Трилогія "Українки в історії"
постала з спільної двадцятирічної співпраці Наталі Даниленко -громадської
діячки, активістки міжнародного жіночого руху, меценатки, патріотки та
Валентини Борисенко - доктора історичних наук. Часте і плідне спілкування
на тему історії України, мистецтва, жіночого руху та національне визволення
дало поштовх до реалізації даного проекту.
Валентина Борисенко
Наталія Даниленко
Збірка нарисів про визначних жінок
України є завершенням трилогії «Українки в історії» ( перша книга - Українки в
історії. К.:Либідь,2004, 2006; друга книга Українки в історії: Нові сторінки.
К.:Либідь,2010 ). У книжці подаються життєписи наших співвітчизниць, що їм
судилось жити, творити, страждати у буремному XXст. і на початку ХХІ-го, який
виявився для України теж далеко не легким. Оповіді про наших сучасниць –
учених, громадських, і політичних діячок, мисткинь – неодмінно захоплять
читача, не байдужого до духовної історії України. Для широкого читацького
загалу.
Відділ мистецтв отримав у фонд третю, останню, частину трилогії
"Українки в історії. ХХ- ХХІ ст.". Книга вміщує 4 розділи, і
саме четвертий розділ - " У чарівному світі мистецтва". Розділ
розкриває видатні постаті галузі - музики, театру, живопису,
декоративно-ужиткового мистецтва - та вміщує матеріали про 18
представниць цих галузей мистецтва. Зокрема, "Марічка Миколайчук. Розмова
з сосновими клепками і дубовим денцем" Івана Драча, розкриває життєві
сторінки нашої землячки Марії Миколайчук.
Розстріляне відродження- це назва найтрагічнішого періоду, що пережила вітчизняна культура в 30-ті роки ХХ століття. Багато поетів, прозаїків, перекладачів, літературних критиків, літературознавців, викладачів, театральних діячів, стали тоді жертвами сталінського режиму.
До фонду відділу мистецтв надійшла збірка "Розстріляне Відродження. Золоті рядки української репресованої драматургії".
До видання ввійшли драматичні твори Мирослава Ірчана, Миколи Куліша, Івана Микитенка, Людмили Старицької-Черняхівської, Спиридона Черкасенка. Письменники своїми творами порушували болючі суспільні проблеми, захищали права людини, її свободи, пробуджували національну свідомість українців.
Видання вміщує дев'ять маловідомих та широковідомих драматичних творів, що раніше не були об'єднані одним виданням.
Пісня - це невичерпне джерело пізнання історії народу, його поетичної душі, яку чи не найкраще озвучила своїм чарівним голосом Ніна Матвієнко.
До фонду відділу мистецтв надійшла книга "Ой ти соловейко", до якої увійшли українські народні пісні із репертуару різних періодів творчості славної виконавиці Ніни Митрофанівни Матвієнко.
Нотне видання вміщує ноти та тексти, а до окремих пісень - партитури для хорового співу та оркестру в обробці відомих українських композиторів - Г. Гаврильця, Г. Верьовки. І. Тараненка, В. Змогителя, А Авдієвського та ін. В збірнику вміщено віднайдені старовинні тексти пісень часів Івана Мазепи та посилання на географічну приналежність записів, а також ряд пісень мають позначення "з канадського зошита".
Письменник Роман Дідула у своєму вступному слові познайомив читача з життєвим та творчим шляхом відомої української співачки. Микола Жулинський - директор інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, професор, академік НАН України написав відгук на це видання, яким і розпочинається книга.
Видання має особливе художньо-мистецьке значення і чекає на співучого читача!.
Кінець літа та початок осені для відділу мистецтв є дуже щедрим на книжкові новинки. Відділ отримав нову літературу, що придбана державним коштом в розрізі щорічного оновлення бібліотечного фонду.
Книжкові мандри почнемо із Золотої колекції "Українська вишивка". Серія видання складає 10 випусків, кожен з яких представляє окремий колір.На сторінках кожного випуску, що присвячені мистецтву вишивки та різнобарв'ю мови орнаментів,також виокремлено інформацію про художню, психоемоційну характеристики кольору.
... Урочистий, вишуканий, глибокий... колір, здається, увібрав у себе всі таємниці нашого буття - недарма у багатьох країнах світу знання колористики - науково підкріплене традиціями та звичаями.
Кожен випуск увібрав у себе кращі зразки застосування кольорів у вишиваній культурі українського народу, у сучасних гаптованих виробах, у ідеях для декорування домашнього інтер'єру - текстилю, малих інтер'єрних дрібничок та великих оздоблених дизайнерських виробів.
Крім художніх творів, що розповідають про кожен відтінок палітри, випуски містять схеми, навчальну частину з поясненнями щодо їх виконання та виконання окремих технік, корисні поради вишивальницям-початківцям.
У 1922—1925 роках навчалася в Драматичній студії при Першому державному драматичному театрі УРСР ім. Тараса Шевченка в Києві і виступала на його сцені.
Була одружена з українським поетом-футуристом Михайлом Семенком (Михайль Семенко). Вони розлучилися 1936 року, а 23 жовтня 1937 року його розстріляли. У цьому шлюбі єдиною дитиною був син Михайло (1927 р. н.). Він теж проявляв поетичний дар, писав вірші. Після розлучення залишився з Наталією Ужвій. Навчався в Київському університеті на факультеті міжнародних відносин. Помер від менінгіту 13 грудня 1951 року.
В репертуарі Ужвій близько 213 ролей у театрі і 20 в кінофільмах. Найкращі з них:
У роки війни Ужвій разом з театром перебувала в евакуації, спочатку в Тамбові, а згодом у Семипалатинську і Ташкенті. З концертними бригадами вона побувала на багатьох фронтах, виступаючи і на передових позиціях, і в санчастинах, і в ар'єргардних військах. То були часи, коли як ніколи відчувалася потреба в мистецькому слові, у чистих і світлих емоціях та почуттях.
Влітку 1943 року актриса знімається у кінофільмі Райдуга (за однойменною повістю В.Василевської), що приніс їй славу й любов мільйонів і мільйонів глядачів. У повоєнні роки акторка плідно працює над образами своїх сучасниць у п'єсах вже згаданих авторів: О.Корнійчука, А.Якобсона, О.Васильєва, В.Собка.
«Образ може бути лише тоді щирим і переконливим, коли актор, творець його, поріднився з ним, злився, „увібрав“ його в себе і всіма своїми почуттями і поведінкою втілився в образ», — писала Наталія Михайлівна про особливості власної творчої лабораторії. «Не вважайте ніколи свою роботу завершеною, — радить вона молодим акторам. — Ніколи не заспокоюйтесь на тому, що вже досягнуто. Де настає спокій — там кінець творчості і мистецтву».
Наталія Михайлівна Ужвій не лише глибоко усвідомлювала своє покликання, але й з усією вимогливістю і серйозністю ставилася до тих можливостей, які відкривалися перед нею завдяки її таланту.
«Найбільш ображає мене, коли в листах знаходжу легковажні міркування про акторську професію. Декому здається, ніби тому, хто щовечора виходить на сцену, та ще причепурений, гарно одягнений, у красивій перуці, живе незвичним життям, виголошує високі слова, а після вистави ще нагороджується оплесками, — все легко дається, все приходить само собою. Ні! Ой, як помиляються наївні люди! Чи можуть вони збагнути, скільки фізичних і моральних сил коштує кожна роль! І яка то надзвичайна, хоч і радісна доля акторська! Радісна, коли бачиш, що кінцевий результат часом виснажливої праці — твоя гра — дає людям естетичне задоволення, будить думку, зворушує серце, примушує замислитися над своїм і чужим життям, приносить хоча б крихітку щастя. Заради цього варто трудитися, хвилюватися, нервуватися, тремтіти за майбутню долю і своєї ролі, і вистави в цілому. Ось що хочеться відповісти тим, хто уявляє акторське життя суцільним святом, прогулянкою не без приємностей, як іронічно сказав великий письменник…» — за цими схвильованими словами мудрої, збагаченої досвідом людини відкривається глибоке розуміння життя, головних його цінностей, зворушливе почуття відданості своїй справі і справжньої відповідальності за неї.
Роль ШевченковоїКатерини, як згадувала велика майстриня, навіть увижалася їй. І життя, яке після всього зробленого нею не могло не бути прихильним, подарувало їй унікальну можливість здійснити свою мрію і втілити улюблений образ по-особливому для всіх і назавжди. Натхненний скульптурний портрет героїні великого Кобзаря увінчив скульптор М. Манізер, для якого позувала славетна актриса, «…горда з того, що є не тільки свідком, а й співучасницею цієї події, — згадувала Н.Ужвій. — Моя участь у роботі по створенню пам'ятника — значний етап мого творчого зростання. З радістю віддала все своє вміння і майстерність на створення образу Катерини. У цьому образі мені хотілося відобразити безвихідну долю жінки кріпосної України. Прагнучи повніше втілити образ Катерини, я жила нею. З трепетом стежила за майстерною рукою професора Манізера, під якою з кожним днем усе помітніше оживала глина».
Пам'ятник Тарасу Шевченку в Харкові є одним з найцікавіших у творчому вирішенні, і, безсумнівно, добру частку його успіху по праву слід віддати і великій нашій актрисі. Прозора й глибока символіка цього моменту життя актриси мовби вирізьблює в часі уже саму її творчу постать.
Траплялися і важкі для мене часи, і різні трупи, і різні режисери… Але завжди зі мною залишалося головне — наше мистецтво. Так, я переконана, що мені випала щаслива акторська доля.
Нагороди
Лауреат Державних премій СРСР:
1946 — за роль Олени Костюк у фільмі «Райдуга»
1949 — за театральну роботу
1951 — за театральну роботу
1974 — Герой соціалістичної праці
1984 — Лауреат Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка — за театральну роботу
1944 — Народна артистка СРСР
Вшанування пам'яті
Національний банк України, продовжуючи серію «Видатні особистості України», 9 вересня2008 р. ввів у обіг ювілейну монету «Наталія Ужвій» номіналом 2 грн., що виготовлена з нейзильберу, масою 12,8 м, діаметром 31 мм.
У Києві на честь Наталії Ужвій названо вулицю в Подільському районі міста. Також названо пасажирський теплохід в Київському річковому порту[1]. У Харкові на честь акторки названо вулицю в Київському районі міста. Також провулок Наталії Ужвій існує в Черкасах.
Зображення
Будинок у Любомлі, в якому 1898року народилась Ужвій Наталія Михайлівна (зруйнований 2015 року)
У 2002 році заключив контракт з хором «DON KOZAKEN», що базується в Німеччині, і як провідний соліст успішно працював в цьому колективі по грудень місяць 2005 року. Як соліст цього хору виступав в найкращих концертних залах Європи. Після закінчення контракту продовжив свою творчу діяльність у Буковинському ансамблі пісні і танцю України, з яким, зокрема, виступав у Тернополі на відкритті Співочого поля (1986), на святкуванні його 20-річчя (2006), Шевченківському літературно-мистецькому святі (2007).
Уславилася у фільмах: «Пісня тріумфуючого кохання» (1915), «Міражі» (1915), «Життя за життя» (1916), «Забудь про камін…» (1917) та багатьох ін.
Перші роки
Віра Василівна Левченко народилася 5 серпня 1893 року (за іншими даними — 9 серпня того ж року) в українському місті Полтава, що на той час входило до складу однойменної губерніїРосійської імперії. Її батько, Василь Андрійович Левченко, був корінним полтавцем, закінчив словесне відділення Імператорського Московського університету й був педагогом у рідному місті, а мати — Олександро-Маріїнський інститут шляхетних дівчат.
Після смерті дідуся Віри, сім'я переїхала в Москву. Там майбутня акторка поступила у балетне училище Большого театру. Однак, згодом, Віра була вимушена залишити балет через наполягання бабусі, яка була проти такого заняття внучки. Дівчина продовжила вчитися у гімназії. Щоправда, згодом юна Левченко все ж вирішила стати акторкою. Багато у чому на неї справив враження приїзд у 1908 році у Москву з Санкт-Петербурга однієї з найпопулярніших тоді актрис, Віри Коміссаржевської.
На випускному вечорі гімназії 1910 року Віра Левченко познайомилася з юнаком — Володимиром Холодним. Він був правником за фахом й захоплювався автоспортом, брав участь в автоперегонах, навіть видавав газету «Авто». Згодом, вони покохали одне одного, а вже незабаром одружилися, незважаючи на те, що члени обох сімей були проти раннього шлюбу. 1912 року у молодих народилася донька, яку назвали Євгенією. Під час пологів лікарі попередили подружжя, що народження другої дитини може бути небезпечно для життя Віри. Саме тому вони вирішили вдочерити ще одну дівчинку. Під час Першої світової війни Володимир Холодний пішов воювати на фронті. У той же час його дружина, Віра почала свою кар'єру у кінематографі, де здобула велику популярність.
Початок акторської кар'єри
Свою першу роль молода актриса зіграла у фільмі Євгена Бауератургенєвську героїню. Бауер затвердив Холодну на цю роль майже відразу завдяки її зовнішності. Саме завдяки цьому фільму старлетка здобула успіх і славу. Фільм «Життя за життя» з Вірою Холодною у головній ролі демонструвався по два місяці поспіль у багатьох кінотеатрах через великий попит публіки. Актриса почала отримувати листи від незнайомих чоловіків із освідченнями в коханні. Були навіть такі, які писали, що покінчать життя самогубством через нерозділене почуття до неї. Проте жодні вмовляння не діяли на акторку.
Згодом Віра Холодна отримала звістку про поранення свого чоловіка на фронті. Вона покинула зйомки та подалася шукати шпиталь під Варшавою, куди потрапив її тяжко поранений чоловік. За словами лікарів, Володимир навряд чи мав вижити. Його дружина багато часу провела у шпиталі та вже через якийсь час Володимир одужав.
Визнання
1916 року у власника фірми «Ханжонков и Ко», Олександра Ханжонкова, де працювала зірка німого кіно, з'явився конкурент — Дмитро Харитонов, харківський кінопідпримець, власник кінотеатру і прокатної контори «Аполло» в Харкові, з філіалами в Одесі, Ростові-на-Дону, Києві, Санкт-Петербурзі; фінансував в Харкові зйомки фільмів. Він відкрив у Москві кіноательє, але не мав людей, які вміли професійно робити кіно. Саме тому серед місцевих кіновиробників доволі скептично поставилися до нового конкурента. Однак, Харитонов запропонував найкращим операторам, режисерам і артистам, які працювали у Ханжонкова, перейти до нього за набагато вищу платню. Холодна перейшла до кіноательє Харитонова пізніше за інших. Позаяк усі друзі вже працювали у Харитонова, а сім'я її потребувала грошей.
Харитонов не перенавантажував своїх людей. Якщо у Ханжонкова знімали в шаленому темпі один фільм за другим, Харитонов давав можливість відпочивати. За період, потрібний Ханжонкову для вироблення восьмі фільмів, у Харитонова знімали три. Саме завдяки цьому у Віри з'явився час для дітей.
Смерть і поховання
У 1919 році Віра Холодна прибула до Одеси на гастролі. Саме там вона захворіла на тяжку форму грипу, так звану, іспанку — одну з найбільш страшних хвороб XX століття. І вже від цієї ж хвороби 16 лютого того ж року, у віці 25 років, вона раптово померла.
Під час похорону актриси в Одесі багато людей проводжало Віру Холодну в останню путь. Багато хто не вірив, що велика акторка померла. Інших здивувала її посиніла від бальзамувального розчину шкіра. Містом ходило багато чуток. Зокрема, що насправді акторку отруїли, бо працювала на контррозвідку, за однією версією — шпигувала для французів, за другою — для чекістів. Також ходили чутки, що лікаря шантажували, щоб змусити підписати діагноз «іспанський грип». Навіть ходила чутка, що поховали не Віру Холодну, а невідому жінку, а акторка завдяки інсценуванню смерті втекла за кордон, бо виникла загроза викриття її таємної місії. Був ще один варіант чуток — нібито, актрису викрали, бо на ній було багато дорогоцінних прикрас. Однак, ніяких підтверджень жодній з теорій не знайшлося.
Володимир Холодний прожив лише кілька місяців після смерті дружини та помер від тифу.[1]
Вона була похована 19 лютого на Першому Християнському цвинтарі Одеси.[2][3] 1937 року комуністичною владою цвинтар було зруйновано. На його місці був відкритий «Парк Ілліча» з розважальними атракціонами, а частина була передана місцевому зоопарку. Нині достеменно відомо лише про деякі перепоховання зі Старого цвинтаря, а дані про перепоховання Холодної відсутні.
Творчість
Артистичну кар'єру почала в аматорській театральній студії, покинувши балетну школу Большого Театру. Балет покинула не сама, а за наказом бабусі, що вважала балет і акторство несумісними з уявою про добропорядність і шляхетність їх родини.
З 1914 року знімалася в кінофільмах, перша (епізодична) роль — в екранізації роману Льва Толстого «Анна Кареніна» режисера Володимира Гардіна. У 1915 році знялася в Євгенія Бауера в картинах «Песнь торжествующей любви» і «Пламя неба». Ці картини зробили її відомою, її називали «королевою екрану». За 4 роки знялася в більш ніж 50 фільмах Є. Бауера, В. Гардіна, П. Чардиніна, В. Висковського, Ч. Сабінського(«Миражи», «Жизнь за жизнь», «Тернистый путь славы», «Позабудь про камин, в нём погасли огни», «Молчи, грусть, молчи», «Последнее танго» та ін.)
У кінематографі цієї доби переважали сентиментальні драми, кінорозповіді про нещасне кохання. Існував навіть відповідний термін, жанр цих мелодрам — «драма жіночої душі». Виникає і новий тип красуні — молода, тендітна особа з сумними очима, здатна на сильні почуття, але нещасна в коханні і житті. Зовнішнім параметрам цього стереотипу, який пестив і підтримував німий кінематограф, і відповідала зовнішність Віри Холодної. Її героїні викликали хвилю співчуття, що обумовило її надзвичайну популярність як кіноактриси. Про свої враження розповідали численні глядачі в листах, щоденниках і спогадах тієї доби. Кінематограф в цю добу швидко переганяв в популярності театр і ставав масовим явищем нової, синтетичної і гамірної культури XX століття.
У квітні 1918 року в складі кіноекспедиції відбула з Москви в Одесу, де знімалася на фірмі «Мирограф», виступала з естрадними номерами — інколи з Л. Утьосовим. Їх глядачами бували Г. Котовський і М. Вінницький (Мішка Япончик).
Режисер Вадим Цаліков створив документальну кінострічку «Прощальна краса», присвячену кіноактрисі.
За мотивами життя і кінокар'єри Віри Холодної у 1976 році створено художній фільм «Раба кохання» (режисер Микита Міхалков). Головну роль виконала актриса Олена Соловей (емігрувала у США).
У лютому 1996 року невеличкий майдан на розі одеських вулиць Буніна і Преображенської перейменовано на честь актриси[5].
У 2003 році біля будинку в Одесі, де жила і померла кіноакторка, встановлено пам'ятник.
У 2010 році в Одесі було проведено фестиваль німого кіно та сучасної музики «Німі ночі», один із сетів якого був присвячений Вірі Холодній.
Збірка нарисів про визначних жінок
України є завершенням трилогії «Українки в історії» ( перша книга - Українки в
історії. К.:Либідь,2004, 2006; друга книга Українки в історії: Нові сторінки.
К.:Либідь,2010 ). У книжці подаються життєписи наших співвітчизниць, що їм
судилось жити, творити, страждати у буремному XXст. і на початку ХХІ-го, який
виявився для України теж далеко не легким. Оповіді про наших сучасниць –
учених, громадських, і політичних діячок, мисткинь – неодмінно захоплять
читача, не байдужого до духовної історії України. Для широкого читацького
загалу.
![[icon]](https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Wiki_letter_w_cropped.svg){kind=small}
