Напередодні дня народження О́льги Кобиля́нської

Народилась українська письменниця, учасниця феміністичного руху на Буковині - 27 листопада 1863 р. в м. Ґура-Гумора, повіт Сучава, Герцогство Буковина, Австро-Угорщина, нині м. Гура-Гуморулуй - територія Румунії.

Особливе значення мали тривалі контакти Ольги Кобилянської з німецьким письменником Людвіґом Якобовським (1868–1900 рр.), які відбивали певні закономірності розвитку міжлітературних взаємин української та австрійсько-німецької літератур кінця XIX — початку XX століття. У 1890-ті роки, коли активізується співпраця з Людвіґ Якобовським, Кобилянська публікує на німецькій мові свою статтю «Марко Вовчок та її оповідання», цілий ряд перекладених німецькою мовою оповідань українських письменників. Водночас ці контакти сприяли тому, що твори німецьких авторів друкувалися у перекладі українською мовою. Леся Українка, Осип Маковей, Денис Лукіянович, Антін Крушельницький перекладали твори Людвіґ Якобовського та друкували їх у чернівецькій «Буковині», у львівському «Літературно-науковому віснику».

Книга «Природа», видання1897

Учасники з’їзду українських письменників у Львові з нагоди 100-річчя виходу в світ «Енеїди» Котляревського, 1898 р: Сидять у першому ряду: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський (старший). Стоять у другому ряду:Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. Стоять у третьому ряду: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Йосип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Івасюк.

Книга Ольги Кобилянської «Малоруські новели» з ілюстраціями Августи Кохановської. Мінден. 1901.

Ольга Кобилянська, 1908 р.

Німецька мова, як і німецька культура, відіграли позитивну роль у житті й творчості Кобилянської. Вони, як слушно зауважила Леся Українка, допомогли Кобилянській вийти в широкий світ загальнолюдської культури. Але для утвердження Кобилянської як української письменниці треба було глибоко знати не лише українську мову, а й надбання української літератури. Цю істину вона все ясніше усвідомлювала й з кінця 1880-х років наполегливо вивчала культурну спадщину свого народу, виявляла дедалі більший інтерес до його життя.

Під впливом свого оточення — письменниці й діячки жіночого руху Наталії Кобринської, першої української жінки-лікарки в Австро-Угорщині Софії Окуневської (стала праобразом героїні твору «Доля чи воля?»), художниці Августи Кохановської (ілюструвала новели письменниці «Некультурна», «Природа», «Битва», «Під голим небом») — вона почала писати рідною мовою. Одним із імпульсів до цього стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Наталії Кобринської.

Тоді ж вона взяла активну участь у феміністичному русі. Ставши 1894 року однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині», Кобилянська обґрунтувала мету цього руху в брошурі «Дещо про ідею жіночого руху». Письменниця порушила питання про тяжке становище жінки «середньої верстви», активно виступила за рівноправність жінки й чоловіка, за право жінки на гідне життя.

Ольга Кобилянська із Лесею Українкою, 1901

Ці думки виявилися в ранніх творах письменниці. У деяких з них («Гортенза», «Вона вийшла заміж» та ін.), змальовуючи духовний світ своїх героїнь, письменниця робила наголос на їхніх пошуках особистого щастя. В «Людині» (а ще більше в «Царівні») особисте щастя героїнь Кобилянської більш чи менш пов'язується з соціальними проблемами, активною позицією людини в житті, з необхідністю боротися з несприятливими обставинами.

Продовжуючи проблематику «Людини», повість «Царівна» (1895 р.) свідчила про розширення світобачення письменниці, поглиблення її реалістичної манери, засобів психологічного аналізу. Повість має складну творчу історію. Її творення й доопрацювання було тривалим (1888–1893), первісний текст був німецький, пізніший — український. Надрукували повість у газеті «Буковина» (1895 р.) і того ж року вона вийшла в Чернівцях окремим виданням.

«…Коли мені було шістнадцять років, я востаннє бачилася зі своєю прабабусею Зінаїдою. Того року їй, ровесниці ХХ століття, виповнилося дев’яносто п’ять. Мене тоді найбільше вразило, що, незважаючи на солідний вік, вона пам’ятає імена своїх дідів, бабусь, прадідів, прабабусь, усіх ближчих і далеких родичів, події, що з ними сталися… Завдяки її пам’яті мозаїка спогадів і чуток про рідних складалася в чітке родинне дерево.

Ми гостювали в Зінаїди три дні, протягом яких вона багато чого розповідала. Ніяких записів я тоді не робила, адже вважала, що все запам’ятаю. Це була велика помилка – через більше ніж десять років я це добре розумію. Пам’ять, не підкріплена рукописами, стирається. І залишаються лише спогади. А ще жаль, що ти втратив ту нитку-провідницю, яка допомогла б мандрувати минулим пращурів.

Але все ж дещо від прабабусі збереглося. Напередодні нашого від’їзду вона подарувала мені вишиту сорочку, спідницю й пояс. “Я в цьому дівувала, – сказала тоді Зінаїда, – бережи його”. І ось тепер у цьому майже столітньому костюмі дівую я, одягаючи його на всілякі фольклорні й етнічні дійства. І що найприємніше – останнім часом я все частіше маю змогу продемонструвати прабабусин подарунок. А ще заспівати її найулюбленішу пісню – “Ой не ходи, Грицю…” спогади Ольги Юліанівни Кобилянської.