Видатний піаніст, хоровий диригент, композитор народився 20 березня 1842 року в с. Гриньки (Полтавська область). походив зі старовинного козацького старшинського роду. Дістав блискучу освіту. Закінчив Київський університет — природознавчий факультет. Захистив кандидатську дисертацію з біології (про розмноження нитчастих водоростей). Йому пророкували блискучу кар’єру вченого, пропонували залишитися викладати, але Лисенко обрав собі інший шлях, пов’язавши своє життя з музикою. Після навчання в Лейпцизькій консерваторії (клас фортепіано) його називали піаністом-віртуозом. Вчився у Римського- Корсакова в Петербурзькій консерваторії. Він — організатор хорів, які пропагують українську музику. Коло інтересів Миколи Віталійовича — величезне. Він створив Товариство любителів музики і співу, працював у Південно-Західному відділенні Російського географічного товариства. Був людиною високої ерудиції, енциклопедистом і багатогранно обдарованою особистістю. Один із перших інтерпретував «Кобзаря» Шевченка, робив обробки народних пісень, автор 10 опер, вокальних творів, сонат, рапсодій, сюїт, полонезів, ноктюрнів, фундатор музично-драматичної школи. Володів неабияким літературним талантом. Написав фольклорні праці — «Дума про Хмельницького і Барабаша», «Про торбан і музику пісень Відорта», «Народні музичні інструменти на Україні». І це далеко не повний перелік інтересів і діянь М. Лисенка.
Дана стаття — не наукова праця, а штрихи до його біографії, спроба подивитися на нашого класика з позицій сьогодення. Ми, разом із читачами, спробуємо зрозуміти, як формувався талант музиканта, який прославив українську націю. Розповісти маловідомі факти про творчу, викладацьку і громадську діяльність, радощі та смутки, сім’ю, друзів, соратників і недругів Миколи Віталійовича.
Понад півстоліття Лисенко віддав композиторській діяльності, написавши більше тисячі самобутніх різноманітних за формою, обсягом і значенням творів, але композиторська праця ніколи не приносила йому матеріальних вигод. Утримувати сім’ю він міг тільки за рахунок викладацької діяльності. Масу часу витрачав на приватні уроки та викладання музики в Інституті шляхетних дівчат. Лише ночами міг займатися своєю улюбленою справою — писати музику.
Часто, коли вимовляється ім’я Миколи Лисенка, перше, що спадає на думку, — його епохальна опера «Тарас Бульба» — вершина української класичної музики. Адже він автор опер: «Енеїда», «Утоплена», «Ноктюрн», «Різдвяна ніч», «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», які нині рідкісні гості на сцені. Парадокс, найпопулярніший твір композитора — опера «Наталка Полтавка», в принципі, не авторський твір у чистому вигляді. До лисенківської версії існувало кілька варіантів цієї народної оперети. Кілька музичних фрагментів склав сам автор п’єси — Іван Котляревський, використовувалися пісні Марусі Чурай (у тому числі й знамениті «Віють вітри»). Микола Віталійович сам говорив: «Я уклав і упорядкував клавір». Він дописав передмову до першого видання, вибрав найбільш популярні українські мелодії, доповнив твір розгорненою увертюрою і створив фортепіанний клавір. Досі не відомо, чи сам Лисенко оркестрував цю оперу.
Сьогодні ми називаємо Миколу Лисенка композитором, але його офіційний статус — педагог. Цим він заробляв не тільки на життя, а й на видання своїх творів. Під час святкування 35-річчя творчої діяльності Миколи Віталійовича громадськістю було зібрано чотири тисячі рублів для придбання дачі чи хутора, оскільки у Лисенка не було ніякої власності після 1861 року. Їхня сім’я розорилася. До речі, Миколу навіть виключали з університету за несплату. Надалі, все життя він був середньо забезпеченою людиною. Основним джерелом прибутків композитора була викладацька діяльність в Інституті шляхетних дівчат і приватні уроки музики. Всі квартири Лисенко знімав. Коли ж з’явилася можливість купити будинок — відмовився, а зібрані гроші використав для відкриття школи.
Багато років композитор мріяв про справжню музично-драматичну школу, про талановитих учнів, яким би міг передати свої знання. Ще в 1868 році він написав із Лейпцига своїм рідним: «Потрібна школа, потрібна негайно, і така школа, яка б мала народні рідні основи, бо інакше, вона дасть, як усе у нас, блеклий колір з іноземними рум’янами». Але втілити в життя свою мрію вдалося тільки в 1904 році. Лисенко орендував невеликий одноповерховий будинок із мезоніном на вул. Великій Підвальній, 15. Укомплектував необхідні інструменти, запросив працювати чудових педагогів. Із перших днів Лисенко вважав, що в його Музично-драматичній школі повинні виховуватися актори та музиканти для української сцени. «Виростуть, зміцніють крила у наших орлят. Навчимо їх літати, і понесуть вони людям пісню і могутнє слово, що будять думку, зогрівають серце. Хіба для цього не варто кинути все інше і цілком віддатись школі?» — говорив Лисенко своєму другові, відомому співаку Олександру Мішузі.
За спогадами Остапа Лисенка, Микола Віталійович вважав себе непрактичною людиною, без адміністративної жилки, але, незважаючи на це, він зумів сформувати навколо себе найкращі педагогічні сили. В основу навчального процесу школи було покладено програми Санкт-Петербурзької консерваторії та Московського театрального училища. Вперше було відкрито клас бандури, в якому викладав Іван Кучугура- Кучеренко. Вже в перший рік у лисенківській школі навчалося більше 300 учнів. Вона не мала дотацій та існувала тільки за рахунок плати за навчання. Більшість учнів — люди середнього статку і бідняки. Коли не вистачало коштів на оплату праці педагогів, Лисенко влазив у борги, брав кредити та якось викручувався. З різних кінців України тягнулася талановита молодь, а незабаром багато учнів продовжать лисенківську справу, зроблять свій внесок у розвиток української культури.
Немає коментарів:
Дописати коментар