“Театр мого життя”

 

 до 130-річчя від дня народження українського актора, режисера Івана Юхименка

Продовжуючи новий мистецький проєкт “Цей день в мистецтві”, в літературно-мистецькому салоні Обласної наукової універсальної бібліотеки ім. Михайла Івасюка – нова презентація.

Іван Якович Юхименко (2 (14) жовтня 1892, Харків — 6 лютого 1943, Казань) — український актор, режисер і педагог. 

Заслужений артист УРСР (1935).

Родом з Харкова; там дебютував 1914 на сцені міського театру.

Працював у «Молодому театрі» Леся Курбаса.

31 серпня 1922 року в Харкові утворено молодіжний драматичний театр «Наш шлях» з етнографічним ухилом, фундатором став Юхименко — головний режисер Українського державного драматичного театру ім. І. Франка.

Згодом викладач Харківського музично-драматичного інституту (1925—1927) і режисер Театру для дітей (1924—1925), режисер Полтавського театру української драми імені І. П. Котляревського (1926—1928), далі в Дніпропетровському театрі імені Тараса Шевченка (1928—1930), Харківському театрі Ленінського Комсомолу (1931), Одеському (1933—1937) і Харківському (1937—1938) театрах Революції.

З 1940 року — художній керівник Чернівецького державного українського драматичного театру.

Там разом з дружиною й іншими акторами відвідав Ольгу Кобилянську. Іван Якович розповів письменниці про творчі плани театру.

З початком нацистсько-радянської війни разом з театром переїхав у Харків, а пізніше евакуйований далі на схід. З 1943 року у Єлабузі (Татарська АРСР).

Репресований. Помер у Казані. За іншими даними, Іван Юхименко разом з дружиною і дітьми був спалений живцем разом з іншими політичними в'язнями Харківської в'язниці під час відступу з міста частин Червоної армії у 1941 році.. Натомість, за словами доньки Ярослави, що проживає зараз у Харкові, Іван Якович помер у Казані у 1943 році, а не був спалений з жінкою та дітьми у 1941 році у харківській в'язниці (уточнення обставин смерті внесені за проханням доньки. 28.03.2019).

Вистави:

«По зорі» Володимира Ґжицького (1924),

«Павло Греков» Бориса Войтехова і Леоніда Ленча (1931),

«Диктатура» Івана Микитенка (1929),

«Загибель ескадри» Олександра Корнійчука (1933),

«Республіка на колесах» Якова Мамонтова,

«Отелло» Вільяма Шекспіра,

«Сорочинський ярмарок» за Миколою Гоголем та інші.

Виконував ролі у п'єсах "Троянда і хрест" О.Блока, "Плач Рахілі" Н.Крашеніннікова, комедії "Спід життя" Хасінто Бенавенте-і-Мартінеса, постановках за творами Б.Шоу. У молоді роки брав участь в антрепризних проектах у театрах Росії і України.

У 1917 р. на запрошення Івана Мар'яненка переходить до Національного зразкового театру, який працював у приміщенні Троїцького народного дому в Києві. Далі - до Молодого театру, що на вулиці Прорізній, 17, "але, не погодившись з пропагованим Лесем Курбасом символічним напрямком цього театру, наприкінці 1918 р. вийшов зі складу Театру і вступив у січні 1919-го до театру імені Шевченка по вулиці Мерінга, 8", - записав у автобіографії.

Втративши роботу через окупацію Києва Добровольчою армією Денікіна, виїхав до Харкова. З грудня 1919 р. -художній керівник Театру імені Шевченка у приміщенні театру "Муссурі".

Як актор грав на сценах Малого театру, Народного дому, театру "Тіволі". Працював режисером і художнім керівником театрів Києва, Харкова, Дніпропетровська, Сум, Одеси.

З 6 лютого 1936 р. - заслужений артист УСРР.

Професор, викладав у театральних студіях, з 1925 року - в Харківському музично-драматичному інституті. Відомі учні: народний артист України Іван Твердохліб (Івась у фільмі "Коліївщина"), заслужена артистка України Варвара Чайка (дружина Мартина Борулі Палажка, Хівря в "Сорочинському ярмарку").

У 1937 р., після арешту керівництва Одеського театру Революції, був знятий з роботи "за допущення художніх і політичних помилок". Згодом - призначений режисером новоствореного Театру ім. Ленінського Комсомолу в Харкові, з трупою якого в грудні 1940 р. переїздить до Чернівців. У липні 1941-го повертається до Харкова. У вересні його заарештовує НКВС і етапом відправляє до казанської в'язниці №2, де помер у лікарні в 1943 р.

Цей проєкт – втілення ідеї, що робить повсякдення цікавішим. Прагнемо через доробок відомих митців збагачувати та розширювати наші знання в галузі мистецтва.