вівторок, 22 січня 2019 р.

Lyudkevic

Опубліковано о Немає коментарів:

До 140-річчя від дня народження Станіслава Людкевича

https://www.youtube.com/upload
Опубліковано о 1 коментар:

вівторок, 15 січня 2019 р.

Фантастичний світ Марії Приймаченко

Марія Приймаченко народилася за різними даними 31 грудня 1908 або близько 12-13 січня 1909 року у селі Болотня на Київщині. За своє 89-річне життя створила понад 650 робіт. Вважається неперевершеним митцем наївного народного стилю (примітивізму). У своїх роботах зображувала чарівних тварин, квіти та сюжети з селянського побуту. Протягом життя художниці її картини відвідали експозиції Всесвітньої виставки у Парижі, численних республіканських показів мистецтв, а також побували у Варшаві, Софії, Монреалі, Празі. Сьогодні картини Марії Приймаченко оцінюють в десятки тисяч доларів, проте все життя художниця прожила у скруті.
Марія Оксентіївна і її постать оповиті химерними загадками та таємницями.



Марія Приймаченко 
Примаченко чи Приймаченко?
Свої картини художниця завжди підписувала як Примаченко. Однак, вважається, що це зросійщена версія прізвища мисткині. В усіх державних нагородах її називають Приймаченко. Прізвище художниці нібито походить від слова «приймак» - що означає прийнятий син, чоловік. Сама художниця нібито іноді стверджувала, що в їх селі здавна казали не «приймак», а «примак», тому Примаченко – це правильна версія. На цій же позиції стоїть і дослідник Микола Жулинський. Але також є версія, що використовувати «більш російську» версію художниця почала лише у 1937 році, після успіху на кількох великих виставках – повернулася додому і почала підписуватися «по-городському». А Лесь Танюк пригадує свою розмову з художницею:
-          То ви, Маріє Оксентіївно, Приймаченко чи Примаченко?
-          Приймаченко, — без вагань відповіла вона. — Приймаченки ми, з приймаків. Батька мого Оксентія Григоровича дід з бабою у приймаки взяли, всиновили. А записали потім по-руському. Спортили.

Рибний цар зловив одуда і радий.

«Щоб не плакать, я сміялась…»
У семирічному віці маленька Маруся тяжко захворіла. Діагноз невтішний – поліомієліт. В подальшому усе життя мисткиня переживатиме страшні болі, не одну операцію і практично на всіх фото буде з милицями. За спогадами сучасників, саме неможливість сповна працювати в полі з родиною дала дівчинці вдосталь вільного часу, і вона почала малювати.
Порося за малюнки
Серйозно малювати Марія почала у 17-річному віці. Вона знайшла синюватий глей, яким розмалювала власну хату. Вчинок дівчини припав до душі усій околиці – незабаром її чекало перше замовлення. За розмальовку хати сусідів Марія отримала винагороду – порося. Згодом, саме це порося допомогло усій її сім’ї вижити в голодні часи.

Чотири п'яниці їдуть на птиці. 

Художник має бути голодним. Історія про ліжко, патефон і Запорожець
Дивовижно, але Марія Приймаченко з сином завжди жили у великій скруті. Все життя вони потроху будували будинок на своєму подвір’ї, бо в старій хаті, що дісталася художниці від батьків, ледве можна було жити.
Марія Оксентіївна ніколи не брала грошей за картини – вона їх лише дарувала. Кіносценарист Олександр Рожен пригадує в інтерв’ю, що «Марію, здається, залякала влада». Він наводить історію, що оповів знайомий журналіст – нібито Марія Приймаченко виграла якусь вагому премію, однак коли він її зустрів – жінка була дуже засмучена, а невдовзі журналіст дізнався, що нагорода за премію передана у фонд миру.
За весь свій вік художниця отримала від влади три подарунки. Після піврічного навчання у Києві - патефон і залізне ліжко. А у 1994 році Президент Леонід Кучма подарував Марії Приймаченко автомобіль Запорожець. Щоправда, машину її син просто поставив у дворі, попередньо віддавши сусідам шини. До слова, роботи художниці в фаворитах одразу у двох українських президентів – Леоніда Кучми та Віктора Ющенка.
Звірі з фантазії
Приймаченко все життя малювала звірів, але ніколи не була у зоопарку. Їй порадили цього не робити під час її навчання у експериментальних майстернях при Київському музеї українського мистецтва. Буцім, щоб не зруйнувати її буйну уяву. Справжніх екзотичних тварин Марія вперше побачила лише у дуже дорослому віці - в цирку, куди її привіз видатний режисер Сергій Параджанов.

Дикий горботрус. 

Червоне – то любов, а чорне – то журба…
Марії Приймаченко пощастило пізнати щастя і в особистому житті. На жаль, воно було недовгим. Під час навчання у Києві вона знайомиться зі своїм односельчанином, лейтенантом піхоти Василем Маринчуком. Закохані не встигли й побратися, як чоловіка призвали на фронт. Василь ще встиг отримати звістку про народження сина Федора і написати відповідь. Після цього зв'язок з ним обірвався. Марія Приймаченко ніколи не дізналася, де він похований. Художниці напередодні смерті коханого снився дивний сон: про сад, в якому все навпаки - коріння стирчить догори, а квіти ростуть в землю. Після загибелі Василя вона вишила скатертину чорними трояндами і накрила нею стіл. Ще довго по його смерті вона не братиме пензля до рук.
Легенда про Пікассо
Існує чутка, нібито Пабло Пікассо називав Марію геніальною, а її твори -
прекрасними роботами. На жаль, ця історія і понині не має жодних документальних підтверджень. Зв’язок з Пікассо відстежується тільки такий: журналістка Людмила Лисенко згадує, як привезла одного разу в село до Марії альбом з роботами Пікассо. Художниця оглянула його і сказала: «У нас в селі цього б не зрозуміли».

Чайки у човні. 

Сон про рай
За два роки до смерті Марії наснився сон, ніби вона в раю. Там був стіл з ватманом і фарбами – можна було малювати досхочу. Марія переповідала, що вона зраділа спочатку, а потім спитала: «А вихідні у вас є?». Відповіли – нема. «То краще я на землі помалюю, сюди ще встигну».
Мистецтво – гроші
Вже після смерті Марії Оксентіївни сталося кілька скандалів, пов’язаних з грошима і її картинами. Так 2006 року її будинок, у якому жив син художниці Федір, пограбували. Винесли понад 70 картин, кожна вартістю до 10 тисяч доларів. Частину правоохоронним органам вдалося повернути, частина ж вважається втраченою і ймовірніше за все перепродається на чорному ринку.
Не менший скандал стався з фінською компанією «Марімеко», що спеціалізується на виробництві речей для дому. Компанія використовувала малюнок дизайнерки Крістіни Ізоли, який дуже нагадував роботу Марії Приймаченко «Щур у дорозі» 1961 року. Після викриття плагіату компанія визнала свою провину і вибачилася. А фінська авіакомпанія FinnAir, що рекламувала горе-фірму, була змушена швидко прибрати рекламу з використанням зображення зі своїх літаків.

Українські доярочки-шахтарочки. 

Іще трохи фактів:
  • Марія Приймаченко однаково вправно малювала обома руками.
  • Художниця була малоосвіченою: за її плечима усього чотири роки навчання. В підписах до картин вона практично не ставила розділових знаків і користувалась народною говіркою. Зі спогадів знайомих, вдома у Марії не було ні книг, ні газет.
  • Щоб заробити грошей, Приймаченко шила оригінальні весільні сукні усій окрузі, щоправда цікавим методом: фасон і крій вона обирала «на око», а ножицями не користувалася – просто рвала тканину.
  • Марія Оксентіївна мріяла зібрати митців і розмалювати будинки в містах: «…що за дива витворили б - цвів би не лише садами Київ. Будинки б сміялися до людей...».
  • Мисткиня була дуже сувора і не любила гостей, однак до неї полюбляли приїжджати журналісти, художники, режисери. Як згадує художник Андрій Пушкарьов: «Мабуть, Марія цінувала просто Божий дар в кожній творчій людині».
  • Марія Приймаченко також творила ілюстрації до книг. Зокрема, саме її малюнками прикрашені дитячі книги "Ой коники-сиваші" (1968), "Товче баба мак" (1970), "Журавель" (1970), "Чорногуз приймає душ" (1971).
  • Син Федір й онуки Петро та Іван також стали художниками.
  • Під час аварії на ЧАЕС художниця з сином майже потрапляли під 30-кілометрову зону евакуації. Їй радили покинути село, але вона з сином лишилася. І намалювала картину, на якій корова в бахілах їсть отруєну радіацією траву.

Український баран жито не убрав. 

 Всі фото: www.wikiart.org

Опубліковано о Немає коментарів:

понеділок, 14 січня 2019 р.

Василю Михайлюку - 110!

   Спадок заквітлої черемшини
 Дивно переплітаються земні дороги, знакові події, людські долі.
Вже 40 років минуло, як відійшов у вічність мій дідусь Олександр,  Сандусь, як називали його  рідні, друзі та близькі. Був він неабияки веселим чоловіком, мав гарний голос і  з дитинства любив співати. І на його глибоке переконання, не треба бути обдарованим, а треба любити.
 Далі про справжню любов до пісні.



 13 січня 1929 року в місті Ващківці народився український композитор, диригент, Заслужений працівник культури України (1966) Василь Пилипович Михайлюк. Змалку співав. Тому  вступив і закінчивЧернівецьке музичне училище (1966).  Став керівником духового оркестру і хору Вашківського БК (1952—1970). І дні і ночі з творчою солодкою мукою чаклував на своїми піснями: "Кладочка", "Буковинський вальс", "Анничка", "Прийди, прийди", "Верба", "Мальви" та багато ін. Працював щедро, натхненно, гаряче віддаючись улюбленій справі.

 Народився холодної морозяної пори і музика його освячена чистотою, морозяною дзвінкістю і високою печаллю краси смерекової, яка "... не сохне, не в'яне, навіть, як осінь в діброви карпатські загляне." дуже близькі йому за духом творення були автори пісенних текстів -  простих, як кринична вода, сріблясти йспориш на рідному подвір'ї, як волошковий вітер у вільному полі і подих жита в серпневій жароті. Співавторами стали - Іван Кутень, Володимир Григоряк, Самійло Слюсарчук, Віра Григоренко, Юрій Петричук, Леонард Курявенко, Параска Амбросій.
 Василь Михайлюк є автором музики надзвичайно популярної, написаної на слова поета  Миколи Юрійчукав 1965 пісні «Черемшина», яку так любив мій дідусь Олександр. Коли згадую дідуся, завжди наспівую цю пісню, і навпаки, чуючи її звучання, в пам'яті вспливають веселі ігри дідуся Сандуся з нами  - малими  шибениками!



 13 січня 2019 року виповнилось 110 років від дня народження славетного Василя Михайлюка. Тож згадаймо і заспіваймо! 
Опубліковано о Немає коментарів:

Веселка на полотні Аделії Завадюк

 На зеленій Буковині, у краю, овіяному сивими легендами й високим духом незламних опришків, є село Мамаївці. Простягнулось  воно  на березі швидкоплинного Пруту, на протилежному березі якого височать мальовничі зелені пагорби -  сумирне передгір'я могутніх Карпат.
Це село дало національній культурі цілу плеяду співаків і музикантів, драматичних акторів і танцюристів, відомих поетів і вчених. Та мабуть, найбільше художників. Ще на рубежі 19-20 століть чарував Європу своїми неповторними роботами живописець Юстин Пігуляк. Його традиції продовжили Володимир Кокоячук та Омелян Кобилянський. З кінця 30-х років минулого століття жив і творив у Румунії мамаївський художник, професор образотворчого мистецтва Захарій Райло. А нині у цій сусідній країні репрезентує образотворче мистетцво України відома в Європі художниця Анна Равлюк, талант якої також народився в Мамаївцях.
 Цей перелік був би неповним, якби поряд з вищевказаними іменами не назвати Народну майстриню  декоративно-ужиткового мистетцва,  яку знає весь світ, заслужену вчительку України Аделю Захарівну Завадюк.



  ЗАВАДЮ́К Аделія Захарівна  народилась 27 грудня 1925 року, в  с. Мамаївці, нині Кіцманського району Чернівецької області. Визначна представниця художньої вишивки. Заслужена майстриня народної творчості України (2006). Член НСМНМУ (1992).


 Аделя Захарівна закічила Чернівецький унверситет (1948). Учителювала. Мистецтву вишивати навчалась  самотужки. Є учасницею мистецьких виставок від кінця 1970-х рр. Мала  персоних виставок близько 30-ти. Серед робіт -  вироби побуту – рушники, подушки, килими; портрети (зокрема Б. Хмельницького, М. Грушевського, І. Франка, Ю. Федьковича, Т. Шевченка, Лесі Українки, О. Кобилянської, С. Воробкевича, В. Івасюка), картини, ікони. Також моделювала й вишивала за народними мотивами чоловічі та жіночі сорочки. Улюблені техніки – гаптування, мережка, хрестик, гладь, циркування. Творчість характеризується використанням геометричних і флористичних орнаментів, багатобарвністю узорів.
Опубліковано о Немає коментарів:

четвер, 3 січня 2019 р.

9 січня Параджанову - 95!

Сергій Йосипович Параджанов (вірм. Սարգիս Հովսեփի Փարաջանյան Саркіс Говсепі Параджанян; — український і вірменський кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно).

Народився 9 січня 1924, Тбілісі, у родині антиквара, був третьою дитиною в сім'ї (сестри Рузанна й Аня). Батько — Параджанян Йосиф Сергійович, мати — Бежанова (Бежанян) Сірануш Давидівна.
Професія антиквара передавалася з покоління у покоління, і глава роду — Йосип Параджанян — сподівався, що його діти підуть слідами предків. Сергій обрав інший шлях, і батько не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату.2]
Середню школу Сергій закінчив тільки з двома «п'ятірками» — з природознавства і малювання. Технічні предмети тягнули на «трійку», і, проте, він вирішив поступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік[3]. У 1941—1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».
У 1942—1945 роках навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала військові шпиталі, провів близько 600 концертів. В 1945 р. перевівся до Московської консерваторії в клас Ніни Дорліак. Паралельно до занять в консерваторії, в 1946 р. вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка. На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери: Олександр Алов, Володимир Наумов, Озеров, Марлен Хуцієв, Фелікс Миронер. Закінчив ВДІК у 1951 р.
Працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко), асистентом режисера на фільмі «Максимко» (режисер А. Мишурін). Зняв дипломну роботу — фрагмент фільму «Андрієш» за мотивами молдавських казок. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету.[2] 28 червня закінчив ВДІК, був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.
З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка»(всі — 1957), «Перший парубок» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з Анатолієм Слісаренком).


«Тіні забутих предків»

Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм «Тіні забутих предків» був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині.
Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».
Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.

«Колір граната»

У 1967 Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над фільмом «Колір граната» («Саят-Нова») — картиною про великого вірменського поета, мова в якій йде швидше про життя духу, ніж про зовнішні події біографії. У картині, що складається з декількох мініатюр, була зроблена спроба показати духовний світ середньовічного вірменського поета Саят-Нови, що писав вірменською, грузинською та азербайджанською мовами, історію його любові, його ставлення до релігії світської влади, народу.
Тут кіномова Параджанова значно оновлюється. «Колір граната», подібно до поезії, висловлюється метафорами. Кадри знаходять майже повну статику, чому щонайменший рух усередині них сприймається як подієвий вибух. Предмети, що представляють справжню історико-етнографічну цінність, працюють нарівні з акторами. Мова кольору знаходить ще більше значення, хоча колірна гамма стає лаконічнішою. Кожен кадр містить максимум смислової інформації, і прочитування цього насиченого змісту вимагає від глядача чималої культури.
Фільм Параджанова був вельми скептично сприйнятий керівниками Держкіно. Вони не зрозуміли новаторських ідей режисера, проте вголос у цьому не зізналися, а приховали своє нерозуміння під розхожим формулюванням «народу таке кіно не потрібне».
І фільм майже чотири роки лежав на полиці. І лише в 1973 році його випустили в прокат, проте Параджанов до цього вже не мав ніякого стосунку. Він відмовився монтувати картину, і за нього це зробив інший режисер — Сергій Юткевич. Таким чином на сьогоднішній день існують дві версії фільму: авторський, який майже ніхто не бачив і який знаходиться в запасниках «Арменфільму», і фільм Юткевича, який вийшов в прокат. Проте і цей варіант урядовці побоялися випускати і віддрукували всього лише 143 копії[4].

Переслідування і арешти

У 1965—1968 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. 30 червня 1966 ЦК Компартії України схвалив постанову «про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка», в якій піддавалися критиці кінострічки «Криниця для спраглих» (автор сценарію Іван Драч, режисер Юрій Іллєнко), «Звірте свої годинники» (автор сценарію Л. Костенко, режисер-постановник В. Іляшенко), сценарій С. Параджанова до фільму «Київські фрески»[5]. Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію.
В 1971 повернувся до Києва. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений до п'ятирічного ув'язнення за гомосексуалізм, хоча в обвинувальному вироку були статті і «за спекуляцію», і «за український націоналізм». Швиденько знайшли «жертву насильства» — «члена КПРС» Воробйова. До речі, він виявився єдиним, хто погодився відкрито свідчити проти Параджанова. Інші відмовилися. А один із них — архітектор Михайло Сенін — після розмови у Київському КДБ перерізав собі вени.
Параджанову дали п'ять років колонії суворого режиму, яке відбував у Лук'янівській тюрмі, колонії в Алчевську.[6] «Гомосексуальна» стаття не давала йому шансів вижити. Однак він став неабияким авторитетом у тюрмі. Подейкують, що до нього приходила делегація у́рок, які засвідчили свою глибоку повагу словами: «Ми комуняк завжди на словах мали, а ти — по-справжньому!». Через це «панібратство» Параджанова кілька разів переводили із зони в зону.[2]
Важливу роль у звільненні відіграла Лілія Брік: чоловік її сестри Ельзи Тріоле Луї Арагон під час візиту до Москви в урядовій ложі Большого театра звернувся особисто до Брежнєва з проханням звільнити митця. За словами сина Сурена, до звільнення Параджанова також долучились діячі міжнародної організації «Amnesty International». Тільки завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселліні, Мікеланджело Антоніоні) був звільнений 30 грудня1977. Зважаючи на заборону жити в Україні, поселився у Тбілісі, надалі зазнавав переслідувань з боку радянських репресивних органів.
Через ідеологічну цензуру не вийшли фільми «Intermezzo» (за М. Коцюбинським), «Київські фрески», «Ікар», «Сповідь».

Останні роки



Пам'ятник Сергію Параджанову на Батьківщині — в Тбілісі
Дві останні роботи Сергія Йосиповича — документальний фільм, присвячений Ніко Піросмані, і художня картина «Ашик-Керіб», знята за мотивами казки М. Лермонтова про пригоди «мандруючого трубадура», який проходить через тисячу випробувань, щоб знайти свою кохану, й присвячена пам'яті Андрія Тарковського, чиї творчість і дружбу високо цінував Параджанов. Фільм не випускали в широкий прокат, але Параджанов з ним побував на фестивалях в Голландії, Німеччині і Венеції. Газета «Монд» із цього приводу писала: «Кращої вітрини перебудови в радянському кінематографі, аніж фільми „Ашик-Керіб“ Сергія Параджанова і „Маленька Віра“ Василя Пічула, на фестивалі у Венеції важко було б знайти…» Після успіху в Європі, 6 грудня 1988 року, картині «Ашик-Керіб» нарешті було видано посвідчення про дозвіл.[7]
Смерть прийшла до нього тоді, коли у Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною «Сповідь».[8] Оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов. Остання весна». Були зняті перші 300 метрів плівки, проте здоров'я режисера було вже сильно підірвано.
Величезною трагедією для Параджанова стала смерть його сестри Ганни. Він власноруч зробив надзвичайно красиве вбрання для труни. А за декілька місяців у самого Параджанова виявили рак легені. Операцію з видалення легені було проведено у Москві, але стан митця не покращився. У одному з своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер.
Параджанова поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з Арамом Хачатуряном, Фрунзиком Мктрчяном, Вільямом Сарояном й іншими відомими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії.[3]

Родина

Дружина — Світлана, з дому Щербатюк, донька працівників дипмісій (зокрема, у Канаді). Заміж вийшла у 16, за фахом — перекладач, працювала, зокрема, викладачем російської мови для іноземців. Син — Сурен, проживає у Києві з матір'ю.

Творчість

Фільмографія

Сценарії

Художник-постановник

Художник по костюмах

Композитор

Персонаж

  • 1968 Колір вірменської землі
  • 1987 Острів
  • 1989 Ашхарумс
  • 1990 Я — Сергій Параджанов
  • 1991 Бобо
  • 1992 Параджанов. Остання весна
  • 1995 Параджанов. Останній колаж
  • 1997 Дім Параджанова
  • 1998 Параджанов
  • 1998 Ніч в музеї Параджанова
  • 2004 Я помер у дитинстві
  • 2004 Небезпечно вільна людина

Факти

  • 2004 рік був проголошений ЮНЕСКО роком Сергія Параджанова.
  • На честь Маестро названа зірка. В Росії існує кіностудія «Параджанов фільм», директором і генеральним продюсером якого є кінокритик і драматург Семенцова-Огієвська Марія Борисівна.
  • Існував Міжнародний комітет з визволення Параджанова, яким керував Луї Арагон.
  • В одній з колоній Параджанов відкрив школу живопису.
  • В'язень Параджанов рідко отримував листи від численних друзів, приятелів і учнів. Зате регулярно приходили міжнародні депеші від якогось Ф. Фелліні. Зміст депеш: «Хвилююся за твою долю, ти ж велика людина, тримайся».
  • У в'язниці Параджанов збирав кришки з фольги, якими тоді закривали молочні пляшки. Він пресував їх у медальйон і гвіздком робив портрет Пушкіна. Один із таких медальйонів він подарував Тоніно Гуеррі. Тоніно відлив медальйон в сріблі і подарував своєму другу Федеріко Фелліні. Друзі створили приз на честь Параджанова і назвали його «Амаркорд», яким нагороджують за найкращий фільм на фестивалі в Ріміні. Першим отримав нагороду Георгій Данелія, кінорежисер, друг Параджанова, за картину «Настя».
  • Одного разу Параджанов подарував антикварний меблевий гарнітур людині, яка надіслала йому у в'язницю торта.
  • Ів Сен-Лоран якось запросив Маестро до Парижа. Але влада не дозволила: чи вистачить у кутюр'є площі, щоб розмістити всесвітню персону — геніального режисера? Не факт. Сен-Лоран відповів: маю 578 метрів корисної житлоплощі. Все одно не пустили — вже без причини. Через рік Ів прибув до Москви. І Параджанов на його честь створив фантастичний альбом колажів, де Сен-Лоран живе дивовижним життям. Цей альбом Параджанов передав своєму другу Іву Сен-Лорану. На що той зазначив: «Божественно! Ні на що не схоже. Браво, геній!».
  • Одного разу Параджанов надіслав телеграму: «Москва. Кремль. Косигіну. Оскільки я — єдиний безробітний кінорежисер у Радянському Союзі, наполегливо прошу відпустити мене в голому вигляді через радянсько-іранський кордон, може, стану родоначальником в іранському кіно. Параджанов».
  • Сергій Йосипович не відпускав додому друзів, поки вони не подивляться фільм Андрія Тарковського «Іванове дитинство». Своїй прихильниці Лілі Брік (а було їй під 80 років) до 8 Березня Параджанов надіслав букет із колючого дроту і власних шкарпеток.
  • Параджанов мріяв поїхати до Берліна, але не для участі в престижному кінофестивалі, а тому, що хотів розшукати на барахолці чашку Гітлера.
  • Ходив Мюнхеном в халаті і торгувався в кожній антикварній лавці, відкладаючи товар до приїзду Ів Сен-Лорана або Франсуази Саган, які, начебто, повинні приїхати і заплатити за нього, і безбожно при цьому запізнювався на всі церемонії вручення нагород.
  • Шляхом Сергія Параджанова пішов тільки один з його родичів — його племінник Георгій Параджанов. Він зняв короткометражний фільм «Всі пішли…», який був відмічений тим самим медальйоном Параджанова на фестивалі в Ріміні[9]
  • Племінникові Георгію, щоб він зрозумів, що таке радянська в'язниця, він привіз коробку з-під сірників, повну вошей.
  • Одного разу у в'язниці начальник сказав Параджанову, який підмітав підлогу: «Засуджений, працюєте без вогника!» Наступного разу, помітивши начальство, режисер підпалив мітлу — так і став підмітати — «з вогником».[10]

Пам'ять

Про С. Параджанова знято фільми:
23 липня 1997 року в Києві врочисто відкрито пам'ятник Параджанову.
На честь митця названо астероїд 3963 Параджанов.[16]
В багатьох населених пунктах України існують вулиці, названі на честь Сергія Параджанова.
1993 року у Львові перейменовано вул. Пальмову на вул. Параджанова. 24-27 травня 2012 року на вулиці Параджанова проходив фестиваль «КіноЛев на Левандівці. Свято вулиці Параджанова». Патроном «Кінолева» у 2012 році було обрано Параджанова. [17]. Від 2016 року у Львові на Левандівці в культурно-мистецькому центрі «Супутник» та у Левандівському парку відбуваються події щорічного «Фестивалю Параджанова».[18]

Цитати

  • Найстрашніше — проґавити прекрасне!
  • Мені все життя щастило в тому сенсі, що ніколи не виходило зберігати фільми в тому вигляді, в якому я їх робив.
  • Мною все життя рухає заздрість. Я заздрив красивим — і став привабливим, я заздрив розумним — і став несподіваним.
  • Глядач часто йде від мене під час перегляду і я лишаюся один у залі. Але він звикне…

Відомі особистості про Параджанова

  • Він був передовсім яскравою, надзвичайно яскравою індивідуальністю. А кінорежисура — це похідне, один із проявів його густовимірного буття. Іван Драч
  • Можливо це тому, що окрім кінематографічної мови, запропонованої Гріффітом та Ейзенштейном, кіносвіт не відкрив чогось революційно нового до появи стрічки «Колір граната» Параджанова, якщо не вважати невизнану кіномову фільму Бунюеля «Андалузький пес». Михайло Вартанов[19].
  • Він довго вживався, придивлявся, пробував. Не виходило. Брався і за те, і за це, а воно не виходило. Не вийшло з «Першим хлопцем», не вийшло з «Українською рапсодією», з «Квіткою на камені». Але вийшло з «Тінями забутих предків». Через що? Не в останню чергу через те, що Сергій Параджанов знайшов спільний знаменник з українською (гуцульською) культурою, відшукав те, що ріднило, єднало його душу з душею героїв. Це — гори. Він збагнув несподівано для себе, що гуцули — такі ж самі горці, горяни, верховинці, як і він, за походженням кавказець. Усвідомлення цього факту перевтілило й пересотворило митця. Власне, він так і знімав «Тіні забутих предків» — як фільм про споконвічних горян, запросивши в картину гуцула Івана Миколайчука, осетинку Тетяну Бестаєву, грузина Спартака Багашвілі, вірменина Леоніда Єнгібарова… Леонід Череватенко
  • Непоставлених фільмів у Параджанова більше, ніж у будь-якого іншого режисера. Лише під час арешту зникло сімнадцять сценаріїв, підготовлених до зйомок і відкинутих можновладцями. І ще близько сотні були винесені ним з ув'язнення, але вони існували лише… в його голові. Юрій Іллєнко
  • Він справді все вмів, як той деміург. Намалювати, змайструвати декорацію, пошити костюм, написати (наспівати) сценарій, загримувати, вибрати актора, поставити сценічний танок, розвести мізансцену, закомпонувати кадр — буквально й абсолютно все. Так само він годен був гарно промовляти з трибуни, готувати їжу, приймати гостей, кохати, дружити, ворогувати, обмінюватись антикваріатом, торгуватись, виголошувати надгробні плачі і застольні тости, воювати, хитрувати і т. д. і т. д. Артистизм, безперечно, визначальна риса таланту Параджанова. І разом із тим його шлях у Мистецтво не був ані прямим, ані легким. І розуміння кінематографа непросто далося йому: «Не повіриш, — звірявся він, — але я радію, я щасливий, що не одразу у мене вийшло. Що я зіпсував п'ять картин, поки щось почало відбуватися на плівці. Але таким чином я принаймні второпав, де шукати в собі самому Впевненість і Майстерність». Леонід Череватенко
  • Зі смертю Параджанова світ кіно втратив одного зі своїх чарівників. Федеріко Фелліні, Тоніно Гуерра, Бернардо Бертолуччі[20].
  • У храмі кіно є зображення, світло і реальність, Сергій Параджанов був майстром і господарем цього храму… Жан-Люк Годар[21].
  • «Колір граната» Параджанова, на мій погляд одного з найкращих режисерів сучасності, вражає довершеністю краси… Мікеланджело Антоніоні[22].
  • Параджанов був великим гуманістом. Його мрією було возз'єднання всіх людей. Його мистецтво чудесне, бо це послання у майбутнє. Робер Осейн
  • У мене вдома на стіні висить невеликий колаж, зроблений руками Сергія Параджанова. Він зробив його, коли сидів в тюрмі. Я відправив йому туди книгу «Вітражних справ майстер», а у відповідь Параджанов передав мені цей колаж. Ну що могло бути у руках в'язня? — дріт, сухе листя, випадкова квітка. Але для мене ця річ безмежно дорога. Андрій Вознесенський
  • Він пройшов крізь шумний натовп людей, повз багатьох з нас, тих, що не зуміли зрозуміти і оцінити його, пішов у вічність, самотній і недосяжний, залишаючи золоті сліди свого мистецтва, яке ми, сучасники, тільки починаємо відкривати. Кора Церетелі
  • Параджанов — рідкісний людський тип, який належить не лише Україні, не лише вірменському чи грузинському кінематографу. Це людина, яка належить світу, світовій культурі… Скільки б і як би ми не жили — ніколи нам не забути цю дивовижну, цю яскраву квітку, яка була серед нас, яка дуже багато залишила для нашого життя, для мистецтва. Іван Драч
  • На мій погляд, у своїх колажах Параджанов розкрився і висловив себе повніше, ніж у кіно. Ніяких цензорів і редакторів. Серед тисяч його колажів є кілька справжніх шедеврів. Багато хто називав і називають його генієм; я так про нього ніколи не говорив — я називав його «явищем природи». Стихійним, нез'ясовним, непізнаваним до кінця. Роман Балаян
  • Кінорежисери використовують інші види мистецтв для створення кіно — в цьому могутність і привілей кіномистецтва. Параджанов, будучи унікальним режисером XX століття, використовував своє кіно, створюючи неповторне мистецтво великого художника. Борис Єгіазарян


Опубліковано о Немає коментарів:
Підписатися на: Дописи (Atom)