«Образ матері – втілення любові»

 

 до 135-річчя українського скульптора, живописця, графіка Олександра Архипенка

Олександр Порфирович Архипенко (18.(30).05.1887, Київ – 25.02.1964, Нью-Йорк, США) – український та американський скульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі. Почесний член Об’єднання митців-українців в Америці (ОМУА) та дійсний член Американської Академії Мистецтва і Літератури.

Його роботи визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; він запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об’ємні рухомі конструкції. Образи жінки, матері – найбільш улюблені та виражені в творчості митця. Одним з перших  використовував експресивні можливості «нульової», наскрізної форми – такою є пустота між піднятою рукою в скульптурі «Жінка, що вкладає волосся», 1905 року.

Народився в Києві. У 1902–1905 роках навчався в Київському художньому училищі. У 1906 році продовжив навчання мистецтву в Сергія Світославського і того ж року разом з Олександром Богомазовим організував першу виставку своїх творів у Києві.

В 1908 році переїхав до Парижа, де продовжив освіту у Паризькій мистецькій школі. В 1910 у Парижі відкрив власну школу і, як перший кубічний скульптор, увів у скульптуру нові естетичні елементи – моделювання простору, вглиблені форми і прозорість.

Від 1923 року мешкав у США, де 1924 року у Нью-Йорку відкрив школу пластики, згодом викладав у Чиказькій школі індустріальних мистецтв та університеті в Канзас-Сіті.

Родоначальник кубізму в скульптурі («Боксери», 1914; «Солдат іде», 1917), працював у манері конструктивізму, абстракціонізму та інших новітніх мистецьких течій («Жінка», 1918; «Жозефіна Бонапарте», 1935; «Заратустра», 1948; «Балерина», 1957). Створив новий різновид рельєфної різьби – так зване «скульптомалярство» («Купальниця», 1915; «Жінка, що стоїть», 1919), відкрив і обґрунтував принципи рухомого малярства, сконструював особливий механізм – «архипентуру».

У 1920–1930-х роках брав участь у художніх виставках в Україні, працював над пам’ятниками Т. Шевченку, І. Франку, князю Володимиру Святославичу для парку в Чикаго. За життя Архипенка відбулося 130 його персональних виставок.

У 1933 році взяв участь в оформленні Українського павільйону на виставці «Століття прогресу» у Чикаго, що тривала від 14 до 20 серпня 1933 року, де в окремому «Будинку Архипенка» розгорнулася його персональна виставка; там було представлено 44 роботи майстра.

Більшості його композицій властива манера кубізму, конструктивізму й абстракціонізму.

Творчість Архипенка мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва, у тому числі архітектури та дизайну в країнах Європи та Америки. Його твори перевернули світові уявлення початку XX століття про скульптуру. Саме Архипенко вперше «склав» єдину форму з різних нееквівалентних форм, вводячи у композиції скло, дерево, метал, целулоїд. Пластика, рух, проявлена конструкція і конструктивність, ліричність – основні риси його творів, які високо оцінили сучасники – Пабло Пікассо, Фернан Леже, М. Дюшан, послідовники та дослідники.

Реалістичні тенденції знайшли вияв у серії пластичних жіночих торсів (1916; 1922) та портретів (Т. Шевченка, 1923, 1933; І. Франка, 1925; диригентів В. Менгельберга, 1925; В. Фуртвенглера, 1927).

Твори зберігаються в багатьох музеях світу, а також у Національному художньому музеї України, Національному музеї у Львові; їх мають за честь експонувати найпрестижніші музеї та галереї світу: Центр Помпіду в Парижі, музей «Modern Art» та галерея Соломона, Гугенгайма в Нью-Йорку, музеї Стокгольма, Берліна, Тель-Авіва, Москви.

Ім’я Олександра Архипенка посідає гідне місце серед митців XX століття.