середу, 25 жовтня 2017 р.

Презентуємо Pictoric в Чернівцях

 Клуб ілюстраторів Pictoric -  це спільнота ілюстраторів, дизайнерів-графіків і художників. Вони ініціюють спільні проекти та залучають до них талановитих художників із різних країн для того, щоб популяризувати якісну сучасну ілюстрацію в Україні й за кордоном на міжнародних фестивалях і книжкових ярмарках.  

 "Довіряй, але перевіряй. Медіаграмотність в українському суспільстві"  це проект із 60 плакатів, створених українськими художниками-графіками, який набув мандруючого характеру та був презентований в обласній бібліотеці в Чернівцях.  
Як повідомив співкуратор Клубу ілюстраторів Pictoric і організатор проекту Олег Грищенко на відкритті  24 жовтня: «Цей проект спрямований на налагодження контакту між художниками, журналістами та простими людьми - жителями міста. Загалом у проекті буде представлено 60 плакатів, зроблених українськими дизайнерами та ілюстраторами. Цей проект має культурно-освітню функцію, яка полягає в тому, щоб завдяки мові плакату та простих яскравих символів показати людям нюанси медіаграмотності, розповісти про те, як працюють медіа, що таке пропаганда, фейки та якою є медіаграмотна людина», - зазначив Грищенко.
Клуб ілюстраторів Pictoric - це люди, які відроджують плакатне мистецтво в Україні, причому не в фейсбуковому значенні, тобто як створення колажів, а саме в сенсі ілюстративного плакатного мистецтва. 

Другою частиною проекту стала  презентація книги з роботами художників та статтями журналістів на тему медіаграмотності.
 «Книжка буде розповсюджуватись в інформаційних центрах і бібліотеках України. У ній ми поєднуємо наше візуальне мистецтво зі статтями журналістів на тему медіаграмотності, пропаганди і, взагалі, спілкування медіа та суспільства», - додала співкуратор Клубу ілюстраторів Pictoric і організатор проекту Олена Старанчук.
Проект з медіаграмотності проводиться Клубом ілюстраторів Pictoric за підтримки Міністерства закордонних справ Чехії (в рамках Transition Promotion Program) та Міністерства інформаційної політики України.

Опубліковано о Немає коментарів:

вівторок, 24 жовтня 2017 р.

10 неймовірних фактів про Прекрасну Епоху.

10 неймовірних фактів про Прекрасну Епоху.


1. Назва Belle Époque ретроспективна. Так назвали історичний відрізок 1871-1914 років перед Першою світовою війною, коли Європа ще не відчула всі жахи військової катастрофи. 


2. Явища Belle Époque носили глобальний характер. Економічне зростання та модернізація відчувались у Великобританії, Німеччині, США, Росії, Мексиці та багатьох інших країнах. 
3. Це була епоха неймовірного росту міського населення. Населення Парижа виросло на 64%, Нью-Йорка в 2,5 рази.
4. Це була епоха прогресу й процвітання. Її символами, між іншим, були три міжнародні виставки в Парижі.
5. Прекрасна Епоха стала часом культурної насиченості й різноманіття. 

6. Belle Époque була епохою багатих та бідних. В 1882 році 27% парижан належали до вищого й середнього класів, а 73% були бідними.
7. Це був час науково-технічного прогресу. Друха хвиля промислової революції захопила світ. Одним із її символів стала електроенергія.
8. Це ера мистецтва й архітекури. Архітектура поєднала в собі кілька стилів й утворила свій оригінальний напрямок - модерн.
9. Прекрасна Епоха була періодом моди.
10. Belle Époque - це час імперіалізму. Його символом стали перегони за Африку, коли ведучі держави змагалися за колонізацію африканських земель. 
Опубліковано о Немає коментарів:

четвер, 19 жовтня 2017 р.

До ювілею Ніколо Паганіні

Ніколо Паганіні (італ. Niccolò Paganini; 27 жовтня 1782 — 27 травня 1840) — італійський скрипаль-віртуоз, композитор та гітарист.

Одна з найяскравіших особистостей музичної історії XVIII-XIX століть.


Народився 27 жовтня 1782 року в Генуї. Одинадцятирічним хлопчиком Паганіні вперше виступив привселюдно в Генуї. В 1797, після короткого періоду занять у місті Парма з А. Роллою, зробив своє перше концертне турне Ломбардією. Своєрідність манери гри, ні з чим не порівнянна легкість володіння інструментом незабаром принесли йому популярність в обширах усієї Італії. З 1828 до 1834 він дав сотні концертів у найбільших містах Європи, заявивши про себе як про найдивнішого віртуоза цілої епохи. Паганіні грав у Німеччині, Франції, Австрії, Англії. В Німеччині він купив собі титул барона, яким в Німеччині торгували декілька десятиліть.


Творчий шлях Паганіні був раптово перерваний у 1838 — причинами тому було підірване здоров'я музиканта, яке надзвичайно погіршилося, й ряд публічних скандалів, що виникли навколо його фігури. Два останні роки життя Паганіні були надзвичайно важкими. Він мав хворі суглоби, кишки, горло. Надзвичайно важкими були сухоти, що зруйнували голосові зв'язки і у Паганіні зовсім пропав голос. Він міг вести діалог лише з допомогою сина, що перекладав батьківській шепіт.

Помер маестро в Ніцці 27 травня 1840.

Неприємності не оминали віртуоза як при житті, так і після смерті. Він і сам напустив багато туману навколо своєї особи, що спричинило появу чуток про зв'язок із чортом і нечистою силою. Після смерті Паганіні єпископ міста Ніцца, де лікувався музикант, заборонив правити заупокійну месу. Труп забальзамували і кілька разів перевозили в різні схованки. Лише наприкінці 19 століття папа римський скасував суворе рішення єпископа Ніцци і тіло було поховане в місті Парма.


Сучасники знали його як надзвичайно скупу особу. Гастролер мав чималі гонорари. Наприкінці життя за Паганіні числився великий рахунок у банку Ротшильда.
Але часом Паганіні, що досяг фінансового успіху, дозволяв собі широкі жести. Після концерту композитора Берліоза в Парижі у 1838 році розчулений Паганіні дав наказ своєму банкіру видати Берліозу 20 000 франків на утримання. Адже всім було відомо, як бідував Берліоз.


Віртуоз добре знався на музичних інструментах. Він мав колекцію скрипок стародавніх майстрів Італії, серед яких були витвори Аматі, Гварнері, Антоніо Страдіварі, Карло Бергонці. Окремо виділяв Паганіні скрипку роботи Гварнері, яку по заповіту отримало рідне місто музиканта — Генуя. Уславлений інструмент хтось влучно назвав «Удова Паганіні». По заповіту музиканта «Удова Паганіні» передана у власність міста Генуя.

Все скрипкове мистецтво наступних епох розвивалося під впливом стилю Паганіні — вживання флажолетів, піцикато, подвійних нот і різних фігурацій, що акомпанують. Його власні твори насичені дуже важкими пасажами, за якими можна судити про багатство технічних прийомів Паганіні. Деякі із цих композицій становляють собою лише історичний інтерес, але інші — наприклад, Перший концерт ре мажор, Другий концерт сі-мінор й 24 каприси — посідають почесне місце в репертуарі виконавців сьогодення.

Творчий доробок
24 каприси, для скрипки соло, Op.1
№1, мі мажор (arpeggio)
№2, сі мінор
№3, мі мінор
№4, до мінор
№5, ля мінор
№6, соль мінор (Трелі)
№7, ля мінор
№8, мі-бемоль мажор
№9, мі мажор (Полювання)
№10, соль мінор
№11, до мажор
№12, ля--бемоль мажор
№13, сі-бемоль мажор
№14, мі-бемоль мажор
№15, мі мінор
№16, соль мінор
№17, мі-бемоль мажор
№18, до мажор
№19, мі-бемоль мажор
№20, ре мажор
№21, ля мажор
№22, фа мажор
№23, мі-бемоль мажор
№24 (Тема з варіаціями)
Скрипковий концерт №1, ре мажор, Op. 6 (1817)
Скрипковий концерт №2, сі мінор, Op. 7 (1826) (La Campanella, дзвіночок)
Скрипковий концерт №3, мі мажор (1830)
Скрипковий концерт №4, ре мінор (1830)
Скрипковий концерт №5, ля мінор (1830)
Скрипковий концерт №6, мі мінор (1815?).
12 сонат для скрипки і гітари Op. 2 і 3
Op. 2, №1, ля мажор
Op. 2, №2, до мажор
Op. 2, №3, ре мінор
Op. 2, №4, ля мажор
Op. 2, №5, ре мажор
Op. 2, №6, ля мінор
Op. 3, №1, ля мажор
Op. 3, №2, соль мажор
Op. 3, №3, ре мажор
Op. 3, №4, ля мінор
Op. 3, №5, ля мажор
Op. 3, №6, мі мінор
12 струнних квартетів, opus 4
№1, ля мінор
№2, до мажор
№3, ля мажор
№4, ре мажор
№5, до мажор
№6, ре мажор
№7, мі мажор
№8, ля мажор
№9, ре мажор
№10, ля мажор
№11, сі мажор
№12, ля мінор
№13, фа мінор
№14
№15, ля мажор
18 Centone di Sonate, для скрипки і гітари
Перекладення
Інтродукція, тема і варіації 'La bella molinara' (Nel cor più non mi sento) Пазіелло
Інтродукція та варіації на тему Cenerentola (Non più mesta) Дж.Россіні
Інтродукція та варіації на тему Moses (Dal tuo stellato soglio) Дж.Россіні
Інтродукція та варіації на тему Tancredi (Di tanti palpiti) Дж.Россіні
Maestoso sonata sentimentale (Варіації на тему австрійського національного гімну)
Variations на тему God Save the King
Окремі твори
I Palpiti
Perpetuela (Sonata Movimento Perpetuo)
La Primavera
Theme from «Witches' Dance»
Соната з варіаціями (Sonata Militaire)
Napoleon Sonata
Варіації, Le Streghe
Cantabile, ре мажор
Moto Perpetuo, до мажор
Romanze, ля мінор
Tarantella, ля мінор
Gri sonata для скрипки і гітари,, ля мажор
Соната для альта, до мінор
Соната для скрипки соло


Образ у літературі
Дитячі роки Ніколо описані в книзі «Ірина Хомин про Карла Гаусса, Астрід Ліндгрен, Ніколо Паганіні, Каміллу Клодель, Ван Гога, Соломію Крушельницьку» / І. Хомин. — Київ : Грані-Т, 2008. — 135 с. — (Серія «Життя видатних дітей»). — ISBN 978-966-2923-77-3. — ISBN 978-966-465-165-0

Життю та творчості Ніколо Паганіні присвячена книга радянського історичного романіста та письменника-біографа А. К. Віноградова «Засудження Паганіні» (рос.: Анатолий Виноградов «Осуждение Паганини»), видана 1936 року.
Опубліковано о Немає коментарів:

Вечір української пісні у відділі мистецтв



10 жовтня 2017 року виповнилось 70 років від дня народження Ніни Матвієнко -  української співачки, народної артистки України, Героя України, громадської діячки, заступниці Голови українського Фонду миру та гуманізму.
 З нагоди ювілею відбувся  вечір української пісні «Не цураймося, а єднаймося!», в якому брали участь  викладачі та студенти Чернівецького училища мистецтв ім. Сидора Воробкевича ,  мистецька громада міста, працівники культурних організацій та установ, представники масмедія.
У заході  звучали пісні у виконанні  Ніни  Матвієнко, що розкривали різні грані таланту та творчості співачки, демонструвалось відео-файл із  декламацією Ніною Матвієнко віршу  Анни Малігон, про страшні події на Сході України, цікавий мистецький досвід Ніни Митрофанівни та гурту «Танок на Майдані Конго».



 У виконанні студентів ІУ курсу Миколи Іконяка та Анастасії Рокочук звучали українські  народні пісні «Вечір на дворі» в обробці Надиненка та «Місяць на небі», а також інструментальні твори українських композиторів – М. Дремлюги, А. Бойко та Р. Гриньківа у виконанні студентів ІІ курсу Тетяни Спиридонової, Ірини Гриневич та Івана Керницького.




 Меседж зустрічі -   любити, співати та популяризувати українську пісню.  
Опубліковано о Немає коментарів:

Сергій Полунін з прем'єрою в Україні

Друзі, зовсім скоро в Україні відбудеться прем’єра фільму «Танцівник» про відомого на увесь світ українського танцівника балету Сергія Полуніна. Він – наймолодший прем’єр Королівського балету в Лондоні. Відеоролик, де Полунін танцює під пісню гурту «Hozier» – «Take me to church» набрав понад 21 млн переглядів.

Сергію Полуніну – 27. Він народився у Херсоні, у сім´ї Галини та Володимира Полуніних. У 4 роки почав займатися гімнастикою у спортивній школі. У 8 років перейшов з гімнастики до херсонської танцювальної школи «Ювента». Уже в 9 років хлопець вступив до Київського державного хореографічного училища. Родина Полуніна пішла на великі жертви, аби він міг тренуватися. Його батько та бабуся поїхали на заробітки за кордон. Одна з головних сюжетних ліній фільму «Танцівник» саме про те, як нелегко було батькам Сергія робити усе, щоб їхній син став зіркою світового балету. Але він став нею.

У 13 років Сергій Полунін поїхав у Лондон, де вчився у Школі Королівського балету. Через 4 роки почав там працювати. У 19 Полунін став наймолодшим прем’єром в історії Королівського балету Лондону. Але ця робота – не така гарна та проста, як уявляємо її собі ми, глядачі. 11 робочих годин шість днів на тиждень і лише один місяць відпустки. Один спектакль на рік і при цьому не факт, що вдасться отримати роль. Ось так і Полунін – мріяв зіграти Зігфрида у «Лебединому озері», взяти участь у зйомках реклами, але йому ніяк не сприяли у цьому. Коли Полунін вийшов на серйозну розмову із керівництвом, його випередили і оголосили «неблагонадійним танцівником». Роботу такому не поспішали пропонувати. Єдина пропозиція, яку 22-річному Сергію Полуніну зробили влітку 2012 – стати прем'єром музичного театру ім. Станіславського — Немировича-Данченко (Москва), а також постійно запрошеним солістом Новосибірського театру опери та балету. Він погодився.

Залишив російську сцену танцівник після окупації Криму та початку російської агресії на Сході. Свій біль від цієї ситуації висловив у легендарному танці на пісню «Take me to church», який зібрав мільйони переглядів по всьому світу. «Дуже тебе стосується, тому що, якщо це стається у інших країнах, це не так чіпляє. Це дуже незвичне відчуття і дуже сумно, коли саме твої люди перебувають у такому стані. Я якраз у цей момент знімав танець з Девідом Лашапелєм. Я думав про те, що відбувається в Україні. Це допомогло викликати справжні емоції, дістати якісь почуття», - розповідав Сергій у своєму інтерв’ю.
Разом з Полуніним на допрем'єрний показ фільму «Танцівник» 24 жовтня приїде продюсер Ґабріель Тана. По завершенні показу глядачі матимуть можливість поспілкуватися з ними. Автором «Танцівника» є американський режисер Стівен Кантор. Головне у цій історії – не саме неординарне життя суперзірки балету, а те, через що йому довелося пройти і те, що він хоче змінити.
«Я хочу відкрити балет для всіх», - каже Полунін. Зараз він керує власним колективом Project Polunin у Британії та разом із сучасною танцювальною програмою подорожує кращими світовими сценами. Його головна партнерка – дівчина, прима-балерина Наталія Осіпова. Серед їх майбутніх планів – відкриття агентства з пошуку нових талановитих танцюристів, велика частина яких позбавлена грошей або визнання. Полунін вірить, що його кар’єра продовжиться і після 35 років, коли спливе його «термін професійного танцівника». Тоді він планує стати агентом для молодих талантів, які нині живуть дуже скромно – ніхто з них не може дозволити собі купити машину, в той час, як, наприклад, оперні співаки легко купують собі домівки.

Коли Сергія Полуніна питають, де його справжній дім, він завжди називає Україну. А ми дякуємо за те, що він прославляє Батьківщину у світі як неперевершений танцівник.
Опубліковано о Немає коментарів:

вівторок, 17 жовтня 2017 р.

До ювілею Івана Юхименка

Іва́н Я́кович Юхи́менко — український актор, режисер і педагог. Заслужений артист УРСР (1935).


  Народився 2 (14) жовтня 1892, в  Харкові. Помер— 6 лютого 1943,  в м.Казань.

Родом з Харкова; там дебютував 1914 на сцені міського театру.
31 серпня 1922 року в Харкові утворено молодіжний драматичний театр «Наш шлях» з етнографічним ухилом, фундатором став Юхименко — головний режисер Українського державного драматичного театру ім. І. Франка.
Згодом викладач Харківського музично-драматичного інституту (1925—1927) і режисер Театру для дітей (1924—1925), режисер Полтавського театру української драми імені І. П. Котляревського (1926—1928), далі в Дніпропетровському театрі імені Тараса Шевченка (1928—1930), Харківському театрі Ленінського Комсомолу (1931), Одеському (1933—1937) і Харківському (1937—1938) театрах Революції.
Там разом з дружиною й іншими акторами відвідав Ольгу Кобилянську. Іван Якович розповів письменниці про творчі плани театру.
З початком нацистсько-радянської війни разом з театром переїхав у Харків, а пізніше евакуйований далі на схід. З 1943 року у Єлабузі (Татарська АРСР).
Репресований. Помер у Казані. За іншими даними, Іван Юхименко разом з дружиною і дітьми був спалений живцем разом з іншими політичними в'язнями Харківської в'язниці під час відступу з міста частин Червоної армії у 1941році.


Вистави:
Опубліковано о Немає коментарів:

середу, 11 жовтня 2017 р.

До Дня художника!

Дорогі моєму серцю та душі Художники)))) Щирі слова вітання із професійним святом вам!!! Багатого на кольори вам оточення - весни в душі, літа в серці, осені в достатку, зими в досягненнях!!!!


Опубліковано о Немає коментарів:

четвер, 5 жовтня 2017 р.

Хрест - як символ!!!

Релігійність українців. Хрест як символ в християнізації духовного життя українського народу. Традиції  свят та буднів.
(інформаційна довідка)


 Як відомо з найновіших історичних досліджень, перше хрещення наші предки  прийняли ще за часів кагана (імператора) Аскольда 860 року. Тоді охрестилась насамперед княжа дружина. В угоді з Візантією 944 р. руси виступають як дуалістичний, двовірний народ. У цьому документі згадуються як християни, так і нехрещені. За сімдесят років до того Візантія трактувала Русь як християнську державу.
 З прийняттям християнства перед християнський світогляд наших предків не зник.  З поглибленням християнізації усіх сфер життя його вплив постійно звужувався. Таким чином, у давньому народному світогляді взаємодіяли два світогляди -  церковний і народно-двовірний. Якщо перший ґрунтувався на християнських засадах, то другий видозмінювався, еволюціонував у напрямі до першого.
 Треба зважати, що наші предки прийняли християнство пізніше, ніж інші народи Європи. Не можна ігнорувати кілька тисячолітньої історії, впродовж якої формувався народний світогляд, що проявився насамперед у дохристиянських віруваннях.
 З прийняттям християнства  для простого українця одним із  багатьох символів віри став натільний хрест – наперсний (нагрудний), як його називали.

 Про  походження хрестів, іх різновиди та назви, фольклорно-апокритичні та міфопоетичні основи українського народного  ремесла хрестробства розповідає  видання В.В. Малини «Кам’яні хрести в Україні. ХУІІІ-ХХ ст.: Онтологія, Типологія. Символіка. Функція», що вийшла друком у м. Миколаєві у 2009 році.
 Про традиції , вірування українського народу, про те, як позначається на світогляді та, навіть, побуті віра пересічного українця, норми поведінки з огляду на релігійні традиції,  йде мова у книзі О.П. Мазуркевич та В.П. Дячук «Звичаєві норми етикету в традиційній культурі українців», видана в Києві, 2015 року.
 Про  святкові традиції української родини -  святкування весіль, хрестин, календарних свят,  повсякденну обрядовість -  календарно-обрядові пісні, колискові, поховальні та ін.., казки, загадки та народні ігри для розвитку дитини, виготовлення іграшок та інших предметів побуту, все це є на сторінках видання  Лідії Орел «Українська родина: обряди і традиції» (Київ, 2015 р.)
Загальні питання релігії в житті українського народу, передхристиянські вірування наших предків, християнізація духовного життя українського народу, про етнічні архетипи в релігійному житті українців зазначено в навчальному посібнику «Українське народознавство» (Київ, 2006р.)
  В праці українського етнографа  Марка Грушевського «Дитина у звичаях і віруваннях українського народу»  розглядаються всі аспекти появи дитини на світ – «при надії»,  пологи, від народження дитини до виводин, дитина в першім (другім, третім, четвертім, п’ятім) році життя, мороки(ігри) та інтуїтивна психологія селянського життя. Книга вийшла друком  у Києві, 2006 року.
 Українські народні традиції свят, побуту, вірувань та виховання висвітлені і в інших джерелах, що є у фондах відділу мистецтв.

 Довідку підготувала  Любов Шилюк - завідувачка відділу мистецтв.   
Опубліковано о Немає коментарів:

До ювілею Анатолія Піонтковського!

Своє 65-річчя  відсвяткував один із найцікавіших та найталановитіших скульпторів Буковини Анатолій Піонтковський. 



Сам автор  вважає свій нинішній вік осінню, і осінь ця в нього насправді є золотою.Концепція активної  життєвої позиції — під знаком золотої осені, яка принесла прекрасні плоди.

Народився Анатолій Піонтковський 4 жовтня 1952 р. у м. Чернівці. Протягом 1974 — 1979 рр. навчався на відділені скульптури в Одеському державному художньому училищі імені М. Грекова, де його викладачами були Ф.Борисюк, М. Єрьоменко та ін. Варто зауважити, що митець є Членом Спілки художників України з 1992 року. 

Скульптура — класичний вид мистецтва, який з давніх часів вражав і привертав увагу людей своєю вишуканістю і реалістичністю. Але сьогодні скульптура у мистецькому світі — явище доволі рідкісне, вона не настільки поширена, як живопис, адже скульптура є доволі складним видом мистецтва. І тому персональні виставки Анатолія Піонтковського, без перебільшення, були справжніми перлинами поміж усіх інших музейних виставок. Було презентовано до 60-річчя митця другу персональну виставку майстра в Чернівцях, а перша, нагадаємо, відбулася у виставковій залі «Вернісаж» у 1988 році.

«Ми дуже раді сьогодні відкрити таку експозицію у стінах нашого музею, адже Анатолій Піонтковський, безумовно, є одним із найяскравіших буковинських скульпторів. Тим більше, що вона приурочена до ювілею митця, а ювілейні виставки є нашою родзинкою. Рубіж 60 років, який автор перетнув у цьому році, не є великим. Впевнена, що його ще чекає велика перспектива, як життєва, так і творча», — зазначала під час відкриття виставки заступник директора з наукової роботи художнього музею пані Валентина Любківська. 

В експозиції виставки були представлена широка палітра творів автора, який вже багато років працює в різних стилях і напрямках. Основною частиною експозиції є мала скульптурна пластика. Це роботи невеликі за розміром, проте зміст у них досить глибокий. Всього на виставці було представлено 17 скульптурних композицій майстра, виконаних у різних матеріалах, техніках і напрямках. Доповненням до них служать графічні твори та фотографії, зроблені митцем та за участю митця. Перед глядачем тоді предстали — розмаїття власних творчих уподобань пана Анатолія: реалістична скульптура, варіанти класичного мистецтва, пошуки та знахідки в авангардному мистецтві, зразки станкової та монументальної скульптури. У своїй творчості він звертається до гротеску, сатири, політичних мотивів, тим самим розширюючи й тематику власних творів. Важливим для майстра є також філософське осмислення шляху людини. 

«Хотілося б виокремити з поміж інших тем робіт митця тему звернення до жіночого образу. У Анатолія Піонтковського прекрасні жіночі образи, ми бачимо тонкі та зворушливі форми, які зараз, серед великої кількості викривлень і ламаних форм сучасного концептуального мистецтва, дуже виділяються і тому надзвичайно приємно бачити зараз саме скульптуру реалістичну, класичну. Вона звертає нас до витоків справжнього мистецтва», — знову ж таки поділилася враженнями пані Валентина. 

Анатолій Піонтковський відомий і своєю монументальною скульптурою, є автором відомих меморіальних дошок Чернівців, у яких він увіковічив пам'ять А. Боголюбова (2005), А. Кохановського (2006) і М. Ткача (2012), а також є автором проектів та ескізів пам'ятників, які він представив і в експозиції своєї персональної виставки. 

В цілому виставка вражала й своїм розмаїттям технік та матеріалів, із якими працює митець. Він надає перевагу природному матеріалу, використовує камінь, глину, бронзу, шамот, кераміку. Найбільш цікавим та інтригуючим є так званий ним буковинський камінь. Це — камінь, знайдений на Буковині, без деталізації та уточнення. Цим автор підкреслює, що є справжнім буковинським митцем і понад усе шанує рідний край. 

«Хочу відмітити, що Анатолій — людина великої фізичної сили, але з тонкою душею. До світу він відноситься з пієтетом — бережливо, обережно, з любов'ю. Близькість його духовного стану до матеріалу, який він бере до рук, одухотворяє цей аморфний матеріал», — висловив свою думку колега «винуватця» свята Іван Салевич. 

Анатолій Піонтковський є учасником багатьох всеукраїнських та міжнародних виставок. Його роботи експонувались на численних Всеукраїнських і Республіканських виставках, в різноманітних мистецьких проектах за кордоном, зокрема — в Австрії (1998), Польщі (2006), Румунії (2007). 
Опубліковано о Немає коментарів:

До ювілею Ніни Матвієнко!

Матвіє́нко Ні́на Митрофа́нівна  — українська співачка, народна артистка України з 1985, Лауреат Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1988, Герой України. Член Спілки кінематографістів України (1989). Має доньку Антоніну, теж співачку.

Була шостою дитиною в селянській сім'ї Митрофана Устимовича та Антоніни Ільківни Матвієнків (загалом у родині було 11 дітей). Окрім матері, її доглядали Толя, Люся, Марія та Микола, вона ж була нянькою Василеві, Валентині, Іванові, Михайлу, Поліні та Володі.
З 4 років доглядала молодших братів і сестер, пасла худобу, одного літа навіть «наймитувала» у дядька Архипа в сусідньому хуторі Гонорино. «Я в такій сім'ї народилась, — зізнавалася співачка, — що в дитинстві нічого людського не бачила. Тільки й свята, коли тато не був п'яним і вони з мамою співали…».
Мати, Антоніна Ільківна, мала співочий талант, могла співати в три, навіть у 4 голоси. Наприкінці 1970-х років Ніна Матвієнко записала диск із материними піснями.
Родина жила бідно. Щоб якось полегшити собі життя, батьки вирішили віддати Ніну до інтернату. 11-літня дівчинка мала добрий характер, легко сходилась з людьми. Мати вважала, що їй легше, ніж іншим дітям, буде перенести розлуку з родиною. З 1958 року Ніна навчалася в школі-інтернаті селища Потіївка Радомишльського району. Це було нелегке випробування — один із вихователів карав її за найменшу провину, годинами тримав у кутку на колінах, загадував виконувати найважчу роботу.
Потіївська школа-інтернат була восьмирічкою, тож до 9-го класу Ніну Матвієнко перевели до Коростеня[1]. У коростенській школі-інтернаті займалася легкою атлетикою й акробатикою, співала пісні Людмили Зикіної. У 9-му класі закохалася у вчителя Івана, проте через негідну поведінку згодом його покинула.
Одна з викладачок, Людмила Іванівна, порадила Ніні професійно зайнятись співом і спробувати себе в Українському народному хорі ім. Г.Верьовки. Дівчина справді відвідала вокальну студію при хорі, але, закінчивши інтернат, довелось влаштувалася на коростенський завод «Хіммаш». Спочатку працювала табельницею, потім ученицею кранівника, згодом була переведена копіювальницею[2]. Почувши, що в Житомирі набирають дівчат до участі в естрадному вокальному ансамблі, приїхала на проби до обласного центру. В Житомирській філармонії дійсно створювали жіночий вокальний гурт. Але автентична манера виконання Ніни Матвієнко ніяк не в'язалися з колективним естрадним співом, і їй чемно відмовили (проби вдало пройшла інша майбутня українська співачка — Раїса Кириченко).
Але бажання співати було таким сильним, що 1966 року Ніна таки записалася в студію Хору імені Григорія Верьовки. З 1968 року, по закінченні вокальної студії при хорі вона стала його солісткою.
Співачка веде активну концертно-гастрольну діяльність, яку вона почала ще з 1967 року. Ніна Матвієнко з великим успіхом гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехії, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки. У її творчому репертуарі платівки із записом українських народних пісень, аудіокасети, компакт-диски із записом різних за жанром творів.
У 1966-1991 була солісткою вокальної студії при Державному заслуженому українському народному академічному хорі імені Григорія Верьовки. Крім того, з 1968 року співпрацює з вокальним тріо «Золоті ключі».
Новий період в творчій долі пов'язаний з роботою в Національному ансамблі солістів «Київська камерата», солісткою якого вона стає з 1991 року. Дивно виразний характер фольклорного співу співачки гармонійно поєднується з академічним стилем виконання «Камерати», тим самим розширюючи художній репертуар концертної практики колективу.
У 1971 співачка одружилася з молодим художником Петром Гончарем — сином відомого українського скульптора, художника і збирача старожитностей і українського вжиткового мистецтва Івана Гончара. Петро вперше побачив Ніну та почув її голос на концерті в Києві (1968). Вже тоді він сказав, що Ніна буде його дружиною, згодом їх познайомив Лесь Харченко із квартету «Явір».
У 1972 народився Іванко, за ним Андрійко, а потім Антоніна. Сини пішли шляхом батька. Обидва вони — талановиті художники з власним мистецьким почерком і світобаченням. У 2005, досягнувши віку Христа, син Іван зробив несподіваний крок, він вирішив піти в ченці і здійснив постриг. Антоніну все частіше можна зустріти на великих сценах. Вона продовжує справу матері. На ювілейних концертах, присвячених 60-літтю Ніни Матвієнко, Антоніна співала разом з Ніною.
У 1975 вона заочно закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка і активно займається літературною творчістю.[джерело?] Ще в радянські часи Ніна Матвієнко написала історію народного хору імені Григорія Верьовки, надрукувала кілька власних віршів, оповідань і есе. Її твори періодично з'являються на сторінках таких часописів, як «Україна», «Дзвін», «Жіночий Світ» та інших. Вершинним літературним надбанням співачки стала її біографічна книга «Ой виорю нивку широкую», яка вийшла 2003 року у видавництві Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара». У книзі подано пісенно-музичний матеріал із власного репертуару (понад 250 народних пісень і творів українських композиторів — колядки і щедрівки, веснянки, пісні до Зелених свят, купальські та петрівчані, жниварські й обжинкові, весільні, колискові, поховальні, жартівливі й танцювальні, псалми, історичні та станові пісні, пісні про кохання, родинне життя…). 2004 р. вийшла книга спогадів Ніни Матвієнко «Уже так не буде, як є». Також мріє написати художній роман про любов. У 2010 році співачка записала вступне слово до аудіокниги Блаженнішого Любомира «Дорога до ближнього».

 

У репертуарі співачки багато народних пісень, серед них обрядові, ліричні, гумористичні, пісні-балади, українські пісні XVII—XVIII сторіччя. Ніна Матвієнко співпрацює з відомими вітчизняними композиторами сучасності; для неї пишуть свої твори Євген Станкович, Олег Кива, Мирослав Скорик, Ірина Кириліна, Ганна Гаврилець і багато інших.
Вона зіграла в телевиставах («Маруся Чурай», «Катерина Білокур», «Розлилися води на чотири броди»), художніх фільмах («Солом'яні дзвони», «Пропала грамота»), в радіовиставах («Політ стріли», «Кларнети ніжності»). Співачка озвучила ряд науково-популярних, хронікально-документальних кінофільмів, кілька теле- і радіопрограм. 1984 року брала участь у створенні українського мультфільму «Колискова». 1988 року був знятий відеофільм за участю Ніни Матвієнко «Русалчин тиждень». Серед авторських театрально-режисерських робіт актриси музичний спектакль «Під сонцем» (1997) за участю японського танцівника Тадаші Ендо, а також грандіозне музично-сценічне дійство «Золотий камінь посіємо ми» (1998). Крім того, Ніна Матвієнко 1995 року зіграла 16 вистав з американським театром La Mama E.T.C. (Нью-Йорк, США).
Артистка з великим успіхом гастролювала в Мексиці, Канаді, США, Чехії, Польщі, Фінляндії, Кореї, Франції, країнах Латинської Америки.
Дочка Антоніна Матвієнко під впливом матері теж стала співачкою.

Фільмографія

Актриса

Вокал

Знімалася в телеспектаклях («Маруся Чурай», «Катерина Білокур»; «Розлилися води на четіре броду»); брала участь в радіовиставах («Політ стріли», «Кларнети ніжності»).
З 1989 року — член Спілки кінематографістів України.

Громадська діяльність

Ніна Матвієнко на Євромайдані
Ніна Матвієнко — голова журі Міжнародного конкурсу українського романсу імені Квітки Цісик, що проходив 1-3 квітня 2011 у Львівській філармонії[3].
22 жовтня 2011 року Ніна Митрофанівна очолила Експертну Раду (Журі) Міжнародного Благодійного Фестивалю талантів «Дивосвіт» у м. Запоріжжя
З великим болем висловлюється щодо війни в Україні, називаючи її не патріотичною, а братовбивчою, критично та емоційно висловлюється на адресу нової влади[6].

Відзнаки і нагороди

Творчий шлях артистки був відзначений: у 1978 році за великий внесок у розвиток українського мистецтва і за активну культурно-творчу діяльність співачка отримала звання заслуженої, в 1985-му — народної артистки України. Також у 2016 році їй було присвоєно звання «Почесний громадянин Києва»[7].
Лауреат
Нагороди
Опубліковано о Немає коментарів:
Підписатися на: Дописи (Atom)