ЯК УКРАЇНЦІ ЗРУБНУ ХАТУ БУДУВАЛИ

Зрубна хата. с.Дерешова Мурованокуриловецького р-ну Вінницької обл. Фото Б.Сауляк, 2011 р.

Будівництво житла та облаштування інтер’єру було тісно пов’язане з деревообробництвом. Дерево залишалося основою конструкції сільських будівель до середини ХХ ст.

Але й після цього воно не втратило значення основного матеріалу для виготовлення вікон, дверей та конструкції даху. Майстрів, які займалися зведенням дерев’яних будівель, називали теслярами, проте в окремих регіонах траплялася й інша назва – «плотніки». Цей термін добре відомий ще з часів Київської Русі, тоді плотниками називали усіх майстрів, котрі займалися обробкою дерева. Селяни здебільшого не розрізняли роботу тесляра і столяра. Очевидно, це було пов’язано з особливостями їхньої роботи що мала одну мету – створення належних житлових умов. Практично кожен майстер-тесляр був водночас і столяром, адже зведення житла – сезонна робота, тоді як столярством можна було займатися увесь рік.

Теслярів нерідко вважали людьми з надприродними здібностями. В Україні, Білорусії, Росії вірили, що незадоволені частуванням або оплатою «плотніки» можуть накликати на хату різноманітні нещастя – пожежу, бурю або навіть смерть господарів.

Вважалося, що під час заготівлі деревини для будівництва, під час першого удару сокирою по дереву, майстри повинні були обов’язково закликати різних тварин (собак, кішок, тощо), щоб в майбутньому убезпечити жителів нової хати від нещастя. Так, на Буковині перед початком роботи тесляр мав крикнути, що цей будинок зводиться для собаки чи кота, бо інакше в хаті траплятимуться смертельні випадки. На Гуцульщині майстер тримав у таємниці від господаря на «кого» він заклав хату, «бо той на кого затне, повинен вмерти» (за Р. Сілецьким).

Теслярі найчастіше працювали колективно, формуючи групи з кількох майстрів, які за певну плату будували житло. У багатих на ліс районах теслярі зводили переважно зрубні хати. Такий тип будівництва відомий ще з ранньослов’янського періоду.

Розколювання колоди. Малюнок зі статті А.Вертельника

Для зведення зрубної хати використовували дерево дуба, який «можна було зрубати восени і до февраля місяця, а тоді вже не рубати, бо тоді дерево начне освіжатись, то чисто з’їдять шашлі». Іноді з дуба робили лише нижній вінець зрубу, укладаючи поверх нього липові або осикові колоди. Однак, в багатьох регіонах була поширена заборона на використання осики в житловому будівництві, «бо це прокляте дерево – на ньому повісився Іуда». Також у жодному разі не дозволялося використовувати для таких цілей дерево, в яке вдарила блискавка.

Перш ніж розпочати будівництво житла, слід було належним чином підготувати деревину: за допомогою сокири або струга зняти з неї кору і за необхідності розколоти або розрізати. Найбільш трудомістким був процес розколювання колоди. Для цього спочатку сокирою назначали лінію поділу, а потім по середині торця за допомогою дерев’яної довбні забивали сокиру у цю лінію. В утворену тріщину почергово вбивали дерев’яні клини різних розмірів, які й розколювали колоду. Використання цього методу нерідко призводило до браку, надто якщо колода мала великі розміри. Надійнішим способом було розпилювання колоди. Для цього її розміщували на спеціальній «трацькій» лаві, що мала вигляд двох високих підставок (дво-, три- або чотириніжної). Пиляли колоду дві особи: один майстер розміщувався зверху конструкції, а інший – на землі. Використовували для цього спеціальну довгу пилку – трачку. Так само виготовляли дошки і бруски – обтесували колоду з двох сторін і позначали на них необхідні розміри з допомогою шнурка, змащеного вугіллям.

Розпил колоди на трацькій лаві. Малюнок зі статті А.Вертельника

Зрубні стіни житла могли зводити з круглих, напівкруглих або брусових колод. Зовнішні кути стін на початку ХХ ст. переважно робили з виступом, а з 30-х років ХХ ст. – вже без нього. У першому випадку, кінці зрубів з’єднували технікою «в обло» (вирубували напівкруглі заглиблення на кінцях зрубу по діаметру нижньої колоди, на яку він ставився), а у другому – «в лапу» (на кінцях зрубу вирізали спеціальні шипи і пази, які ретельно «підганяли», щоб уникнути щілин). Втім, незалежно від техніки зведення стін, у таких хатах не було фундаменту, лише іноді під перший вінець зрубу підкладали велике каміння. Для утеплення зрубних стін проміжки між колодами закладали клоччям, а в окремих регіонах ще й обмазували шаром глини, яку могли зверху білити.

Наступним етапом було укладання стелі хати. Для цього використовували поздовжній дубовий сволок – масивну обтесану прямокутну або квадратну колоду. Часто вона була прикрашена різьбленням – хрестом, орнаментом, датою будівництва. Поверх сволока укладали колоте дерево або дошки. Зверху таку конструкцію утеплювали добре утрамбованим шаром глини. Побудоване в такий спосіб горище господарі здебільшого використовували для сушіння зернових культур.

Чотирисхила конструкція на кроквах була найбільш поширеною формою даху зрубного житла. Нижню частину крокв кріпили на верхньому вінці зрубу, а верхню – з’єднували дерев’яними кілками. Існували різні види покрівлі. На Поділлі, наприклад, дах покривали сніпками з соломи, які в’язали до поздовжніх лат – довгих жердин, що кріпилися до крокв.

Читайте також: Подільські настінні розписи

Під час будівництва зрубного житла теслі ніколи не використовували металевих цвяхів, необхідні елементи кріпили за допомогою квадратних дерев’яних кілків – тиблів, що під них спеціально висвердлювали або продовбували отвори.

На Поділлі перед закладинами житла майстер повинен був зробити отвір у підвалині або стовпі, закласти туди свяченого жита, пшениці, ладану й забити його осиковим кілком. Після цього він промовляв словесну формулу: «Дай-же, Господи милосердний, щоб із цієї нової оселі хліб-сіль святий не виводився, щоб господар і господиня і дітки маленькі живі, здорові та щасливі були».

Техніка укладання зрубів "в обло". с.Дерешова Мурованокуриловецького р-ну Вінницької обл. Фото Б.Сауляк, 2011 р.

Після закінчення роботи над стінами і стелею майстер прибивав до сволока хрест із квітами. Після цього господар прив'язував до сволока кожух (щоб у домі було тепло), скатертину (для чистоти та порядку), хустку з хлібом і сіллю (щоб у домі завжди були хліб і сіль). Хустку, хліб і сіль дарували робітникам. Якщо ж господарі погано пригощали майстрів або не робили їм дарунків, ті перев’язували сволок своїми кожухами, адже вважалося, що тоді хата буде холодною: «в ній і душі не нагрієш». Такі вірування надавали особливого статусу теслярам з-поміж інших майстрів деревообництва, адже за ними закріплювалася можливість безпосереднього впливу на життя родини в новій хаті.

Втім, нерідко бригади теслярів зводили лише дерев’яний каркас стін та даху. Натомість для виконання всіх інших робіт запрошували родичів і сусідів, які працювали без оплати, але обов’язково з обідом і вечерею. Такий звичай на більшості території України називали толокою.

Після приходу радянської влади бригади теслярів почали працювати переважно для потреб колгоспів. Починаючи з другої половини ХХ ст. по всій території України почала переважати безкаркасна техніка будівництва стін з природного каменю та цегли, а тому, у «плотніків» наймали лише для зведення даху житла. Згодом, втративши більшість своїх виконавських функцій під час будівництва житла, теслярі змушені були майже повністю зосередитись на столярній роботі. Внаслідок цього теслярство і столярство остаточно об’єдналися в одне ремесло.