшим года назад в лондонском Музее Виктории и Альберта прошла блестящая по своему исполнению выставка «Дэвид Боуи — это», где рок-идол представал в привычном образе музыканта, автора эффектных шоу, актера и художника. В январе этого года Дэвида Боуи не стало, и теперь уже не музей, но аукционный дом представляет его менее известную ипостась — страстного собирателя. После большого предаукционного турне Sotheby’s 10 и 11 ноября выставит коллекцию Дэвида Боуи на продажу. Четыреста лотов уместятся в три аукционные сессии. Первая — главная — покажет блестящее собрание британского и прочего европейского искусства ХХ века. Вторая добавит к нему современное африканское искусство и печатную графику немецких экспрессионистов. Третья расскажет о пристрастии Боуи к экстравагантным дизайнерским объектам, которые отлично рифмуются с его экстраординарными сценическими образами. «Искусство — единственное, чем я хотел обладать. Оно всегда питало меня. Я использовал его. Оно могло изменить то, как я чувствовал себя по утрам», — признался он в одном из интервью в конце 1990-х.



Страсть Боуи к изобразительному искусству не была поверхностной — он сам был частью художественного мира. Помимо того что музыкант занимался живописью (она помогала ему во время постнаркотической реабилитации), в ­1990-х он сотрудничал с журналом Modern Painters, для которого интервьюировал Джеффа Кунса, Дэмиена Херста, Трейси Эмин и других художников, был совладельцем издательства «21», выпускавшего альбомы по искусству, и активно участвовал в организации знаменитого розыгрыша, связанного с именем несуществующего художника Нэта Тейта. В мастерской Кунса Боуи устроил презентацию книги о художнике, который якобы сжег все свои работы и покончил с собой, на самом же деле он был выдумкой писателя Уильяма Бойда. Наконец, еще раньше, в 1971-м, Боуи успел познакомиться с Энди Уорхолом в его легендарной студии, а два десятилетия спустя блестяще сыграл его в байопике «Баскиа» американского художника и кинорежиссера Джулиана Шнабеля.

Стоит ли удивляться, что практически каждый объект в собрании Боуи наполнен эмоциональными и событийными смыслами? В коллекции есть недорогие работы неизвестных мастеров и прекрасно представлены британские звезды ХХ века. Ему нравилась объемная, почти скульптурная фактура полотен Франка Ауэрбаха. «Я хотел бы звучать так, как она выглядит», — говорил он о портрете кузины художника «Голова Герды Боэм» (£300–500 тыс.). В его собрании есть работы Питера Лэньона, автора абстрактных полотен, вдохновленных пейзажами вокруг английских деревушек, среди них почти двухметровый «Свидетель» (1961, £250–350 тыс.).

Собрание Боуи не обошлось и без работ Дэмиена Херста, он видел в них энергию и глубину и приобрел один из круглых, похожих на калейдоскоп холстов с цветными брызгами — «Прекрасная, сокрушительная, резкая, страстная, взламывающая, сжимающаяся картина» (£250–350 тыс.). Интересы Боуи не ограничивались кругом британских авторов. Самый дорогой лот коллекции — крупноформатный холст «Сила воздуха» Жан-Мишеля Баскиа (£2,5–3,5 млн), чьи работы он считал близкими по духу рок-музыке. Дань уважения модернизму отдана в реди-мейде «Шумный секрет» Марселя Дюшана (£180–250 тыс.). А примером интереса к современному африканскому искусству стал  ассамбляж «Александра» художника из Бенина Ромуальда Хазуме (£5–7 тыс.).

В отдельный раздел вынесены предметы дизайна. Один из топ-лотов в равной мере связан с искусством и с рок-музыкой. Шкаф «Касабланка» Этторе Соттсасса с торчащими во все стороны полками (£4–6 тыс.), включенный во все энциклопедии, входил в первую коллекцию образованной в 1981 году группы «Мемфис», название которой было позаимствовано из песни Боба Дилана. Еще один оригинальный экспонат раздела — стереопроигрыватель виниловых пластинок 1960‑х годов в корпусе Акилле и Пьера Джакомо Кастильони (£0,8–1,2 тыс.).

Ван Гог "Спальня в Арле". Історія картини.

Судьба увековеченной на знаменитом полотне кровати художника достойна романа: из французского Арля она попала в голландский городок недалеко от Арнема, пережив войну в 1945 году – подробности в новой книге


Серия картин Винсента Ван Гога, на которых запечатлена его спальня, помогает лучше понять арльский период творчества художника, когда были созданы его самые значимые работы. Кровать, изображенная на известной картине, оказывается, дожила до конца Второй мировой войны. В 1945 году потомок художника передал ее в дар общине около небольшого голландского городка Арнема, который пострадал во время освобождения Нидерландов.

Ван Гог купил кровать себе (и еще одну, для гостя) в сентябре 1888 года, как раз перед приездом Гогена, который гостил у него в Желтом доме. Каждая обошлась в 150 франков — деньги по тем временам огромные: это была арендная плата за десять месяцев. Причем кровать была двуспальная: вероятно, Ван Гог рассчитывал на то, что время от времени будет делить ложе с подругой. Устроившись в своем первом холостяцком жилище, он с энтузиазмом бросился писать новую, по-своему обставленную спальню. «Самые красивые картины — это мечты, которые приходят, когда куришь трубку в постели», — писал он. Именно таким образом он задумал несколько своих шедевров.

Гоген приехал жить к другу через месяц после того, как были куплены кровати, но сразу же покинул Арль после печальных событий 23 декабря. Именно в этой постели он лежал, когда Ван Гог, истекающий кровью в результате знаменитого акта членовредительства, вернулся домой после визита в местный бордель, где вручил кусок своего уха некой девушке. После этого инцидента у себя дома раненый художник провел всего несколько ночей, а затем его отправили в больницу Арля.

Ван Гог намеревался было выписать свою кровать в лечебницу в Сен-Реми, куда его перевели в мае 1889 года, но вместо этого попросил оставить ее в Арле, а в 1890 году ее разобрали и доставили поездом в Овер-сюр-Уаз, к северу от Парижа, где он провел последние дни своей жизни. Будучи в Овере, Ван Гог в письме своему брату заметил, что, подобно портретам, «мебель... долгие годы хранит воспоминания». 27 июля 1890 года он выстрелил себе в грудь во время прогулки в пшеничных полях в пригороде и умер два дня спустя.

Брат Винсента Тео, унаследовавший его состояние, через полгода умер от сифилиса, а кровать перешла по наследству к его вдове Джо. Она сразу же вернулась в Голландию, где открыла небольшую гостиницу. Кровать Ван Гога очень пригодилась — надо же было куда-то класть постояльцев. Джо скончалась в 1925 году, а кровать унаследовал ее сын по имени Винсент, который жил в городке Ларен к востоку от Амстердама.

По бумажному следу
Работая в архивах Музея Ван Гога, я нашел в частной переписке упоминание кровати. В 1937 году Желтый дом хотели превратить в небольшой музей, и Фернан Бенуа, куратор Музея Арля, который горячо ухватился за эту идею, обратился к Винсенту Ван Гогу, племяннику художника, унаследовавшему состояние Джо, с просьбой одолжить несколько картин. Винсент согласился, добавив: «Еще могу предложить вам кровать с картины, где изображена спальня». Это письмо на тонкой папиросной бумаге, почти совсем истлевшее, стало первым доказательством того, что кровать существует. Желтый дом так никогда и не стал музеем. Позже, в 1944 году, здание было повреждено во время бомбардировки союзников, а затем и вовсе снесено.

Я продолжил свое расследование: связался с сыном племянника Ван Гога Йоханом Ван Гогом, которому на тот момент было 93 года. Я приехал к нему домой, в пригород Гааги, в 2015 году. Он вспомнил, что кровать хранилась в подвале их дома, и рассказал о событиях 1945 года: его отец пожертвовал кровать жертвам войны, которые жили «где-то в районе Арнема», в восточной части Нидерландов.

Teun Koetsier, историк из города Ларен и автор книги о Второй мировой войне, любезно помог мне в моих поисках. В сентябре 1945 года жители Ларена собрали несколько фур мебели в качестве гуманитарной помощи для Боксмеера, городка в 40 км к югу от Арнема. Фотографии грузовиков, прибывающих в Боксмеер, сохранились.

Тот нуждающийся, которому досталась кровать Ван Гога, очевидно, не имел ни малейшего представления о ее знаменитом владельце и роли в искусстве. Прошло уже больше 60 лет, и новый хозяин, вполне вероятно, мог выкинуть устаревший предмет мебели на свалку. Но все же остается вероятность, что кровать все еще находится в Боксмеере и стоит в чьей-то комнате —молчаливый свидетель жизни Ван Гога в Арле.

• Мартин Бейли — автор книги «Мастерская юга: Ван Гог в Провансе», изданной Frances Lincoln (£25) 3 ноября 2016 года

Кровать, главная героиня полотна Ван Гога «Спальня в Арле» (1888 г.), обрела новую жизнь после Второй мировой войны (© Музей Ван Гога Амстердам / © Фонд Винсента Ван Гога)

В 1945 году кровать Ван Гога пожертвовали в качестве гуманитарной помощи пострадавшим во время войны в Нидерландах (© Предоставлено Голландским институтом исследования войны, холокоста и геноцида)

Чи актуальні копії в живописі?


Вышел сводный каталог подделок произведений живописи, в котором собрано около 700 работ. Их оценка могла бы достигать $100 млн — если считать картины подлинными


Переиздан — с заметными дополнениями — «Каталог подделок произведений живописи» (известный у антикваров как «черный каталог»), который в течение нескольких лет выпускала Росохранкультура. В сводный том вошло около 700 произведений: картины, авторство которых опровергнуто уважаемыми экспертами, и работы, которым нашлись европейские «дубли» на западных торгах, то есть полотна европейских художников, «перелицованные» (термин искусствоведа Владимира Петрова) в русских, более дорогих. Инициатор нового издания — Владимир Рощин, директор компании «Реестр культурных ценностей», которая занимается отслеживанием судьбы подозрительных произведений на художественном рынке.

«Крупные скандалы с подделками произведений русского искусства, казалось бы, позади, — говорит Владимир Рощин. — Но и сейчас мы видим, как поддельные картины кочуют из одной коллекции в другую, спокойно выставляются на аукционы и меняют владельцев; их оборот не прекращается».

В первом разделе каталога приведены как раз свежие примеры произведений, бытовавших на российском арт-рынке с именами наших крупнейших художников, и рядом отвергающие эти имена экспертизы. Причем истории, связанные с каждой картиной, разные. «Зимний пейзаж» Игоря Грабаря (по одному заключению) оказался работой, выполненной не ранее 1970-х годов (по другому заключению), то есть умышленной подделкой. «Гурзуф», ранее атрибутированный Юлию Клеверу, — это работа ученика популярного академиста рубежа XIX–XX веков или его поклонника, а подпись поставлена кем-то позднее. Продававшаяся на шведском аукционе Bukowskis эффектная картина с ночной сценой маскарада была выставлена там (и куплена российским коллекционером за €40 тыс.) как работа Николая Сапунова. А позже выяснилось, что это современный вариант полотна Сергея Судейкина «Сад Арлекина» из собрания Саратовского государственного художественного музея им. А.Н.Радищева. Общая оценка представленных в каталоге работ могла бы достигать $100 млн — если бы все они были подлинными.

Босх"Сад земних насолод"

В Эрмитаже завершилась реставрация картины, созданной последователем Иеронима Босха, — копии центральной части триптиха «Сад земных наслаждений»



В ноябре работу покажут на выставке в Мен­шиковском двор­це, по­сещение которого Сбербанк — спонсор реставрации — в честь своего 175-летия сделает бесплатным с 12 по 30 ноября включительно .

Картина поступила в Государственный Эрмитаж в 1922 году из петроградской антикварной галереи Роберта Ауэра и в инвентарной книге была записана как «Райский сад». К нашему времени изображение было практически невозможно разглядеть под слоями сильно потемневшей олифы и масла, с помощью которого в галерее Ауэра (или же несколько раньше) вещи придавали блеск и товарный вид.

Вот что рассказал коррес­понденту TANR Николай Зыков, хранитель нидерландской живописи XV–XVI веков: «Вещь эта была известна всем хранителям, но никогда не публиковалась Эрмитажем. Она не попадала ни в экспозицию, ни в каталог даже под знаком вопроса, поскольку вызывала большие сомнения. Так, хранитель и исследователь нидерландской живописи Николай Никулин предпо­лагал в ней возможную подделку XIX века. Вероятно, сотрудники музея, помня об опыте распродаж 1930-х годов, опасались, что такое громкое имя, как Иероним Босх, спровоцирует нежелательный интерес к работе и приведет к ее вымыванию из коллекции…»

В Эрмитаже давно и долго обсуждали возможность реставрации произведения и с начала 2015 года исследовали картину.
Как показал анализ красок, техника письма вполне отвечает XV–XVI векам нидерландской живописи. Затем картину стали расчищать, прежде всего сняли почерневшую олифу. Под слоем загрязнений обнаружилась живопись с большим количеством реставрационных наслоений, записей и исправлений, что точно не укладывалось в хронологические рамки XIX века.

Картина написана на доске, которая в XIX веке была паркетирована, поэтому значительных утрат красочного слоя, за исключением стыков четырех досок, здесь практически нет. Поскольку живопись была в сравнительно хорошем состоянии, то сама реставрация заняла немногим больше года.

Сейчас в Эрмитаже идет планомерная работа по реставрации нидерландских картин. В 2012 году музей представил триптих Гуго ван дер Гуса «Поклонение волхвов», а в этом году — «Святого Луку, рисующего Мадонну» Рогира ван дер Вейдена. В лаборатории научной реставрации станковой живописи в Реставрационно-хранительском центре Эрмитажа «Старая Деревня» над всеми этими вещами работал художник-реставратор Валерий Бровкин.

Выяснилось, что на картине, созданной последователем Иеронима Босха, в верхнем слое живописи были переписаны одним коричневато-рыжим цветом прически всех людей. Почти все обнаженные фигуры прикрыли набедренными повязками, а в живописи XVIII или XIX века вряд ли стали бы прикрывать наготу. Если брать знаменитую (недавно так скандализированную) босховскую сцену с человеком и цветами в анусе, то в эрмитажной работе количество цветов было значительно увеличено именно поздними записями. Реставрационная комиссия приняла решение снять поздние наслоения, также были удалены записи с полностью переписанного неба. Интересно, что оригинальный слой живописи был в очень хорошей сохранности.

«Сад земных наслаждений» написан Босхом не позднее 1515 года по заказу герцогов Нассау и хранился в их доме. В 1568 году герцог Альба конфисковал картину и увез в Испанию, где она стала звездой королевского собрания. Эрмитажная работа, представляющая собой копию центральной части «Сада», в два с лишним раза меньше оригинала. Сложно сказать, для кого и кто выполнил эту копию, но реплику писал хороший художник, при копировании не следовавший оригиналу дословно. Хотя оригинал он, скорее всего, видел. Свою работу последователь Иеронима Босха сделал не просто повторением, а картиной, полноценной и самодостаточной. Может быть, эта версия даже интереснее других копий с Босха, выполненных в характере художника. Автор этой работы уменьшает размер и убирает часть фигур. Он воспроизводит Босха в своем понимании и в понимании своего времени: такова маньеристическая моделировка тел, набирающие мускулатуру человеческие фигуры. Создается иная картина, чем у Босха, — гораздо более живописная и глубокая по цвету.

На обороте работы есть этикетка на испанском языке с номером (должно быть, порядковым номером в коллекции или списке), надписью El Bosco, названием «Страшный суд» и именем Рейневаль — так звали увлекавшегося живописью посла Франции в Испании в первой половине XIX века. Можно предположить, что работа происходит из его коллекции.

Куратор выставки в голландском Хертогенбосе, координатор «Проекта по исследованию и реставрации работ Босха» Матхейс Илсинк в целом согласился с датировкой картины серединой XVI века.

Немецкий дендрохронолог Питер Кляйн, специалист по датировке досок, служащих основой для произведений нидерландской живописи, в сентябре приезжавший в Петербург благодаря Фонду британских друзей Эрмитажа, уверенно датировал произведение временем начиная с 1556 года. На основании этого можно сказать, что картина написана в Нидерландах до того момента, как оригинал был увезен герцогом Альбой в Испанию.

После выставки в Меншиковском дворце, где будет также рассказываться о ходе реставрации, картина совершенно точно войдет в экспозицию: у «Пейзажа с легендой о святом Христофоре» последователя Босха Яна Мандейна в Романовской галерее Эрмитажа всегда стоит толпа.

Как одна из нестандартных копий с мастера, произведений которого нет в государственных музеях России, работа будет включаться в выставки околобосховского наследия. Можно надеяться, что это вызовет приток мнений специалистов и, возможно, позволит атрибутировать эрмитажную вещь конкретному автору.

Михайло Шварцман: людина космосу!

Михаил Шварцман (1926–1997) принадлежит к типу художников-демиургов. Тех, что не копировали мир дольний, но изобретали свою вселенную. Малевич придумал супремусы, Лисицкий — проуны, Шварцман — иера. Один из самых ярких художников второй волны русского авангарда явно был знаком с мифологемами великих авангардистов. И с не меньшим пафосом выстроил свой собственный стиль «иератизм», который должен был стать как минимум равным остальным «измам» ХХ века. Впрочем, иератизм нельзя назвать в полной мере художественным стилем — это была целая философская система, замешанная на религиозно-мистическом ощущении бытия.



Абстрактные знаки-образы Шварцмана получили свое название от греческого ieros — «священный». Он писал не картины, но «иературы», которые в знаковой форме должны были выразить законы мироздания. И в этом иератическом зазеркалье художник отвел себе роль «иерата» — медиума, пропускающего через себя «вселенский знакопоток», чтобы создать «невербальный язык третьего тысячелетия». Возможно, сегодня мистические постулаты Шварцмана звучат чересчур высокопарно и наивно. И даже его современники художники-концептуалисты насмешливо нарекли такое искусство «нетленкой» и «духовкой».

Впрочем, для интеллигенции советских 1960–1970-х погружение в духовный мир было своего рода протестом против «бездуховного» материалистического мира советского. В каком-то смысле Шварцман был «человеком, улетевшим в космос» из инсталляции Ильи Кабакова, хотя сами художники скорее антиподы. Двадцать лет Шварцман проработал главным художником Специального художественно-конструкторского бюро легкой промышленности — разрабатывал товарные знаки. Ежедневно ездил на службу из рабочего района Москвы, расположенного неподалеку от кабельного завода, жил в коммуналке. А в свободное время улетал в космос, чтобы творить свои «иературы». Шварцман не участвовал в выставках, не продавал работ и, хотя ненадолго обзавелся кругом последователей, священнодействовал за закрытыми дверями.

Наверное, сам художник был бы доволен тем, как устроена его выставка в ММОМА: куратор Сергей Хачатуров сделал все возможное, чтобы подыграть его мистицизму. Восемь залов музея стали восемью ветвями, идущими по сторонам от воображаемого ствола древа, напоминающего шварцмановскую иературу. Каждый зал — вертоград, «райский сад», имеющий собственную тему, включая «Кристалл», «Зеркальную перспективу знака» и «Древо жизни». И в этом Эдеме Шварцман окружен многочисленными собеседниками, среди которых Юбер Робер, Казимир Малевич, Яков Чернихов и даже совсем молодые авторы. Эзотерический трактат Роберта Фладда, книги по садоводству, обманки, кинофильм Питера Гринуэя включены в экспозицию на равных с произведениями живописи.