Пластика у камені: Олександр Архипенко

▪ 

Простір навиворіт

Найвідоміший у світі українець ХХ століття був не політиком, науковцем чи кінозіркою. Скульптор Олександр Архипенко – один із тих, чиє ім’я в іноземців міцно асоціюється з Україною

Він був одним із тих, хто перевернув традиційне уявлення про скульптуру, став виразником ідей кубізму в цьому виді мистецтва і взагалі виробляв із матеріалами та простором карколомні речі. Груба матеріальність каменю, бронзи і сталі у творчості Олександра Архипенка чергувалася з ефірністю прозорого оргскла та майже містичною діркою від бублика – отворами в масиві скульптури, у яких вдумливий глядач бачив форми зі своєї уяви, що здавалися цілком реальними.

 

Степові «університети»

 

Народжений 30 травня 1887 року молодший син професора Київського університету Св. Володимира Порфирія Архипенка змалечку не демонстрував ознак геніальності, на гім­на­зійних уроках малювання також не був першим. Але якось 13-річний Сашко добряче розбився, катаючись на велосипеді, й лікар прописав йому цілковитий спокій. Спосіб утримати в ліжку вертлявого підлітка знайшов його дід Антон (до речі, іконописець-аматор): він увіпхнув онукові в руки олівець, блокнот, альбом репродукцій Мікеланджело і звелів перемальовувати картинки. Справа пішла на диво жваво, хлопець спочатку скопіював малюнки, а далі роздобув глину і заходився за фотографіями копіювати скульптури. Відтоді Олександр Архипенко не розлучався зі знаряддями майбутньої професії. Утім, її ще треба було обрати.

 

А поки що хлопець лише придивлявся: почав навчатися у Київській рисувальній школі (через неї в юності пройшли чи не всі художники українського авангарду), а влітку їздив на археологічні розкопки. Творіння греків, римлян, половців, візантійців, що лишили свій слід в українських степах, дуже відрізнялися від академічного мистецтва, яке зазвичай ставили за приклад митцю-по­чат­ківцю. Вони вражали природністю форм і розбурхували уяву. «Свідомо чи ні, але Архипенко потрапив під вплив давнього мистецтва. Його ранні роботи ближче до ідолів, що увінчували кургани в українських степах, аніж до класичної скульптури. Вони виразно антиреалістичні – грубі блоки геометрично скомпонованих форм. Від них – лише крок до кубізму, одним із головних творців якого став Архипенко», – писав друг скульптора, художник та мистецтвознавець Святослав Гординський.

 

У пошуках вчителя

 

Молодий скульптор вже відчував свою силу, але все ще потребував поради. Він намагався знайти вчителя, здатного не просто навчити якихось формальних прийомів, а й вказати юнакові шляхи розвитку мистецтва та місце творчості у Всесвіті (Архипенко завжди мислив космічними категоріями). Такої людини не знайшлося ні у Києві, де Архипенко разом з Олександром Богомазовим у 1906 році влаштували першу виставку своїх робіт, ні в Москві, ні в Парижі, до якого він перебрався 1908 року. Проте щойно виставлені у тогочасній столиці мистецтв роботи молодого киянина зібрали багатий врожай похвальних рецензій. Його скульптурою захоплювався Гійом Аполлінер, а Блез Сандрар присвячував вірші роботам нового приятеля. Заохочений підтримкою, Олександр Архипенко припинив пошуки наставника і сам відкрив школу, що більше нагадувала експериментальну лабораторію, учасники якої ділилися з колегами власними напрацюваннями.

 

У 1913 році Європа вирішила вразити США проведенням у Нью-Йорку грандіозної виставки нового мистецтва Armory Show. Поміж імен найкращих художників континенту, таких як Ренуар, Моне, Гоген, на афіші було й прізвище Архипенка, якому на той час виповнилося 26 років. Утім, ні тоді, ні пізніше його не цікавила слава. Значно важливішими для Архипенка були можливість осмислення буття й творчого самовираження та розуміння глядача. Попри розкручене ім’я, публіка не завжди розуміла його твори, і скульптор це чудово усвідомлював. «Політики (західні. – Ред.) вважають сучасне мистецтво комуністичним, у той час як комуністичні країни вважають усе сучасне мистецтво небезпечною буржуазною забавкою Заходу. Що за хаос! Комуністи поприбирали з музеїв мої роботи та й узагалі всі сучасні твори. А Гітлер просто нищив їх, боячись духовної свободи. Сучасне мистецтво не пов’язане ні з комунізмом, ні з будь-якою іншою політичною доктриною чи релігією. Воно живе саме по собі й для себе і має практичну користь лише для розвитку інтелекту та творчих здібностей», – писав Архипенко пізніше, у 1950-ті, під час антикомуністичного «полювання на відьом» у  США.

 

Молодого українця наввипередки запрошували галереї по всій Європі. На одній із виставок Архипенко познайомився з німецькою скульпторкою Ангелікою Шміц і по вуха закохався у тендітну білявку, яка виявилася непоганим художником та ще й інтелектуалкою. У 1921 році він без вагань покинув Париж, перебрався до голодного і холодного післявоєнного Берліна, відкрив на новому місці школу й запропонував руку і серце Ангеліці, яка стала музою та порадницею скульптора на все подальше життя.

 

Нормальний геній

 

Та невдовзі Архипенкові стало затісно у старенькій Європі. Він мріяв про Сполучені Штати, наймолодшу країну світу, в якій, на думку скульптора, і треба було творити новітнє мистецтво. Тож у 1923 році подружжя сіло на пароплав «Монголія» і вирушило підкорювати Новий Світ. Америка не зрадила сподівань Олександра Архипенка: культурна еліта зустріла його як рідного, тут добре працювалося, замовники стояли у черзі під майстернею, університети у різних кінцях величезної країни запрошували викладати, а музеї (поміж них й уславлений нью-йоркський Метрополітен) запрошували до складу експертних рад. Тож не дивно, що найкращі роботи скульптора були створені саме у США.

 

Всесвітня слава та роки успіху, зокрема й комерційного, не відвернули Олександра Архипенка від викладання. Він розробив струнку теорію сучасної скульптури і намагався передати учням усе, що знав сам. Не технічні прийоми, а світогляд: що всі форми видимого світу відображають невидимий світ духу, що видиме й невидиме міцно пов’язані між собою і саме тому отвір у скульптурі може сприйматися як матеріальний об’єм, а ввігнутий елемент у космічному сенсі є тим самим, що й опуклість, тому цілком успішно її заміняє. І ще він вчив студентів, що «стиль складається з особистості художника, його національного й расового характеру так само, як з філософії та духу його часу».

 

Олександр Архипенко і сам ніколи не забував про своє походження. Він не любив брати участь у шароварно-провінційних культурницьких заходах української діаспори – діяв самотужки і від власного імені. Він створив у США пам’ятники Тарасові Шевченку, Лесі Українці, Івану Франкові. А на питання журналістів, навіщо світу ці невідомі генії неіснуючої країни, відповідав, що робить це для утвердження українського духу, нехай і за межами України. Справді, саме завдяки уславленому скульпторові чимало поціновувачів мистецтва в усьому світі дізналися про існування українців і вже ніколи не плутали їх із росіянами.

 

На схилі віку скульптор вирішив викласти свої філософські погляди у книжці «50 років творчості» («50 Creative Years») і присвятив видання Ангеліці, яка померла у 1957 році. Олександр Архипенко не надовго пережив кохану: у 1964-му він помер від серцевого нападу у власній майстерні. Але за роки, що минули відтоді, «ефект присутності» майстра у нашому світі зріс ще більше: календар виставок українського генія у музеях світу розписаний на роки наперед.

[1355]
У галереї: "АРАБКА", теракота, 1936 рік.

 

Вікіпедія знає все?

Цікаво, що стаття про Олександра Архипенка в англомовній версії всесвітньої енциклопедії у кілька разів розлогіша й докладніша за статтю в українській версії. Майже так само, як англомовні (в сенсі обсягу), шанують великого скульптора німці, іспанці та голландці. Найкоротші статті про Архипенка – у японській та французькій версіях. Але у жодній немає прикрої ремарки з української Вікіпедії: «На батьківщині творчість О. Архипенка досі маловідома».

 

Архіпентура. У 1928 році Олександр Архипенко запатентував винахід, навіяний, за його визнанням, водночас кіно та теорією відносності Ейнштейна. Твір (чи пристрій?) називався «Архіпентура» і був спробою внести в живопис ефект руху. Смуги полотна з фрагментами зображення ковзали по металевих смугах, розташованих, подібно до жалюзі, на великому ящику з механізмом усередині. Дивакуватий експеримент із часом породив відомі всім білборди зі змінюваним зображенням. А скульптор дивувався, що відтоді журналісти почали називати всі його твори архіпентурою.

 Матеріал  Катерини Липи, газета "Тиждень"