Живі мерці: ще кілька нотаток про смерть української літератури

Маріанна Кіяновська нещодавно написала провокативний і тим важливий допис про смерть української літератури, з яким дуже хочеться подискутувати і довкола якого хочеться подумати.

Головна думка Кіяновської: втрачаючи спадкоємність через відсутність критичної маси читачів, а отже, і рефлексії щодо своєї класики, українська література приречена на смерть, або ж – на перехід у іншу якість, де важить не канон і спільні етико-літературні цінності, а лише мова написання текстів – українська. От і виходить, що попереду в нас ніяк не «українська», а лише «україномовна література». Один із ключових аргументів: ми не знаємо літературного доробку попередників і ми порвали з останнім поколінням, яке ще безсумнівно належить (належало) до традиції в силу свого культурного бекграунду – з «вісімдесятниками»; і порвавши з ними, ми рвемо з усією українською літературою як легітимною і структурованою явищем спадкоємності цілісністю. І тут одразу виникає, як мінімум, два моменти: про наше незнання і про важливість того «забутого» покоління.

Визначати тяглість культури головно через явище спадкоємності й обсягом прочитаного-вичитаного сучасниками в попередників украй небезпечно. Культура (і література) як послідовна спадкоємність – це, попри все, надто просто і в чомусь подібно на тупик. Традиція – нерідко синонім інертності: іноді корисно, але взагалі-то безплідно. Ми маємо справу з неймовірно складною системою-структурою-явищем, аби говорити про її кінець, спираючись лише на присутність-неприсутність певних – хай скільки й культових і наріжних для канону – персоналій у текстах сьогоднішніх письменників. Адже культурі притаманний кумулятивний ефект. Очевидно, що кількість культурної продукції з кожним століттям збільшується чи не пропорційно, корпус навіть маст-маст рід текстів вимірюється сотнями позицій. Виникає явище терору символічного капіталу, коли не лише маєш знати, а просто таки мусиш. І тут на допомогу приходить отой кумулятивний ефект: з’являються такі тексти і такі культурні артефакти, які вбирають у себе певний сегмент попередньої літератури-культури, підсумовують його, стають вивершенням окремого стилю-періоду-епохи, являючи собою, по суті, його квінтесенцію.

Попереднє покоління «кусає» наступне, а те «кусає» далі інших – і «вкушені» більш-менш автоматично переймають частину того, що передали під час контакту попередники. От і виходить: не свідома спадкоємність, а радше зомбі-ефект, якщо хочете. І тут важливо, що ж читали ті, хто «вкусив». Вочевидь, жодних закидів поколінню Кіяновської в не-створенні знакових кумулятивних текстів бути не може – надто багато доводилося перетравлювати і переплавляти, аби все знане і прочитане ними передалось далі, осівши й запрацювавши в їхніх текстах. Але те, що якихось імен зараз буцімто немає в активному обігу, наслідок також того, що це покоління, певно, замало їх у себе інкорпорувало. Або ж молоді саме цих слідів у творчості попередників свідомо не сприйняли, та в якості літературного підсвідомого вже носять у собі. Якщо Кіяновська говорить про нашу відповідальність перед «вісімдесятниками», то нам варто подумати і про відповідальність покоління Кіяновської перед молодими – власне, нами. Це процеси, які йдуть у двох напрямках. І різновидом «філологічного снобізму» цю дискусію навряд чи варто вичерпувати. Хоча маємо справу тут, вочевидь, з явищем дещо іншим, і про це далі.

Мар’яна Кіяновська перед тим написала важливу статтю про український літературний ринок, яка була сповнена надії й компліментарності – нотатки ж про смерть літератури виступили такою собі антитезою, темним боком справи. Красива дуальність. Щоправда, такі есхатологічні настрої й постулювання «кінця кінців» мають ще й іншу мотиваційну базу: в Україні понад рік триває війна, рвуться багатолітні різномасті зв’язки, тривога й непевність – перманентне життєве тло. І думки про рятівну силу традиції, про переємність і єдність зринають самі собою – така логіка моменту. Після Другої світової в еміграції українські митці активно дискутували потребу національного органічного стилю в літературі – сьогодні Кіяновська боїться смерті української «легітимної» літератури. І це нормально, ми просто маємо відслідковувати ці паралелі. А певне моралізаторство й так притаманне українській культурі, ми до того звикли – добре, що хоч скрижалі не дають. З іншого боку, Кіяновська тут виступає цілком вірною позиціям своїх літературних батьків: Римарук колись написав про те, що «ми не поети. Поети – в землі», маючи на увазі знищених титанів 1930-х років. Авторка ж Поетами називає вже «вісімдесятників», а не сучасників. Тяглість, насправді, проявляється і в цьому – в апофатичному сприйнятті явищ культури, у фігурах заперечення. Це також традиція, хай молоді поки-що ні про кого так і не скажуть. На все треба час

Ідентично і з іншою пересторогою Кіяновської, в чомусь також дуже традиційною: скоро, мовляв, спільним бекграундом для нашої – вже україномовної – літератури стане не своя традиція, а світова література, на яку будуть посилатись і з якої будуть черпати. Страх глобалізму, який вихолощить національно важливе в мистецтві – давній страх. Але в сучасному світі, погодьмося, він виглядає достоту дивно: в часи знову актуалізованого в різних кінцях Європи націоналізму й світового тероризму, який тільки те й стверджує, які ми різні, боятися «вирівнювання» треба таки менше, ніж спроб нав’язати «патріотично-правильний» диктат у культурній сфері. І непогано буде пам’ятати, що й українські класики щедро черпали з західних взірців – від Гюго і Санд до Золя і Бальзака, та ще й за посередництва російської літератури, яка швидше реагувала на віяння доби. Запозичували – і наповнювали чимось своїм. Принаймні, намагались. Тому закидати молодому поколінню рівняння на Захід і незнання своєї традиції, яка сама виростала на чиїхось здобутках, дещо парадоксально, як на мене. Плюс: поляризація літературної спільноти по осі «західники»-«ґрунтярі», як ми знаємо, до плідних рішень і результатів геть не призводить. Все значно тонше й складніше.

Ну й наостанок про два вкрай важливі моменти, про які, взагалі-то, варто і написати (і не раз!), і подискутувати окремо: про згадуваних авторкою шістдесятників і про радянську літературу, яка «знищила собою традицію». Шістдесятники-бо теж почали від краю прірви, тяглість поколінь там не просто урвалась – вона була вибита під корінь: поодинокі постаті штибу Рильського лише засвідчували – як стовпи на попелищі – міру знищення тої цивілізації, до якої належали. До того ж, більшість – соціологічна більшість – їх походили з провінції, з сільської місцевості, що неуникно відбилося на їхньому культурному бекграунді й способах літературної репрезентації; про це також варто говорити. Але такі обставини геть не заважають нам вважати їх, це велике покоління, і осердям національної культури, але й одним із центрів літературного канону також.

Щоправда, вважаємо ми це дещо химерно, з подвійними стандартами. Бо річ у тім, що шістдесятництво – це радянська література. І це вже варто прийняти. Вони там і хронологічно, але й – що важливіше – значною мірою ідейно: хай наповнення там і бувало антирадянське (хоча часто лише позірно), але форми, як правило, таки радянські. Пізній монументалізм Ахматової цілком виплеканий під впливом радянського проекту і кровно з ним пов’язаний – те саме можемо говорити і про «залізність» і максималістичність Ліни Костенко. Так, ми бачимо спротив режиму і ненависть до нього (чи завжди?), але й протистояння йому мало місце в межах вишкталтованої саме цим режимом системи координат. Шістдесятники – діти своєї, радянської, доби – і тут це не спроба оцінки, це лише гола констатація. Чому Бродський – радянський поет (а він так себе називав), а Стус і Вінграновський, яких особисто я страшенно шаную, – ні?

Українська література радше жива, ніж мертва. Вона кілька разів помирала, але все ще тримається на ногах. Може, це й малоприємне явище, але іншого в нас нема.

Ознайомитись детальніше зі статтею Маріанни Кіяновської можна на сайті: http://litakcent.com/2015/06/25/kilka-notatok-pro-smert-ukrajinskoji-literatury/

Текст: Євген Стасіневич

Інформацію для блогу підготувала: Головецька Таня