30 листопада - день народження Назарія Яремчука!

Назарій Яремчук народився в селянській родині Назарія та Марії Яремчуків. Мав братів Степана, Богдана та сестру Катерину. Свою четверту дитину батьки назвали Назарієм (це ім'я означає «присвячений Богові»). Він народився коли батьку вже було 64-роки. Сама родина була музичною: у батька був тенор, він співав у церковному хорі; мати, крім співів, грала на мандоліні і виступала в місцевому народному театрі. Ще маленьким хлопчиком Назарій також почав співати.

1 вересня 1959 року Назарій пішов до школи у рідному селі. В дванадцять років Назарій пережив перший тяжкий удар — помер батько. Мати мусила віддати сина до Вижницької школи-інтернату. До навчання ставився добросовісно, займався у гуртках, надаючи перевагу хоровому. Після закінчення восьми класів у школі-інтернаті Назарій продовжив навчання у Вижницькій середній школі № 1, яку закінчив у 1969 році.

Після закінчення школи Назарій подав документи в Чернівецький університет на географічний факультет, але не пройшов по конкурсу. Довелося йти працювати сейсмологом у Західноукраїнській геологорозвідувальній партії. За направленням військкомату навчався на курсах водіїв. Тільки з другої спроби у 1970 році, вже будучи солістом «Смерічки» Л. Дутковського, Назарію вдалося вступити до університету.

Творчість

Після занять залишався послухати репетиції ВІА «Смерічка» Вижницького будинку культури, яким керував Левко Дутковський. Керівник ансамблю помітив постійного відвідувача та запропонував заспівати пісню на вибір. Це була пісня Ігоря Поклада «Кохана». Голос молодого співака керівникові сподобався, і з осені 1969 року Назарій почав співати у «Смерічці».

Знайомство з молодим буковинським композитором, студентом медінституту Володимиром Івасюком відіграло велику роль у житті Назарія. Глядачі почули «Червону руту» та безліч інших пісень молодого автора. Влітку 1971 року взяв участь у зйомках музичного фільму «Червона рута» з піснями Л.Дутковського «Незрівняний світ краси» та «Якщо мине любов». Цей фільм зробив солістів Назарія Яремчука та Василя Зінкевича народними улюбленцями. Але після зйомок сталася друга трагедія в житті Назарія — померла його мати Марія Даріївна, велику любов до якої проніс через усе своє життя.

Співають Н. Яремчук і В. Зінкевич

Перше мистецьке визнання принесли пісні «Червона рута» та «Водограй» Володимира Івасюка, «Горянка» і «Незрівняний світ краси» Левка Дутковського. За виконання цих творів ансамбль «Смерічка» та його солісти Назарій Яремчук і Василь Зінкевич були удостоєні звання лауреатів Всесоюзного конкурсу «Алло, ми шукаємо таланти», а також «Пісня року-71/72», на яких вони підтвердили високу артистичну майстерність.

У 1973 році ансамбль «Смерічку» під керівництвом Л. Дутковського запрошують на професійну сцену в Чернівці. З цього часу Назарій, сповна віддаючись естрадній пісні, перевівся на заочну форму навчання в університеті. У філармонії Назарій веде активне творче життя, виступаючи у переповнених глядачами концертних залах, деколи по два, три концерти в день.

У 1972 році композитор Левко Дутковський познайомив Назарія з його першою майбутньою дружиною Оленою Шевченко, яку було запрошено бути солісткою до ВІА «Смерічка».

Олена Шевченко: «Мене запросили приїхати до Чернівецької філармонії, при якій і працювала „Смерiчка“. Біля входу зустрічав Левко. Почали підніматися сходами, назустріч іде Назарій Яремчук. Чорнявий, з променистими очима, усміхається. „Познайомся, каже Левко, це наш Назарій“. Я подаю йому руку, а він — мені. Ми зустрічаємося очима і…все. Це було кохання з першого погляду…»[1]

1 січня у 1975 року Назарій та Олена одружилися. Цивільний шлюб був зареєстрований в с. Пилипець Міжгірського району Закарпатської області де мешкали батьки Олени Шевченко. Сільський Голова із задоволенням погодився у вихідний новорічний день посприяти реєстрації цього шлюбу, коли дізнався за кого виходить заміж Олена. 19 лютого 1976року у молодого подружжя народився перший син, якого назвали Дмитром, а згодом, 23 березня 1977 року, народився другий син Назарій. У шлюбі Назарій та Олена прожили довгих 15 щасливих років, з 1975 по 1990 р.р..

Їхнє розлучення в 1990 році стало трагедією для дітей та потрясінням для друзів. Олена вийшла заміж вдруге, переїхала до Києва, а Назарій зостався в Чернівцях.

1975 року розпався дует Зінкевич—Яремчук. Василь переїхав у Луцьк і став солістом ансамблю «Світязь». Назарій, отримавши диплом, влаштовується працювати старшим інженером на кафедрі економічної географії університету. Та любов до пісні виявилася сильнішою над усе — за порадою Л. Дутковського він повертається до філармонії назавжди. У 1978 році Яремчукові присвоєно звання Заслуженого артиста УРСР. Його також нагороджено орденом Дружби народів.

Коли трагічно загинув Володимир Івасюк, Назарій був одним із перших, хто, не зважаючи на заборону влади, приїхав на похорон до Львова. Тоді це могло коштувати всього: кар'єри, спокою, репутації. Траурна колона починалася з великого вінка з білих квітів, який Яремчук ніс із Левком Дутковським. Це було дуже небезпечним у той час, та Володимир був для них великим другом, і наслідки їх не цікавили.

Потрібно відзначити, що тривалий час на естраді в Яремчука було амплуа ліричного героя, але він говорив, що любить виконувати пісні, у яких сполучається лірика й громадянське звучання. У 80-х Назарій Яремчук був романтичним співаком, заспівавши пісню «Запроси мене у сни свої». Перший диск-гігант Назарія «Незрівнянний світ краси», названий за піснею Л. Дутковського (1980) — одна з найкращих платівок в українській дискографії того періоду.

1981 рік став для Назарія стежкою до міжнародного визнання. Ансамбль «Смерічка» представляє державу на міжнародному конкурсі «Братиславська ліра». Соліст Яремчук став його дипломантом. 1982 Назарій у складі «Смерічки» — лауреат республіканської премії ім. Миколи Островського. 1984 року співак отримав звання лауреата Всесоюзного огляду-конкурсу тематичних програм до 40-річчя закінчення Другої світової війни. 1985-го — дипломант ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Москві. Після того, як у 1982 році Левко Дутковський покинув «Смерічку», Назарій Яремчук став художнім керівником ансамблю.

Під час Афганської війни Назарій кілька разів їздив у Афганістан і виступав перед солдатами. Крім того, багато часу співак приділяв пошуку нових талантів, підтримці самодіяльних колективів. Назарій Яремчук підтримав чимало молодих виконавців. Зокрема, Оксану Пекун з Тернополя, Світлану Зайченко з Житомира, Жанну Боднарук з Чернігова, Ніну Шестакову з Харкова, Інесу Братущик, Ореста Хому та Ірчик зі Львова, Богдана Сташківа з Івано-Франківська, Миколу Романова з Києва, Ольгу Добрянську, Аллу Наталушко з Чернівців та інших.

1986 року після Чорнобильської катастрофи співак тричі побував у 30-кілометровій зоні відчуження, де виступав перед ліквідаторами аварії.

1987 року Назарію присвоєно звання Народного артиста України.

Професійна естрада вимагала професійної підготовки. У 1988 році Яремчук закінчив факультет сценічної режисури Київського державного інституту культури імені Карпенка-Карого.

Упродовж мистецького життя артист здійснив гастрольні поїздки по всіх республіках колишнього Радянського Союзу та багатьох країнах, неодноразово був учасником тодішніх пісенних фестивалів — «Київська весна», «Московські зорі», «Кримські зорі», «Білоруська осінь», «Білі ночі», «Мерцішор», "Вогні магістралі-77″ та деяких інших. Разом з ВІА «Смерічкою» був учасником культурної програми XXII Олімпійських ігор у Москві, Першого Міжнародного фестивалю політичної пісні та всіх визначних тогочасних форумів, що проводилися у державі.

Другу дружину, Дарину, Назарій знайшов у селі Тюдів. Вони були сусідами, жили поруч, але особисто знайомі не були. Коли зустрілися, Назарій давно був розлучений, а Дарина вже чотири роки сама виховувала доньку після смерті чоловіка.

«	Мені здавалося, що я знаю Назарія все життя — так легко я з ним спілкувалася. Він такий знаменитий співак — і така проста й щиросердечна людина. Ми навіть не помітили, як проговорили всю ніч. Ніхто нікому ніяких обіцянок не давав. Але я зрозуміла, що той день став особливим у моєму житті. Вже коли Назарий пішов, мій брат Іван, що нас познайомив, зізнався, що співак йому сказав: «Здається мені, що незабаром ми станемо родиною.[2]	»
— Дарина Яремчук

Весілля відбулося 2 лютого 1991 року. Вінчалися в церкві Іоанна Хрестителя в місті Косів. У храмі було багато людей. Священик дуже радів, що вінчає такого знаменитого артиста. Після одруження Яремчуки стали спільно виховувати своїх дітей. Назарій обожнював гуляти з синами й пасербицею, пишаючись, що в нього такі гарні діти. Незабаром купили в Чернівцях старий, побудований ще в 20-х роках, будинок по вулиці Інтернаціональній (зараз вона має ім'я Яремчука), який був у жахливому стані: грибок на стінах, протікав дах. Довелося все переробляти, щоб вийшло нормальне житло.

У 1991–1993 роках їздив з концертами за кордон, зокрема в Канаду, США, Бразилію. За кордоном відбулася довгоочікувана зустріч з братом, про якого мало хто знав — це була сімейна таємниця, яку протягом десятиліть воліли не розголошувати. У батька Назарія був син від першого шлюбу — Дмитро, юрист за фахом, на 27 років старший за майбутнього співака. В 40-х роках, коли на Буковині діяли різні націоналістичні угрупування, Дмитро пристав до ОУН мельниківців. Радянську владу він не прийняв і виїхав під чужим прізвищем у Канаду. Згодом, ставши на ноги, допомагав родичам, тому що знав, як важко живеться родині. Брати зустрілися через багато років, коли Назарій став відомим співаком і гастролював за кордоном. Знамениту пісню «Лелека з України» він присвятив Дмитру і всім українським емігрантам.

2 березня 1993 року у Яремчуків народилася дівчинка, яку назвали на честь матері Назарія — Марічкою. Старші діти відразу полюбили дитину і гралися з нею. А Назарій на гастролі брав з собою маленьку подушечку доньки, що вважав своїм талісманом. А тоді раптом Назарій дізнався, що хворий на рак…

У 1995 році друзі Назарія допомогли йому виїхати в Канаду, сподіваючись, що західна медицина зможе допомогти. Проте, операцію зробили занадто пізно і вона не допомогла. Та навіть важко хворим Яремчук продовжував виступати. Після повернення з-за кордону Назарій з'явився на вечорі Юрія Рибчинського і всі відзначили як він схуд.

30 червня 1995 року після довготривалої хвороби Назарій Яремчук помер у Чернівцях. Співака поховали на центральному кладовищі Чернівців.

У березні 1996 року Указом Президента України Назарію Яремчуку посмертно присуджено Державну премію ім. Шевченка.

Вислови Н. Яремчука

«

Пісня для мене — це все. Це вираження людських почуттів. Без пісні я не уявляю свого життя. Цим почуття пронизано все: моя родина, друзі, колеги по роботі, творчості. Тому пісня завжди з нами. Кожний теплий прийом знімає втому, адже людина щаслива тим, що приносить радість людям, дарує їм задоволення. Хочу співати для вас гарних пісень, що западають у душу, в пам’ять серця, несуть гарні думки, зачаровують красою мелодій[3]

»

«

Кожний з нас повинен постійно бути в польоті — крізь долю, над суєтою. І при цьому, однак, не відриватися від землі. Пам'ятати священні речі — навіщо живеш, звідки ти родом, до чого прагнеш, що скажеш людям, з якого колодязя п'єш живу воду. Я вийшов з того віку, коли звертаєш увагу на дрібниці — автографи, популярність. Мене турбує інше: що буде з нашим пісенним садом завтра?[4]

»

Премії, нагороди, звання

• 1978 — Заслужений артист України, орден Дружби народів.
• 1981 — на Міжнародному конкурсі естрадної пісні «Братиславська ліра» завоював три нагороди:
  • головний приз слухачів,
  • приз ЦК комсомолу Словаччини,
  • приз за артистизм.
• 1982 — разом зі «Смерічкою» лауреат Республіканської комсомольської премії імені Миколи Островського.
• 1984 — удостоєний звання лауреата Всесоюзного огляду-конкурсу тематичних програм до 40-річчя Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні.
• 1985 — дипломант Всесоюзного фестивалю молоді і студентів у Москві.
• 1987 — Народний артист України.
• 1995 — Почесний громадянин Чернівців
• 1996 — Шевченківська премія за концертну діяльність 1973—1995 років.

Вшанування пам'яті

• Меморіальні дошки Назарію Яремчуку встановлено на будинках, де жив співак у Чернівцях, Чернівецької обласної філармонії, Вижницького палацу культури тощо. Також у Чернівецькій філармонії створено музей-кімнату Н. Яремчука.
• У 2000 році у Тернополі іменем Н. Яремчука названо школу-ліцей № 6.
• На честь Н. Яремчука названо вулиці у Києві, Чернівцях, Вижниці, Тернополі та багатьох інших населених пунктах України.
• На його честь також названо 101 курінь УПЮ імені Назарія Яремчука.
• На його честь у 2003 році створено Пісенний фестиваль «Родина» імені Назарія Яремчука, засновниками якого є його сини заслужені артисти України Дмитро Яремчук та Назарій Яремчук молодший.

Платон та Григорій Майбороди

До 155-річчя Ольги Кобилянської

Театральність творів Ольги Кобилянської

 До 155-річчя від дня народження української письменниці,

 педагога, громадської діячки

Видатна українська письменниця Ольга Юліанівна Кобилянська народилася 27 листопада 1863 року в містечку Гура-Гумора, що тоді було на околиці колишньої Австро-Угорської імперії, а тепер належить Румунії, в сім’ї дрібного урядовця Ю.Кобилянського. Але їй судилося прославити на весь світ Буковинський край, а її проза стала невичерпним джерелом для драматургії.  А найкращі твори О.Кобилянської вийшли у перекладах багатьма мовами світу.

Велика родина Кобилянських, свого часу приїхала до Буковини з Галичини, а  коли Ользі було 5 років, батька переводять до міста Сучави і  вся родина переїздить туди. Там Кобилянські заприятелювали з місцевим парохом та українським письменником Миколою Устияновичем. Як між родинами загалом, так і між їхніми доньками, зокрема Ольгою Кобилянською та Ольгою Устиянович, зародилася щира дружба, яка тривала до кінця життя письменниці.

 Нажаль Кобилянський-батько не міг дати належну освіту всім шістьом дітям. Чотирьох синів батьки послали навчатися до гімназії, а на дівчат — Ольгу та Євгенію — чекала доля добрих господинь, матерів, які мали займатися хатніми справами. Це було звичним явищем для такого маломістечкового середовища як Гура-Гумора, де, за тодішньою неписаною традицією, інтереси жінки мали обмежуватися кухнею, дітьми та церквою. Тому, хоч у душі Ольги Кобилянської з юних літ жило прагнення до освіти, до активної творчої праці, яке виповнювало все її єство і було сенсом її життя, закінчила вона тільки чотири класи народної школи, здобувши, за її висловом, основу «для дальшого розумового розвою».  Згодом брат Ольги  Степан став живописцем (серед його творів — портрети сестри). Ще один брат — Юліан — прославився як філолог та автор кількох підручників із латинської мови. Сестра Ольги Євгенія мала справжній талант до музики, майстерно грала на фортепіано. 1875 року родина Кобилянських переїжджає до гірського містечка Кимполунг, де батько отримав посаду секретаря при старостві. Тут Ольгу віддають до німецької початкової школи, навчають грі на фортепіано. Української мови Ольга навчалась удома і приватно, у школі — лише німецької та румунської. У Кимполунзі головним осередком культури був дім міського старости Йозефа Кохановського. У цьому домі Ольга позичала книжки, слухала музику, «пізнавала гарних людей і зустрічалася з прихильністю до українців». Вірною подругою Ольги Кобилянської назавжди стає Августа Кохановська. «Вона є мій «добрий ангел», як я її все називаю, і в ній пізнала я одну з тих небагатьох товаришок, котра мене справді любить», — згадуватиме згодом Ольга Кобилянська. Між ними була сильна душевна спорідненість.

Відколи Ольга закінчила 4 класи початкової школи, її не полишають мрії про подальшу освіту, яка на той час була важкодоступною для жінок. Тож вона наполегливо здобуває знання самостійно: позичає книжки, користується підручниками братів, прислухається до їхніх розмов та дискусій, багато читає. Її починає цікавити жіноче питання та проблеми емансипації. Тоді ж Ольга Кобилянська робить перші літературні спроби — веде щоденник (німецькою), пише поодинокі вірші (польською та німецькою), прозові нариси. Окрім того, вона ще й потрохи малює, полюбляє їздити верхи в гори, грає в аматорських виставах.

1881 року до Кимполунгу приїжджає лікар Атанасій Окуневський з 17-річною дочкою Софією Окуневською, з якою Ольга починає приятелювати. «Заговорила до мене українською мовою, переконуючи, що мені треба писати не по-німецьки, а для свого народу — по-українськи, навчила фонетикою писати, надавала українських книжок», — згадує Ольга Кобилянська в автобіографії. 1883 року Софія Окуневська знайомить Ольгу з феміністкою та письменницею Наталією Кобринською, чия особистість дуже вплине на формування поглядів Ольги Кобилянської.

1889 року Ольга на деякий час переїжджає до Димки, а з 1891 року мешкає у Чернівцях.

Оскільки із її щоденника Кобилянська постає перед нами як вразлива й емоційна натура, то природно, що вона багато займалася самоосвітою. 

Тоді для молодої дівчини це був один-єдиний шлях культурного зростання, літературного розвитку, і Ольга Кобилянська наважилася самотужки йти через терни до вершин «розумового розвою». Що в тих умовах означало стати на прю не тільки з власним батьком, який був суворою на вдачу людиною, а й із суспільно-політичними обставинами, які обмежували людину заскорузлими традиціями та прирікали жінку на духовне животіння. 

Важливими та необхідними для розуміння специфічних умов розвитку таланту письменниці та особливостей її художньої спадщини є автобіографічні записи, листи, а також щоденники. Саме завдяки їм маємо можливість проникнути в соціально-культурне середовище, яке впливало на Ольгу та формувало її як письменницю. З документів дізнаємося, як молода Кобилянська наполегливо долала перешкоди на своєму життєвому шляху, як захоплювалася творами з соціології, політології та філософськими трактатами, як шукала себе в музиці (грала на фортепіано, цитрі, дримбі), непогано малювала та грала в театрі. Вона навіть хотіла стати професійною актрисою, але все-таки віддала перевагу літературі. 

Сприйняття Кобилянською німецької культури проходило через її особисті зв'язки з відомими німецькими та австрійськими редакторами та видавцями журналів і газет. Це спілкування дало змогу їй надрукувати німецькою мовою різні твори, як-от «Природа», «Битва», «Некультурна», «Мужик».

Особливе значення мали тривалі контакти Ольги Кобилянської з німецьким письменником Людвіґом Якобовським (1868—1900 рр.), які відображали певні закономірності розвитку міжлітературних взаємин української та австрійсько-німецької літератур кінця XIX — початку XX століття. У 1890-ті роки, коли активізується співпраця з Людвіґом Якобовським, Кобилянська публікує німецькою свою статтю «Марко Вовчок та її оповідання», цілий ряд перекладених німецькою мовою оповідань українських письменників. Водночас ці контакти сприяли тому, що твори німецьких авторів друкувалися у перекладі українською мовою. Леся Українка, Осип Маковей, Денис Лукіянович, Антін Крушельницький перекладали твори Людвіґа Якобовського та друкували їх у чернівецькій «Буковині», у львівському «Літературно-науковому віснику».

* * *

Захоплення Кобилянської театром позначилося на її літературній творчості. Повісті та оповідання письменниці дуже близькі до драматургічних творів. Їх сюжети сповнені драматизму та насичені майстерно виписаними діалогами. Персонажі наділені індивідуальними рисами характеру, драматичні колізії побудовані за всіма законами драми. Це відчувала й сама письменниця. Тому ще за її життя були спроби інсценізації деяких творів. На прохання Ольги Юліанівни, ще 1913 року мала намір інсценізувати повість «В неділю рано зілля копала...» Леся Українка. Проте, незважаючи на певні напрацювання та розробки першої дії, хвороба цим планам завадила.  Тож далеко не всі спроби інсценізації її творів були втілені на сцені чи видані окремо як п’єси. 

Так, наприклад, косівським аматорами таки вдалося перекласти повість «В неділю рано зілля копала...» сценічною мовою і зреалізувати прем’єрну постановку драми до 35-річного ювілею літературної діяльності О.Кобилянської. Проте наскільки вдалою була інсценізація, сказати важко, оскільки рукопис так і не вийшов друком.

У 1936 році повістю «В неділю рано зілля копала...» вперше зацікавилися митці буковинського українського театру під керівництвом Сидора Терлецького та Івана Дудича. Вони доручили зробити інсценізацію повісті місцевому письменнику Іларію Карбулицькому. Він, із дозволу письменниці, відразу розпочав роботу. За основу для п’єси автор узяв усі головні колізії твору письменниці. У своїй інсценізації, йдучи за оригіналом повісті, Карбулицький акцентував на соціальній нерівності між представниками різних верств тодішнього суспільства. Такий підхід письменника, на перший погляд, справляє враження, що інсценізація не відхиляється від повісті. Насправді ж Іларій Карбулицький у драматургічному творі таки трохи змістив акценти. В його інсценізації помітне захоплення елементами фаталізму, тоді як сама письменниця на них не наголошувала. Та, незважаючи ні на позитивні сторони, ні на прорахунки інсценізації Іларія Карбулицького, через брак коштів для постановки вона так і не побачила сцени. А в 1939 році, не витримавши утисків румунської влади, перестав існувати  сам театр. Проте рукопис інсценізації не загубився та тепер зберігається у фондах Чернівецького літературно-меморіального музею О.Кобилянської.

Вже після возз’єднання Буковини з Радянською Україною знову виникла ідея інсценізувати повість «В неділю рано зілля копала...» Зреалізувати її взявся тоді молодий буковинський журналіст, а нині відомий письменник Володимир Бабляк. Порадившись із письменницею, він відразу розпочав роботу. А вже невдовзі читав свій варіант інсценізації Кобилянській. Окрилений запевненнями письменниці, що робота йому вдалася, Бабляк віддав рукопис прологу до драми в редакцію альманаху «Вільна Буковина». 1941 року пролог навіть вийшов друком. Проте з часом письменник скептично оцінив свою спробу інсценізації повісті «В неділю рано зілля копала...» Переосмислив він і слова Ольги Кобилянської, сказані тоді стосовно його інсценізації: «Якби це трапилося тепер, — писав пізніше В.Бабляк, — я б її тихі добрі слова розшифрував так: коли мені було стільки років, скільки тобі, юначе, я теж робила дурниці... Але тоді вибіг за двері ощасливлений. А сьогодні, перечитуючи те, що мав зухвалість показувати їй, паленію від сорому».

* * *

 Ольга Кобилянська пристрасно любила різні види мистецтва. Пізніше ця любов  втілювалася в оповіданнях Impromtu phantasie та Valse melancolique, а ще робила її прозу невичерпним джерелом для драматургії.

Зображення життя села, його соціально-психологічних та морально-етичних проблем —  одна з провідних ліній творчості Кобилянської. «Щоденники» письменниці переконливо свідчать, що в 2-й половині 1880-х рр. вона замислювалася над долею народу, пов'язуючи проникнення в його життя з опануванням соціалістичних ідей. У новелі «Жебрачка» (1895) авторка вперше показала людину з народу, яка опинилася без засобів до існування, живе з милостині. У середині 1890-х рр. Кобилянська заглибилась в селянське життя через її тісні контакти із жителями сіл, зокрема Димки (згодом це село ввійшло в її творчість картиною страшного братовбивства в повісті «Земля»).

Глибоко правдиві картини з життя села Кобилянська дала в новелах «Банк рустикальний», «На полях», «У св. Івана», «Час», «Некультурна». Визначним досягненням української літератури, вагомим внеском письменниці у розробку теми землі у світовій літературі є повість «Земля».

Незважаючи на те, що інсценізувати намагалися переважно повість О.Кобилянської «В неділю рано зілля копала...», першими на сцені професійного театру з’явилися герої повісті «Земля». Інсценізацію та постановку спектаклю на сцені Чернівецького обласного драматичного театру, який саме повернувся з евакуації, здійснив у 1947 році художній керівник театру Василь Василько. Він старанно дослідив побут, звичаї, що віками супроводжували убоге життя буковинського селянина, та відтворив їх у виставі. Відтворюючи перебіг значних подій, сповнених глибокого драматизму, режисер зміг глибоко розкрити задум повісті О.Кобилянської, примусивши глядача осмислити їх та збагнути силу влади землі в тодішньому суспільно-політичному середовищі.

Обробку народних мотивів у виставі здійснив композитор Б.Крижанівський, а сценічне оформлення створив художник О.Плаксій. Варто наголосити на масових сценах вистави, оскільки, на думку театральних критиків, вони були одним із досягнень режисера. У масових сценах В.Василька кожен окремий учасник, не втрачаючи своєї індивідуальності, залишався складовою частиною загального дійства. 

У  тій виставі «Земля» вперше яскраво засяяли зірки акторів буковинської сцени В.Сокирка, Ю.Величка, П.Міхневича, М.Кисельової та К.Ципи. Разом вони створили блискучий мистецький ансамбль, а ролі, зіграні ними, стали своєрідним випробуванням для акторів театру багатьох поколінь. Загалом, вистава В.Василька «Земля» стала визначною подією не тільки у громадському житті краю, а й у житті творчого колективу. 1954 року театру було присвоєно ім’я О.Кобилянської. А виставою «Земля» започатковано своєрідний мистецький літопис Буковини за творами буковинських авторів.

Режисер театру, народна артистка УРСР Є.Золотова, продовжуючи традиції, закладені В.Васильком, спробувала в 1980 році з допомогою сучасних засобів сценографії (заслужений художник УРСР В.Лассан) створити узагальнено-символічний образ вистави, акцентувавши на важливих ідейно-художніх епізодах. Режисер та художник відмовилися від традиційного сценічного оформлення та вдалися до лаконічної, образної та функціональної сценографії. На тлі такого сценографічного вирішення простору на перший план, за їхнім задумом, вийшли цікаві людські характери, створені акторами театру, та насамперед образ Івоніки у виконанні народного артиста УРСР П.Нікітіна. 

Майстерно відтворені масові сцени, виразні мізансцени чітко спрацювали на надзавдання режисера, згідно з яким, основним героєм вистави став народ. Це був новий, крізь призму свого часу, погляд буковинських митців на твір Ольги Кобилянської. 

* * *

Після постановки «Землі», В.Василько у 1949 році зробив начорно інсценізацію повісті «В неділю рано зілля копала...» та розробив до неї свої режисерські нотатки. Остаточний же варіант п’єси драматург завершив 1953 року. 

Перше сценічне прочитання п’єси В.Василька, прем’єра якого відбулася в 1952 році, належить не чернівчанам, а московському циганському театрові «Ромен». Правда, москвичі не тільки змінили назву п’єси — у них вона вийшла як «Девушка счастье искала», — а й так переробили на циганський лад саму інсценізацію, що автор навіть висловив театрові своє невдоволення. 

Серед українських театрів пальма першості у сценічному прочитанні належить Бердичівському українському драматичному театрові, який поставив п’єсу в 1954 році. Готуючись до 100-річчя від дня народження О.Кобилянської, в 1963 році Чернівецький музично-драматичний театр ім. О.Кобилянської втретє звертається до творчості своєї патронеси. Актор театру Олександр Ананьєв взявся за інсценізацію її новели з народного життя «Вовчиха». Для реалізації свого задуму та втілення провідної теми оповідання — морального виродження людини, зумовленого жадобою збагачення, — автор частково використав мотив оповідання «Банк рустикальний», а для правдивого відтворення подій Першої світової війни — «Лист засудженого вояка до своєї дружини». Майстерне поєднання автором у сценічній драмі згаданих літературних творів письменниці надало його п’єсі соціального звучання, а вчинкам головної героїні Зої Жмут — психологічної умотивованості. Автору інсценізації у тісній співпраці з режисером-постановником, народною артисткою УРСР Є.Золотовою та художником  О.Плаксієм вдалося створити на сцені справді народну соціальну драму. Вистава «Вовчиха» не тільки була вдалим продовженням сценічного літопису Буковини, а й стала справжньою мистецькою подією в театральному житті України та була удостоєна найвищої нагороди на Республіканському огляді найкращих творчих робіт сезону 1963–1964 років.

Душею акторського ансамблю була, звісно, виконавиця головної ролі Зої Жмут народна артистка УРСР Галина Янушевич. Як писала тодішня столична преса, «створений нею образ за самобутністю художніх засобів, гостротою сценічного малюнку нагадував незабутні шедеври акторської майстерності Амвросія Бучми, Мар’яна Крушельницького». Завдяки талантові актриси «Вовчиха» стала справді культовою виставою Чернівецького музично-драматичного театру ім. О.Кобилянської, що йшла на сцені понад двадцять років. А Галина Янушевич була незмінною виконавицею ролі Зої Жмут.

На чернівецькій сцені інсценізація з’явилася тільки 1955 року. Здійснив її постановку тодішній художній керівник театру Б.Борін. Завдяки його режисерській розробці спектаклю в цілому та чітко поставленому надзавданню перед кожним виконавцем, режисерові вдалося в тісній співпраці з художником Г.Нарбутом, композитором І.Шамо та балетмейстером О.Терещенком створити справжній реалістичний шедевр, у якому вони загострили соціальне звучання твору. «Композиційна чіткість, романтичне забарвлення, тонка поетичність, виразність та емоційна піднесеність характеризують цю інсценізацію» — відзначали відразу після прем’єри критики та науковці. Вистава мала довге сценічне життя та пройшла понад 500 разів. Невід’ємною складовою успіху вистави був талановитий ансамбль акторів-виконавців головних ролей: Г.Янушевич, П.Міхневич, М.Шутько, В.Зимня, О.Садовникова. Попри всі застороги, вистава стала справжнім мистецьким надбанням творчого колективу театру. Пізніше театр ще двічі звертався до інсценізації В.Василька «В неділю рано зілля копала...» 

У 1984 році нею скористався головний режисер театру Пивоваров. За жанром його спектакль прибрав назву «легенда», та, відповідно, сюжет та образи його героїв набули романтичного трактування. Режисер будував виставу в двох площинах: епічній та драматичній. Носієм епічного, романтичного у виставі був образ Маври, драматичного, фатального кохання — Туркиня (Тетяна). Завдяки розвиткові дії в межах цих двох полюсів, нова сценічна інтерпретація «В неділю рано зілля копала...» стала сучасним гімном незбагненному та трагічному коханню. Музика, яку написали Жанна та Левко Колодуби, визначила стиль вистави як фольклорно-етнографічну стихію.

Майже через десять років, у 2003-му, до 140-річчя від дня народження О.Кобилянської заслужений артист УРСР О.Мосійчук втретє поставив виставу «В неділю рано зілля копала...» В.Василька за повістю О.Кобилянської. 

  В 2013 році на камерній сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави “Земля” за романом Ольги Кобилянської. Інсценізацію містерії здійснив молодий режисер Давид Петросян, який став також її художником-постановником та автором збірної музики.

Д.Петросян: “Для нас було надважливо передати такий масивний пафосний матеріал не пафосно, а знайти прості і зрозумілі рішення у його викладенні.

Оскільки це класика, тут не стоїть питання актуальності, я навіть побоювався надактуальності цього матеріалу – боротьба за землю. Як будь-яка хороша література, роман “Земля” несе в собі вічну тему, що сприймається різними поколіннями по-різному. Іноді про деякі речі людям варто нагадувати і заново розкривати їх. Насправді, у цій виставі кожен бореться за любов”.

У виставі крім основних героїв – родини Федорчуків, з’явилася ще одна дійова особа – Вона, власне це і є земля, яка набула людської подоби. У самої Ольги Кобилянської земля також була персоніфікована: Івоніка та й інші персонажі звертаються до неї, як до живої істоти, що дихає, чує, відчуває. Таким є  сучасне режисерське рішення.

 До 150-річчя від дня народження письменниці Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр імені Ольги Кобилянської представляв нову постановку легендарної повісті Ольги Кобилянської. На відміну двох попередніх, основу тексту цієї інсценізації становить рукопис Василя Василька (1946 р.), адаптований Мирославом Гринишиним, із залученням другої частини. Глядачі мали змогу побачити іншу «Землю» – історію Сави, людини, котра пішла на гріх заради землі. У виставі піднята не тільки тема влади землі над людиною, а насамперед, психологія людської душі. Не зважаючи на те, що трагедія братовбивства – реальний факт, драматургія розгортається через символічний та в певній мірі містичний показ внутрішнього світу героїв, якими обгорнуті події. Історія людини, яку перемогла земля, не втрачає актуальності й сьогодні, не зважаючи на те, що була написана сто літ тому. У виставі задіяний увесь акторський склад, балет та оркестр Чернівецького академічного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської.Режисером-постановником є заслужений діяч мистецтв України Мирослав Гринишин, художник-постановник – Андрій Романченко, композитор та диригент – Володимир Шнайдер.

  До 155-річчя   від дня народження видатної землячки, глядача очікує прем’єра  п’єси «Поранкова душа», написана з Ольги Кобилянської про Ольгу Кобилянську. Постановку здійснює Василь Вовкун — український режисер, сценарист, культуролог, генеральний директор та художній керівник Львівського національного театру опери та балету.

* * *

Тож, попри численні спроби інсценізації творів Ольги Кобилянської, за життя письменниця так і не побачила своїх героїв на театральній сцені.

 До ювілею письменниці, педагогині, громадської діячки ЧОУНБ ім. Михайла Івасюка започаткувала мереживний проект «Буковина читає Ольгу Кобилянську», в рамках якого  відділ мистецтв  презентував виставку робіт  учнів художніх шкіл та шкіл мистецтв області «Різнобарвність творів Ольги Кобилянської», підготував матеріали про театральність творів Ольги Кобилянської та розгорнув книжково-ілюстративну експозицію, що вміщує друковані джерела про життя та творчість письменниці та унікальні світлини з архіву Літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської.  А також підготував тематичний аудіоподкаст «Театральність творів Ольги Кобилянської».

Запрошуємо чернівчан та гостей міста до ознайомлення!