Які вони мої, спогади про це свято... інші...⇘⇘⇘
Так хочеться впитувати в себе ці слова, вони мені так лягають на настрій, це так щемливо відверто, до сльозинки у кутику ока....
Славно, Власто Власенко!!!
https://westnews.com.ua/miy-nikolay/?fbclid=IwAR3Lh33ft1Js-ybjsg6Pmm4bGlIxW7GgefuI2fefvWzDJiYLk-Mt9vHWE-Q
НИКОЛАЙ, ДВОЮРІДНИЙ БРАТ БОГА...
Боже, як же хочеться чуда! Не дива, а саме чуда чудного, Николаю, мій далекий діточий боже, шо я так любила тебе. Коли падає сніг, коли м’яко навколо і біло, коли ти ховаєшся між снігурами, з гілок летить сніжна паморозь і ти, не знати звідки, кажеш мені «чшшш…», а я складаю пальчики докупки і скриплю на морозянім вікні, ніби граю тобі на трьох дзвониках…Нам весело обом. Я не бачу тебе, навіть в голові нема такого, аби бачити. Я навіть не знаю, що то треба таке питати чи ти є, я би встидалася….Ти би наворсався на мене…Певно що. Це так як би ти питав чи я є. Ну та ясно, що є…Сніг, вікно в малюнках, грань тліє на руштах, хатнє тепло осідає на повіки, скоро Різдво, Новий рік…
Я хохаю на скло, малюнки розступаються – я роблю дорогу , щоб ти міг пройти сюди нині до мене. Ти смієшся, і я вже точно знаю, що ти прийдеш. А ще баба вчера мене аж три рази по голові погладила. То я вже точно знаю – будеш…
Я злізаю з вікна на жовту бамбетлю. Бамбетлі наша стара як світ, в ній шпари. Я думаю, що ти пролізеш і в шпари, ну якби дорога на вікні замерзла. Але мене турбує друге: як ти просунеш міх з моїми подарунками?
З бамбетлі сповзає за мною зелена капа в білі бубни. Капа під ногами, але я тим не дуже журуся, нє…Хліб з маслом, повидло зверху, молоко – я набираюся сил для міха.
-Йой колька би тебе сколола, ти бенькарте ікісь, нале ти не видиш шо капа валєєсі, га?
Я впріваю зо встиду за бабу. Ну та як такої? Ну та він же дивиться, чує…Міх порожніє мені вдвоє. Та вже... Хоть би цукерки там, мандарини…Зиркаю на стіну – дивишся. Шєпка така бліщєча велика, зелений плащ, на плащі якісь цяцькані ленти, і одна рука тако догори троха, що ніби-то хочеш мене перехрестити. Я знаю - ти двоюрідний брат Бога. Тому капу на бамбетли поправлєю з дуже побожним лицем і напровсєке ще файно підтягую штани і зачісуюся. Іду попри образи рівно, як павонька, зиркаю чи дивишся… Дивишся. Міх троха май більший стає.
Я тако думаю: шо мені Николай принесе ну там всякі цукерки, мандарини, шкарпетки – таке, програма-мінімум. А ще я хочу книжки, що пахнуть новим, светр під шию з сніжинками і …ну і ще там щоб такі пакунки жовті, червоні, сріблясті, і в них щось таке, що я не знаю, але жду…Воно мерехтить мені в уяві, не набирає конкретних форм, але робить розмітуюче відчуття щенячої радості.
Ти усміхаєшся. Твоя усмішка велика, на все небо. Дерева обертаються на мене, лінії гілок м’якнуть…
-Прийде, принесе?
Гілка махає ствердно
-І книжки?
Гілка хитро мружиться і махає ствердно.
Прибігла Галина, товаришка. Хіхікає з мене.
-Але ти дурна, не знаєш дотепер, шо нема Николая ніякого? Та то баба купує в сільмазі то все та й кладе під подушку!
-І-і-і-хіхіхіхі, - Галина хихоче, в неї дрібно морщиться ніс, її смішок лупить мене по лиці як хвоя в густому лісі. Моя казка дістає ями від Камазу, дірявиться як вхоплена хустка з вогню, я дую, дую і плачу від того.
Галина крутит пальцем собі коло чола, вбирає шию в плечі і,хіхікаючи, йде геть. А я твердо вирішую взнати правду життя.
Баба варєт чир пацєти у великім казані.
-Ба, Галина каже, що Николая нема…
Чир пихкає як Галина. Лише не так май дрібно, але не менше уїдливо. Я глумлюся тому чирови і дивлюся бабі в лице…Баба здвигає плечима та усміхається в хустку. Хм... Я постановлєю собі ходити за бабов цілий день і цілий вечір. Як піде в магазин – то кранти мому Николаєви. Вбираю шапку з червоним бомбликом - і надвір. Баба в стодолу – я за нею. Баба в стайню – я за нею. Баба на під – я за нею. О, я буду безпощадна в пошуках правди…! Баба тлумачить це по-свому і дає мені їсти.
Стемніло. Магазини вже явно всі закриті. Мама з татом далеко. Ага, таки баба ніґде не йшла. Таки Николай! Ура! - маленьке єство вже в коконі радості..Але стоп, стоп…А що як справді…?! Ого, най би вже хоть тота баба ліпше йшла в який магазин чи що…Дрібний страшок пробігся мною як миш по коморі…Ну і добре. І не треба мені. Нікому я не в голові, ні в шєпці… Галя, подружечка моя…!
Тремчу собі очима… Ти дивишся на мене з образа, а я - на тебе.
Тихне хата, зітхає піч – все співчуває мому малому серцю. Обертаюся до стіни.
І з жалю собі падаю, падаю, падаю…Навколо м’яко і біло, мене підхоплюють снігурі, з гілок летить сніжна паморозь, ні двері не відкриваються, ні вікна на скриплять, ні дзвоники не дзеленькають… Але йой, але ойойой… Вовна з ліжника щипає мене за ноги, повісмо з бабиної куделі розторочилося і поповзло у вікно, грань на руштах півкнула і стихла… Я крижми відчуваю, що…там хтось усміхається на мене…Майка мені мокріє, горічість бухкає з ключиць в лице…Один рух мізинцем здався мені шумом трактора, я впріваю зо страху і забуваю дихати…Але вже знаю що то: то ти сидиш в темряві на жовтій бамбетлі.
- Ти шо, є?
- Та є, - знімаєш велику бліщєчу шєпку, бо вона тебе тисне. Я скачу з ліжка і
шєпка падає тобі з рук, розсипаючись на мільйони сріблястих мерехтінь. Ти усміхаєшся.
- На, оде може оця борше, - шепчу, не впізнаючи шепоту, і даю свою, з червоним бомбликом.
Ти одягаєш мою, з радості мене колотит як колотівку…Ти в бомблику не такий вже аж двоюрідний брат Бога, але тобі хоть тепло буде, у вуха не надує…Я дуже! Дуже складаю пальчики докупки і торкаюся зеленого плаща…Так ось який ти…! На вікнах сяє тепле світло, хата усміхається, мерехтіння вплітаються в ритм мого дихання. Ти ліпший, ліпший як Галина!!
Твої два пакунки притулилися на припічок, я тягну за воривочки на них, а ти гладиш мене тричі по голові і я не встигаю навіть помітити як ти тихо зникаєш в жовтій шпарі старої бамбетлі…
А рано… Глип: а припічок порожний!!! Відчай половинит мене надвоє: ну та як??? Серденько паде в пивницю як швидкісний ліфт, вода в очи біжит як сніг навесні…В останній надії рука шурхає під подушку і - о Боже! Цей омріяний, цей найтаємніший шурхіт тої дрібноти, того золотого целофанового пакету, того всього мого діточого світу, котрий розставляє все на місця, котрий тримає мою непохитну діточу віру у всьо видиме і невидиме… Я тєгну тото добро з-під подушки, обіймаю, тулю д’ собі і не витягую нічого: ти є! ти є!
-Ану, що то тамки Николай приніс тобі, ану? Бучяру добру певне, нє?, - баба усміхаються і сідают коло мене на край ліжка
За одну соту секунди на ковдру вивалюються і ведмедик , і нова шапка, і светр в сніжинки, і красний мак, і каракум, і пряники по 10 копійок такі прямокутні, і шкарпетки, і книжечки, книжечки мої, що пахнут новим! І ще там всякого всього купа, що не встигає ідентифікувати моє діточе серце, що скаче як лошєтко на паши…Блиск, блиск, вікно, сніг за ним, я люблю бабу, пацєчий чир, твої зелені ленти і навіть шєпку, шо тебе тисне!!!
Лиш мацьоньке цєпітко півкає в мені: а кому ж то той другий , невеликий пакуночок, га? І страшенно чудуюся тобі, що ти трохи немудрий, раз передав, кажут баба,і Галині… Але несу. Гілки і далі ствердно помахують мені, усміхаються і м’якнуть в доброму світлі великого світу…
…А зараз я сиджу перед ноутом, вся така усвідомлена і доросла, така досвідчена і освічена, така логічна і напружена як карибська криза… А світити нема чим. Щоб як тоді…Я виманюю з себе ту дівчинку з дзвониками. Я кличу її, а вона сидить в шпарі жовтої бамбетлі і ніяким богом не йде до мене. Навіть божим двоюрідним…Зашкарубла, сиджу, як Галинин сміх, дрібнію…А за вікном – люди, люди, помежи світ, помежи вік, помежи сніг…Темніє. З гілок летить сніжна паморозь. І я на капочкупригадую снігурів, складаю пальчики докупки, криво посміхаюся і скриплю на морозянім вікні, ніби граю собі на трьох дзвониках… І воно поволи висувається, дівчє тото... З темної шпари,з жовтої бамбетлі, з зеленої капи в бубни...І ми сідаємо обі на вікно, ми дивимося вдаль, вдаль… В той сніг, що так схожий на твою бліщєчу шапку, Николаю, мій далекий діточий боже, шо я так любила тебе…
Я хохаю на скло, малюнки розступаються – я роблю дорогу , щоб ти міг пройти сюди нині до мене. Ти смієшся, і я вже точно знаю, що ти прийдеш. А ще баба вчера мене аж три рази по голові погладила. То я вже точно знаю – будеш…
Я злізаю з вікна на жовту бамбетлю. Бамбетлі наша стара як світ, в ній шпари. Я думаю, що ти пролізеш і в шпари, ну якби дорога на вікні замерзла. Але мене турбує друге: як ти просунеш міх з моїми подарунками?
З бамбетлі сповзає за мною зелена капа в білі бубни. Капа під ногами, але я тим не дуже журуся, нє…Хліб з маслом, повидло зверху, молоко – я набираюся сил для міха.
-Йой колька би тебе сколола, ти бенькарте ікісь, нале ти не видиш шо капа валєєсі, га?
Я впріваю зо встиду за бабу. Ну та як такої? Ну та він же дивиться, чує…Міх порожніє мені вдвоє. Та вже... Хоть би цукерки там, мандарини…Зиркаю на стіну – дивишся. Шєпка така бліщєча велика, зелений плащ, на плащі якісь цяцькані ленти, і одна рука тако догори троха, що ніби-то хочеш мене перехрестити. Я знаю - ти двоюрідний брат Бога. Тому капу на бамбетли поправлєю з дуже побожним лицем і напровсєке ще файно підтягую штани і зачісуюся. Іду попри образи рівно, як павонька, зиркаю чи дивишся… Дивишся. Міх троха май більший стає.
Я тако думаю: шо мені Николай принесе ну там всякі цукерки, мандарини, шкарпетки – таке, програма-мінімум. А ще я хочу книжки, що пахнуть новим, светр під шию з сніжинками і …ну і ще там щоб такі пакунки жовті, червоні, сріблясті, і в них щось таке, що я не знаю, але жду…Воно мерехтить мені в уяві, не набирає конкретних форм, але робить розмітуюче відчуття щенячої радості.
Ти усміхаєшся. Твоя усмішка велика, на все небо. Дерева обертаються на мене, лінії гілок м’якнуть…
-Прийде, принесе?
Гілка махає ствердно
-І книжки?
Гілка хитро мружиться і махає ствердно.
Прибігла Галина, товаришка. Хіхікає з мене.
-Але ти дурна, не знаєш дотепер, шо нема Николая ніякого? Та то баба купує в сільмазі то все та й кладе під подушку!
-І-і-і-хіхіхіхі, - Галина хихоче, в неї дрібно морщиться ніс, її смішок лупить мене по лиці як хвоя в густому лісі. Моя казка дістає ями від Камазу, дірявиться як вхоплена хустка з вогню, я дую, дую і плачу від того.
Галина крутит пальцем собі коло чола, вбирає шию в плечі і,хіхікаючи, йде геть. А я твердо вирішую взнати правду життя.
Баба варєт чир пацєти у великім казані.
-Ба, Галина каже, що Николая нема…
Чир пихкає як Галина. Лише не так май дрібно, але не менше уїдливо. Я глумлюся тому чирови і дивлюся бабі в лице…Баба здвигає плечима та усміхається в хустку. Хм... Я постановлєю собі ходити за бабов цілий день і цілий вечір. Як піде в магазин – то кранти мому Николаєви. Вбираю шапку з червоним бомбликом - і надвір. Баба в стодолу – я за нею. Баба в стайню – я за нею. Баба на під – я за нею. О, я буду безпощадна в пошуках правди…! Баба тлумачить це по-свому і дає мені їсти.
Стемніло. Магазини вже явно всі закриті. Мама з татом далеко. Ага, таки баба ніґде не йшла. Таки Николай! Ура! - маленьке єство вже в коконі радості..Але стоп, стоп…А що як справді…?! Ого, най би вже хоть тота баба ліпше йшла в який магазин чи що…Дрібний страшок пробігся мною як миш по коморі…Ну і добре. І не треба мені. Нікому я не в голові, ні в шєпці… Галя, подружечка моя…!
Тремчу собі очима… Ти дивишся на мене з образа, а я - на тебе.
Тихне хата, зітхає піч – все співчуває мому малому серцю. Обертаюся до стіни.
І з жалю собі падаю, падаю, падаю…Навколо м’яко і біло, мене підхоплюють снігурі, з гілок летить сніжна паморозь, ні двері не відкриваються, ні вікна на скриплять, ні дзвоники не дзеленькають… Але йой, але ойойой… Вовна з ліжника щипає мене за ноги, повісмо з бабиної куделі розторочилося і поповзло у вікно, грань на руштах півкнула і стихла… Я крижми відчуваю, що…там хтось усміхається на мене…Майка мені мокріє, горічість бухкає з ключиць в лице…Один рух мізинцем здався мені шумом трактора, я впріваю зо страху і забуваю дихати…Але вже знаю що то: то ти сидиш в темряві на жовтій бамбетлі.
- Ти шо, є?
- Та є, - знімаєш велику бліщєчу шєпку, бо вона тебе тисне. Я скачу з ліжка і
шєпка падає тобі з рук, розсипаючись на мільйони сріблястих мерехтінь. Ти усміхаєшся.
- На, оде може оця борше, - шепчу, не впізнаючи шепоту, і даю свою, з червоним бомбликом.
Ти одягаєш мою, з радості мене колотит як колотівку…Ти в бомблику не такий вже аж двоюрідний брат Бога, але тобі хоть тепло буде, у вуха не надує…Я дуже! Дуже складаю пальчики докупки і торкаюся зеленого плаща…Так ось який ти…! На вікнах сяє тепле світло, хата усміхається, мерехтіння вплітаються в ритм мого дихання. Ти ліпший, ліпший як Галина!!
Твої два пакунки притулилися на припічок, я тягну за воривочки на них, а ти гладиш мене тричі по голові і я не встигаю навіть помітити як ти тихо зникаєш в жовтій шпарі старої бамбетлі…
А рано… Глип: а припічок порожний!!! Відчай половинит мене надвоє: ну та як??? Серденько паде в пивницю як швидкісний ліфт, вода в очи біжит як сніг навесні…В останній надії рука шурхає під подушку і - о Боже! Цей омріяний, цей найтаємніший шурхіт тої дрібноти, того золотого целофанового пакету, того всього мого діточого світу, котрий розставляє все на місця, котрий тримає мою непохитну діточу віру у всьо видиме і невидиме… Я тєгну тото добро з-під подушки, обіймаю, тулю д’ собі і не витягую нічого: ти є! ти є!
-Ану, що то тамки Николай приніс тобі, ану? Бучяру добру певне, нє?, - баба усміхаються і сідают коло мене на край ліжка
За одну соту секунди на ковдру вивалюються і ведмедик , і нова шапка, і светр в сніжинки, і красний мак, і каракум, і пряники по 10 копійок такі прямокутні, і шкарпетки, і книжечки, книжечки мої, що пахнут новим! І ще там всякого всього купа, що не встигає ідентифікувати моє діточе серце, що скаче як лошєтко на паши…Блиск, блиск, вікно, сніг за ним, я люблю бабу, пацєчий чир, твої зелені ленти і навіть шєпку, шо тебе тисне!!!
Лиш мацьоньке цєпітко півкає в мені: а кому ж то той другий , невеликий пакуночок, га? І страшенно чудуюся тобі, що ти трохи немудрий, раз передав, кажут баба,і Галині… Але несу. Гілки і далі ствердно помахують мені, усміхаються і м’якнуть в доброму світлі великого світу…
…А зараз я сиджу перед ноутом, вся така усвідомлена і доросла, така досвідчена і освічена, така логічна і напружена як карибська криза… А світити нема чим. Щоб як тоді…Я виманюю з себе ту дівчинку з дзвониками. Я кличу її, а вона сидить в шпарі жовтої бамбетлі і ніяким богом не йде до мене. Навіть божим двоюрідним…Зашкарубла, сиджу, як Галинин сміх, дрібнію…А за вікном – люди, люди, помежи світ, помежи вік, помежи сніг…Темніє. З гілок летить сніжна паморозь. І я на капочкупригадую снігурів, складаю пальчики докупки, криво посміхаюся і скриплю на морозянім вікні, ніби граю собі на трьох дзвониках… І воно поволи висувається, дівчє тото... З темної шпари,з жовтої бамбетлі, з зеленої капи в бубни...І ми сідаємо обі на вікно, ми дивимося вдаль, вдаль… В той сніг, що так схожий на твою бліщєчу шапку, Николаю, мій далекий діточий боже, шо я так любила тебе…
Немає коментарів:
Дописати коментар