Українці... ідентичність...

Відомо, що жоден народ не творив і не творить своєї культури ізольовано від інших націй, не розвиваються відокремлено ні пісня, ні поезія, ні музика, ні театрально-сценічні жанри.

 Творчі зв’язки між народами та їх етнічними групами,  взаємообмін здобутками духовної діяльності -  явище досить давнє і притаманне кожній культурі. Значення та роль української пісні та думи,  поетичного слова та  ліричного мелосу, першої вишитої сорочки  та весільно-обрядового рушника, творчих злетів думки  після театрального дійства для нас, українців  -  це не тільки добра слава, а й неабияке явище оновлення рідної культури. Від покоління до покоління. Від Карпат до Кримських Степів, від Чорноморських бризів до Північного розмаїття.

 Українське мистецтво в цілому  принесло у Всесвіт самобутність ліричного  Поліського настрою, художню образність Закарпаття, філософські судження Гуцулів, поетичні форми Поділля, ритмічні  Південні басарабські засоби та багатство звучання Трембіти!

Важливим у цьому процесі є те, що явище взаємозбагачення  відбувається природним шляхом, оминаючи сліпе наслідування інонаціонального.

  Віковий розвиток етнокультурних зв’язків народів України дає право стверджувати, що міжетнічні процеси при безпосередньому контакті в етноприкордонних зонах – українсько-румунсько–молдавсько-польсько- білорусько-російські -  мають дуже давню  та багату історію.  Це підтверджують дослідженнями науковці О. Курочкін, І. Ребошапке, Ф. Вовк та інші.

І кожен з нас підтвердить, що бабуся співала румунські колядки, що     1 березня мама прикрашала  Марцішором комір святкового пальтечка, що найсмачнішими є бульбаники на Поліссі, адже там така бульба, що наймальовничішими є гори Карпати, що найтеплішими та запашнішими є Кримські гори, що найсмачніші вареники з полтавським сиром та, ні з чим незрівняний,  банош з гуслянкою у маленькій хатчині Старого Гуцула.

 Що до декоративності  ужиткового процесу в нашому житті - глиняні, керамічні, вишиті, різьблені по дереву,  по кістці,  вітражні, ковані вироби чи не в кожній оселі доповнюють, збагачують, бентежать, спонукають, причаровують та надихають нашу пам’ять.

 У сучасному глобалізованому світі пріоритетного значення набуває гуманітарний сенс  етнічних, соціальних, культурних цінностей. І саме цінності національної культури, народні освітньо-виховні традиції утворюють духовне підґрунтя самопізнання та самореалізації особистості у мультикультурному просторі.

Саме такі традиції стали підґрунтям заснування  Дня вишиванки в 2006 році, у Чернівцях. Адже сорочка - це основа етнічного строю, з грубшого полотна чи  тонко вибіленого, додільні та короткі, з комірами, або з обшивками горловини, з морщенням та широким вишитим декоруванням рукава… і  у кожної свій колорит, розміщення орнаменту, матеріали оздоблення, рослиннозаквітчанні чи геометричні переваги   власника цього магічного виробу. А ще дівочі віночки - рослинна та квіткова краса, досконалість їхніх форм та відтінків барв, символізм – неподільно-барвистий, небесно-земний, який досі тісно пов’язаний з особистим та суспільним життям людей.

 Сьогодні це -  всесвітнє свято, яке покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого одягу. Свято є самобутнім та самодостатнім, не прив’язане до жодного релігійного чи державного.

Ідею Всесвітнього дня вишиванки у 2006 році запропонувала студентка факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Леся Воронюк. А поштовхом до релізації ідеї та святкування стала вишиванка Ігоря Житарюка, яку він регулярно одягав на пари, як і чимало інших студентів. Леся запропонувала одногрупникам та студентам обрати один день і всім разом одягнути вишиванки. Спочатку вишиванки одягнули кілька десятків студентів та кілька викладачів факультету. Та вже протягом наступних років свято розрослося до всеукраїнського рівня, до нього почала долучатися українська діаспора по всьому світу, а також прихильники України.

 Цьогоріч вже десята річниця Всесвітнього свята Дня вишиванки - ювілейний вихід у світи наших вишитих сорочок, блуз, спідниць, гарасівок, краваток, герданів та ін. Вже вдесяте  щемно тремтить душа від споглядання масовості нашого українського єднання. Вже вдесяте оживають бабусині скрині, «пролюфтовуються» найстаріші строї,  оновлюється, поглиблюється, усвідомлюється… Продовжується!!!

 Ще одна напересічна подія  ювілейного Дня вишиванки  - вихід в світ першого повнометражного документального фільму «Спадок нації».

  Прем’єра фільму, про вишиті сорочки в Чернівцях відбулася              15 травня, в кінотеатрі «Чернівці».

 Учасниками прем’єри були: Леся Воронюк, автор ідеї та сценарист фільму «Спадок нації», ініціатор та засновник акції «Всесвітній день вишиванки», голова Кіно-документ студії «Софія», Олександр Ткачук, режисер фільму «Спадок нації», співзасновник акції «Всесвітній день вишиванки», директор продакшн-студії «Mamay Media», автор проекту «Музика воїнів» та інші співорганізатори  громадської організації «Всесвітній день вишиванки».

"У кожного вона своя. Але ми знайшли найціннішу для всіх. Вишити, щоб вижити", - зазначають автори фільму.

У стрічці органічно переплетені дві площини. Перша – етнографічна – показує неймовірне різноманіття унікальних орнаментів, технік вишивки, крою, що залежать від регіону побутування сорочок. Друга – це історії людей, життя яких змінила вишиванка – врятувала, поєднала, стала символом нескореності чи останньою надією…  Фільм знято у шести країнах: Україні, Канаді, Італії, ОАЕ, Німеччині та  Росії.

А мене, як глядача, вразила глибина та щирість слів, сліз, любові, виразу облич, почуттів, вчинків, щоденних подвигів заради людського життя, адже  наша увага до духовних параметрів людського життя,  до людських суперечностей, пов’язаних з етико-національними чинниками та навіть науково обгрунтовані дослідження етносу, нації, національної культури, міжнаціональних взаємин – все це доводить,  легко чи складно, про нашу толерантність -  небайдужість, взаєморозуміння, інтерес до іншого  та любов до свого.

Нехай кожен українець в кінці зробленої справи достойно підпишеться під словами  найвидатнішого Еріха Кольбенгаєра:

«… Коли моєю працею мені удасть ся причинити ся в етнографічнім зглядь до докладнійшого пізнаня і вірного осуду краю, в якім я провів більш як половину мого житя на поважанім і приємнім становиську, добути в найширших кругах заслужене признанє і оціненє для мешканців сего краю і на конець подати специяльним дослідам на полі народної штуки добрі прислуги і поясненя до дальшої богатої в добутки праці: то ціль моєї праці осягнена.»