Якби в 30-х р. ХХ ст. існував Інстаграм, вона зібрала б найбільшу кількість підписників. Вона б ілюструвала тревел-блоги своїми професійними фотографіями і була би, без сумніву, єдиною українкою, яка викладала відео в сторіз. Софія Яблонська – авторка перших українських тревелогів, кінооператор та фотограф, яка здійснила навколосвітню подорож, довго жила в Китаї, а похована у Франції. В Південно-Східній Азії вона мало не померла від укусу бананової гадюки, малярійного комара та соку отруйної орхідеї; полювала на тигра в Лаосі, кілька місяців жила і вела побут із місцевими на Бора-Бора, мала аудієнцію у останньої королеви Таїті, втікала від залицянь князя в Таїланді та була на весіллі в’єтнамського принца. Її ім’я все ще мало відоме серед своїх, а проте записи Яблонської справді цікаві та унікальні. Особливо тому, що вони про країни і звичаї, яких більше немає.
Та в 30х р. ХХ ст. не було ні Інстаграму, ні бюджетних авіакомпаній, ні фотоапаратів, які можна сховати в кишені, ні засобів гігієни, ні багатьох зручних штук. Не було і жанру тревелогів, тим паче написаних жінками! Жінки в той час, зазвичай, не покидали своє місто, не те що країну. Навіть сьогодні в азійських селах на світлих європейок у штанах і з короткими зачісками дивляться зі здивуванням, а тоді, бувало, реагували агресивно. Одного разу в Китаї в Яблонську навіть кидали камінням. І от в той час, коли мандри були не задоволенням, а дорогим і надзвичайно складним випробуванням, вона все одно об’їздила, обплила та облетіла світ. Яблонська захоплює – вона справді виняткова, безстрашна, зі стержнем, з характером. Йшла за покликом, не боялася бути інакшою.
Софія народилася у Львівській області у сім’ї священика у 1907 році. Навчалася в учительській гімназії, драматичній студії. В Тернополі з братом займалася менеджментом двох кінотеатрів. Імовірно, тоді вона вирішила опановувати техніку знімання документального кіно і у 1927 р. вирушила туди, де кіно з’явилося /авт. інша думка тут: https://www.blogger.com/blog/post/edit/9107584057148740061/2171971098377366824– в Париж. Працювала моделлю та натурницею, вчилася користуватися кінокамерою, знялася у невеликій ролі в одній зі стрічок компанії Pathe-Natan, познайомилася з Володимиром Винниченком. За порадою друзів, Яблонська вирішує поїхати у одну з французьких колоній – Марокко. За мотивами подорожі пише свій перший тревелог – «Чар Марокка». Він виходить друком у Львові в 1932 р. та отримує чудові відгуки критиків.
Згодом, надихнувшись розповідями українського сходознавця та японіста Степана Левинського, Яблонська зважується на довколасвітню подорож із обов’язковим відвіданням екзотичних островів у Тихому океані – Таїті та Бора-Бора. Вони особливо манять її – Софія шукає рай на землі. Маршрут був такий: з Марселя через Єгипет до Шрі-Ланки, потім Малайзія, Таїланд, Китай, В’єтнам, Камбоджа, Лаос, Сінгапур, Індонезія, Австралія, Нова Зеландія, Полінезія, США і назад у Францію.
Дирекція «Індокитай Фільм» не надто вірила, що Софії вдасться зняти хоча б щось в Юньнані – до того спроби інших кінооператорів були безрезультатними. Тому короткі замальовки звідти, які вона надсилала в Париж, приємно дивували.
Яблонська не тільки фільмує та фотографує, а й занотовує свої враження. Невеликі статті вона надсилає в українські часописи, а згодом упорядковує дві книги: «З країни рижу та опію» та “Далекі обрії”, які ілюструє своїми фото. В них багато особистісних переживань, вражень та рефлексій і зовсім немає нудної енциклопедичної інформації. Це не просто тревелоги, а жіночі тревелоги: Яблонська сприймає світ очима – як фотограф і оператор, а й серцем – як жінка і пише часто про жінок.
Читати Яблонську через майже 100 років цікаво – у неї про той світ, якого вже не існує. Це рідкісна задокументована історія підкорених європейською цивілізацією народів і природи Азії.
Прикметно, що в часи поділу тієї частини світу на неосвічених туземців і білих панів, Яблонська не гидує і досліджує країну зсередини. В Сайгоні їсть суп фо-бо у вуличного кухаря – на цю дивину збігається подивитися вся вулиця; на Балі бере участь у релігійних церемоніях, спить на долівці в хижах разом із полінезійцями і полює із ними на акулу. На Бора-Бора Софія стає однією з місцевих і навіть отримує місцеве ім’я – Теура (в перекладі – Червона птаха). І всюди вона досліджує місця, людей, звичаї, які ще поки не піддалися колонізаційному впливу і залишилися автентичними. І звичайно, подорожі в 30х роках минулого століття були справді небезпечними. Навіть якщо корабель не потонув під час шторму і його не захопили пірати, померти на суші, в тропіках можна було кожної хвилини. Одного разу Яблонську вкусила бананова гадюка, яку мандрівниця не помітила в листі. Смерть після такого укусу настає одразу, але Софію врятував місцевий знахар. Після відвідин Ангкора в Камбоджі вона перехворіла малярією, яка теж часто буває смертельною. Іншого разу Яблонська зірвала красиву орхідею, щоб засушити на пам’ять, а наступного дня рука розпухла і сильно боліла. Лікар нічим допомогти не зміг, тому Яблонська звернулася до малайського чародія і знову врятувалася від смерті. На Бора-Бора під час сходження на найвищу вершину острова мандрівниця мало не впала у глибоке провалля, її в останню мить врятував місцевий провідник Матай.
1939 році Яблонська приїжджала на деякий час в Україну, зустрічалася з читачами на творчих вечорах, відвідала рідних і повернулася до Китаю. На прощання у Львові їй подарували ляльку-гуцулку, і Софія з нею ніколи не розлучалася. Об’їхавши чимало країн; гуцулка поселилася на українському килимі, простеленому у спальні Софії. В листі до однієї знайомої вона писала: «Мені вдалось зберегти небагато цінних особистих речей, з якими я ніколи не розлучалася: гуцульську ляльку — дарунок українок після моїх читань в Галичині; книжку віршів Кобзаря; здається, теж не зовсім загубила мою українську душу; та, врешті, дерев’яну різьблену мисочку, на якій ще видно напис: „Чим хата багата — тим рада”».
Вона називала свого чоловіка Жана Іваном, годувала галицькими стравами та навчала українських слів, створила український квітник з мальвами та соняшниками, призвичаювала китайців вишивати рушники, їсти борщ та доїти корову (її в Китаї здебільшого використовували як тяглову силу). Після повернення з Піднебесної, сім’я Уден поселилася спочатку в Парижі, а після смерті чоловіка — на французькому острові Нуармутьє.
Там Яблонська вирішила отримати новий досвід – вона проектувала та здавала в оренду будинки, а також написала повість-спогад «Розмова з батьком», в якій описала проведене в Галичині дитинство. Софія Яблонська загинула в автомобільній катастрофі 4 лютого 1971 р. Вона їхала в Париж на зустріч з видавцем і везла рукопис нової книги.
Немає коментарів:
Дописати коментар