Рік Японії в Україні - День Японії в бібліотеці!

До істини - шляхом краси

 Україна, як і кожна країна  світу намагається встановити найбільш вдалу атмосферу взаємоспівробітництва з іншими країнами. Дуже часто це обумовлено тим, що країні необхідні партнери на міжнародній арені.  Це сприяє  встановленню добрих економічних та політичних відносин і є гарантом непорушення цілісності державних кордонів та прав людини у всесвітньому середовищі.

З наміром виявити свою повагу та з очікуванням розвитку дипломатичних стосунків між нашими державами  видано Указ Президента України від 11.01.2017 №1/2017 «Про оголошення 2017 року Роком Японії в Україні». Це має мету активізації двостороннього співробітництва, зміцнення зв’язків між Україною та Японією, зближення двох культур та народів, посилення міжлюдських контактів, а також на виконання домовленостей, досягнутих за результатами офіційного візиту Президента України до Японії.

Для того щоб зрозуміти, слід пізна­ти.

Історія японської культури - це од­вічний пошук Краси. В умінні помічати Красу в усьому й відкривати її іншим, у пошуках прекрасного вбачали своє призначення давні поети й художники. Саме вони заклали в душу японців по­чуття зачарованості світом. Вони розви­нули таку властивість зору, коли Істи­ну бачать у Красі, а Красу - в Істині.

Почуття прекрасного притаманне носіям культури кожного народу, але ввести його в ранг національного шля­ху Краси спромоглися лише японці.

Індійський письменник Рабіндранат Тагор, який відвідав Японію у 1916 р., був вражений її красою. Його полони­ли краєвиди Японії й самі японці, особ­ливо їх виняткова дисциплінованість, сила духу, терплячість, стриманість, вразила чарівна врода японських жі­нок. Тагор записав у щоденнику: «Сер­ця цих людей не шумлять, подібно до водоспаду, вони тихі, як озеро. Всі їх­ні вірші, які мені довелося чути, це вірші-картини, а не вірші-пісні».

Що ж його так вразило? Може, сад, зачарований сутінками, може, камін­ня, що лежить де-не-де серед моху, а може, низькорослий чагарник? Мудре­цю відкрилася душа японців.

Професор Ясіро Юкіо, знавець мис­тецтва Сходу й Заходу, якось заува­жив, що особливість японського мис­тецтва можна передати однією поетич­ною фразою: «Ніколи так не думаєш про близького друга, як дивлячись на сніг, місяць або квіти». Милуючись бі­лизною снігу або загадковістю місяця, красою природи будь-якої пори року, відчуваючи благодать від зустрічі з прекрасним, хочеться розділити ра­дість з близькою людиною. Спогля­дання краси збуджує гостре відчуття любові, і слово «людина» починає зву­чати, як слово «друг».

Сніг, місяць, квіти символізують по­ри року, найближчі серцю прикмети. За ними бачиш красу гір, річок, трав, дерев, людських почуттів. Японській культурі притаманне олюднення, оду­хотворення природи. Світ людини і світ природи гармонійно поєднані. Лю­дина вписується у природний світ, як будинок вписується у ландшафт. При­рода є джерелом натхнення й засобом вираження людських почуттів. У при­роді все циклічне: одну пору року змі­нює інша. Так само зароджуються, розквітають, занепадають і вмирають людські почуття. Людина бачить себе у природі, як у дзеркалі. Світ сприй­мається як пейзаж.

«Первісний образ» Краси втілив дзен-буддійський* філософ XIII ст. Доген:

Квіти - навесні.

Зозулі - влітку.

Восени - місяць.

Чистий та холодний сніг -

Узимку.

Прості образи, звичайнісінькі слова невибагливо, навіть підкреслено прос­то поставлені поруч. Проте, зведені од­не над одним, вони передають заповіт­ну сутність Японії. Це ніби сходження по вертикалі: щороку відбувається змі­на чотирьох сезонів, однак жоден рік і жоден сезон не повторюється.

У чому ж таємниця краси, яка щора­зу народжується знов? У неповторності кожної миті, кожної окремої деталі, кожної сцени, що разом народжують Ці­ле. Тому й на всохлій гілці можна поба­чити квіти, відкрити сенс буття, «почув­ши голос беззвучного, побачивши фор­му безформного»! Наслідувати традицію прекрасного, закладену поетами давни­ни, робити її зрозумілою іншим - у цьому вбачали своє призначення ті, хто йшов шляхом Краси. «Спинися, мить, прекрасна ти» (мо-но-но-аваре), - що­миті говорить японський митець.

Як почути «голос беззвучного»? Як побачити «форму безформного»? Слід лише відчути душу речей, поба­чити їх приховану чарівність, розди­витись особливе у звичайному чи там, де ніхто не може його віднайти, на­приклад у шумі морських хвиль, що набігають на берег, випереджаючи од­на одну, чи у краплях роси на хризан­темі осіннього ранку...

Краплини дощу весняного

 Звисають з віт верби зеленої,

Немовби пригорщу перлин

На нитку нанизали.

Краса є душею речей. Кожна річ са­ма по собі прекрасна і варта того, щоб бути оспіваною.

Чарівність японського живопису та японської поезії полягає в тому, що «пісні Японії проростають із насіння сердець людських». Причому виявля­ється, що пісня солов'я, який тьохкає серед квітів, і кумкання жаби в болоті так само прекрасні, як і пісні людини. Інша лише «мова», сутність одна й та сама. І солов'я (верхній світ), і люди­ну (середній світ), і жабу (нижній світ) об'єднує пісня.

Пісня хвилює Всесвіт, не залишаючи байдужими небо й землю, богів і лю­дей. І на все живе вона має благотвор­ний вплив, допомагає йому стати досконалішим, прекраснішим, витонченішим. Усе суще має душу, а що має душу, має і власну пісню, треба лише прислухати­ся до порухів серця і почути її.

За міфологією, першу пісню склав бог вітру Сусаноо, коли будував до­мівку для своєї дружини після пере­моги над восьмиголовим змієм. Він створив танку («коротку пісню»), яка стала класичним жанром япон­ської літератури. У поезії танки немає рим. Кожне її слово сповнене особли­вого значення, будь-який натяк має бути зрозумілим, але не одразу. Танка зовсім не містить опису, тут лише ви­ражається ставлення поета до приро­ди, коханої людини, близького друга. Це лірична поезія в чистому вигляді. Такий вірш завжди залишає відчуття недоговореності і потребує від читача (слухача) зворотної гри уяви. Вважалося, що між словами вміщено стільки ж змісту, скільки й у словах:

Ще лаконічнішим поетичним тво­ром японців є неримований тривірш - хокку, або хайку. Головною темою хокку є гармонійне поєднання приро­ди й людини, а також зміни, що від­буваються в природі зі зміною пір ро­ку. Хокку в збірках поезій завжди розміщені за сезонними рубриками. У цьому вбачається глибинний сенс: лю­дина намагається злитися з приро­дою, звільнитися від усього зайвого, випадкового. Природа в японській по­езії має божественну сутність. Самі божества у хокку не зображуються. їх присутність відчувається у підтексті кожного твору - пейзажного живопи­су чи поезії.

На думку поетів хокку, у віршах обов'язково має бути присутнє сабі - прекрасне та пронизливе відчуття са­мотності, суму. Вони вважали, що зреченість, споглядання, усамітненість допомагають людині звільнити­ся від страждань.

Одним із славетних японських пое­тів був Мацуо Басьо (1644-1694). Його називали поетом суму - сабі. В давнину говорили, що без сабі в поезії немає Краси. Проте сум має бути не­нав'язливим, ледь помітним - слугува­ти лише окрасою вірша.

Що менше слів, що менше ударів пензля (лише натяк), то виразніша картина буття. Саме в натяку таємни­ця японського мистецтва. Мазок пен­зля, пляма туші, що розлилася, може означати що завгодно: птаха, пагорб, людину...

Не менш виразною та прекрасною, самобутньою у своєму погляді на при­роду та людину є японська середньо­вічна гравюра на дереві (ксилогра­фія.). Гравюри, що дістали назву «швидкоплинного часу» укійо-е, ви­користовувалися ще у VIII ст. для ілюстрування буддійських сутр*, а та­кож для розмноження храмових тек­стів. Упродовж століть техніка гравю­ри вдосконалювалась і збагачувалась, досягнувши найвищого рівня у ХУІІ-ХУІІІ ст. Саме в цей період ксилографія у творчості майстрів укійо-е набуває значення окремого виду образотворчого мистецтва, в основу якого покладено певні естетичні принципи (надзвичайну виразність ліній, лаконізм та живописність).

Одним з найяскравіших художників був майстер гравюри укійо-е Кітага­ва Утамаро (1753-1806). Сюжета­ми для його картин були образи витон­чених та прекрасних японських кра­сунь, світ їхніх пристрастей, мрій та бажань, сцени з життя японської про­вінції. Дивні галереї портретів майстра зібрані в альбомах «Кольорові зобра­ження північних провінцій», «Вибір пісень», «Славетні красуні шести кра­щих домів», «Десять красунь» та ін.

Зображення людини у природному середовищі, в її органічному взає­мозв'язку з Всесвітом знайшло відоб­раження у творах одного з найвідомі- ших у світі художників - Кацусіки Хокусая (1760-1849). Особлива ко­лоритність та виразність притаманна роботам у жанрі пейзажу і портрета. Для творчості художника характерні неосягненні за широтою явища життя, інтерес до його проявів в усьому їх розмаїтті - від випадкової вуличної по­дії до величі природних стихій. Вито­ки творчості Хокусая - в надбаннях багатовікової живописної культури Японії. Він ретельно вивчав картини давніх китайських майстрів, був зна­йомий з європейською гравюрою. Хокусай виконав понад тридцять тисяч малюнків та проілюстрував близько п'ятисот книжок. У сімдесятирічному віці він створив серію «Тридцять шість видів Фудзі», ставши поряд з найвидатнішими художниками світового мистецтва. Оспівуючи національний символ Японії - гору Фудзі,  Хоку­сай розкрив образ батьківщини і образ народу в їх гармонійному єднанні.

Класичні театри Японії но та кабукі продовжують дивувати глядача. їх тра­диції настільки плідні, що й нині ма­ють неабиякий вплив на сучасне япон­ське театральне і навіть кіномистецтво.

Театр но досить часто порівнюють із давньогрецьким театром. Адже тут, як і в еллінському мистецтві, жалість, жах, глибокі пристрасті - все має знайти своє втілення в особливому по­чутті насолоди красою. Так, краса мо­же нести у собі й демонічне, потворне, але в театрі но воно неодмінно перехо­дить у категорію прекрасного.

Малюнки з реального життя, що бентежать і захоплюють, - ось що при­ваблює сучасного глядача - прихиль­ника мистецтва театру кабукі. А справ­жні майстри театру - послідовники вчення великого японського драматур­га Тікамацу - пам'ятають вислів свого вчителя: «Мистецтво завжди існує на межі між правдою та вимислом. Воно вимисел - і водночас не зовсім, воно правда - і водночас не зовсім. Лише на цій межі й народжується почуття насо­лоди мистецтвом».

Історія японського  кіномистецтва бере початок у 1899 р. Його перші кро­ки зумовили появу двох принципових тенденцій, що дістали назву гендайгеки - фільми на сучасну тематику - та дзидайгеки - історичні стрічки, в яких активно використовувалися міфологіч­ні і фольклорні мотиви. Якщо картини першого напряму були створені під значним впливом європейського чи американського кіно (насамперед у ко­медійному жанрі), то фільми другого, особливо в умовах першого десятиліт­тя XX ст., фактично відбивали тради­ції театру кабукі.

Поступово в японському кіномистец­тві активізується пошук нових вира­жальних засобів, удосконалюється кіномова, що, зрештою, зумовлює кіне­матографічні досягнення 20-30-х років, які передусім ототожнюються з твор­чим доробком режисера Мідзогут, С. Ямамото, Курасави.