Приглядаючись поглядом... До Дня захисту дітей!

Де́нь за́хисту діте́й, також «День дітей», «Дитячий день» — свято в різних країнах світу. В Україні відзначається щорічно 1 червня з 1998. 1 червня відзначають також «Міжнародний день захисту дітей».

Дітям також присвячені «Всесвітній день дитини» (20 листопада) і «День захисту дітей Африки» (16 червня).

 Був заснований в листопаді 1949 у Парижі рішенням сесії Ради Міжнародної демократичної федерації жінок.

Вперше «Міжнародний день захисту дітей» відзначався в 1950-му році в 51 країні світу. ООН підтримала цю ініціативу й оголосила захист прав, життя і здоров'я дітей одним з пріоритетних напрямків своєї діяльності.

Відповідно до Женевської декларацією про права дітей, прийнятої в 1924 році, була проголошена необхідність соціального захисту прав дитини. Декларація прав дитини була прийнята 20 листопада 1959 і проголошувала рівні права дітей у сфері виховання, освіти, соціального забезпечення, фізичного і духовного розвитку незалежно від кольору шкіри, національної належності, громадського походження, майнового стану та іншого. Декларація закликає батьків, громадські організації, уряди визнати права дітей і сприяти їх здійсненню.

У цей день влаштовуються різні розважальні заходи для дітей. Серед їхнього числа: конкурси, з подарунками, концерти, всілякі виставкові та пізнавальні заходи.

День захисту дітей в Україні

Свято встановлено в Україні «…На підтримку ініціативи Міністерства України у справах сім'ї та молоді, Всеукраїнського комітету захисту дітей, Національного фонду соціального захисту матерів і дітей "Україна — дітям" та інших громадських організацій…» відповідно до Указу Президента України від 30 травня 1998 року № 568/98.

"Розмалюймо оточення в кольори веселки." Така мета у юної художниці Софії Поповецької. Техніка акварельного живопису вимагає великої майстерності, оскільки прозорість фарб не дозволяє переписування зображення. Аквареллю малюють на зернистому, акварельному папері використовуючи паперову палітру, пензлі з хутра вивірки, поні. Акварельна техніка — практично єдина, що не використовує білил. Роль білої фарби виконує сам папір. Це не виключає використання акварелі в складних, змішаних техніках, коли акварель використовують разом з художнім вугіллям, малюнком графітовими олівцями тощо. Всі ці складні техніки опановує юна художниця.
Запрошуємо вас розділити радість відкриття її першої персональної виставки  «Софійчині історії», яка відкривається 1 червня 2016 року у відділі мистецтв обласної наукової бібліотеки.

Неймовірно, але Софійка - неабияка мандрівниця! У свої, вельми юні, роки в неї є її цікаві історії. Ось вам і "Софійчині історії". А для нас, дорослих - "прислухатимемось поглядом"...

Мій вимріяний Миколайчук! До ювілею!

У тому, що зробив Іван Миколайчук – актор, драматург, режисер, громадянин, так багато розуму та серця, болю та надії. А ще правди, волі, відчаю, радості та думки. Вистачить і нам, і нашим дітям, і нашим внукам… Це все  вже стало історією.

 Його всеоб’ємне творче послання нам, українцям, відбулося. Вже багато років ми його бачимо та чуємо. А що важливіше, - відчуваємо в свідомості, в серці, в думках, сподіваюсь, і в звершеннях. Його голос, що прозвучав в суспільній свідомості на увесь світ, став думкою, совістю, пристрастю, тривогою  та  самовираженням.  Став  Заповітом нам.  

Миколайчук – всевідаючий… Український митець, що в часи неофіційної заборони всього українського, в козацькому строї злітав з коня в образі козака Василя  в «Пропалій грамоті».  Куди ж подіти очі                  Івана Миколайчука, що  яскраво зоріли і так багато  промовляли тим, хто розумівся на людських очах. Він  одним всевідаючим промовистим поглядом з екрану доводив, що були у нас козаки з їх жартами та піснями, вільнолюбством та честю, що таки була в нас Запорозька Січ. Історію не здолати!

Миколайчук  -  печальний мудрець. Масштаб таланту  в ролі Фабіяна -  сільського дивака  у «Вавілоні - ХХ» -  важко переоцінити. Монологи героя -  героїзм артиста -  печально мудрі, іскристо заворожуючі, майстерно тактовні, тонально відповідні. Потужна сила барв, одухотворене обличчя, опоетизований пейзаж, особливий стан підкрученого «смику», що тримає  в потрібному емоційному стані  мене, глядача, немовби понад житейською суєтою. Миколайчук – мудрець!

 Миколайчук – мужній борець зі злом, наче зійшов зі старої легенди, з якої виростає драматична повість про людські долі, події, вчинки простого люду Карпат. Братське протистояння особистого жертовного  добра і добра суспільного, суспільного масштабного зла  із злом кревним, братським.  Боротьба  -  не абстрактна, сповнена мужності рішень, вчинків та конкретного змісту. Тут є поетичність діалогів, мужність пластики  «білого птаха з чорною ознакою» та гармонійність пейзажних гірських натур.   І саме гори, які стали свідками людських трагедій, нічим незамінних втрат, продовжують стояти так само велично, незворушно, мужньо!

 Миколайчук – мрійник. Він давав нам, глядачам,  свої мрії-сни.  Особливого ґатунку і фактури. Герой-мрійник, що  виказує протест проти прагматизму,  не думає про багатство, тому що все, що навколо нього  - гори, полонини, кохання -  це таке багатство, що більшого на цій землі немає. Важко знайти людину, залюблену в свою батьківщину більше. Він хотів кожному вибраному другу показати все найкраще: людей з далеких гірських сіл, спуски на плотах по Чорному та Білому Черемошу, пригостити афинами і гогозами з усіх гірських полонин, напоїти з усіх джерел  -  поділитися з усіма своїм щастям. І він умів ділитися з нами, глядачами, своїми мріями-снами. Мовчазна, невисловлена вголос любов до рідної землі в кожному жесті, погляді, усмішці, замилуванні.

 І твориться ця любов, як мрія-сон, без зайвих слів, тільки очима, як справедливо сказано,  очима, що є дзеркалом людської душі…

От такий мій вимріяний Миколайчук!

Вже близиться час,  коли  настане 75-ий  день народження Івана Миколайчука. Попри всі прикрості та невдачі  українського сьогодення ми будемо гучно шанувати нашого славетного земляка.  Співати його пісень, дихати його гори, пити  воду з його криниці, надивлятися його гірські краєвиди, мити ноги в його Черемоші та ласувати його смачними лісовими ягодами. А головне, ми будемо начитуватись його книг, надивлятись його фільмів, напитувати ним нашу пам’ять. Вже від сьогодні починаються мистецькі акції, що будуть в нагоді кожному спраглому Миколайчука!

 Вперед! У світи його творчості, де він живий і зосереджений, оповитий чарами і болісно незахищений, мужній та рішучий, ніжний та поетичний! Все наповниться його присутністю, його совістю!

 Наш вимріяний Миколайчук! 

66-ий Берлінале!

Берлінський міжнародний кінофестиваль (Берлінале) — міжнародний кінофестиваль категорії А, який вважається одним із найпрестижніших фестивалів світу у сфері кіно. Проходить щорічно у лютому в Берліні, починаючи з 1951 року.

Один із найпрестижніших кінофестивалів Європи та світу. Близько 400 фільмів презентуються в різноманітних секціях. Враховуючи понад 230 000 проданих квитків і близько 430 000 глядачів (серед них фахівці у даній сфері), Берлінале вважається найбільш відвідуваним фестивалем світу.

Нагороди — Золотий та Срібний ведмідь (ведмідь — символ Берліну).

Журі приділяє особливу увагу тому, щоб на фестивалі були представлені фільми з усього світу. У фестивалі беруть участь щонайменше 20 000 спеціалістів з 120 країн. Про час проведення фестивалю повідомляє 4200 журналістів у 100 країнах світу. Паралельно з Берлінале проводиться Європейський кіноринок, який є одним з найважливіших місць зустрічі знавців у сфері кіноіндустрії. Він зарекомендував себе як основний ринок виробників, дистриб'юторів, покупців і агентів. 

Берлінале засновано в 1951 році. З 2001 року директором фестивалю є Дітер Косслік. З 2002 року за проведення Міжнародного кінофестивалю у Берліні відповідальна Організація культурних заходів у Берліні. Кінофестиваль також заручився підтримкою Федерального уряду у справах культури і засобів масової інформації. [6] На даний момент Міжнародний кінофестиваль в Берліні став одним із найвідоміших культурних та мультимедійних центрів. [7] 62-й кінофестиваль відбувся у період з 9 до 19 лютого 2012 року і розпочався з презентації фільму-драми Бенуа Жако «Прощавай, моя королево!». 63-й Берлінський кінофестиваль проводився з 7 по 17 лютого 2013 року. 64-й фестиваль Берлінале відбувся у період з 6 по 16 лютого 2014 року. З 11 по 21 лютого пройшов 66-й щорічний міжнародний кінофестиваль Берлінале.

Прем'єрні покази відбуваються в Палаці Берлінале (площа Марлен Дітріх, 1).

З 1951 року Берлінале проводиться влітку, з 1978 року — у лютому, в Берліні. Фестиваль бере свої витоки від Оскара Мартея — фільму воєнної адміністрації США у Берліні. Американська військова адміністрація підтримувала і контролювала берлінську кіноіндустрію, надаючи їй кредити та фінансуючи в перші роки роботи кінофестивалю. 6 червня 1951 під девізом «Вітрина вільного світу» відкрився перший Міжнародний кінофестиваль у Берліні, презентувавши фільм Альфреда Хічкока «Ребека» в Палаці Титанія. На місце першого директора фестивалю був обраний Альфред Бауер, кінознавець, радник у питаннях кіно при британській військовій адміністрації у повоєнний період. Як реакція на Берлінський кінофестиваль, у східній частині міста відбувся фестиваль народно-демократичних фільмів, на якому презентувалися фільми в основному з країн колишнього Східного блоку. Це сталося в 1951 році, через тиждень після закінчення Берлінале.

З дня проведення першого кінофестивалю у Берліні, Золотий ведмідь, за проектом скульптора Рене Сентеніса, став його основною нагородою. Перші кілька років переможці обирались за допомогою голосування глядачів. Міжнародна федерація асоціацій кінопродюсерів прирівняла Берлінале до рівня Канського фестивалю та фестивалів у Венеції та Локарно, а також внесла певні зміни: Берлінале відносять до фестивалів групи А, а для суддівства залучається міжнародне журі, яке вручає переможцям нагороди — «Золотого та Срібного ведмедя». Ранній Берлінале став місцем зустрічі численної, передусім гламурної, публіки. На фестивалі засвітились такі зірки кіно як Гері Купер, Софі Лорен, Жан Маре, Річард Відмарк, Жан Габен, Мішель Морган, Генрі Фонда, Еррол Флінн, Джульєтта Мазіна, Девід Нивен, Кері Грант, Жан-Поль Бельмондо і Рита Хейворт. Своє спрямування фестиваль змінив наприкінці 1960-х у зв'язку з соціальними та політичними змінами. В 1970 році на Берлінале розгорілась запекла суперечка у зв'язку з презентацією фільму Майкла Верховена про події в'єтнамської війни. Це призвела до відставки журі і скасування конкурсної програми.

На Берлінале 1971 року до конкурсної програми залучено нові та прогресивні фільми Міжнародного форуму молодого кіно. В ході змін, запроваджених внаслідок Східної політики Віллі Брандта, які супроводжувались культурним відкриттям Східного блоку, в програму увійшли також кінострічки, зняті у Радянському Союзі та НДР, а саме «Сто днів після дитинства» Сергія Соловйова 1974 року та «Якоб-брехун» 1975 року. У 1976 році директора фестивалю Альфреда Бауер заміняє публіцист Вульф Доннер. Доннер впроваджує кардинальні зміни і здійснює модернізацію фестивалю, зокрема переносить період проведення з літа на зиму. Однією з причин змін стає впровадження Ярмарку кіно (сьогодні Європейський кіноринок), який збігся в часі з іншими зимовими фестивалями кіно. Доннер започаткував нові секції, такі як Німецька серія кіно та Фестиваль дитячого кіно, а Виставка-показ була замінена Панорамою в її сучасному вигляді. З часів Доннера фестиваль Берлінале став місцем роботи, а не просто сценою для знаменитостей та молодих акторів.

В 1979 місце Доннера зайняв Моріц де Хадельн, який очолював кінофестиваль до 2001 року. З 2000 року фестиваль проводиться в Театрі на Потсдамській площі, який налічує 1800 місць в головному залі. Театр було перейменовано в Палац Берлінале. Окрім прем'єр фільмів, тут презентуються також кінокартини, які відкривають фестиваль та проводяться церемонії нагородження переможців.

З 1 травня 2001 фестиваль очолює Дітер Косслік. За період роботи Коссліка запроваджено секцію Перспектива німецького кіно. У 2003 році створено нову секцію для роботи з молодими спеціалістами — Кампус талантів Берлінале, а в 2007 році — Берлінале короткий метр.

66-й щорічний Берлінський міжнародний кінофестиваль проходив з 11 по 21 лютого 2016 року в столиці Німеччини. Головою міжнародного журі була оголошена американська акторка Меріл Стріп. Фільмом відкриття був обраний американський фільм «Аве, Цезар!» братів Коен. «Золотого ведмедя» отримала італійська документальна стрічка «Пожежа на морі» Джанфранко Розі.

14 жовтня 2015 року було оголошено, що Меріл Стріп очолить міжнародне журі кінофестивалю. «В якості голови міжнародного кіноогляду вона виступає вперше. Я радий, що вона повертається в Берлін з її величезним досвідом», — заявив директор Берлінале Дітер Косслік. Почесним «Золотим ведмедем» був нагороджений німецький кінооператор Мікаель Балльгауз. Церемонія вручення нагороди пройде 18 лютого 2016 року, після якої відбудеться спеціальний показ фільму «Банди Нью-Йорка», оператором якого був Балльгауз. 4 грудня 2015 року американський фільм«Аве, Цезар!» братів Коен був оголошений фільмом відкриття кінофестивалю До цього брати Коен відкривали Берлінський кінофестиваль 2011 року фільмом «Справжня мужність».

«	Це чудово, що Джоел та Ітан Коени знову відкриватимуть Берлінале. Їх гумор, унікальні герої і фантастичний талант оповіді без сумнівів захоплять аудиторію. «Аве, Цезар!» — ідеальний початок для Берлінале 2016.

День Європи!

Де́нь Євро́пи — свято, що відзначається в країнах Європейського Союзу 9 травня, а також офіційно в Україні щорічно у третю суботу травня з 2003 р.

День Європи, разом з єдиною валютою (євро), прапором і гімном, є символом ЄС як політичної сили.

Рада Європи святкувала однойменне свято у день свого заснування 5 травня 1949 р. до 1964 р.

Європейський Союз затвердив 9 травня як День Європи на саміті в Мілані 1985 р., вирішивши увічнити день проголошення Декларації Шумана. Також 9 травня вважається Днем народження Європейського Союзу.

Свято було встановлено в Україні «…враховуючи стратегічний курс України на європейську інтеграцію…» згідно з Указом Президента України «Про День Європи» від 19 квітня 2003 р. № 339/2003.

День Європи в Україні відзначається у третю суботу травня. День Європи жителі України відзначають день спільних цінностей, спільної історії всіх націй континенту.

Традиційно урочиста церемонія відкриття Дня Європи проходить у Києві. На Хрещатику облаштовується так зване «Європейське містечко» за сприяння Представництва ЄС в Україні та посольств держав-членів ЄС.

Таке містечко складається з павільйонів, що представляють Україну, кожну державу-члена ЄС, Європейську Комісію та міжнародні організації. У павільйонах презентується географія, культура, історія найбільших міст держав-членів ЄС, організовуються публічні дебати з послами та представниками української влади, проводяться вікторини з європейської тематики та мовні курси, облаштовуються «куточки національних страв» тощо.

Традиційно протягом офіційного відкриття святкування Дня Європи, відбуваються зустрічі послів держав-членів ЄС із представниками органів місцевої влади, студентами та викладачами місцевих університетів, представників неурядових та громадських організацій, засобів масової інформації.

Україна — єдина держава не член ЄС, у якій на державному рівні відзначається День Європи.

 Що є важливим це те, що українці не  асимілюються в Європу, ми несемо свої вікові багатства, здобутки, досягнення.  Ми готові  вчитись, розвиватись, переймати європейські напрацювання, набиратись, наповнюватись, накопичувати.

   

 Вже традиційно, до Дня Європи в Україні, обласна наукова бібліотека організовує Європейську вечірку. Цьогоріч не виключення. Велика кількість цікавих локацій чекає на всіх - відкриття нових імен, нових творчих співпраць, втілення нових ідей.

Нових вражень бажаємо вам, наші гості! 

Українці... ідентичність...

Відомо, що жоден народ не творив і не творить своєї культури ізольовано від інших націй, не розвиваються відокремлено ні пісня, ні поезія, ні музика, ні театрально-сценічні жанри.

 Творчі зв’язки між народами та їх етнічними групами,  взаємообмін здобутками духовної діяльності -  явище досить давнє і притаманне кожній культурі. Значення та роль української пісні та думи,  поетичного слова та  ліричного мелосу, першої вишитої сорочки  та весільно-обрядового рушника, творчих злетів думки  після театрального дійства для нас, українців  -  це не тільки добра слава, а й неабияке явище оновлення рідної культури. Від покоління до покоління. Від Карпат до Кримських Степів, від Чорноморських бризів до Північного розмаїття.

 Українське мистецтво в цілому  принесло у Всесвіт самобутність ліричного  Поліського настрою, художню образність Закарпаття, філософські судження Гуцулів, поетичні форми Поділля, ритмічні  Південні басарабські засоби та багатство звучання Трембіти!

Важливим у цьому процесі є те, що явище взаємозбагачення  відбувається природним шляхом, оминаючи сліпе наслідування інонаціонального.

  Віковий розвиток етнокультурних зв’язків народів України дає право стверджувати, що міжетнічні процеси при безпосередньому контакті в етноприкордонних зонах – українсько-румунсько–молдавсько-польсько- білорусько-російські -  мають дуже давню  та багату історію.  Це підтверджують дослідженнями науковці О. Курочкін, І. Ребошапке, Ф. Вовк та інші.

І кожен з нас підтвердить, що бабуся співала румунські колядки, що     1 березня мама прикрашала  Марцішором комір святкового пальтечка, що найсмачнішими є бульбаники на Поліссі, адже там така бульба, що наймальовничішими є гори Карпати, що найтеплішими та запашнішими є Кримські гори, що найсмачніші вареники з полтавським сиром та, ні з чим незрівняний,  банош з гуслянкою у маленькій хатчині Старого Гуцула.

 Що до декоративності  ужиткового процесу в нашому житті - глиняні, керамічні, вишиті, різьблені по дереву,  по кістці,  вітражні, ковані вироби чи не в кожній оселі доповнюють, збагачують, бентежать, спонукають, причаровують та надихають нашу пам’ять.

 У сучасному глобалізованому світі пріоритетного значення набуває гуманітарний сенс  етнічних, соціальних, культурних цінностей. І саме цінності національної культури, народні освітньо-виховні традиції утворюють духовне підґрунтя самопізнання та самореалізації особистості у мультикультурному просторі.

Саме такі традиції стали підґрунтям заснування  Дня вишиванки в 2006 році, у Чернівцях. Адже сорочка - це основа етнічного строю, з грубшого полотна чи  тонко вибіленого, додільні та короткі, з комірами, або з обшивками горловини, з морщенням та широким вишитим декоруванням рукава… і  у кожної свій колорит, розміщення орнаменту, матеріали оздоблення, рослиннозаквітчанні чи геометричні переваги   власника цього магічного виробу. А ще дівочі віночки - рослинна та квіткова краса, досконалість їхніх форм та відтінків барв, символізм – неподільно-барвистий, небесно-земний, який досі тісно пов’язаний з особистим та суспільним життям людей.

 Сьогодні це -  всесвітнє свято, яке покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого одягу. Свято є самобутнім та самодостатнім, не прив’язане до жодного релігійного чи державного.

Ідею Всесвітнього дня вишиванки у 2006 році запропонувала студентка факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Леся Воронюк. А поштовхом до релізації ідеї та святкування стала вишиванка Ігоря Житарюка, яку він регулярно одягав на пари, як і чимало інших студентів. Леся запропонувала одногрупникам та студентам обрати один день і всім разом одягнути вишиванки. Спочатку вишиванки одягнули кілька десятків студентів та кілька викладачів факультету. Та вже протягом наступних років свято розрослося до всеукраїнського рівня, до нього почала долучатися українська діаспора по всьому світу, а також прихильники України.

 Цьогоріч вже десята річниця Всесвітнього свята Дня вишиванки - ювілейний вихід у світи наших вишитих сорочок, блуз, спідниць, гарасівок, краваток, герданів та ін. Вже вдесяте  щемно тремтить душа від споглядання масовості нашого українського єднання. Вже вдесяте оживають бабусині скрині, «пролюфтовуються» найстаріші строї,  оновлюється, поглиблюється, усвідомлюється… Продовжується!!!

 Ще одна напересічна подія  ювілейного Дня вишиванки  - вихід в світ першого повнометражного документального фільму «Спадок нації».

  Прем’єра фільму, про вишиті сорочки в Чернівцях відбулася              15 травня, в кінотеатрі «Чернівці».

 Учасниками прем’єри були: Леся Воронюк, автор ідеї та сценарист фільму «Спадок нації», ініціатор та засновник акції «Всесвітній день вишиванки», голова Кіно-документ студії «Софія», Олександр Ткачук, режисер фільму «Спадок нації», співзасновник акції «Всесвітній день вишиванки», директор продакшн-студії «Mamay Media», автор проекту «Музика воїнів» та інші співорганізатори  громадської організації «Всесвітній день вишиванки».

"У кожного вона своя. Але ми знайшли найціннішу для всіх. Вишити, щоб вижити", - зазначають автори фільму.

У стрічці органічно переплетені дві площини. Перша – етнографічна – показує неймовірне різноманіття унікальних орнаментів, технік вишивки, крою, що залежать від регіону побутування сорочок. Друга – це історії людей, життя яких змінила вишиванка – врятувала, поєднала, стала символом нескореності чи останньою надією…  Фільм знято у шести країнах: Україні, Канаді, Італії, ОАЕ, Німеччині та  Росії.

А мене, як глядача, вразила глибина та щирість слів, сліз, любові, виразу облич, почуттів, вчинків, щоденних подвигів заради людського життя, адже  наша увага до духовних параметрів людського життя,  до людських суперечностей, пов’язаних з етико-національними чинниками та навіть науково обгрунтовані дослідження етносу, нації, національної культури, міжнаціональних взаємин – все це доводить,  легко чи складно, про нашу толерантність -  небайдужість, взаєморозуміння, інтерес до іншого  та любов до свого.

Нехай кожен українець в кінці зробленої справи достойно підпишеться під словами  найвидатнішого Еріха Кольбенгаєра:

«… Коли моєю працею мені удасть ся причинити ся в етнографічнім зглядь до докладнійшого пізнаня і вірного осуду краю, в якім я провів більш як половину мого житя на поважанім і приємнім становиську, добути в найширших кругах заслужене признанє і оціненє для мешканців сего краю і на конець подати специяльним дослідам на полі народної штуки добрі прислуги і поясненя до дальшої богатої в добутки праці: то ціль моєї праці осягнена.»

Всесвітній день вишиванки

Всесвітній день вишива́нки — міжнародне свято, яке покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого українського одягу. Дата проведення — щороку в третій четвер травня (будній день). Свято є самобутнім і самодостатнім, не прив'язане до жодного державного чи релігійного. У цей день кожен українець одягає вишиванку й виходить у ній на роботу, в університет, школу чи садочок.

Ідею акції «Всесвітній день вишиванки» у 2006 році запропонувала студентка факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Леся Воронюк. А поштовхом до релізації ідеї та святкування стала вишиванка Ігоря Житарюка, яку він регулярно одягав на пари, як і чимало інших студентів. Леся запропонувала одногрупникам та студентам обрати один день і всім разом одягнути вишиванки. Спочатку вишиванки одягнули кілька десятків студентів та кілька викладачів факультету. Та вже протягом наступних років свято розрослося до всеукраїнського рівня, до нього почала долучатися українська діаспора по всьому світу, а також прихильники України.

Основна мета  Всесвітнього дня вишиванки  — це збереження українських цінностей та їх популяризація серед молоді та населення держави загалом. Свято не передбачає обов'язкових заходів, окрім одягання вишиванки. Хоча протягом усієї історії заходу з ініціативи студентів, школярів, громадських та культурних діячів проводяться концерти, хода, конкурси, вечорниці, ярмарки. Саме ж свято запрошує кожного свідомого громадянина до абсолютно простого вчинку — одягнути вишиванку і в ній піти на роботу чи на навчання. Разом із тим, така дія має глибокий контекст, адже йдеться про вираження своєї національної та громадянської позиції, культурну освіченість та духовну свідомість. Як показує досвід, люди в День вишиванки завжди піднесені та усміхнені, адже в стародавньому одязі закодовано багато символів сили, добробуту, краси та оберегів.

Оргкомітет

Леся Воронюк (ідейник свята та голова оргкомітету), на час заснування свята — студентка факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Станом на 2015 рік — журналіст телеканалу «СТБ», член спілки журналістів України, автор прозових збірок «Серце сонця», «Жовтий янгол», «Записки на зап'ястях», упорядник Антології майданівських віршів «Небесна Сотня», голова молодіжного короткометражного фестивалю «Кіноетніка». Леся Воронюк про День вишиванки: «Це свято — функціонально та ментально багаторівневе. Найпростіше в ньому — це красиві і натхненні українці у правічних сорочках. А найскладніше, найважливіше значення — це формування суспільства, яке цінує і розуміє свою історію і традиції, а отже, може бути єдиним і будувати майбутнє, адже тільки свідомі нації стають сильними і розвиненими. У жодній успішній країні громадяни не сперечаються про свої споконвічні традиції та культуру та не переводять ці цінності у тимчасові політичні площини».

Олександр Ткачук (член оргкомітету), на час заснування свята — студент факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. На разі (2015 рік) — військовий журналіст, фотохудожник, автор проекту «Музика воїнів». Олександр Ткачук про свято: «День української вишиванки — це ланцюг минулого, сьогодення і майбутнього для кожного свідомого українця. Ми, сучасні українці є сполучною ланкою між минулим нашої нації з її історією і традиціями та нашим майбутнім. І надзвичайно важливо зараз не розірвати українського ланцюга часової єдності. Цим святом ми хочемо показати, що символ нації — вишиванка — завжди була, є, і буде необхідною для міцності української держави».

Оксана Добржанська (член оргкомітету) на час заснування свята — студентка факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. На разі (2015 рік) — викладач кафедри міжнародних відносин, Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Кандидат політичних наук. Активна громадська діячка. Оксана Добржанська про свято: «Кожен для себе повинен дати відповідь на питання: хто ж такі українці і чи є я частиною цієї нації. Звичайно, українець — це не той, хто носить шаровари, їсть сало та спілкується виключно українською. Проте, якщо ти зараховуєш себе до цієї нації, в тобі невід'ємно присутня повага та любов до власних традицій та культури. Ти прагнеш на ввесь світ прокричати: „Я є українець і я цим пишаюсь“. День вишиванки — це день усвідомлення себе українцем та день єдності зі своєю нацією».

Михайло Павлюк (член оргкомітету) — викладач кафедри міжнародних відносин, Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Кандидат політичних наук. Активний громадський та політичний діяч, депутат Чернівецької обласної ради. Михайло Павлюк про свято: «Щороку українці об'єднуються навколо простих речей — разом співають українські пісні на релігійні свята, вчать рідної мови своїх діточок та повертаються до культурних праобразів своїх пращурів. І тому День української вишиванки не є звичайним святом. Це — наша спільна громадська трибуна, де кожен у той чи інший спосіб захищає і сповідує своє, українське, Богом дане, вічне. Я оптиміст — за усіх негараздів та поневірянь в останні роки, нас, однодумців, більшає по усій Україні».

Сергій Бостан (член оргкомітету) — на час заснування свята — студент факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. На разі (2015 рік) — викладач кафедри соціальної роботи та кадрової політики у Буковинському державному фінансово-економічному університеті. Кандидат політичних наук. Директор Інституту політичних та геополітичних досліджень. Сергій Бостан про свято: «День вишиванки — це не свято виключно української сорочки, це, в першу чергу, сповідування української традиції і культури, апеляція до української національної свідомості, патріотизму і духу єдності народу».


 Обласна універсальна наукова бібліотека ім М. Івасюка щорічно бере участь у Дні вишиванки цілою низкою цікавих заходів. Цьогоріч це "Ніч в бібліотеці", де ідея, що проходить червоною ниткою крізь всю вечірку  -  вивчай, розвивай, вдосконалюй свої знання та вміння, розвивайся творчо сам і розкажи друзям. Знання - це твоя зброя!
Дресс-кодом на вечірці є твоя улюблена вишиванка!  запрошуємо всіх краян та гостей Буковинського краю!

18 травня - Міжнародний день музеїв

 Шанувальники музейної експозиції

Міжнародний день музеїв — щорічне свято музейництва, яке відзначається 18 травня. В цей день більшість музеїв працюють безкоштовно і радо показують свої виставкові зали.

Вперше Міжнародний день музеїв відсвяткували в усьому світі 1977 року, коли 11 генеральна конференція Міжнародної ради музеїв (ICOM) відбулась у Москві та Ленінграді. Тоді ж запропонували й девіз свята:

Музеї - важливий засіб культурного обміну, збагачення культур і розвитку взаєморозуміння, співробітництва й миру між народами.

  Чернівецька обласна універсальна наукова бібліотека ім М. Івасюка  щиро вітає колег - працівників музеїв із професійним святом.
 Всіх шанувальників   історичних, природничих,  мистецьких, соціальних  цікавинок кожного регіону України запрошуємо познайомитись із нашою презентацією за  цим  лінком.