І досі поміж нас
пісні Володимира Івасюка, такі ж мелодичні,
чисті, вічно молоді, як їх творець, який назавжди залишився
тридцятирічним. Проте великі люди тому й великі, що пам’ять про них живе й після їх життя. Вони живуть у серцях
мільйонів людей.
Володимир
Івасюк виріс у сім’ї вчителів, де завжди панував культ творчої праці,
допитливості й самовимогливості. На той час сім’я жила в райцентрі Кіцмань на
Буковині. Батько, Михайло Григорович – філолог, етнограф, письменник – прищепив
дітям любов до всього справжнього, глибинного і вічного. Напрочуд ніжною,
доброю була їхня мати Софія Іванівна, яка створила в сім’ї атмосферу дружби і
доброзичливості.
Уже в трирічному віці
Володя почав грати на мандоліні, а в п’ять років вступив до дитячої музичної школи
по класу скрипки. Його вважали дуже здібним та перспективним учнем.
У своїй поетичній книзі “Елегія для сина” Михайло Івасюк,
згадуючи ті далекі роки, писав:
Я
брав тебе на руки й гордо брів Через
негоду, снігові навали
До школи, з скрипкою в руці,
Учителі нас радісно вітали
Усмішкою на доброму лиці.
І танцювали пальчики по грифу,
Й виспівувала скрипка так,
Що все моє єство підспівувало стиха,
Вбираючи у пам’ять кожен такт.
Закінчивши музичну семирічку, Володимир вступив до Київської середньої музичної
школи ім. М.В.Лисенка. На жаль, у Києві він провчився недовго – через хворобу
довелося повернутися до рідного Кіцманя.
Ще в шкільні роки юнак почав записувати народні пісні,
складати власні мелодії, етюди, імпровізації. Вивчав усе, що стосувалося
музики. Крім того, писав вірші, був здібним художником (намальований ним
портрет Шевченка довго експонувався в рідній школі). Він знаходив час грати на
віолончелі, гітарі , захоплювався поезією французьких символістів, творами Богдана-Ігоря
Антоновича та Василя Симоненка, цікавився історією та хімією. Багато часу
віддавав слуханню творів композиторів-класиків. Його улюбленими співаками були:
Борис Гмиря, Анатолій Солов’яненко, Дмитро
Гнатюк, Іван Козловський.
У
1964 році 15-річний Володя створив
вокально-інструментальний ансамбль “Буковина” – один із перших молодіжних колективів України. Гурт виконував пісні Мирослава
Скорика й Олександра Білаша, а також
Івасюкові “Ласкаво просимо”, “Моя пісня”,“Буковинка”, які мали успіх у
слухачів. Аматорів запрошували виступати до Чернівців і Києва, транслювали по
телебаченню. 1965 році пісня Володимира
Івасюка “Мені шістнадцять літ” перемогла на обласному
конкурсі самодіяльної пісні.
1966 року сім’я переїхала до Чернівців. Спершу Володимир
працював слюсарем на заводі “Легмаш”, де організував робітничий хор, до репертуару якого включив і кілька своїх
пісень: “ Батьківщино моя”, “Там, за горою, за крем’яною”, “Капелюх”.
1967 р. В. Івасюк вступив до Чернівецького медичного
інституту. Опановуючи медицину, продовжував заняття музикою. У вільні години
писав нові твори, брав участь у студентській художній самодіяльності: грав у
ансамблі пісні й танцю, створював юнацький камерний оркестр.
Володимир постійно займався музичною самоосвітою; об’єктом
його особливої уваги стала творчість Миколи Лисенка та Петра Чайковського, він
прагнув зрозуміти секрети успіху музики Шуберта. Володимир Івасюк казав:
“…місце Шуберта української пісні вакантне. Його треба зайняти. Тому, хто
відважиться на це, доведеться докласти багато зусиль, праці, боротьби, пізнати
гіркоту розчарувань. Але ж яка благородна, висока мета для таланту!” Це було для юнака своєрідною
програмою життя.
Пісні молодого композитора поступово виходили за межі
Буковини – їх виконувала і записувала на радіо відома у 60-ті роки київська
співачка Лідія Відаш.
13 жовтня 1970 року стало поворотним моментом у житті митця
– на Республіканському телебаченні відбулася прем’єра двох його пісень:
“Червона рута” і “Водограй”. Ці пісні молодого композитора відразу ж стали
відкриттям, сенсацією, явищем. Тож не випадковим був успіх і в Москві – де мали
виступ із Володимиром Івасюком Василь Зінкевич,
Назарій Яремчук та ансамбль “Смерічка”. “Червону руту” визнали кращою піснею
1971 р., а “Водограй” – 1972 р.
Василь Зінкевич дав таку оцінку “Червоній руті”: “Її
прекрасна мелодія, в якій органічно злилися, поєдналися сучасні ритми з кращими
елементами традиційного українського співу, звучала всюди… “Червону руту” люди
приймали всім серцем, бо це була чесна пісня. Це була не позичена, а ніби самим
народом написана пісня, яка, без перебільшення можна сказати, стала чи не
найвищим досягненням тодішньої української естради, що тільки-но, зрештою,
почала зароджуватися”.
Невдовзі при Чернівецькій філармонії було створено
вокально-інструментальний ансамбль “Червона рута” під керівництвом Анатолія Євдокименка,
з солісткою Софією Ротару. Творча співпраця з цим ансамблем, як і з
“Смерічкою”, окриляла В.Івасюка, наснажувала духовно.
Зростала популярність
колективів, розширювалась географія гастролей.
1973 р. вийшов на екрани телефільм “Червона рута” за участю
друзів і однодумців композитора: Софії Ротару, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука,
Марії Ісак, колективів “Червона рута”, “Карпати”, “Росинка”, ”Евріка”. Ця стрічка
переконливо доводила, що в Україні з’явилася справжня національна
вокально-інструментальна естрада, батьком якої став Володимир Івасюк.
Митець боляче відчував потребу поглиблювати і збагачувати
свої знання з теорії музики, мріяв про написання симфоній, виношував тему опери
“Дарина”, але здійснення цих творчих задумів було неможливим без грунтовних
теоретичних знань. Тому влітку 1972 р. Івасюк з радістю прийняв пропозицію щодо
переведення до Львівського медичного інституту. Переїхавши до Львова, він
продовжив студії одразу в двох навчальних закладах - аспірантурі медінституту й
консерваторії.
Пісні його вже широковідомі, а
їх автор починає шлях знову – приходить на композиторське відділення консерваторії, береться за широкі
полотна, знов і знов шліфує, гранить, випробовує на міцність коштовний камінь
природного таланту…
За роки проведені у Львові, Івасюк створив
разом із поетами Ростиславом Братунем, Романом Кудликом, Юрієм Рибчинським, Дмитром
Павличком, Анатолієм Драгомирецьким більш як сімдесят пісень, романсів, балад.
Загалом він написав понад сто пісень, далеко не всі з яких (за деякими
свідченнями, лише половина) знайшли своє сценічне втілення.
Володимир Івасюк став одним із фундаторів Клубу творчої молоді, першим
головою секції музикантів і композиторів цього й дотепер унікального центру
молодої творчої інтелігенції, який нині носить ім’я композитора.
Згадуючи львівський період творчості Володимира
Івасюка, поет-пісняр Юрій Рибчинський писав: ”…стрижнем його була дуже висока,
не розрахована на близький і короткий час мета: стати Великим Композитором.
Тому він ніколи не говорив про славу, ніколи не спекулював своїм іменем, яке
було тоді в мільйонів людей на устах, був скромний, як справжній художник, який
працює на майбутнє… “
У Львові Івасюк звернувся й до нових, незвичних для
нього жанрів інструментальної музики,
створив низку п’єс великих і малих форм, зокрема варіації на теми українських
народних пісень, “Сюїту для камерного оркестру”, “Сюїту з варіаціями”, три
частини струнного квартету, музику до кількох театральних вистав.
Пісні Володимира Івасюка “Водограй” (1974) і “Тільки раз
цвіте любов” (1977), у виконанні Софії Ротару, представляли українську пісенну
культуру на Міжнародному фестивалі пісні в Сопоті (Польща) й мали неабиякий
успіх.
На пропозицію народного артиста України Сергія Данченка
композитор написав музичну сюїту-фантазію до спектаклю “Прапороносці” Львівському театру ім. Марії Заньковецької.
Олесь Гончар дав чудові відгуки на роботу митця: “декорації й сценографія
Кипріяна та музика Івасюка – обличчя спектаклю, саме вони зробили спектакль
подією в театральному житті, вони дали крила “Прапороносцям”. Завдяки музиці
спектакль набув цілісності, повноцінності”. Однак для Володимира Івасюка події
навколо “Прапороносців” стали тяжким ударом долі. Його ім’я загадково зникло зі
списків авторів інсценізації та артистів-претендентів на Шевченківську премію
1975 р. Це стало красномовним виявом неприйняття його творчості чиновниками і,
на жаль, деякими музичними “метрами”. В останні роки життя ще не раз він
стикався з такими проявами. Одні не сприймали його творчість, другі заздрили
його славі, третіх дратувала незалежність цього митця в судженнях та поведінці,
багатьох обурював той глибокий національний дух, притаманний його пісням, дух
котрий пробуджував українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної
пропаганди, що вславляла штучну спільноту – “радянський народ”. Недоброзичливці
як могли шкодили Івасюкові. І врешті-решт досягли мети – композитора передчасно
не стало.
24 квітня 1979 року Володимир Івасюк пішов з дому й не
повернувся. Було оголошено розшук, і лише 18 травня у Брюховецькому лісі на
околиці Львова на буці знайшли його тіло. Хоча слідство дійшло висновку про
самогубство, існує багато фактів, які суперечать цій офіційній версії.
Ймовірніше, що композитора було вбито. Усі, хто знав Івасюка, ніколи не вірили
в його самогубство – не такою він був людиною. До речі, патріарх УАПЦ Мстислав,
перебуваючи у Львові, освятив його могилу (чого церква не робить з могилами
самовбивць).
У день поховання на Личаківському кладовищі жодна газета
Львова жодним рядком не згадала улюбленця молоді, навіть “Літературна Україна” надрукувала співчуття батькам загиблого лише
через кілька днів після похорону. Одразу ж по цьому “телефонне право”
заборонило випускати в ефір “Червону руту” та інші пісні Івасюка, навіть
згадувати ім’я автора. Так тривало кілька років. Навколо імені митця визрівав
ореол мученика, а його смерть обростала легендами та плітками, в яких загадково
перепліталися правда й вигадка…
У другій половині 80-х років у пресі почали публікуватися
статті про Володимира Івасюка, з’явилася ідея фестивалю “Червона рута”,
присвяченого пам’яті композитора, який уперше було проведено 1989 р. З 1993 р.
щорічно проводиться Конкурс молодих виконавців української естрадної пісні ім.
Володимира Івасюка. Того ж року засновано мистецький Фонд його імені на чолі з
композитором і співаком Миколою Мозговим.
Учасники цих фестивалів збирають кошти на спорудження в
Чернівцях пам’ятника митцю. У жовтні 1995 року в Чернівцях відкритий музей
Володимира Івасюка, в будинку по вулиці Маяковського, 40, де жив і творив
композитор.
Львів’яни також бережуть пам’ять про лицаря української
пісні. Вікна квартири, в якій він мешкав, виходять на вулицю Володимира
Івасюка. На самому будинку і на приміщенні Клубу творчої молоді, заснованого
ним – меморіальні дошки. 1990 р. споруджено пам’ятник.
У грудні 1992р. в Києві відбулася прем’єра фільму “Володимир
Івасюк” (автори сценарію Михайло Івасюк, Тарас Унгурян, режисер О.Балагура).
1994 р. Володимиру Івасюку було-таки присуджено
Шевченківську премію (посмертно).
Василь Фольварочний
присвятив пам’яті митця вірш “Жайвір”, де автор каже:
Здається, ту твою найкращу пісню,
Яку ти відкладав все на опісля,
Вгадав й виспівує у небі жайвір,
Людські серця, так, як і ти, вражає.
19
квітня 2017 року відділ мистецтв ЧОУНБ ім. М.Івасюка презентував книгу «Наш камертон - Володимир Івасюк» Парасковії Нечаєвої.
Автор, яка близько 30 років вивчає життя та
творчість митця, називає Володимира Івасюка
унікальним явищем в житті України,була знайома з батьками Володимира,
сестрами, особисто знайома з більшістю друзів-побратимів композитора, стояла у
витоків заснування літературно- меморіального музеї Володимира Івасюка та
більше 10 років очолювала його. Збирала
ретельно всі друковані матеріали про митця, багато писала сама. Роботу
всього життя зібрано та вкладено в це видання.
Дарина
Максимець - головний редактор видавництва «Букрек», в якому видано «Наш
камертон», зазначила про готовність до співпраці в наступних доробках пані Парасковії, Тамара Севернюк - розповіла
свою цікаву історію написання пісні «Балада про мальви», Світлана Дейбук
– солістка філармонії – виконала пісню «Ой, тая ружа», Михайло Павлюк - вітав із виходом у світ книги та дякував за
трепетне ставлення до пам’яті його рідних,
учасниці першого складу славнозвісної «Смерічки» - Неля Труфин, Зоя Якубовська, Ляля Кузнєцова
та ін. згадували молоді співучі роки та Володимира Івасюка як взірця відповідальності,
вічливості та вихованості.
Велика
кількість шанувальників творчості
Володимира Івасюка зібралась на презентації - науковці, музиканти, поети, творчі громадські активісти,
мистецька громада міста, масмедія.
Модерувала - завідувач відділу мистецтв - Любов Шилюк.
Немає коментарів:
Дописати коментар