вівторок, 20 грудня 2016 р.
четвер, 8 грудня 2016 р.
Презентуємо роботи фотографа з Верховини! Руслан Трач "МольфАRT"
Руслан Трач — фотограф
Руслан Вікторович Трач народився 2 травня 1978 року в смт. Верховина, Івано-Франківської області — фотограф, працює в жанрі етнофентезі.
Фотомистецтво вважає способом втілювати в реальність ідеї, джерелом натхнення яких є Карпати. Народився і виростав в горах, що вважає своїм основним успіхом та разом з тим своїм шляхом. Ще в дитинстві був свідком стрімкого зникнення культури та самобутності власного народу, заміну їх банальними цінностями матеріального достатку. Пізніше, чим би не займався, постійно відчував свою відповідальність перед спадщиною предків. Багато часу приділяв дослідженню бойової традиції гуцульщини, приймав участь в показових виступах на фестивалях бойових мистецтв, один час вів гурток в будинку школяра, присвячений даній тематиці.
Але новий час вимагав нової зброї бо основна битва перейшла з площини фізичної в площину духовні. Першою спробою в даному напрямку є фотопроект Инчий Світ, мета якого вирвати учасників проекту з лап хибного уявлення про світ як безглузде нагромадження випадкових обєктів. Однією з основ гуцульського світосприйняття є відчуття безмежної таємниці живого всесвіту. Людина в такому світі шукає гармонійний спосіб співжиття з іншими силами що населяють його.
За 2013 рік було проведено до трьох десятків фотосесій, де учасники старалися вийти за звичні рамки образів навязаних суспільством і здійснити подорож в глибини власної родової памяті. Пошук внутрішньої сили – основний мотив такої роботи. В кінці року була проведена виставка-звіт по проведеній роботі в Верховині. В подальшому планується розширювати проект, залучаючи спеціалістів у інших галузях мистецтва і просто людей, яким не байдужий рідний край та доля власного народу.
Запрошуємо всіх шанувальників фотографії до ознайомлення із творчістю Руслана Трача в обласну наукову бібліотеку ім. М. Івасюка. Презентуємо роботи проекту "МольфАРТ. Геометрія шляху".
Данило Крижанівський - автор "Реве та стогне Дніпр широкий!"
Дани́ло Я́кович Крижані́вський — український педагог, композитор, автор музики до пісні«Реве та стогне Дніпр широкий».
Данило Крижанівський народився 29 грудня 1856 на Херсонщині, в родині священика. Закінчив Єлисаветградське духовне училище, де отримав перші знання з теорії музики та хорового співу. Потім навчався в Одеській семінарії, але стати священиком не захотів — продовжив освіту в Новоросійському (Одеському) університеті, на слов'яно-російському відділенні.
У 1882 році почав працювати вчителем латинської мови молодших класів Болградської семикласної чоловічої гімназії, а також класним наставником першого класу. Через два роки — затверджений викладачем російської та церковнослов'янської мов. При гімназії Крижанівський створив хор хлопчиків, який виступав на гімназійських концертах та урочистостях.
Прожив Крижанівський лише 37 років. На початку 1889 року він отримав посаду помічника столоначальника канцелярії попечителя Одеського навчального округу, де працював до самої смерті. Помер від хвороби 26 лютого 1894 року.
Творчість
Все життя, паралелльно з викладанням, Крижанівський писав музику, здебільшого — хорову. Хорові твори композитора, згідно з постановою педагогічної ради Болградської гімназії та за дозволом попечителя Одеського навчального округу, були видані у 1888 році за рахунок гімназії, а романси і пісні — Одеським музичним магазином Цаноті у 1886 році.
До відомих творів Крижанівського належить хорова ода «Пам'ятник» на вірш Олександра Пушкіна. Вона була виконана у 1888 році в Одесі у день відкриття пам'ятника поету. Також відомий хор на слова молитви «Царю небесний», романс «Я жду тебя», пісня «Спи, сладко спи» та інші.
Особливе місце серед творів Крижанівського належить пісні «Реве та стогне Дніпр широкий», відомій в Україні і за її межами. Текстом цієї пісні стали дев'ять строф з баладиТараса Шевченка «Причинна». Зверху над нотами Крижанівський написав: «Присвячую Марку Кропивницькому». Коли Кропивницький прибув на гастролі з українською трупою в Одесу, Крижанівський показав йому нотний аркуш з присвятою. Програвши її на фортепіано, режисер обійняв композитора і назвав пісню шедевром. Незабаром, після однієї з вистав, оркестр і хор почали цю пісню, і її підхопив зал, люди підвелися... Так уперше прозвучала пісня, яка стала своєрідним гімном українців.
Перші два надруковані наклади збірки пісень з нотами (1884 та 1886 року), де була і ця пісня, конфіскувала поліція. З третьої спроби — вперше разом текст вірша Тараса Шевченка і ноти Данила Крижанівського були надруковані у 1886 році.
Ігор Поклад - автор понад 150 пісень!
І́гор Дми́трович По́клад - український композитор та опермейстер, Заслужений діяч мистецтв УРСР, народний артист України, лауреат Шевченківської премії. Член НСКУ.
Народився у м. Фрунзе, Киргизької РСР в сім'ї кадрового військового під час евакуації. Після закінчення II СВ сім'я повернулася до України, де в 1957 році Ігор закінчив СШ № 4 в місті Тернопіль. Одночасно було закінчено семирічну музичну школу по класу фортепіано. У тому ж 1957-му розпочав навчання на історико-теоретичному відділенні КІМ ім. Глієра. Вже по закінченні третього курсу Поклад перевівся на композиторський факультет Київської державної консерваторії, клас професора А. Я. Штогаренка, котру закінчує в 1967-му році.
Ще навчаючись в училищі і працюючи там же концертмейстером, робить перші серйозні кроки у творчості — вже перша пісня, написана ним у співавторстві з Борисом Олійником «Пісня не заблукає», виконана Костянтином Огнєвим, стає популярною.
В 1966-му році до Поклада звертаються чиновники мінкульту з пропозицією організувати дівочий співочий колектив. Ігор Поклад створює унікальний на ті часи проект — вокально-інструментальний ансамбль «Мрія». Вже за перший рік свого існування колектив входить у всесоюзну гастрольну сітку — ансамбль представляє республіку на території Радянського Союзу та за кордоном. За кілька років «Мрія» стає лауреатом Всесоюзного конкурсу артистів естради, поряд з легендарними на той час «Піснярами». 1968-го Поклад вимушений припинити керування колективом через відбуття до лав Радянської армії. В армії знайомиться з поетом-початківцем, згодом метром української пісні, Юрієм Рибчинським. Разом вони створюють кілька знаменитих хітів та стають широковідомими.
Театральна творчість
1973-го року Поклад полишає пісенний Олімп. Ігор Дмитрович вирішив спробувати свої сили в театрі, він погоджується на пропозицію розпочати роботу над продовженням музичної п'єси «Весілля в Малинівці». З готовим твором він та Рибчинський прибули до Одеського театру оперети. Рішення про постанову версії Поклада було прийнято одноголосно і практично миттєво.
Наступною роботою опермейстера стала «Конотопська відьма», написана в 1982 році ця оперета й досі не сходить зі сцен українських театрів. За словами театральних критиків ця п'єса вже давно стала класикою жанру. Усього за кілька років з'явилося ще півтора десятка мюзиклів.
У кінематографі
У пошуках нових вражень Поклад займався у галузі кінематографу, розпочавши співпрацю з режисером Леонідом Биковим та написавши музику до одного з його фільмів «Де ви, лицарі?». Загалом композитор працював у більш ніж 40-ка художніх фільмах. Найбільш прикрою своєю помилкою Ігор Дмитрович вважав відмову від роботи у фільмі «В бій ідуть одні старики». Також перу композитора належить музика до класичних мультиплікаційних стрічок «Як козаки…» та «Енеїда».
За нових часів амбіційні творчі проекти за браком засобів довелось згорнути. 2014-го переніс кілька складних операцій[1]. Певний час співпрацював з Академічним ансамблем пісню і танцю ДПСУ[2].
Сценічні твори
- музична комедія «Друге весілля в Малинівці» (Київ, 1974);
- мюзикли «Конотопська відьма» (лібр. Жолдака, 1982)
- «Серце моє з тобою» (лібр. Д. Шевцова, 1983)
- «Різдвяна ніч» (за М. Гоголем, 1987)
- «Засватана — невінчана», (за І. Карпенко-Карим)
- «Чмир» (за М. Кропивницьким)
- Рок-опера «Ірод» (п'єса Олександра Вратарьова, 2015)
для симфонічного оркестру
- Скерцо (1962),
- Симфонія (1970);
для струнного оркестру
- Варіації на тему української народної пісні «Не співайте, півні» (1963);
для хору
- Сюїта (сл. А. Суркова, 1969),
пісні (понад 150), у тому числі
|
|
музика до фільмів, у тому числі:
|
|
|
Нагороди[ред. • ред. код]
- 1978 — Диплом за фільм «Весь світ в очах твоїх» — на Республіканському кінофестивалі у Кременчуці.[3]
- 1986 — Шевченківська премія за повнометражні документальні фільми «Командарми індустрії», «Головуючий корпус», «Стратеги науки»[4]
- 2011 — Орден «За заслуги» II ст. «за значний особистий внесок у розвиток вітчизняного музичного мистецтва, багаторічну плідну творчу діяльність та високу професійну майстерність»[5]
Миколі Садовському. До160-річчя!
Сад́овський Мико́ла Ка́рпович (справжнє прізвище Тобілевич.) -український актор, режисер і громадський діяч. Корифей українського побутового театру. Брат Івана Карпенка-Карого, Панаса Саксаганського й Марії Садовської-Барілотті.
Народився 1 [13] грудня 1856р. в с. Кам'яно-Костувате, Бобринецького повіту, Херсонської губернії, Російської імперії. Помер 7 лютого 1933р., в м.Київ.
Він навчався в Єлисаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках. З початком Російсько-турецької війни 1877—1878 рр. прямо з училища іде на фронт добровольцем. Він бере участь практично у всіх найбільших битвах на Балканах, в переправі через Дунай, обороні Шипкинського перевалу, в кінці кампанії дійшов до самого Константинополя. Був нагороджений Георгієвським хрестом, представлений до офіцерського чину. Однак Микола Тобілевич не спокусився військовою кар'єрою, а вернувшись на Єлисаветградщину зайнявся сімейним захопленням — театром.
З 1881 р. у професійному театрі у трупах Г. Ашкаренка, Марка Кропивницького, Михайла Старицького, а 1888 року організував власну трупу. У 1898 р. трупа Садовського об'єдналася з «Товариством російсько-малоросійських артистів» братів Тобілевичів (І. Карпенка-Карогота П. Саксаганського), а ще двома роками пізніше (1900 р.) до них приєднався ансамбль М. Кропивницького.
У 1905 р. на запрошення з Галичини Садовський очолював театр «Руської Бесіди» у Львові, чим (разом із М. Заньковецькою) сприяв значному піднесенню театральної культури на Західноукраїнських землях.
Повернувшись до Києва, Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розпочав свою роботу 1906 року в Полтаві, а потім діяв аж до 1919 в Києві (див. Театр М. Садовського). Артисти київського міського театру у січні 1919 майже повним складом на чолі з Садовським переїхали до Кам'янця-Подільського.
У роки української державності Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів — в червні 1919 його призначено головноуповноваженим із питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР; 1920 року в Галичині, з 1921 — очолював театр «Просвіти» в Ужгороді. З 1923 р. жив у Празі.
У вересні 1922 дирекція Харківського театру ім. Т. Шевченка прохає уряд УСРР надати дозвіл повернутися Миколі Садовському. Після повернення до УРСР (1926 р.) Садовський у тодішній політичній ситуації вже не мав права на власний театр і виступав у своєму репертуарі в різних театрах, знімався у головній ролі у фільмі «Вітер з порогів» (1929 р.); залишив спогади «Мої театральні згадки», опубліковані посмертно (1956 р.).
Помер 7 лютого 1933 у Києві. Похований на Байковому кладовищі (надгробок — граніт, мармур; скульптор Е. М. Фрідман; встановлений у 1935 році)[7].
Як актор Садовський відзначався винятковою пластичністю, простотою, глибиною і щирістю почуттів, хоч і не позбавлених характером гри «нутром» (від великих емоцій до спаду). Садовський уславився в героїчно-історичному — Богдан Хмельницький (в однойменній п'єсі М. Старицького), Сава Чалий (І. Карпенка-Карого), Гетьман Дорошенко (Л. Старицької-Черняхівської) і героїчно-побутовому репертуарі: Дмитро («Не судилося» М. Старицького), Опанас («Бурлака» І. Карпенка-Карого); був першим Командором («Камінний господар» Лесі Українки) і Городничим на українській сцені («Ревізор» М. Гоголя); крім того, виступав в оперному репертуарі й уславився як виконавець українських народних пісень. Вмів грати на віолончелі.
Садовський також вніс свій вклад до збагачення українського репертуару перекладами («Ревізор» М. Гоголя, лібретта опер «Галька» С. Монюшка, «Продана наречена» Б. Сметанита ін.).
Як режисер Садовський виховав цілу плеяду українських акторів (О. Петляш, О. Корольчук, Є. Хуторна, М. Малиш-Федорець, І. Ковалевський і багато ін.), даючи їм велику волю в творенні образу.
Роль Садовського як культурного і громадського діяча виходить далеко за межі театру. У товаристві інших корифеїв і сучасних йому діячів у різних галузях культури й мистецтва (М. Лисенко, Л. Старицька-Черняхівська, В. Кричевський і багато ін.) діяльність Садовського сприяла народженню нового покоління української інтелігенції 20 століття.
У 1957 році Вінницькому театру присвоєно ім'я корифея української сцени Миколи Садовського.
Підписатися на:
Дописи (Atom)