"Тіні забутих предків" у Гарварді!

«Тіні забутих предків» — повість Михайла Коцюбинського. У творі розповідається про кохання Івана й Марічки. Яскраво передано побут і життя гуцулів.

Повертаючись з Італії влітку 1910 року, Михайло Коцюбинський заїхав у карпатське село Криворівню. Короткі відвідини того чарівного краю з мальовничою природою та первозданним побутом мешканців гір не дали письменнику досить матеріалу для твору, проте бажання написати про «незвичайний казковий народ», гуцулів, не полишило його. Коцюбинський ще раз відвідав гуцульський край, де вивчав звичаї, побут, фольклор його мешканців. На думку письменника, гуцули й у XX ст. залишились язичниками. Враження від «чарівного полону» горян лягли в основу повісті.

«Ті́ні забу́тих пре́дків» — український художній фільм режисера Сергія Параджанова, відзнятий у 1964 році на кіностудії «Київська кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка», екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського.

Зйомки фільму здійснювалися в справжніх гуцульських хатах та околицях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. Саме тут Михайло Коцюбинський написав свою повість.

Десятки років ворогували два гуцульських роди — Палійчуки та Гутенюки. Але сталось так, що покохав Іван Палійчук красуню із ворожого роду — Марічку, якій судилося прожити коротке, але щасливе життя… Не міг без неї бути щасливим Іванко. Але він жив далі. Одружився. Був коханим. Дітей не було. Господарював. І шукав смерть, яка забрала в нього кохану. Тільки у передсмертному маренні Іван знову набув свого щастя.

Поетичний рефрен картини — три пастухи, що з'являються в переломних моментах дії. Ридаючі голоси їх трембіт надають подіям необхідне емоційне забарвлення, підкреслюючи колорит легенди.

Сценарій фільму написали Іван Чендей, відомий тоді як упорядник закарпатських казок, та Сергій Параджанов, режисер Київської кіностудії.

Параджанов жив у Чендеїв майже місяць. Вчив Марію Чендей робити голубці з виноградного листя. Спав у робочому кабінеті Івана Михайловича. Після вечері лягав на диван і до другої ночі розказував письменникові технології написання сценаріїв. Зачіпав теми, на які подружжя боялося говорити. Іронізував:

Мені не можуть пришити український буржуазний націоналізм, бо за національністю я вірменин.

У часи опали прізвища Івана Чендея у титрах не було.

У грудні 1962 на засіданні художньої ради Київської кіностудії імені Олександра Довженка з нагоди святкування сторіччя від дня народження Михайла Коцюбинського сценарій фільму затвердили.

Робота над фільмом тривала від 30 травня 1963 р. до 15 жовтня 1964 р.

Сергій Параджанов про зйомки:

«Я ображав групу тим, що вивчав храми, ходив на хрестини, на похорони. Все, що бачите на екрані, було насправді. Так, як плачуть гуцули, ніхто не може плакати. Це був рік життя, прожитий біля вогнища, біля джерела натхнення. Це незвичайний край, який треба пізнавати й вивчати у всій його чарівності.»

Під час прем'єри фільму у київському кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року літературний критик Іван Дзюба зі сцени, аспірант-літературознавець Василь Стус і журналіст В'ячеслав Чорновіл в залі закликали підвестися на знак протестів проти арештів українських інтелектуалів, які відбулися влітку 1965 року. Підвелися далеко не всі, але підвелися. Увімкнули сирену, що мала все заглушити. Кінотеатр швидко було оточено бійцями внутрішніх військ.

Під протестним листом підписалося 140 присутніх. Після цього реакція властей була блискавичною — Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і виключили з аспірантури Київського педагогічного інституту, Чорновола звільнили з редакції газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом.

У 1970-х, коли почалися гоніння на діячів української культури, «Тіні забутих предків» тривалий час фактично були заборонені до показу.

цікаві факти

Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності і казки, дійсності і уяви, достовірності і фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал, в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».