Мико́ла Микола́йович Ґе (15 (27) лютого 1831, Воронеж — 1 (13) червня 1894, хутір Іванівський, нині с. Шевченка Бахмацького районуЧернігівської області) — український і російський живописець, художник-передвижник, майстер портретів, історичних і релігійних полотен. Життя і творчість митця пов'язані з Україною — від 1876 року проживав на Чернігівщині, багато викладав в українських художніх школах, допомагав талановитій молоді, фінансово сприяв відкриттю пам'ятника Миколі Гоголю в Ніжині (1881).
Брат Миколи Ґе — Григорій Ґе (псевдонім «Григір Лядава»; 1830—1911) — український і російський культурний і громадський діяч,історик-краєзнавець, прозаїк, публіцист і драматург (у тому числі автор п'єс українською), що жив на Півдні України — у Миколаєві та Херсоні.
Микола Миколайович Ґе народився 15 лютого 1831 року у Воронежі. Батько художника Микола Осипович — онук французького емігранта, що залишив батьківщину ще у XVIII столітті. Дід художника Осип Ґе одружився на доньціполтавського поміщика Дар'ї Яківні Коростовцевій.
Микола Осипович був одружений двічі: вперше з круглою сиротою, донькою засланого поляка Оленою Яківною Садовською. Від цього шлюбу народилися три сини: Осип, Григорій та Микола (майбутній художник). Через три місяці після народження Миколи Миколайовича його мати померла.
Після цього родина переїздить до маєтка батька в село Попелюхи Могилівського повіту Подільської губернії(нині Мурованокуриловецький район Вінницької області). Микола Осипович присвятив себе сільському господарству, зумів до кінця свого життя збільшити вдесятеро свій прибуток. Не зважаючи на раціональне ведення справи, що, за словами брата Григорія, допомогло батькові залишити синам у спадок «господарство в ладі вже майже капіталістичному», у маєтку батька панував кріпацький лад, жорстокі правила. За власним зізнанням Миколи Миколайовича, побут того часу наклав відбиток на його подальший духовний розвиток.
У 1840 році дев'ятирічного хлопчика відвезли до Києва, де його було зараховано до Київської першої гімназії. Цей навчальний заклад зіграв важливу роль у формування особистості майбутнього художника. У той час у гімназії працювали деякі професори, що прогресивно мислили, зокрема, Микола Іванович Костомаров, якого незабаром арештують через діяльність у Кирило-Мефодіївському товаристві. Пізніше Ґе згадував: «Наближаючись до 48-го року, ідея свободи проникала в замкнуті двері гімназії», і юнак «вже тоді усвідомлював усю несправедливість пригноблення… особистості… і вважав себе зобов'язаним нікого не пригноблювати».
Навчання в Академії мистецтв у Петербурзі
Художній талант хлопця проявився досить рано. Проте, у 1847 році, після закінчення гімназії, Ґе, за порадою батька, вступає до математичного відділення Київського університету. Пізніше він переводиться до Петербурзького університету. Опинившись у столиці імперії, він, у більшості завдяки своєму другові скульпторові П. Забелло, який тоді навчався в Академії мистецтв, потрапив у середовище мистецької молоді. Пристрасть до малювання витісняє інтерес до наук. Не закінчивши курсу навчання на математичному відділенні, Микола Миколайович вступає до Академії мистецтв.
Дев'ятнадцятирічний Ґе прийшов до Академії мистецтв із сформованими поглядами та смаком. Дуже скоро він став в опозицію до бюрократичних порядків та художньої рутини, які панували в навчальному закладі в часи репресії. За словами Миколи Миколайовича, після від'їзду Брюлова вІталію вихованням молоді займалися малообдаровані художники, а викладання зводилося до навчання ремеслу — освоєння суми технічних навичок.
Офіційно Ґе був учнем Петра Васильовича Басіна, проте справжнім своїм вчителем він вважав Карла Брюллова. Брюллов надихав Ґе, тому що Карл Павлович вимагав від творця завжди лишатися самим собою, втілювати у своїх творах тільки власні думки та почуття.
Перший закордонний період
У 1856 році Микола Ґе отримав за картину «Саул в Аендорської чаклунки» Велику золоту медаль Академії мистецтв і право на виїзд за кордон. Ґе буквально втікав із Росії: «Якщо б мене спитали: навіщо ви їдете? Я б, можливо, відповів: займатися мистецтвом; проте це була б відповідь зовнішня, не та. Собі б я відповідав: залишатися тут я не можу; там, де шир, де свобода — туди хочу» — писав художник.
У Парижі на Миколу Миколайовича сильне враження справили Салон 1857 року та виставка творів Поля Деляроша. У Римі він познайомився з О. Івановим.
Своїми роботами, що були створені в цей період, Ґе залишається невдоволеним, тому вирішує залишити мистецтво:
| « | Я закінчив тим, що вирішив: краще нічого не сказати, ніж сказати нічого - слова Карла Петровича Брюллова. Треба залишити мистецтво, і ось я залишив все... Я хотів поїхати в Росію й сказати, що тому нічого не привіз, що переконався у відсутності в себе мистецького таланту | » |
Проте Ґе був із дитинства людиною релігійною, тому в критичний для себе період звернувся до Біблії. У ній він знаходить сили продовжувати свою творчість. У 1861 році він працює над картиною «Тайна вечеря», яку виставляє в 1863 році на осінній виставці Академії мистецтв у Петербурзі. Робота викликала активні дискусії в тогочасному суспільстві. За «Тайну вечерю» Ґе отримав звання професора.
Другий закордонний період
Після відносного успіху картини «Тайна вечеря», Ґе повертається до Італії (Флоренція) та продовжує працювати над біблійними сюжетами. У цей самий час Микола Миколайович знайомиться з Олександром Герценом. У 1867 році було завершено його портрет, який вважають однією із найвдаліших робіт Ґе.
Повернення до Росії
Картини другого закордонного періоду не отримали схвальних відгуків у Петербурзі. Картини «Вісники Воскресіння», «У Гетсиманському саду» не приймають на виставку. Це змушує Ґе повернутися до Росії та залишити біблійну тематику.
У цей час він стає одним із ініціаторів заснування Товариства пересувних виставок. Ґе намагається бути ближче до російського суспільства, тому звертається до історії. До двухсотліття від дня народження Петра І він пише картину «Петро І допитує царевича Олексія Петровича в Петергофі» (1871). Картину було виставлено на Першій виставці Товариства передвижників.
Також Ґе пише роботи: «Катерина ІІ перед гробом імператриці Єлизавети» (1874), «Цар Борис та цариця Марфа» (1874), «О. С. Пушкін у селі Михайловському» (1875). Проте пізніше художник визнавав: «Дві картини: „Петро І із царевичем Олексієм“ та „Катерина ІІ під час похорон імператриці Єлизавети“ вимучили мене. Історичні картини важко писати… Чотири роки в Петербурзі й занять мистецтвом, найщирішим, призвели мене до того, що так жити не можна… Мистецтво я просто люблю, як духовне заняття, то я повинен відшукати собі спосіб незалежний від мистецтва. Я пішов у село. Я думав, що життя там дешевше, простіше, я буду хазяйнувати і цим жити, а мистецтво буде вільним». «Трьох „історичних“ картин мені було достатньо, щоб вийти з тісного кола на свободу, знову туди, де можна знайти найзадушевніше, найдорожче — своє й всесвітнє».
Життя в селі
У 1875 році Ґе придбав хутір Іванівський в Чернігівській губернії біля залізничної станції Плиски. Тут для нього зводять одноповерховий дім із художньою майстернею (дотепер не зберігся), в якому він оселяється з 1876 року. У творчості Ґе повертається до біблійної тематики.
У 1882 році він познайомився з Львом Толстим, ідеї якого справили на художника велике враження. Ґе був солідарним із Толстим зокрема й у прихильності до простого народу, селян. Микола Миколайович стає частим гостем у Ясній поляні. Починає серію ілюстрацій до «Нового євангелія» Толстого. У 1884 році було завершено портрет Л. Толстого.
Роботи останнього періоду творчості Ґе, за деякими винятками, також не знайшли схвальних відгуків сучасників. Картини «Суд синедріона», «Христос і Пілат» були заборонені для експонування. Щодо останньої, Ґе розумів, що картину не зрозуміють у Росії. Та її було показано на виставках Європи, Америки, але й там вона не знайшла прихильників.
Ґе проводив бесіди з учнями Київської малювальної школи Миколи Мурашка, також роз'яснюючи їм свої роботи. Серед його улюблених учнів були С. Костенко, В. Замирайло, А. Курєнной, Г. Бурданов, С. Яремич, Л. Ковальський, Г. Дядченко, І. Пархоменко. Вони робили самотність художника після смерті його дружини легшою, допомагали в хатніх справах, у роботі. Відомо, що Степан Яремич, згодом визнаний мистецтвознавець і художник, позував, підв'язаний мотузками до імпровізованого хреста, для останньої і найтрагічнішої картини його вчителя — «Розп'яття», яка стала своєрідним реквіємом майстру.
Людська сутність художника особливо яскраво вимальовується у спогадах дочки Льва Толстого Тетяни. Живучи на хуторі, Микола Миколайович прилучився до вегетаріанства, намагався якомога менше користуватися послугами прислуги і робив для себе все сам, що було йому під силу. Він визнавав необхідність фізичної праці і поза заняттями полем, садом, бджолами у себе на хуторі обрав ще й професію пічника. Він гарно клав печі і любив цю роботу, залишив після себе багато печей в окрузі.
Відмінною рисою Миколи Ге була любов до людей. У будь-якій людині він знаходив гарну сторону. І якщо під час роботи до нього приходив хтось за порадою чи з проханням, він кидав роботу і присвячував всю свою увагу відвідувачеві. У Ге був дивний дар впливати на людей, примушувати себе слухати і знаходити з кожною людиною ті точки спілкування, на яких не могло бути розбіжностей. Він чудово говорив, завжди вкладаючи у свої слова всю душу. Дуже характерним є ставлення Миколи Ге до своїх колег. Завітавши якось із письменником Іваном Тургенєвим до Рєпіна і побачивши «Бурлаків», над якими той працював, вже знаменитий на той час Микола Ге, картину якого «Тайна вечеря» Рєпін вважав вершиною у світовому мистецтві, сказав Рєпіну, що «Бурлаки» затьмарили «Тайну вечерю».
До грошей Микола Ге ставився байдуже. І якщо у нього купували картину, він радів перш за все тому, що це було визнання його роботи. Одяг він носив грубий, полотняний, не соромився вдягати старий поношений піджак і в такому одязі їздив до Петербурга, Москви, бував у різноманітних товариствах.
Микола Ге належав до тієї передової частини інтелігенції, яка високо несла естетичні й моральні ідеали епохи. Але він багато в чому зумів випередити час — і в творчості, і в моральних пошуках істини. Прагнучи показати глибину людських пристрастей і страждань за правду, Ґе пішов від затісних вже для нього рамок традиційного живопису передвижників — їхнього ідейного натуралізму. Силу емоцій своїх героїв і драматизм ситуації він висловив у такому динамізмі форми й мазка, що зробило його провісником експресіонізму — художньої течії ХХ століття.
Микола Ге 18 років провів в Україні. Він брав активну участь у культурному житті Києва кінця XIX століття, дружив із багатьма відомими людьми — художниками, меценатами. І не випадково 1927 року Всеукраїнський історичний музей (нині Національний художній музей України) придбав в одного з синів художника 32 полотна його батька.
Природа України багато в чому визначила образну будову робіт художника. Українські місячні ночі знайшли своє відображення в пейзажах Ґе.
Ранній період творчості
Найперші картини Ґе, які було виконано в Академії мистецтв у Петербурзі — це робота «Суд царя Соломона» (1854) та «Ахіллес оплакує Патрокла» (1855). Вони виконані в академічній манері, за всіма канонами, тому дещо в скованій манері.
«Саул в Аендорської чаклунки»
Картина «Саул в Аендорської чаклунки» була написана в 1856 році.
Розповідь про Аендорську чакнунку знаходимо в Першій книзі Царств (глава 28).
.jpg)
Картина «Саул в Аендорської чаклунки» свідчить про те, що за роки навчання Ґе досконало оволодів малюнком і композицією.[14] Риторично-театральна композиція наповнена глибоким драматизмом. У різкому боковому світлі піднімається тінь пророка Самуїла, яку було викликано владним жестом чаклунки. Наляканий цар Саул падає, а його супутники тікають геть. Динамічна композиція вільна від традиційної центричності, напружений ритм руху. Драматичний поєдинок поглядів, різкі контрасти світла й тіні — все створює в картині непідробне почуття пристрасті. Романтично піднята тема — нікчемність людини перед невідомими грізними силами.
В ескізі ясніше, ніж у кінцевому варіанті, відчувається романтичне налаштування художника: тут у глибоку темну тональність вривається холодне місячне світло.
У картині відчутно вплив творчості Брюллова на Ґе (динаміка жестів та міміки героїв, особливе звучання пурпурного кольору нагадують «Останній день Помпеї»).
За картину «Саул в Аендорської чаклунки» Микола Миколайович Ґе отримав Велику золоту медаль Академії мистецтв та право на виїзд за кордон за кошти навчального закладу.
Перший закордонний період
За кордоном Ґе працює в різних жанрах: портрет, етюди італійської природи, сцени народного побуту.
Проте своє справжнє покликання він знаходить у великих історичних роботах. У картинах «Любов весталки» (1857—1858), «Смерть Віргінії», «Руйнування Єрусалимського храму» (1859) сильні й прекрасні герої виступають у драматичних ситуаціях.
«Смерть Віргінії»
Сюжет картини «Смерть Віргінії» взято з однойменної трагедії Альф'єрі (поета, популярного в Італії в роки визвольної боротьби), фабулу якої запозичено з «Історії» Тита Лівія: старий римський воїн Луцій Віргіній вбиває рідну доньку Віргінію, щоб врятувати її честь від Аппія Клавдія, який оголосив дівчину своєю рабинею. Народ був обурений цими подіями, і було підняте повстання проти тиранії.
Ґе намагається поєднати драматизм сюжету з історичною достовірністю. Як і Брюллов, він звертається до вивчення джерел — пам'ятників Риму; пише етюди. Один із них — молода італійка в народному костюмі (1857). Колорит етюду, емоційна безпосередність образу свідчать про те, що художник хотів наблизити античну трагедію до живої дійсності.
Про прагнення художника оволодіти натурою говорить наполеглива праця над пейзажем («Вид на Везувій у Віко» (1858), «Хмари. Фраскіта» (1859)
У 1858 році Ґе пише маленький портрет дружини в білому пеньюарі на тлі розкритих на балкон дверей.
Серед картин, які зображують народний побут, варто виділити «Ранок» (1857) та «Мати на похованні дитини» (1857—1858).
«Повернення з поховання Христа», «Руйнування Єрусалимскього храму»
У Римі Ґе познайомився з Олександром Івановим. Не без його впливу він знову повертається до біблейської тематики в своїх творах. І в 1859 році він працював над двома картинами: «Повернення з поховання Христа» та «Руйнування Єрусалимського храму».
І композиція, і окремі фігури, і пейзаж картини «Повернення з поховання Христа», звернення до роботи на натурі, спроби передати світоповітряне середовище, сонячне освітлення явно навіяні творчістю Іванова.
Єрусалимський Храм — центр єврейського релігійного життя між Х ст. до н. е. та І ст. н. е. Був побудований на Храмовій горі в Єрусалимі. У 66-73роках було піднято антиримське повстання, у ході якого було зруйновано Храм.
Ґе писав про створення цієї картини:
| « | Все незрозуміле, все нереальне, я не помітив, як відкинув. У мене, окрім безпосередніх почуттів, нічого не було. Отже, окрім мого почуття добра, правди, як ідеала, все зруйновано. Ось моя форма - руйнування. Яке руйнування може сповна виразити моє становище? Я знайшов його і - почав картину «Руйнування Єрусалимського храму». Голодний натовп, серед яких помилковий пророк. Він чекає на порятунок із неба. Храм палає; попи б'ються. Тіт виходить із храму, і за ним несуть природні залишки реальності цього дивовижного храму з порожнім Святеє Святих, яких не міг зрозуміти Тіт... Хто цей пророк, хто ці голодні? Що таке для мене храм? Нічого. І я залишив цю картину... | » |
За спогадами Л. В. Даля, Ґе у Флоренції «…майже нічого не зробив, але часто цілими годинами може говорити про Росію, про її нещасне становище й рідко перечить при цьому сам собі на кожному слові»[19]
Ґе був невдоволений своїми останніми роботами, тому писав: «Я закінчив тим, що вирішив: краще нічого не сказати, аніж сказати нічого — слова Карла Павловича Брюллова… Я хотів поїхати в Росію й сказати, що тому нічого не привіз, що переконався у відсутності в себе таланту художнього»[18].
«Таємна вечеря»
У 1860 році в Італії Ґе вирішує завершити свою творчість. Та звернення до Біблії допомагає йому подолати творчу кризу, відновити свою діяльність. Ґе звертається до нової для себе теми драматичного зіткнення світоглядів, яка займає важливу роль у всій подальшій творчості Миколи Миколайовича.
У 1861 році Ґе починає працювати над картиною «Таємна вечеря». Він згадував: «Приїхавши з Риму до Флоренції, я розбирав св. Писання, читав твір Штрауса й став розуміти св. Писання в сучасному сенсі, із точки зору мистецтва»Д.-Ф. Штраус — німецький філософ-ідеаліст. Його книга «Життя Ісуса» (1835—1836) присвячена критиці християнських догматів. Штраус не заперечував існування історичної постаті Христа, проте визнавав, що більшість уявлень про Нього мають пізніше походження. Він намагався з'ясувати, із яких грецьких, єврейських та східних елементів складалися ці уявлення. У книзі «Євангеліє трактується …у дусі сучасного бунтарського радикалізму. Христос виступає в цій книзі не як засновник нової релігії, але як вожак руху, що спрямовано до оновлення людства».
Ґе писав:
| « | Св. Писання не є для мене тільки історія. Коли я прочитав главу про «Таємну вечерю», я побачив тут присутність драми. Образи Христа, Іоанна, Петра та Юди стали для мене цілком визначеними, живими - головне, за Євангелієм; я побачив ті сцени, коли Юда йде з Тайної Вечері, і відбувається повний розрив між Іудою та Христом. Іуда був гарним учнем Христа, він один був іудей, інші були з Галилеї. Але він не міг зрозуміти Христа, тому що взагалі матеріалісти не розуміють ідеалістів | » |
| « | Я побачив там горе Спасителя, що губить назавжди учня - людину. Поряд із ним лежав Іоанн: він все зрозумів, але не розумів можливості такого розриву; я побачив Петра, що схопився, тому що він також зрозумів все й обурений - він гаряча людина; побачив я, врешті, й Іуду: він неодмінно піде. Ось, зрозумів я, що мені дорожче за моє життя, ось той, у слові якого не я, а всі народи потонуть" | » |
Події на картині відбуваються в тісній бідній темній будівлі: нема жодних ознак театральності, академічної манірності. Спаситель зображений сумним: Він тужить за учнем. Зліва від Нього — Іван Богослов, він здивований тим, що відбувається. Справа — обурений Петро. Решта апостолів, що зображені позаду Христа, здається, не розуміють, що тільки-но трапилося.
Головним образом картини є образ Іуди. Ґе порушив академічну композиційну схему: Іуду зображено збоку картини. Іуда затуляє собою світло, тому його фігура темна, зловісна. Вона контрастує з обличчями інших апостолів, які освітлені.
Боротьба таємничого місячного світла із теплим жовтим світлом світильників посилює відчуття драматизму. Спочатку художник виконував скульптурний ескіз картини, що допомогло йому досягти пластичної виразності форми. Ґе відмовляється від локальної системи колориту.
Відомо, що голову Іоанна Ґе писав зі своєї дружини, Петра — з самого себе. Для реалізації образу Христа він використовував фотографії Герцена, що виступав для Миколи Миколайовича ідеалом письменника-громадянина.
Риси академізму прослідковуються тільки в ідеалізації образу Христа, умовному зображенні складок одягу.
Немає коментарів:
Дописати коментар