Медіаграмотність для бібліотекарів області

Ме́діагра́мотність — сукупність знань, навичок та умінь, які дозволяють людям аналізувати, критично оцінювати і створювати повідомлення різних жанрів і формах для різних типів медіа, а також розуміти і аналізувати складні процеси функціонування медіа у суспільстві, їх та вплив.

В основі медіаграмотності — модель, яка заохочує людей замислюватися над тим, що вони дивляться, бачать, читають. Медіаграмотність дозволяє споживачам критично аналізувати медіаповідомлення з тим, аби помічати там пропаганду, цензуру або однобокість в новинах і програмах суспільного інтересу (і причини таких дій також), а також розуміти як такі фактори як особа власника медіа, модель фінансування впливають на інформацію і кут її подачі.

Медіаграмотність має на меті зробити людей досвідченими творцями і продюсерами медіаповідомлень. Полегшити, а також розуміти переваги і обмеження кожного виду медіа, а також створювати незалежні медіа.

Завдання медіаграмотності в трансформації медіаспоживання в активний і критичний процес, допомагаючи людям краще усвідомити потенційну маніпуляцію (особливо в рекламіта PR), а також допомогти зрозуміти роль мас-медіа і громадянських ЗМІ у формуванні громадської думки.

Медіаграмотність — це результат медіаосвіти.

Історія

Медіаосвіта з'явилася як інструмент захисту від шкідливий ефектів і трендів медіа. Першою країною, яка використала цю прививочну парадигму в Великій Британії в 1930-тих роках. В 1960-тих з заперечення медіа переключилися на заперечення і критику різних видів медіа і популярної культури. Це називали парадигмою популярної культури. В 1980-тихприйшло розуміння, що ідеологічна сила медіа була пов'язана з натуралізацією зображення. Конструйовані повідомлення зникли, тому що підпали під категорію натуральних. Зацікавлення в медіа грамотності пов'язане з споживанням зображень і картинок, що ще називали зображальною парадигмою. В Великій Британії і Австралії медіа грамотність — окремий курс, як частина гуманітарних предметів.

В інших країнах Європи медіа освіта приймала різні форми. В Фінляндії вона ввійшла в перелік предметів середньої школи в 1970 році, а у вищі навчальні заклади — в 1977 році. Але тільки на початку 90-тих цей курс трансформувався в медіа освіту в сучасному розумінні. В Швеції медіа освіта — обов'язкова з 1980 року, а в Данії — з 1979. В усіх Скандинавських країнах на почтку 90-тих медіа освіта відійшла від моралізаторства до дослідницького підходу і поставила учня в центрі. В 1994 році в Данії видано закон, який надавав медіа освіті вагу. Але вона і досі не входить в перелік обов'язкових предметів. Основний наголос в Данії роблять на інформатиці.

Медіаосвітяни

 Жан Бодріар — французький соціолог і філософ, відомий своїми роботами про медіа, віртуальність, Війну в затоці.

·         Девід Бакінгем — британський вчений і теоретик медіа освіти

·         Чомскі Ноам — американський лінгвіст і політичний аналітик, вивчав пропаганду

·         Маршал Маклюен — канадійський теоретик в сфері медіа

·         Ніл Постмен — американський медіа еколог

·         Олександр Федоров — російський — вчений і теоретик медіа-освіти.

Медіаграмотність - це здатність аналізувати й просіювати повідомлення, які інформують, розважають або щось нам продають кожного дня. Це здатність застосовувати критичне мислення при споживанні засобів масової інформації - починаючи з музики та веб-оточення й завершуючи рекламою на щитах під час трансляції футбольного матчу.

Медіаграмотна людина має задавати доречні запитання щодо того, що нам намагаються сказати й чого не вистачає? Людина має інстинктивно задавати питання - хто або що стоїть за виробництвом цих медіа, за чиї гроші, якими є мотиви, цінності й кому належать ці медіа? Розуміння того, яким чином всі ці фактори впливають на зміст повідомлення, і є демонстрацією медіа грамотності.

Фундація "Суспільність" виготовляє телевізійну програму "НЕ-СТАНДАРТ" з метою пояснити пересічним громадянам сутність та важлиість дотримання стандартів професійної журналістики. Програма виконує просвітницьку функцію, а також є цікавим якісним продуктом, який розвіює міфи про непогрешимість медій.

Наразі вже вийшло 17 програм, кожна має середню тривалість 4,5 хвилини.

http://umedia.kiev.ua/meda-demokratya/standards/625-televzyna-programa-ne-standart.html#.VlcdSdLhAdU

http://umedia.kiev.ua/meda-tehnologyi/mg/671-zhurnalsti-viroblyatimut-yaksn-materali-koli-na-nih-bude-popit.html#.VlcdsNLhAdU

Журналісти вироблятимуть якісні матеріали, коли на них буде попит

20 березня 2015 року громадська організація "Телекритика" провела круглий стіл  з обговорення можливих шляхів протидії російські пропаганді на окупованих територіях.  В який спосіб можна боротись із російською пропагандою на окупованих територіях та яким є секрет успіху у міжнародному інформаційному просторі – на ці та інші питання шукали відповіді експерти під час круглого столу «Протидія російській інформаційній агресії: спільні зусилля задля захисту демократії». На круглий стіл було запрошено представників аналітичних центірв, засобів масової інформації, соціологічних інститутів та експертів з медіа моніторингу. 

Під час круглого столу було презентовано результати опитування Київського міжнародного інститут соціології (КМІС) про вплив російської пропаганди у зоні конфлікту. 

З 26 по 28 лютого 2015 року опитали міське населення в п’яти областях - Харківській, Одеській, Херсонській, Донецькій та Луганській (включно з районами, що на момент опитування не контролювалися українською владою). 

За результатами опитування, найбільш затребуваною в зоні АТО є інформація про зниклих родичів та знайомих, втрати серед мирного населення та українських військових, в також дії місцевої та державної влади. 

Підконтрольні Україні території вважають українські джерела в цілому скоріше правдивими, російські – упередженими та необ’єктивними. «ДНР-ЛНР» притримуються протилежної точки зору. Втім, з часом у мешканців південно-східних областей наростає розчарування у будь-яких засобах масової інформації.

Російська пропаганда впевнено перемагає на окупованому Донбасі. В інших південно-східних регіонах найбільш провокативні меседжі російської пропаганди не користуються підтримкою. Серед меседжів російської пропаганди найменш популярним є  твердження про те, що Майдан – це фашистський переворот. З ним погоджуються 27% і не погоджуються 54%. Оцінка наслідків Майдану в регіоні конфлікту досить песимістична. Переважна більшість (66%) вважає, що  головними наслідками Майдану є анексія Криму, збройне протистояння на Донбасі та економічна криза в Україні, не погоджуються з цим тільки 15%. 

Міжнародна практика показує, що найефективнішим методом покращення якості продукту та уникнення маніпуляцій є розвиток саморегуляції, а не державне регулювання – на цьому наголосила Оксана Майдан, заступник директора проекту «У-Медіа», Internews Network. Професійний рівень журналістики і відповідно якість медіапродукту буде підвищуватись тільки в тому разі, коли буде запит суспільства:  «Є один рецепт, який в міжнародних програмах існує вже багато років – це проекти із медіаграмотності. Журналісти будуть робити якісний матеріал, коли на них буде попит. А попит буде тільки тоді, коли громадяни навчені, як критично сприймати медіа – для медіа грамотної людини історії про розіп’ятих хлопчиків виглядатимуть смішно».

"На нашу думку, сьогодні медіаграмотность – життєво необхідна навичка в контексті російської інформаційної агресії. Інформаційно-пропагандистська війна Росії проти України вже внесла істотні зміни до мотивації та змісту медіаосвіти. З фокусом на формування навичок критичного мислення та імунітету до маніпуляцій громадською свідомістю та пропаганди. І, головне, ми всі розуміємо, що сьогодні медіаосвіта не може залишатися лише в рамках середньої освіти чи позиціонуватись як один з багатьох складників компетентності педагога. Нині до медіаосвіти мають отримати доступ громади та спільноти, першочергово ті, які є цільовою аудиторією для пропаганди антидемократичних цінностей.

Українське суспільство потребує розширення доступу до навичок формування медійної та інформаційної грамотності в умовах пропагандистсько-психологічних війн. Бібліотеки є тими установами, які мають всі можливості для того щоб долучитись до формування медіаграмотного споживача і, таким чином, сформувати і для себе нову компетентність та новий імідж для аудиторії"

Цитата взята з посібника для бібліотекарів "Практична медіаграмотність"

  Вчіться.  Думайте. Аналізуте.

До ювілею Михайла Старицького

Михайло Петрович Старицький

 Народився 2 грудня (14 грудня за новим стилем) 1840 року в селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (нині Чорнобаївського району Черкаської області). Походив зі шляхетського роду.

Батько, Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопцеві було вісім років. 1852 року померла і мати — Анастасія Захарівна. Вона походила з родини Лисенків.

Залишившись сиротою, Михайло виховувався у родині свого дядька — батька композитора Миколи Лисенка.

Старицький 1856 року закінчив Полтавську гімназію, 1865 року — Київський університет.

1871 року оселився у Києві, увійшовши в творчу співпрацю з Миколою Лисенком: вони спільно організували Товариство українських сценічних акторів.    

 Перші твори Старицького були надруковані у 1865. Старицький був справжнім учителем молодих українських письменників і відіграв велику роль в організації літературного і громадського життя 1890-их pp.

Михайло Старицький переробляв п'єси інших авторів та інсценував прозові твори переважно в той час, коли він очолював українську трупу. Так були написані «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Сорочинський ярмарок», «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Чорноморці», «За двома зайцями» та інші.

Поетичну творчість Старицький розпочав перекладами з Олександра Пушкіна, Михайла Лєрмонтова, Миколи Некрасова, Генріха Гейне, Джорджа Байрона, Адама Міцкевича, Мартіна Андерсена-Нексе, сербських пісень та ін.

Одночасно писав оригінальні поезії, друкуючи їх у галицьких періодичних виданнях. У Києві були друковані казки в його перекладі (псевдонім М. Старченко) М. Андерсена (1873), сербські народні думи і пісні (1876), збірка поезій «З давнього зшитку. Пісні і думи» (1881 — 1883) та інші.

Значною подією було видання «Гамлета» Вільяма Шекспіра у перекладі Старицького (1882).

Основне місце в оригінальній поетичній спадщині Старицького посідає його громадянська лірика з виразними соціальними («Швачка»), патріотичними («До України», «До молоді») мотивами, з оспівуванням героїчного минулого («Морітурі») чи протестом проти царизму («До Шевченка»). Окрема ділянка поетичної творчості письменника — його інтимна лірика («Монологи про кохання»). Деякі ліричні поезії Старицького стали народними піснями («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна». «Ох і де ти, зіронько та вечірняя»,. «Туман хвилями лягає»).

Великий внесок зробив Старицький в українську драматургію. Почавши з інсценізацій прозових творів та переробок малосценічних п'єс, Старицький написав багато оригінальних драматичних творів, найсильніші з них соціальні драми: «Не судилось» (1883), «У темряві» (1893), «Талан» (1894).

Значну популярність здобула драма «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890).

Особливе значення мають його історичні драми: «Богдан Хмельницький» (1897), «Маруся Богуславка» (1899).

В історії української драматургії Старицький відзначається як видатний майстер гострих драматичних ситуацій і сильних характерів.

В останні роки свого життя, незважаючи на хворобу, Старицький написав історичні роман «Облога Буші» (1894), романи «Перед бурей» (1897), «Разбойник Кармелюк» (1903) та інші російською мовою.

Старицький записував народні пісні, які потім видавав в обробці Миколи Лисенка, писав лібретто до Лисенкових опер («Гаркуша», «Чорноморці», «Різдвяна ніч», «Тарас Бульба», «Утоплена»).

Під тиском імперської влади Старицький змушений був 1878 року емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну 1880 року і знову розгорнув видавничу і театральну діяльність.

1883 року Михайло Старицький очолив перший професійний український театр. 1883 та 1884 років видав український альманах у двох випусках «Рада». 1885 року з низки причин він залишив трупу корифеїв і заснував нову з молодих акторів. 1895 року залишив театральну діяльність і цілком віддався літературній творчості.

Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі.

До 80-річчя митця

 Днями виповнюється 80 років від дня народження Корнелія Ілліча Саїнчука (народився 27 листопада 1935 року в місті Чернівці (мікрорайон Ленківці ) — музиканта, диригента, краєзнавеця, педагога, культурно-громадський діячА, що залишив по собі друковані напрацювання, які стануть в нагоді всім, хто цікавиться музичним мистецтвом Буковини.

Перша книга Корнелія Саїнчука «Сурми Буковини», видана  у видавництві «Золоті литаври» в Чернівцях, в 2005 році.   Ця книга – про славних подвижників духової музики Буковини. Своє життя вони присвятили становленню, розвитку та популяризації  духового виконавства. До книги увійшли  архівні, монографічні,  довідкові матеріали,  публікації періодичних видань, документи із сімейних архівів місцевих громад про розвиток і діяльність духових оркестрів Чернівецької області. Матеріали зібрані та упорядковані головою Асоціації діячів духового мистецтва при Чернівецькому обласному відділенні Всеукраїнської Національної музичної Спілки ім. Миколи Леонтовича Корнелієм Івановичем Саїнчуком.

 «Веселка над Прутом»  - друге  друковане видання  Корнелія Ілліча - «Золоті литаври», 2008 року. Це книга про минуле і сучасне села Ленківці. Автор зробив спробу, хоч і не  претендуючи на всебічність та вичерпність інформації, висвітлити усі сторони життя любимого села - своєї малої Батьківщини. Про історичні Ленківці та їх славних мешканців. До книги увійшли історичні дослідження, нариси, публікації, статті періодичних видань, зібрані та упорядковані К.І. Саїнчуком.

 «Музична освіта Буковини», видана в Чернівцях, Видавничим домом «Родовід», в 2011 році.  Автор присвятив книгу ветеранам музичної освіти краю, які свій мистецький талант, серце та  душу віддали вихованню юних музикантів Буковини. В книзі зібрано нариси,  есеї, довідкові матеріали про розвиток музичної освіти на Буковині з ХІХ ст. до наших днів. З особливою повагою та шаною викладено біографічні та педагогічні досягнення  перших вчителів музики, які зробили вагомий внесок у вихованні плеяди талановитих музикантів Буковини.

 Четвертою книгою є -  «Відомі музиканти – виконавці Буковини», також видана  у видавництві «Золоті литаври» в 2012 році. 

Напередодні дня народження О́льги Кобиля́нської

Народилась українська письменниця, учасниця феміністичного руху на Буковині - 27 листопада 1863 р. в  м. Ґура-Гумора, повіт Сучава, Герцогство Буковина, Австро-Угорщина, нині м. Гура-Гуморулуй -  територія Румунії. 

Особливе значення мали тривалі контакти Ольги Кобилянської з німецьким письменником Людвіґом Якобовським (1868–1900 рр.), які відбивали певні закономірності розвитку міжлітературних взаємин української та австрійсько-німецької літератур кінця XIX — початку XX століття. У 1890-ті роки, коли активізується співпраця з Людвіґ Якобовським, Кобилянська публікує на німецькій мові свою статтю «Марко Вовчок та її оповідання», цілий ряд перекладених німецькою мовою оповідань українських письменників. Водночас ці контакти сприяли тому, що твори німецьких авторів друкувалися у перекладі українською мовою. Леся Українка, Осип Маковей, Денис Лукіянович, Антін Крушельницький перекладали твори Людвіґ Якобовського та друкували їх у чернівецькій «Буковині», у львівському «Літературно-науковому віснику».

Книга «Природа», видання1897

Учасники з’їзду українських письменників у Львові з нагоди 100-річчя виходу в світ «Енеїди» Котляревського, 1898 р: Сидять у першому ряду: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський (старший). Стоять у другому ряду:Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Стоять у третьому ряду: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Йосип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Івасюк.

Книга Ольги Кобилянської «Малоруські новели» з ілюстраціями Августи Кохановської. Мінден. 1901.

Ольга Кобилянська, 1908 р.

Німецька мова, як і німецька культура, відіграли позитивну роль у житті й творчості Кобилянської. Вони, як слушно зауважила Леся Українка, допомогли Кобилянській вийти в широкий світ загальнолюдської культури. Але для утвердження Кобилянської як української письменниці треба було глибоко знати не лише українську мову, а й надбання української літератури. Цю істину вона все ясніше усвідомлювала й з кінця 1880-х років наполегливо вивчала культурну спадщину свого народу, виявляла дедалі більший інтерес до його життя.

Під впливом свого оточення — письменниці й діячки жіночого руху Наталії Кобринської, першої української жінки-лікарки в Австро-Угорщині Софії Окуневської (стала праобразом героїні твору «Доля чи воля?»), художниці Августи Кохановської (ілюструвала новели письменниці «Некультурна», «Природа», «Битва», «Під голим небом») — вона почала писати рідною мовою. Одним із імпульсів до цього стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Наталії Кобринської.

Тоді ж вона взяла активну участь у феміністичному русі. Ставши 1894 року однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині», Кобилянська обґрунтувала мету цього руху в брошурі «Дещо про ідею жіночого руху». Письменниця порушила питання про тяжке становище жінки «середньої верстви», активно виступила за рівноправність жінки й чоловіка, за право жінки на гідне життя.

Ольга Кобилянська із Лесею Українкою, 1901

Ці думки виявилися в ранніх творах письменниці. У деяких з них («Гортенза», «Вона вийшла заміж» та ін.), змальовуючи духовний світ своїх героїнь, письменниця робила наголос на їхніх пошуках особистого щастя. В «Людині» (а ще більше в «Царівні») особисте щастя героїнь Кобилянської більш чи менш пов'язується з соціальними проблемами, активною позицією людини в житті, з необхідністю боротися з несприятливими обставинами.

Продовжуючи проблематику «Людини», повість «Царівна» (1895 р.) свідчила про розширення світобачення письменниці, поглиблення її реалістичної манери, засобів психологічного аналізу. Повість має складну творчу історію. Її творення й доопрацювання було тривалим (1888–1893), первісний текст був німецький, пізніший — український. Надрукували повість у газеті «Буковина» (1895 р.) і того ж року вона вийшла в Чернівцях окремим виданням.

  








   

«…Коли мені було шістнадцять років, я востаннє бачилася зі своєю прабабусею Зінаїдою. Того року їй, ровесниці ХХ століття, виповнилося дев’яносто п’ять. Мене тоді найбільше вразило, що, незважаючи на солідний вік, вона пам’ятає імена своїх дідів, бабусь, прадідів, прабабусь, усіх ближчих і далеких родичів, події, що з ними сталися… Завдяки її пам’яті мозаїка спогадів і чуток про рідних складалася в чітке родинне дерево.

Ми гостювали в Зінаїди три дні, протягом яких вона багато чого розповідала. Ніяких записів я тоді не робила, адже вважала, що все запам’ятаю. Це була велика помилка – через більше ніж десять років я це добре розумію. Пам’ять, не підкріплена рукописами, стирається. І залишаються лише спогади. А ще жаль, що ти втратив ту нитку-провідницю, яка допомогла б мандрувати минулим пращурів.

Але все ж дещо від прабабусі збереглося. Напередодні нашого від’їзду вона подарувала мені вишиту сорочку, спідницю й пояс. “Я в цьому дівувала, – сказала тоді Зінаїда, – бережи його”. І ось тепер у цьому майже столітньому костюмі дівую я, одягаючи його на всілякі фольклорні й етнічні дійства. І що найприємніше – останнім часом я все частіше маю змогу продемонструвати прабабусин подарунок. А ще заспівати її найулюбленішу пісню – “Ой не ходи, Грицю…” спогади Ольги Юліанівни Кобилянської.

 В день народження письменниці обласний музично-драматичний театр святкує прем'єру  за твором "Апостол черні".

 Ми йдемо на прем'єру  і вас запрошуємо!

Зі святом працівників культури та майстрів народного мистецтва

Всеукраїнський день працівників культури та майстрів народного мистецтва — свято України. Відзначається щорічно 9 листопада разом із Днем української писемності та мови.

Раніше Всеукраїнський день працівників культури і аматорів народного мистецтва відзначався в Україні 23 березня. Ця дата була встановлена в березні 2000 року Указом Президента України № 484/2000, враховуючи вагомий внесок працівників культури та аматорів у відродження української національної культури, розвиток народної творчості, активну культурно просвітницьку діяльність. З 2013 року, згідно Указу Президента України  від 30 грудня 2011 № 1209/2011 "Про відзначення в Україні деяких пам’ятних дат і професійних свят" {Із змінами, внесеними згідно з Указом Президента № 717/2013 ( 717/2013 ) від 30.12.2013} цей день став відзначатися 9 листопада і отримав назву "Всеукраїнський день працівників культури та майстрів народного мистецтва".

Українська культура, одна з небагатьох, яка змогла вистояти під могутнім натиском чужих агресивних впливів, зберегти свою самобутність, первозданну чистоту і незамуленість. Прародителями української культури можна вважати культуру індоєвропейських предків слов’ян, слов’янські культурні джерела, культури Київської Русі – дохристиянську і християнську. Без сумніву, культурний розвиток народів відбувається в процесі їх постійних взаємовідносин. Чим більше різних впливів акумулює в собі культура народу, тим більш культурним є цей народ. Українська культура зайняла гідне місце в культурі світовій. Вона розвивалась у взаємовідносинах з культурами Заходу та Сходу, в системі Польсько-литовської держави, українофобському „лоні” царської Росії. Наслідками цього стали, з одного боку, система освіти і вченість, побудовані на західних зразках, з іншого – приниження української мови як „простонародної” і, в той же час, становлення новоукраїнської літератури, написаної саме цією народною мовою. І це потрібно розуміти не як парадокс історії, а як закономірність внутрішньої сили української культури, яка мала вагомий вплив на будівництво імперської культури, такі визначальні її напрямки, як література, живопис, наука і музика.

 Українська культура проникнута також козацьким нескореним національним духом свободи і вольності. Не можна оминути увагою феномен „соціалістичної культури”, адже Україна в цей період, не дивлячись на всі втрати, в тому числі і криваві, зробила гігантський ривок в освіті, культурі, науці і техніці. Репрезентацією держави в цій галузі і його культурним розвитком повинно було займатися Міністерство культури України, яке і було створене.  В сучасному українському суспільстві, де культура часто виявляється непотрібною, важливо визначити і стверджувати високі моральні принципи, засновані на тисячолітньому духовному і культурному набутку українського народу, щоб не опинитися на задвірках культурного прогресу.