Зеленими святами наші пращури вшановували найвищий злет природи, триєдність її буття, – звідси й назва – Трійця. Свято було настільки живучим і шанованим, що навіть християнство змушене було залишити його в ранзі великих, хоч церковні відправи на Трійцю не такі урочисті, як на Різдво чи Великдень. Відоме ще одне цікаве дійство, яке побутувало в багатьох регіонах України, зокрема на Поділлі, Волині та Середньому Подніпров’ї, – «замочування дійниці». Воно також збігається з першим днем Петрівки. Кілька жінок-сусідок, зібравшись у гурт, виносили нову дійницю, сідали довкола неї, пускали по колу чарчину з примовляннями «на велике молоко». На Поділлі в перший день Петрівки жінки, в котрих народилися мертві немовлята або ж померли нехрещеними, сходились на цвинтар і робили «обіди для дітей». Вважалося, що в цей час над могилками літають їх душі і «просять хреста». А на Новгород-Сіверщині хлопці з дівчатами йшли до лісу, рубали кілька гілок берези і, прибравши їх квітами, несли з пошаною в село, обходили довкола нього, а вже потім топили в річці. В цей день відбувався також обряд «проводжання русалок». На особливу увагу заслуговує містерія давнього Купальського свята (7 липня), котре символізувало літній поворот сонця. Воно мало буйні і яскраві форми: очищення вогнем і водою, містерійні персонажі – Купало й Марена, яких топлять у воді або спалюють на вогнищі під супровід ритуальних пісень, обходи полів і, нарешті, убезпечення од відьом, які в цю пору виявляють найбільшу активність. На Купала русалки та мавки відвідували світ живих, а ті, в свою чергу, намагались захиститись від потойбічного магічними обрядодіями Під цю пору особливо цілющими стають рослини. В переддень Купала – на Горпину до сходу сонця цілими родинами йшли в ліс, щоб заготувати лікарські трави. Цей процес супроводжувався магічними дійствами: жінки повністю роздягалися (заборонялося рвати рослини тим, у кого випадали на цей час «нечисті дні» – місячні) і, поклавши долі окраєць хліба та дрібку солі, ставали на коліна й читали молитву до сонця: Святий Михаїл це зілля садив, А Божа Мати поливала, Да й помоч давала. Стебла й коріння брали не голіруч, а через ганчірку. Як підбивалося сонце і спадала роса, повертались додому і в одній в осель влаштовували купелю: наливали в бодню гарячу воду, клали цілюще зілля і почерзі милися. Вважалось, що в ніч перед Купалом всі рослини набували особливих чарівних властивостей. Тому сміливці йшли в глухі праліси, щоб відшукати «нечуй-траву» і зірвати пелюстку з куща папороті. За повір’ям, кому щастило це зробити, то йому відкривалися всі скарби. Містерія, пов’язана з купальськими обрядами, має чимало символічного і космологічного. Її не обійшли церковні заборони: «Купала на Хрестителя утопіте і огненне одкиньте, гніваеться-бо Хреститель на землю вашу…» Християнство замінило Купала святом Івана Хрестителя. Проте й досі народ цей день святкує як Купала, хоч до нього штучно притягнуто йім’я «Івана». Отож, протягом сторіч у селах, а почасти й містах пишно відзначали одне з найпоетичніших літніх свят, яке символізувало «поворот сонця на зиму».
Через п’ять днів по Купалу відзначають свято Петра і Павла (12 липня). Після нього сонячніднi йдуть на спад. Це засвідчує й купальська пісня: Ой Петре, Іване, Уже наша пісенька минає, Уже наша пісенька минає, Половини літечка немає, Із-за гори сонце йде-іграє, Козаченько коника сідлає. У вислові, що «козаченько коника сідлає», відчувається прозорий натяк на те, що літо збирається на відходини. Це ж саме засвідчують прислів’я та приказки: «Йшло до Петра, а тепер до Різдва», «До Петра не сподівайся тепла, а по Петрові ні теплові», «За Петра Афонського сонце повертає на зиму». Власне, під цю пору настають найспекотніші дні, а отже, і початок жнив – «бо Петро ходить по полю й підпалює колоски». Крім того, він ще й жито зажинає, стереже поле і заорює ниву. Звісна річ, що християнський Петро замінив якесь давнє божество (ним міг бути Ярило, Спас чи Сонцеворот). Що б там не було, але петропавлівське свято поєднало дві події – межу сонячного апогею, коли світило досягає кульмінаційної точки, і пошанування пастухів. Якщо з першим пов’язані обряди гойдалок (про це буде окрема розповідь), то з другим – обрядове випікання печива, так звані «мандрики», якими частквали пастухів. Майже в усій Україні в цей день пишно вшановували доглядачів Петра – пастухів.
Одначе фіналом його були три Спаси: – перший Спас (його ще називають Маковієм), який припадає на 14 серпня; – другий або Великий – на 19 серпня; – третій (Медовий) – на 29 серпня. Всі ці свята об’єднують двотижневий піст, власне Спасів. У дохристиянську добу Спас був покровителем врожаю; йому при дожинках залишали пучок незжатого колосся – «Спасову (Волосову, Велесову) бороду». У християнській традиції на честь опікуна з’явилися відповідні ритуали – посвяченням колосся, овочів і фруктів у церкві. До першого Спаса виготовляли і несли святити «маковійську квітку» з городніх і частково лісових квітів. Її підвішували до сволока або ж до божниці. Вона висіла там протягом року. Оскільки починався піст, то готували й пісне обрядове печиво – «шулики». З цього часу вже починають відлітати в ирій ранні птахи – «бо святий Спас приготував усього про запас: і дощ, і вітер, і холод, і тепло». На перший Спас до церкви несли “маковійську квітку” та щедрий урожай саду Особливою урочистістю позначений другий, або Великий Спас, який називають «Святом врожаю». На столі обов’язково мали бути всі дарунки природи – новий хліб, овочі, фрукти, гриби, мед. Жінки, в яких померли діти, вже могли вживати яблука (до Великого Спасу їм заборонялося їсти ці плоди, бо їхні діти не отримають від Божої Матері яблучко). На Гуцульщині в цей день остерігалися виносити на вулицю вогонь, а на Закарпатті – навіть позичати його. Це був останній термін заготівлі лікарських трав. Вирушаючи на їх збирання, жінки казали: «Діва Марія це зілля сіяла, а Спас поливав – нам на поміч давав». Третім Спасом завершувався найкоротший літній піст. З цього приводу казали: «Прийшов третій Спас – пішло літо від нас», «Всім нагадує Спас брати рукавиці про запас». Отже, всі літні свята і пов’язані з ними обряди сфокусовані на пошанівку природних явищ і їх покровителів, котрі допомагали хліборобові у його нелегкій праці. У переважній більшості з цих обрядів збереглися сакральні мотиви давньої аграрної культури наших пращурів, хоч у пізніші часи відбулись суттєві нашарування християнського змісту. В побутовому відзначенні свят цього періоду все ж переважали міфологічні форми, що зближували сільську людину з природою і її законами.
Взято з сайту Україна - це ми! https://we.org.ua/kultura/svyata-litnogo-kalendarnogo-tsyklu-ukrayintsiv/
Немає коментарів:
Дописати коментар