Святи́й Ве́чір (Свят-ве́чір, Багата Кутя, Вігілія) — одне з найурочистіших християнських свят, яке відзначається ввечері напередодні Різдва Христового. Частина християн східного обряду відзначають свято 6 січня за григоріанським календарем, по відправлені Великих (Царських) часів (24 грудня — за юліанським календарем) та другий раз — 18 числа нового стилю (5 — старий стиль) січня місяця, перед святом Богоявлення. Християни, що перейшли на Григоріанський календар відзначають свято 24 грудня.
Із Свят-вечором пов'язаний обряд приготування першої куті, її називали багатою, оскільки, крім неї готували одинадцять пісних страв, серед яких обов'язково мали бути борщ, риба,гриби, пироги з квасолею та капустою, картопля та узвар. Страви мають бути пісними, оскільки Свят-вечір припадає на останній день пилипівського посту.
Кутю традиційно готували з пшеничних або ячмінних зерен (на півдні України з рису). Перед тим їх вимочували у воді, товкли в ступі, сушили і знову товкли, щоб остаточно звільнити від луски.
Червоний кут (покуть), де тримають кубельце з кутею та узваром, в народі ще називають «яслами». Власне, кутя з узваром є своєрідним символом смерті Христа, тому припоминках обов'язково готують цю страву і її іще називають «четвертою страшною кутею».
Обряд вечері
За католицькою традицією ввечері напередодні Різдва Христового, тобто на Святий вечір, родина сідає до столу й споживає так звану Вігілійну вечерю. Така вечеря має бути пісною, абсолютно виключене вживання алкогольних напоїв. Починається свята вечеря з молитви і читання уривку з Євангелії від Луки де описується народження Спасителя, тобто уривок з 2 розділу Благої вісті від Луки, вірші з 1 по 20. Під час цієї особливої вечері члени родини, на знак миру і єдності, діляться одне з одним шматочком прісного хліба, який називається «облатками». Тут є приклад єдності між Заходом і Сходом: так католики латинського обряду споживають, діляться одне з одним під час святої вечері хлібом, а греко-католики і православні ― кутєю[1]. На знак своєї радості люди співають колядки.По закінченні Святої вечері родина йде до церкви на урочисту Вігілійну чи Надвечірню Святу Месу. За традицією ця Божа Служба має відправлятися рівно о півночі і служать на ній всі священики парафії. Це є Служба пастирів - вірні, так само як і віфлеємські пастирі, приходять цієї ночі до убогої стайні, в котрій народився світові Спаситель.
Волиняни напередодні Різдва мастили хатню долівку, зносили оберемок сіна і стелили його під столом. Воно мало пролежати там доВодохрещ. Добрим знаком було, якщо у ньому переспав пес або кіт. У західних областях України до хати вносили плуга або ярмо, столярські причандалля, а в інших — випікали тістечка у формі господарського реманенту або збруї, обрядовий хліб «Василі», який також ставили на покуть.
Як тільки на небосхилі з'являлася перша передвечірня зірка, всією родиною сідали за, як казали, багатий стіл. Він дійсно був багатим — з дванадцяти різноманітних пісних страв, а звідси й назва «багата кутя» чи «багатий Свят-вечір».
Першим, як і годилося, займав місце господар, а за ним інші члени родини. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу, розмовляти тихцем. Вставши, глава сімейства пропонував пом'янути покійників і запросити їх до Свят-вечора. Вважалося, що саме в цей час всі близькі й далекі члени родини мають прийти до оселі, а, відтак звільняли для них місця на лавах, ліжках, стільчиках, ставили страви і клали ложки. Слідом за господарем усі присутні виголошували молитву. Поетично-хвилюючі слова були звернені до тих, хто «заблукав у лісі, втопився у морі чи не повернувся з далекої дороги».
Обряд поминання померлих присутній в усіх регіонах. В одних випадках цим дійством започатковували вечерю, в інших — робили це наприкінці. Господар поіменно називав імена небіжчиків, приказуючи: «Хто вмер, той у ямі, а хто живий, той з нами» чи «Царство їм небесне, хай легенько лежиться, а нам легко живеться!». Натомість, залишивши трохи куті в мисці, клали в неї чи поруч ложки, а вдосвіта на Різдво дивилися, чи не перевернулася чиясь; це означало, що власник такої ложки «скоро піде з цього світу».
Наступну молитву виголошували нині сущим — усім членам родини, їм зичили здоров'я і щастя, бажали, щоб гуртом та в злагоді дочекатися наступного Різдва. Після цього господар брав свічку та миску з кутею і, поклонившись до чотирьох кутів, передавав страву дружині. Перед тим, як почати їсти, старійшина, зачерпнувши ложкою куті, підкидав її до стелі — на «приплід». Усі стежили, скільки прилипне зернин, ото стільки з'явиться в новому році ягняток та іншої живності. Друга порція призначалася врожаєві зернових, третя завбачувала кількість роїв, адже традиційно в кожному господарстві тримали бджіл. Тільки після цього починали вечеряти.
На Чернігівщині, перед тим, як почати трапезу, господар, взявши першу ложку куті в рот і, не ковтаючи неї, виходив на двір подивитися нічне небо: якщо воно зоряне — наступного року добре вестиметься всяка птиця, а коли зірок мало — доведеться її продавати. Лишень після цього починали вечеряти. Кожен з присутніх, з'ївши три ложки куті, мав посмакувати всі страви, а завершити трапезу ще раз кНе менш цікаві передріздвяні обряди побутували в Карпатах та на Закарпатті. Крім куті, тут пекли спеціальний обрядовий хліб — «карачун», «крачун», «хлібець». В одних місцях його виготовляли ввечері, в інших — у ніч перед Різдвом, супроводжуючи цікавими обрядодіями. Скажімо, гуцули робили це в такий спосіб: жінка, щоб спекти крачуна, одягалася вгуню і натягала рукавицю, бо «гола рука — це бідність, а крачун — символ достатку». Хоч обрядовий хліб і супроводжував усі святки, символізуючи зимове сонцестояння, але вживали його тільки після Василя.
На Закарпатті обрядовий хліб пекли з пшеничного борошна. Перед тим, як його вчинити та посадити в піч, газдиня виганяла всіх з оселі і замикалася. Якщо в родині була відданиця, то змащувала обличчя медом, потім змивала його, а воду, зливши у пляшечку, вправляла в тісто. Коли саджала в піч пшеничні вироби, то казала: «Як цей мід пече в крачуні, так би тобі (ім'я хлопця) пекло серце за мною». Вважалося, якщо цю воду підлити юнакові, то він неодмінно вподобає дівчину.
Напередодні Різдва батько з сином йшли до току з веретою, нав'язували в неї соломи і заготовляли два снопки — один, щоб розіслати на столі, а другий правував за дідуха. Потім направлялися до річки, вмивалися джерельною водою, змочували з трьох сторін крачуна і, прихопивши з собою солому та сніпки, йшли до хати. Почувши постуки в сінях, господиня запитувала: «Хто там дуркоче?» — «Святий Дух з калачами та зі свяченою водою,— відказував газда і, переступивши поріг, оповіщав: — Щедрий і добрий вам вечір!».
Дружина, розіславши біля порога якусь одежину (на голу долівку не годилося ступати), відповідала: «Дай, Боже!». Натомість господар пускав крачуна до столу, а газдиня, упіймавши його, кидала назад. Якщо хлібець упав долі, то дивилися, чи «не догори, бо це на лихий рік». Подібну обрядодію робили і на щедру кутю.
Після цього батько з сином розстеляли куля на столі, прикритому святковою скатертиною, а дідуха ставили на покуть. Соломою прикривали лави і долівку. Дорослі члени родини тим часом робили перевесла і перев'язували ними попереки, щоб «під час жнив не боліла спина».
Такий звичай побутував на рівнинному Закарпатті. Гуцули ж святвечерювали трохи інакше. Напередодні багатої куті господар разом із сином (а коли не було, то з дружиною, котра одягала чоловічу шапку) тричі за сонцем обходили оселю, тримаючи в руках хліб, по ложці меду й куті, а також жаринки, ладан і свічку на тарілці. Потім заходили у хлів і робили на одвірках та між рогами тварин хрестики, і проголошували заклинання.
Міцно позамикавши двері, обсипали довкола маком «од відьом», а біля порога клали зубок часнику та сокиру «від вовків». Лишень після цього заходили в хату з «колядником» — обрядовим снопом. До речі, мешканці Карпат намагалися завести в світлицю й полазників — ягнятко або телятко й нагодувати його. Деінде влаштовували символічний обряд частування диких звірів кутею та узваром.
Немає коментарів:
Дописати коментар