«Музичні сторінки України», Ч ІІ

  

Денис Володимирович Січинський — видатний український композитор і хоровий диригент, перший професор музики у Королівстві Галичини та Володимирії, музично-громадський діяч, педагог. Автор музики до пісні-маршу «Не пора». Одного з найпопулярніших українських гімнів початку XX століття на слова Івана Франка.

Народився 2 жовтня 1865 року в с. Клювинці (Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія, тепер Гусятинський район, Тернопільська область, Україна). Основи музичних знань Денис Січинський здобув у Тернопільській класичній гімназії, після закінчення якої  у 1888 році  вступив до правового та теологічного факультету Львівського університету, але музичну освіту завершив у Львівській консерваторії (1892).

Після завершення студій переїхав до Коломиї, де заснував чоловічий вокальний квартет. Потім працював учителем гри на фортепіано, диригентом хорів у Бережанах та інших містах Західної України, також Станіславі, Перемишлі (диригент у 1895—1896).  Ще — капельмейстером оркестру при сирітському притулку в Дрогобичі  як організатор і диригент хорів співацького товариства «Боян» (засноване 1891 р.).

Денис Січинський був надзвичайно талановитим, став першим композитором у Галичині, однак «жити з музики» було не легко, тому його життя було досить важким. Рано втратив батьків та мав розрахунок тільки на власні сили. Позбавлений засобів для існування, Денис Січинський змушений був братися до будь-якої роботи — переписувати ноти, аранжувати популярні твори, керувати хором, військовим оркестром, давати уроки, лекції, працювати рахівником, бухгалтером, капельмейстером у сирітському притулку. Працював у Львові. Саме львівському «Боянові» композитор присвятив свої два великих твори: в'язанку народних пісень «Було не рубати зеленого дуба» і кантату «Дніпро реве». 1894-го Денис Січинський брав участь у створенні у Львові комітету для збирання й публікації українських народних пісень.

1902 року заснував у Станіславі першу музичну школу, організовував сільські хори. Один з ініціаторів Союзу Співочих і Музичних Товариств Галичини (1903).

Помер Денис Січинський від зараження крові (сепсису) 26 травня 1909. Похований у меморіальному сквері Івано-Франківська. Лише після смерті композитора громадськість усвідомила, якої втрати зазнала.

 Пам’ять композитора вшановують у різні часи. 1956 року була видана перша музикознавча праця про життєвий і творчий шлях композитора доктором мистецтвознавства Стефанією Павлишин.

На честь композитора Дениса Січинського названа вулиця в Івано-Франківську, в Тернополі та в інших містах України.

До 100-літнього ювілею Січинського завдяки ініціативі Андрія Ставничого та за підтримки дирекції, Станіславському музичному училищу було присвоєно ім'я Дениса Січинського. Це — один із провідних навчальних закладів України, потужний осередок культури та мистецтва Прикарпаття, що виховує справжніх фахівців, яскраві творчі особистості, національно-свідомих громадян — патріотів своєї держави.

До 125-річного ювілею Дениса Січинського було підготовлено розлогу програму з творів композитора. Відбулася науково-теоретична конференція, на якій виступили викладачі Львівської консерваторії професори Стефанія Павлишин, Марія Бойко, доценти Любомира Яросевич, Юрій Ясіновський та викладачі Івано-Франківського музичного училища.

У жовтні 2015 року музична громадськість Івано-Франківська і України, музичне училище, що назване ім'ям Дениса Січинського, відзначили 150-річний ювілей композитора. Проведено ювілейну академію в Івано-Франківській обласній філармонії, відбулися концерти, де звучали твори композитора, вшанування, пам'ятні урочистості. У рамках святкування 150-ліття маестро відбулося вручення премії імені Дениса Січинського, яку цього року отримав хор «Галицькі передзвони».

Творчість: Солоспіви: «Сон» (слова Г. Гейне в перекладі А. Кримського), «Я тебе люблю» (слова Володимира Жуковецького), «Із сліз моїх» (слова Г. Гейне в перекладі А. Кримського), «Дума про Нечая» (Слова народні); «Кілько дум то переснилось» (Слова У. Кравченка); «Пісне моя» (Слова І. Франка); «Із сліз моїх» (Слова Г. Гейне, переклад А. Кримського); «Не співайте мені тої пісні» (Слова Лесі Українки) та інш.

Опери: «Роксоляна» — історична опера (1908). Кантати: «Дніпро реве» (1892), «Кантата». Його преосвященству Єпископу Станіславському о. Др. Григорію Хомишину, «Лічу в неволі» (1902, слова Тараса Шевченка), «Минули літа молодії» — 30 березня 1907 композитор створив хоровий твір на слова Тараса Шевченка.

Солоспіви: Хори на слова Тараса Шевченка, Івана Франка та ін.

«Не пора» (Слова І. Франка); «Чом, чом, земле моя» (Слова В. Лебедєвої); «Непереглядною юрбою» (Слова І. Франка); «Січ в поході» (Слова В. Лебедєвої) та інш.

Духовні твори. Збірка обробок народних пісень. Пісні для дітей. Фортепіанні мініатюри.

З нагоди  Міжнародного дня музики відділ мистецтв  експонує книжкову розкладку «Музичні сторінки України», на якій представлені друковані джерела про  творчу спадщину українського композитора  Дениса Січинського до його 155-річчя від дня народження та діяльність українського кобзаря, диригента, педагога Дмитра Андрусенка  до 125-річчя від дня народження.

В експозиції представлено періодичний часопис «Бандура», що виходить друком в Нью-Йорку (США) за сприяння Школи кобзарського мистецтва Америки.

Музичні сторінки України. До Міжнародного дня музики

 

До Міжнародного дня музики

до 125-річчя від дня народження українського кобзаря,

диригента, педагога Дмитра Андрусенка

Народився Дмитро Васильович Андрусенко 4 жовтня 1895 року в Решетилівці на Полтавщині в простій селянській родині.

 Змалку виявив хист у  хоровому співі та у 8-річному віці вже заспівував у церковному хорі. Саме це визначило подальше мистецьке життя митця.  Вивчав гру на бандурі від Василя Яковича Осадька. В 1921 р. закінчив свої студії в Полтаві на хорового диригента. Невимовне бажання створити капелу бандуристів привело Андрусенка до виготовлення українських народних музичних інструментів (бандур, цимбал, сопілок). З 1921 викладач музики в Решетелівці. Керував різними хоровими колективами та капелами бандуристів на Полтавщині з 1927-32 рр. , зокрема організував капелу бандуристів у Решетилівці в 1927,  у Веприку в 1931році та в Шалигиному в 1945 на Сумщині.

І дзвеніли бандури, сплітаючись з дитячими  голосами та ніжним сумом сопілок, на концертах, районних та обласних оглядах художньої самодіяльності, на республіканській олімпіаді художньої творчості дітей.

 На початку 50-х організував змішану капелу бандуристок, долучив до неї ансамбль сопілкарів  - зорганізувався видатний колектив з виключно українським репертуаром. Окрім того, що цей колектив демонстрував чудову гру та спів, він являв  виключно барвисте видовище -  українські вінки із стрічками на головах дівчат, у сорочках, вишитих власноручно, а хлопці - у солом’яних брилях, білих вишиванках та червоних шароварах. О, то було справжнє свято для споглядання!

За таку діяльність – український націоналізм та "за участь у контрреволюційній організації" -  був репресований 1937 року. Проходив по справі Чумака Никифора. Термін ув’язнення не встановлено. Після реабілітації переїхав до Сум, де керував капелою бандуристів при Палаці культури з 1947 року. 1949 року створив  знову там дитячу капелу бандуристів.

Зараз багато говориться  та пишеться про духовне відродження, про пробудження національної свідомості. Але  головне не в цьому, а в тому, що ти робиш по-справжньому віруючи.

 Дмитро Андрусенко  розкривав пелюстки юних душ назустріч українській пісні саме з непохитною вірою у справу.

 Дмитро Андрусенко - людина виняткової скромності, працьовитості, терпіння, громадянської мужності, автор численних пісень, неабиякий майстер музичних народних інструментів, відданий своїй землі, своєму народу та своїй історії.

 Цікавий факт.

 Свого часу отримали в дар комплект із 10 журналів щоквартальника «Бандура», що виходить в  школі бандурного мистецтва в Нью-Йорку  від славного земляка Василя Селезінки. Саме в одному із них вміщено  статтю  Миколи Петренка до 100-річчя митця «Бандурист Дмитро Андрусенко». Саме ці матеріали глибше розкрили нам постать Дмитра Васильовича, громадські та творчі подвиги, здобутки та пам’ять музикантів світу, що простягається через  океани та покоління.

 На Славу Україні!

«Барвисті символи слова» - до 175-річчя від дня народження українського драматурга Івана Карпенка-Карого

 

  29 вересня виповнюється 175 років від дня народження Івана Карпенка-Карого (Тобілевича; 1845—1907) — одного з фундаторів українського професійного театру.Його талант багатогранний і вражає розмаїттям: драматург, актор, режисер, громадський діяч.

 Його талант багатогранний і вражає розмаїттям: драматург, актор, режисер, громадський діяч.

 

 

 

Створені ним сатиричні комедії, реалістично-побутові драми, п’єси на історичну тематику становлять цілу епоху в історії української класичної драматургії.

Чиновник з акторським талантом

Іван Карпович народився 17 (29) вересня 1845 року в селі Арсенівка Великовисківської волості Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині — с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області).

 

Прадід Івана Тобілевича Семен, дід Адам і батько Карпо походили з містечка Турія (колишня Київська губернія, тепер Черкаської області), де мали власну землю, але згодом збідніли, тож згодом Карпо Тобілевич змушений був працювати управителем чужих маєтків. 

 

Мати Івана Карповича, Євдокія Зіновіївна Садовська, — з козацького роду з містечка Саксагани Катеринославської губернії (нині с. Саксагань П’ятихатського району Дніпропетровської області). За спогадами сучасників, батько і мати майбутнього драматурга мали сильні і красиві голоси.

 

Крім того, батько був цікавим оповідачем-гумористом. «Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтонації голосу і при тому надзвичайна дотепність примушували всіх тих, хто його слухав, аж лягати від реготу.

 

Отим умінням артистично розповідати Карпо Адамович наділив і своїх синів — Івана, Миколу й Панаса», — писала у спогадах друга дружина Івана Тобілевича Софія Тобілевич. 

 

Дитячі роки Іван Тобілевич провів у рідному селі, зростав допитливим та вразливим хлопчиною. Навчався у Бобринецькій повітовій школі, користувався повагою не лише серед учнів, а й учителів.

 

Здавалося б, талановитий учень мав усі шанси продовжити навчання. Проте Бобринецька школа стала першим та останнім офіційним навчальним закладом, в якій навчався майбутній актор та драматург.

 

Віражі долі часом непередбачувані. Майбутній актор мусив заробляти на життя, працюючи писарем у канцелярії місцевого пристава. Згодом став писарчуком у Бобринецькій ратуші. Наприкінці січня 1864 року Івана Тобілевича прийняли на державну службу до Бобринецького повітового суду.

 

Чиновницька кар’єра складалася доволі успішно, і цілком можливо, що про Карпенка-Карого-драматурга сучасники так ніколи би й не дізналися.

 

Проте вкотре втрутився його величність випадок. Суха інформація у штатному формулярі свідчила, що переконання чиновника «вступили в суперечність із його службовим становищем». Зрештою, 4 жовтня 1883 року за пропозицією міністра внутрішніх справ Івана Тобілевича звільнили з роботи.

 

Чиновницька робота не перетворила Івана Карповича на запеклого канцеляриста. У Малій Висці і Бобринці він багато читав і навіть заснував аматорський гурток для того, щоб прибуток від вистав ішов на пожертвування бідним людям. Крім літнього, згодом з’явився зимовий театр.

 

Звісно, що душею цього аматорського товариства став Іван Тобілевич, який був і за режисера, і за актора. Восени 1863 року до цього гуртка приєднався драматург та актор Марко Кропивницький. Вистави у Бобриці припинилися у 1865 році, після переведення повітового центру до Єлисаветграда.

Хутір Надія

Повернувшись до Єлисаветграда в жовтні 1869 року, Іван Тобілевич оселився на околиці міста, на правому березі річки Інгул. У 1871 році батько, Карпо Адамович, продав будинок у Бобриці і купив садибу в 

передмісті Єлисаветграда з цегляним будинком, флігелем у дворі і садком. У цьому будинку народилися діти від першого шлюбу Івана Тобілевича з дворянкою Надією Тарковською. До слова, внучатими племінниками Надії Тарковської був російський поет Арсеній Тарковський і його син — кінорежисер Андрій Тарковський.

 

У цьому шлюбі Іван Тобілевич зазнав і доброго, і лихого. Його щастя було недовгим — навесні 1881 року померла від сухот дружина Надія, а влітку 1882 року — найстарша донька Галина.

 

У 70-х роках Іван Тобілевич опікувався маєтком свого покійного тестя Карла Тарковського, а згодом одержав частину спадщини  за тридцять верст від Єлисаветграда, де почав розбудовувати садибу. Щороку він разом із родиною проводив тут відпустку. Для навколишніх селян він був своїм, адже не цурався простого життя.

 

Так було засновано хутір, який після смерті дружини одержав назву Надеждівка, або Надія. Хутір став справжньою мистецькою меккою для корифеїв українського театру.

 

На хуторі Карпенко-Карий написав десять драм і комедій. Публіцистка Світлана Орел у дослідженні «Хутір Надія — колиска театру корифеїв і роду Тарковських» наводить цікаві факти, пов’язані з діяльністю засновників українського театру корифеїв.

 

Іван Карпенко-Карий мріяв про те, щоб на хуторі народжувалися усі його онуки і правнуки. Заповіту нащадки дотрималися — тут з’явилися на світ восьмеро його онуків, усі правнуки та шестеро праправнуків.

 

«Десятки років наполегливої боротьби за відбудову, збереження, реставрацію експонатів... За яких умов це доводилося робити, свідчить той факт, що Андрія Юрійовича (онука Івана Карпенка-Карого. — Авт.) за його безкомпромісну діяльність навіть засудили до трьох років позбавлення волі. Щоправда, відсидів він лише дев’ять місяців. А сталося це тому, що він змушений був захищати дуби, які запопадливі чиновники взялися зрізати. От і отримав вирок «за хуліганство».

 

Але дуби, посаджені Михайлом Старицьким, Фотієм Красицьким, Людмилою Ліницькою, врятувати не вдалося. 

 

На хуторі нині — 95 іменних дубів. Деякі з них садили Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, відомі та шановані гості хутора. Кремезний дуб Миколи Карповича ніби обіймає своїм гіллям дуб, посаджений Марією Заньковецькою, яку кохав при житті», — пише Світлана Орел.

 

Дослідниця мріє про той час, коли хутір Надія стане справжньою всеукраїнською театральною меккою. Адже про це мріяли Микола Садовський і Марко Кропивницький, Марія Заньковецька та Іван Карпенко-Карий. 

Зоряний час

... У травні 1876 року Емським указом царизм заборонив виконання драматичних і вокальних творів українською мовою, після чого аматорський гурток занепав. Переслідування Карпенка-Карого ввійшли в нову фазу.

 

Коли у травні 1883 року Іван Тобілевич поселив у своєму домі колишнього активного учасника Київської громади херсонського губернського статистика Олександра Русова і його дружину Софію, яка перебувала під гласним наглядом поліції і не мала права жити в Єлисаветграді, місцевий поліцмейстер доповів херсонському віцегубернаторові про ...неблагонадійність Івана Тобілевича. 

 

Проте життя непередбачуване: в той час, коли поліцейські посилювали тиск на Тобілевича, його акторська кар’єра набирала обертів. Коли Херсонське губернське правління 4 жовтня 1883 року ухвалювало резолюцію про звільнення Івана Тобілевича, він приймає пропозицію своїх друзів перейти на професійну сцену.

 

Як актор Іван Тобілевич дебютував під псевдонімом «Карпенко-Карий». Над Іваном Тобілевичем було встановлено багатолітній поліцейський нагляд, його переслідували та забороняли жити в обох столицях — Петербурзі та Москві.

 

Як тільки завершився термін гласного нагляду над Іваном Тобілевичем, він вступає до української трупи Миколи Садовського, в якій працювали справжні зірки сцени — Марія Заньковецька та Панас Саксаганський. Видатний драматург Іван Тобілевич укотре став актором Карпенком-Карим.

 

Нарешті тяжкий період життя Карпенка-Карого — дискримінованого, «проскрибованого» царським самодержавством — закінчився. Перед ним простелився новий шлях — нехай складний і тернистий, проте сповнений визнання та любові шанувальників.

 

Наприкінці лютого 1890 року, через певні непорозуміння в колективі, трупа Миколи Садовського розпадається. Актори утворюють новий театральний колектив, який приніс їм успіх.

 

Спочатку, до 1888 року, трупа називалася «Товариством російсько-малоросійських артистів під керівництвом Панаса Саксаганського». І хоча імені Івана Карпенка-Карого в офіційній назві не було, проте він був справжнім організатором та натхненником колективу.

 

Його драматургія становила основу репертуару, чим «Товариство» відрізнялося від інших тогочасних труп. Іван Карпенко-Карий був корифеєм не лише на сцені, а й неперевершеним драматургом.

 

У його драматургічній спадщині — вісімнадцять оригінальних п’єс та кілька переробок. Оцінюючи першу п’єсу драматурга «Чабан» (пізніше «Бурлака»), Іван Франко писав: «Уже перша драматична проба Тобілевича, зразу титулована «Чабан», показує в нім драматичного автора великого таланту».

 

Згодом з’явилися комедії «Сто тисяч» (1890) та «Хазяїн»(1900), які стали літературною класикою та становлять золотий фонд репертуару українського театру. 

 

До історичної драматургії належать п’єси «Бондарівна» (1884), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896), трагедія «Сава Чалий» (1838). Ще Іван Франко високо оцінив появу трагедії «Сава Чалий», назвавши її твором, який «гідний стати в ряді архітворів нашої літератури».

 

А от історичний твір «Гандзя» (1902) свого часу не сприймався тогочасною критикою. За сюжетом п’єси, доля дівчини-бранки Гандзі складається трагічно.

 

Оскільки один із гетьманів порівнює дівчину з прекрасною Україною, дослідники вважали, що автор змалював образ розіп’ятої України, яка чекає на порятунок. Саме тому тривалий час цю п’єсу обходили своєю увагою видавництва. 

 

В одному з листів до Панаса Саксаганського драматург зізнавався: «Ради України, нам дорогої, ради скривдженого народу, ми зробимо все, що в наших силах!»

 

Українські корифеї підкорювали театральну сцену, гідно пропагуючи національне мистецтво. Натхнення та праця — таким було життєве кредо неперевершеного драматурга Івана Карпенка-Карого, життя якого обірвалося 2 (15) вересня 1907 року.

 

За заповітом, останній спочинок він знайшов на кладовищі поблизу хутора Надія, поруч із могилою батька. Справжнім духовним заповітом стали його слова, звернені до сина Назара Тобілевича: «Не забувати ніколи високих ідеалів! Програма ідеалів безмежна, але той, хто частину цих ідеалів носить у своїй душі, береже їх як святиню, і по мірі своїх сил виповняє, той тільки має задоволення, бо тільки безконечно прекрасного в житті тяжко досягнути, а через те праця на корись прекрасного безкрая...». 

Нові надходження. Ч ІІ

  Ще трохи цікавих новинок у фондах відділу мистецтв.

1.    Клочко, Д. 65 українських шедеврів. Визнані й неявні. – К., 2019. – 256с.

2.    Книга Буковини: анотов. кат. Видань 2018 р. (З фондів Чернів. обл. універс. наук. б-ки ім. Михайла Івасюка). – Чернівці, 2019. – 160с.

3.    Лазарук, М.Я. Чорторийські марева-видіння: роман у новелах. – Чернівці, 2019. – 208с.

4.    Мандичевський, Є. Літургія №1. – Чернівці,2019. – 1 ел.опт.диск.

5.    Марущенко, В. Франківці. Миттєвості: [фотолітопис]. – К., 2019. – 112с.

6.    Міжнародний пленер «Синьогори-2005»: каталог. – Чернівці, 2005. – 24с.

7.    Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка. Альманах прем’єр. 2016.  – К., 2019. – 72с.

8.     Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка. Альманах прем’єр. 2017.  – К., 2019. – 72с.

9.     Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка. Альманах прем’єр. 2018.  – К., 2019. – 72с.

10.                      Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка. Альманах прем’єр. 2019.  – К., 2019. – 72с.

11.                      Новицька, С.В. Балада про дівчину Агнешку та двох лицарів-суперників. (Гра в середньовіччя). – Чернівці, 2019. – 33с.

12.                      Обабіч:[кат. вис. : 22 трав.-30 черв. 2019р.] / В. Марущенко. – К., 2019. – 168с.

13.                      Пам’ятаймо! (Знаменні та пам’ятні дати Буковини в 2020 році): бібліогр. покажч. – Чернівці, 2019. – 216с.

14.                      Пасічанський, Я.І. Карпатські рапсодії. Альбом творів декоративно-ужиткового мистецтва, різьблення та інкрустації. – Чернівці, 2019. – 144с.

15.                      Параска Плитка-Горицвіт. Подолання гравітації. Видання з нагоди виставки 17 жовтня 2019 – 19 січня2020. – К., 2020. – 224с.

16.                      Проекція. – К., 2014.

17.                      Сольфеджіо. Читання з аркушу: навч. посіб. для учнів 2-го кл. мистецьких шк. – Чернівці, 2019. – 64с.

18.                      Сольфеджіо. Читання з аркушу: навч. посіб. для учнів 3-го кл. мистецьких шк. – Чернівці, 2019. – 60с.

19.                      Співаник УПА. – Регенсбург, 1950. – 162с.

20.                      Тарновецький Вячеслав. – К., 2007. – 32с.

21.                      Хоткевич, Г. М., Вокальні твори. – Львів, 2017. – 104с.

22.                      Храм муз у палітрі віків: до 150-річчя Чернівецького обласного краєзнавчого музею. – Чернівці, 2013. – 30с.

23.                      Художник і час: кат. творів з музейної збірки Чернів. обл. худож. музею. –Т.1. -  Чернівці, 2013. – 20с.

24.                      Яремко, Б.І. Сопілкова музика гуцулів. – Львів, 2014. – 180с.

25.                      Яремко, Б.І. Уторопські сопілкові імпровізації: навч. посіб. для ін-тів культури. – Рівне, 1997. – 104с.

26.                      Яців, Р. Зоя Лісовська: джерела пристрасті. – Львів, 2018. – 216с.

Артистична палітра Рея Чарльза

23 вересня 2020 року виповнюється 90 років від дня народження культового американського композитора та виконавця, одного з найвідоміших музикантів XX століття Рея Чарльза. Автор більш ніж сімдесяти студійних альбомів, володар 17 премій «Греммі».
Сингл «I Got a Woman», записаний в 1955 році, був першим в кар'єрі Рея Чарльза, які досягли першого місця в хіт-парадах і таких потім було чимало.
Географія його гастрольних турів простяглася від США до Японії і від Німеччини до Росії. Багато з його композицій - такі як «Hit The Road Jack», «You Are My Sunshine», «Unchain My Heart» - стали безсмертними хітами.

Нові надходження 2020 року

  Весна-літо 2020!

1.    «Авансцена». Євродрама: інформ. зб. сучасної драматургії/ Нац. центр театр. мистец. ім. Леся Курбаса; упоряд. Н.Неждана. – К., 2018. – 60с.

2.    «АRT-AKT». Всеукр. трієнале абстрактного мистецтва (ІV; 2019; Чернівці). – Чернівці, 2019. – 64с.

3.    Бєлікова, Г. Явлення. Пам’ятки Київського Братського монастиря. – К., 2019. – 304с.

4.    Берд, М. 100 ідей, що змінили мистецтво. – К.,2019. – 208с.

5.    Вайно, М.Е. Сценарна майстерність: навч. посіб. – Івано-Франківськ, 2015. – Кн. 1: Написання п’єси. Написання кіносценарію - 2015. -  232с.

6.    Вайно, М.Е. Сценарна майстерність: навч. посіб. – Івано-Франківськ, 2015. – Кн.2: Написання сценарію естрадно-масового театралізованого видовища/ А.З. Житницький. – 2015. – 144с.

7.    Веселовська, Г.І. Більше ніж театр. Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка 2001-2012. – К., 2019. – 328с.

8.    Видатні діячі культури та мистецтв Буковини: біобібліогр. довід.  - Вип. 3.– Чернівці, 2019. – 128с.

9.    Вишивка Жидачівщини з колекції Музею народної архітектури та побуту ім. Климентія Шептицького. –Ч.1. - Львів, 2019. – 92с.

10.                      Голосій, О. Живопис нон-стоп: [з нагоди одноімен. вист., 13 черв. -11 серп. 2019 р. ] – К., 2019. - 248с.

11.                      Добрянський, А.М. Лідія Липковська. – Чернівці, 2000. – 48с.

12.                      Любов Дуб. Вибрані твори [Образотворчий матеріал]/ упоряд. В. Любківська. – Чернівці, 2009. – 12с.

13.                      Іван Іванець (1893-1946): стрілецькі мемуари, творча спадщина/ авт.-упор.: Р.М.Яців, А.Яців. – Львів, 2019. – 476с.

14.                      Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва: українська теоретична думка ХХ століття: антологія. Ч. 1. / упоряд. Р.М. Яців. – Львів, 2012. – 232с.

15.                      Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва: українська теоретична думка ХХ століття: антологія. Ч. 2. / упоряд. Р.М. Яців. – Львів, 2012. – 832с.

16.                      Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва: українська теоретична думка ХХ століття: антологія. Ч. 3. / упоряд. Р.М. Яців. – Львів, 2012. – 960с.

17.                      Кераміка з етнографічних колекцій музеїв Сучави, Чернівців та Бельців. – Сучава, 2014. – 74с.

18.                      Кіносценарії [Коронація слова]. – К.,2006. - 286с.

19.                      Колодій Віталій (1939-2016): біобібліогр. покажч. – Чернівці, 2019.  – 140с.

20.                      Кравчук, В.В. Щоденник вокаліста. – Львів, 2017. – 184с.

21.                      Куваєва Лариса. Акварель: [каталог творів]. – Чернівці, 2018. – 20с.

22.                      Курбас: нові світи. – К., 2019. – 264с.

23.                      Лауреати літературно-мистецької премії імені Сидора Воробкевича (2011-2019): біобібліогр. покажч. – Ч.4. - Чернівці, 2019. – 80с.

24.                      Мафтуляк, М.В. Пісні і тривоги: навч.-метод. посіб. – Чернівці, 2015. – 120с.

25.                      Меблі з етнографічних колекцій музеїв Сучави, Чернівців та Бельців. – Сучава, 2014. – 72с.

26.                      Народні пісні Рівненщини: фонограф. зб. – Рівне, 2013. – 462с.

27.                      Покутяни у вінок Яремчукові: спогади, вірші, пісні, світлини. – Снятин, 2017. – 148с.

28.                      Співає «Джерело». – Чернівці, 2010. – 98с.

29.                      Супрун, Н.О. Гнат Хоткевич – музикант: муз.-теорет. дослідж. – Рівне, 1997. – 280с.

30.                      Супрун-Яремко, Н.О. Музикознавчі праці: зб. наук. ст. – Число 27. – Рівне, 2010. – 574с.

31.                      Сценографія. Пошуки власної естетики. 1920-2020. – К., 2019. – 304с.

32.                      Фіголь Михайло: альбом. – Львів, 2018. – 312с.

33.                      Фольварочний, В.І. На висотах орлиного лету: роман-хроніка. – Чернівці, 2015. – 428с.